9.2. Праця як вид соціальної діяльності.
Соціальна діяльність — це завжди прояв людської активності з метою змини чи перетворення елементів навколишнього світу свідомості самої людини. Їй завжди притаманні цілеспрямованість, свідомий характер, бо її суб’єктом може бути лише людина. Це процес, що включає мету, засоби, результати.
Вирізняють такі види соціальної діяльності: трудову, творчу, споживацьку, дозвільну, освітню, рекреаційну тощо. Проте така класифікація має умовний характер, бо в реальному житті ці види діяльності не існують окремо.
Найважливішою формою соціальної діяльності визнається праця — доцільна діяльність людини, в процесі якої вона за допомогою засобів праці діє на природу і перетворює її елементи в предмети, що задовольняють її потреби. Пріоритетний статус праця отримує завдяки тому, що вона є цілеспрямованою, створює цінності і здатна задовольняти різноманітні потреби людей. Будь-яка людська діяльність, якщо вона доцільна, містить у собі елементи праці. Проте розуміння трудової діяльності як основної грунтується на традиційному визнанні пріоритету її матеріальних результатів. Однак не меншу роль відіграють знання (як результат духовної діяльності), послуги (як результат специфічного виду діяльності у сфері нематеріального виробництва) та ін. Визнання пріоритету матеріальних результатів є історично зумовленим і зі зміною суспільних умов пріоритетність різних видів праці може змінюватися.
За визначенням А. Маршала, праця — це усякі розумові та фізичні зусилля, сприйняті частково чи цілком з метою досягнення якого-небудь результату не враховуючи задоволення, що отримується безпосередньо від виконання самої роботи. А. Маршал відносить до праці лише тягостні зусилля і підкреслює що більшість людей працює набагато більше, ніж аби вони працювали із-за безпосереднього задоволення, яке можна отримувати від праці. Ілюструє свою думку, він таким прикладом: селянин працює в саду зазвичай для отримування матеріальних результатів, а багач виконуючи ту саму роботу, хоча і може пишатися, що добре її виконує, проте мало зацікавлений в отримуваній від цієї роботи економії грошей.
Сучасні вчені здебільшого характеризують працю, як вимушене зайняття. Так В. Туземцев уважає що праця — це діяльність, що здійснюються під прямим чи опосередкованим діянням зовнішньої матеріальної необхідності.
Сприйняття праці, як важкого, примусового зайняття пов’язане насамперед з тим, що впродовж тисячоліть матеріальні блага були результатом зусиль нижчих прошарків суспільства (рабів, кріпаків, пролетарів).
Розглядаючи поняття праці, В. Генкін вирізняє два її аспекти: зміст праці — це розвиток людини і виробництво благ і мотиви, що збуджують людину до праці. Він визначає працю, як діяльність, що спрямована на розвиток людини і перетворення ресурсів природи в матеріальні, інтелектуальні та духовні блага. Така діяльність може здійснюватись або за примусом (адміністративним, економічним) або за внутрішнім бажанням.
Соціальна сутність праці виявляється в тім, що саме праця створила людину і вона визначає її сутність. Соціально-трудові відносини, які виникають у процесі праці, зв’язані, з одного боку, зі ставленням суб’єкта до праці, а з іншого — із впливом праці на формування і розвиток особистості суб’єкта. Суб’єктом процесу праці може бути лише людина, яка регулює і контролює його.
Праця — це основна форма життєдіяльності суспільства, індивіда, вихідна умова їх буття, яка визначає спосіб ставлення індивіда до світу і одного індивіда до іншого, специфіку відносин у будь-якій трудовій організації і в будь-якій державі.
Отже, праця — категорія не лише економічна, а й соціологічна, що має значення для характеристики суспільства в цілому, і його індивідів зокрема.
Відомий американський підприємець Г. Форд, оцінюючи значення праці в житті людини, стверджує, що праця є основною умовою здоров’я, самоповаги і щастя.
Відтак соціально-економічна сутність праці є двоїстою: вона, з одного боку, є джерелом багатства і доходів, а з іншого — мірою поведінки людини, засобом її самореалізації, самоствердження як особистості. Отже, з одного боку, праця повинна стимулюватися, бо вона реалізується в надії на отримання грошового доходу, з іншого — будь-яка вільна праця, крім грошей, приносить задоволення, радість (з цього погляду всі види праці варті поваги й пошанування). Ненормальною ситуацією для працездатної людини є неможливість працювати. Вимушене тривале безробіття є справжньою соціальною трагедією для багатьох.
Забезпечення нормальних, гідних людини економічних відносин є обов’язком держави. Коли вона неспроможна цього зробити, у суспільстві зростає невдоволення, посилюються процеси економічного, соціального, матеріального й політичного розшарування, збільшується розрив між багатими і бідними. Подібна ситуація складається нині в Україні. Ринок, що формується, є нецивілізованим, надто криміногенним, надміру монополізованим. Люди не сприймають його, їм важко знайти своє місце за таких умов, тим більше, що суспільні зусилля зі створення цивілізованого ринку праці мають бути погоджені з діями щодо формування культури і свідомості людей.
Соціологія аналізує установки й поведінку людини залежно від змісту і характеру її праці (рис. 2).
Рис. 2. Соціальна сутність праці
Зміст праці виражається через розподілення функцій (виконавських, реєстративних, контрольних, спостережних, налагоджувальних тощо) на робочому місці і сукупність виконуваних операцій, обумовлених технікою, технологією, організацією виробництва і майстерністю працівника.
Зміст відображає виробничо-технічний аспект праці, показує рівень розвитку виробничих сил, технічний спосіб поєднання особистісного і речового елементів виробництва, тобто розкриває працю як процес взаємодії людини з природою з допомогою засобів праці в процесі трудової діяльності.
Зміст праці не тільки є суто індивідуальним на кожному робочому місці — він дуже рухливий і мінливий, оскільки характеризується багатьма факторами: структурою виконуваних функцій, їхньою різноманітністю, співвідношенням виконавських і організаційних елементів, фізичних і нервово-психічних навантажень, мірою інтелектуального напруження, самостійності, самоорганізації, новизни, складності праці тощо.
Так, в залежності від трудових зусиль, що переважають, способу діяння на предмет праці, вирізняється праця розумова — аналітико-синтетична мислительна діяльність, продуктом якої є певним чином оформлена інформація і праця фізична, що пов’язана з застосуванням мускульних зусиль людини, спрямованих на зміну матеріального речового середовища. Це два взаємозв’язані боки людської діяльності. Вони є соціальною формою.
Виконуючи трудові функції, люди взаємодіють, вступають у відносини один з одним, і саме праця є тією первинною категорією, яка відбиває всю різноманітність суспільних явищ і процесів. Суспільна праця, змінюючи соціальне становище різних груп працівників, їхні соціальні якості, є загальною базою, витоком усіх соціальних явищ.
На рівні суспільства праця виступає як взаємозв’язана система галузей і видів діяльності, а на індивідуальному рівні — у вигляді окремих функцій та операцій. Шляхи вдосконалення суспільної та індивідуальної праці є різними. Перші полягають у вдосконаленні засобів виробництва і впровадженні прогресивних технологій, другі — у впровадженні раціональних форм організації праці на конкретних робочих місцях. Удосконалення суспільної праці повинно випереджати зміни змісту індивідуальної праці. На практиці, як правило, спостерігається певний розрив між складністю виконуваних робіт (показник змісту суспільної праці) та рівнем кваліфікації робітника (показник змісту індивідуальної праці).
Слід розрізняти соціальний та функціональний зміст праці. Соціальними є доцільність діяльності працівника, мотивація, ставлення до праці на суспільному (як до професії, виду діяльності) та індивідуальному (як до конкретно виконуваної роботи) рівні. Функціональний зміст праці виявляється у виконуваних працівником конкретних ролях, функціях. У виробничому процесі виокремлюють такі функції:
· енергетичну — приведення в рух засобів праці;
· технологічну — поєднання предметів та засобів праці і безпосередня обробка предметів праці;
· контрольно-регулюючу — нагляд і контроль за рухом предметів і засобів праці;
· управлінську — підготовка виробництва та керування вико-
навцями.
Виокремлення цих функцій є виявом суспільного поділу праці — функціонально інтегрованої системи професійних ролей чи спеціалізацій в середині суспільства. Окрім того, що поділ праці сприяє підвищенню продуктивності праці, він має негативні соціальні наслідки. Вивчаючи форми поділу праці, що відхиляються від норми, Е. Дюркгейм вирізняв аномічний поділ праці, коли крайня спеціалізація супроводжується зменшенням можливостей спілкування і послабленням зв’язків між людьми, що виконують різні функції і примусовий поділ, коли індивіди вимушені виконувати професійні ролі, що їм не подобаються чи не влаштовують їх.
Характер праці виражає соціально-економічну природу трудового процесу, суспільну форму його організації, спосіб взаємодії працівника, поєднання їх із засобами виробництва, спосіб включення індивідуальної праці до суспільної (взаємодію людини із суспільством) і залежить від того, на кого людина працює. Він відображає соціально-економічний стан трудящих у суспільстві, співвідношення між суспільною та індивідуальною працею кожного окремого працівника.
В умовах товарного виробництва характер праці двоїстий з одного боку праця є конкретною — це праця у всіх своїх якісних відмінностях різноманітних видів праці, що створює, споживчу вартість товару, а з іншого — абстрактною — затратами робочої сили загалом, продуктивною діяльністю людського мозку, мускульної і нервової систем, що міститься у кожному товарі створюючи його вартість.
Споживча вартість — це корисність речі, її здатність задовольняти якусь потребу людини. Споживчі вартості утворюють речовий зміст багатства.
Показниками характеру праці є: форма й відносини власно-
сті, розподільчі відносини, ступінь соціальних відмінностей у процесі праці тощо.
Характер праці зумовлює мету виробництва, а у сфері розподілу — пропорції, за якими суспільно вироблений продукт розподіляється між різними соціальними групами.
Зміст праці визначає природу і рівень професіоналізму працівника, а її характер — межі його соціального розвитку і ступінь перетворення праці на найпершу життєву потребу. Взаємодія змісту і характеру праці виявляється в існуванні таких соціально, економічно і технічно неоднорідних її форм, як фізична й розумова, виконавська й управлінська, кваліфікована й некваліфікована праця. Ці форми диктують різні вимоги до загальної і спеціальної освіти, фахової культури, створюють різні можливості для реалізації професійних і особистих здібностей, тобто справляють різний соціальний вплив на трудящих.
В Україні сьогодні праця виступає в різних соціально-економічних формах: державній, колективній, кооперативній, дрібногруповій, індивідуальній, найманій тощо.
Закон відповідності характеру і змісту праці, тобто міри поєднання її сутності та форми, є основним законом теорії соціології праці і організує системно категоріальний апарат цієї теорії. Глибокі зміни у змісті праці створюють передумови для зміни її характеру, і навпаки.
Складовими простого процесу праці є предмет праці, її знаряддя та суб’єкт. У результаті взаємодії цих складових з’являється продукт праці. Соціальні відносини панування і підпорядкування, відчуження та експлуатації, влади і безправ’я формуються не з приводу предмета праці, а з приводу привласнення й розподілу засобів та продукту праці.
Якщо простий процес праці розкриває специфічний для людини спосіб обміну речовин між ним і природою, то її суспільний процес свідчить про спосіб обміну продуктами діяльності між людьми. Перший переважно є індивідуальним, його суб’єктом є індивід, що забезпечує своє відтворення як біологічної істоти; другий — завжди колективний, його суб’єктом є соціально-професійні групи. Ті відносини, що формуються тут, якісно відрізняються від відносин у простому процесі праці. Це відносини між людьми як між виробниками і споживачами, робітниками основного й допоміжного виробництва, представниками різних галузей промисловості. Саме ці відносини визначають характерні риси суспільного процесу праці і відтворення людини як істоти соціальної.
У будь-якій діяльності людини, навіть у творчій праці, присутні рутинні елементи. Вони становлять від 50 до 70% трудової діяльності людини. Решта 50—30% є творчими елементами — постановка мети, вибір оптимальних (із кількох альтернативних) варіантів виконання, розв’язування нових завдань, що несподівано виникли в процесі праці та ін. Суть творчого підходу — наявність ідеального плану дій, який свідчить не про природу, а про людську визначеність праці.
Праця перестає бути сумою фізіологічних затрат. До неї додається емоційно-психологічна складова. Праця сприймається індивідом як творчий процес, коли здійснюється за його власним планом. Підпорядкування чужому плану призводить до психологічного чи соціального відчуження.
Відчуження праці, за К. Марксом, це процес перетворення діяльності людей і її результатів в самостійну, ворожу і панівну над ними силу. Відчуження виражається в пануванні уречевленої (матеріалізованої у виробленій раніше продукції) праці над живою (діяльністю спрямованою на створення матеріальних благ) працею, у відсутності контролю над умовами, засобами і продуктами праці, в експлуатації, у втраті людської сутності.
За С. Симаном, відчуження є становище індивіда в суспільстві, що характеризується безсиллям, відсутністю сенсу, аномією (відсутністю норм), соціальною ізольованістю і самоусуненням.
Відчуження праці це вже вияв її характеру.
Уже сама тільки постановка мети виконавцем свідчить про його свідоме ставлення до праці, появу мотивації праці. Усунення мети, позбавлення праці її внутрішнього сенсу призводить до того, що людина стає зовсім байдужою до змісту своєї праці, до якості продукції, економії сировини, електроенергії. Щоб подолати це, запроваджуються різні методи стимулювання й мотивації праці.