9.2. Спадкування за заповітом у цивільному праві зарубіжних країн

9.2. Спадкування за заповітом у цивільному праві зарубіжних країн

         Спадкування за заповітом у всіх країнах відіграє провідну роль, оскільки надає можливість власнику розпорядитися своїм майном на випадок смерті на власний розсуд. Безумовно, у такий спосіб спадкування відбувається, якщо відповідний документ (заповіт — testament, Testament, will) було складено спадкодавцем за його життя. Заповітом є виражене у встановленій законом формі волевиявлення спадкодавця, яке визначає юридичну долю його майна на випадок його смерті.

         Заповіт є односторонньою угодою та повинен відповідати пев­ним вимогам, які забезпечують його дійсність. Ці вимоги мають свої особливості в окремих країнах.

Законодавство та судова практика зарубіжних країн допускають різні форми заповіту: письмова, зокрема власноручна письмова, публічна, таємна (закрита), усна (у присутності свідків).

За загальним правилом, заповіт може укладатися лише повнолітніми та повністю дієздатними особами, хоча з цього правила існують і винятки. Заповіт має бути результатом вільного волевиявлення спадкодавця, інакше буде визнаний недійсним як будь-яка угода з пороками волі.

         Зміст заповіту повинен бути чітким і зрозумілим, не повинен суперечити закону; має чітко визначати спадкоємців, розподіл між ними майна, особисті розпорядження спадкодавця майнового чи немайнового характеру та ін. Заповідач у першу чергу фіксує в заповіті розпорядження майнового характеру, однак він може містити й інші за характером положення (визнання позашлюбної дитини, призначення дитині опікуна, призначення виконавця заповіту тощо).

         В усіх країнах, як вже зазначалося, встановлено принцип свободи заповіту, який означає, що власник вільний у визначенні долі свого майна на випадок смерті: яким особам яка частка його майна чи майнових прав передається. Разом з тим, у більшості країн цей принцип обмежується на користь сім’ї спадкодавця, за якою резервується відома частина його майна. Охорона інтересів родини спадкодавця також є одним із принципів спадкового права зарубіжних країн.

         У деяких правових системах встановлюються обмеження щодо осіб, на користь яких укладається заповіт. Так, за французьким спадковим правом не мають сили заповідальні розпорядження на користь лікарів, іншого медичного персоналу та аптекарів, пацієн­том яких заповідач був під час хвороби, що стала причиною його смерті, якщо ці заповідальні розпорядження були зроблені за час цієї ж хвороби, або вони складені на користь духовних наставників і сповідачів. Це обмеження не стосується родичів до четвертого ступеня включно за умови, що у спадкодавця немає інших родичів по прямій лінії, а також сингулярних легатів, адекватних послугам, які вони надавали спадкодавцю, та його майновому стану[1].

У Німеччині порядок укладення заповіту та вимоги до нього встановлено нормами НЦК. Заповіт може укласти особа, що досягла 16 років. Недійсним буде заповіт укладений особою, яка внаслідок душевної хвороби не в змозі зрозуміти та оцінити значення розпоряджень, які в ньому містяться.

Заповіт має бути укладений тільки особисто спадкодавцем. Законодавство ФРН (пар.2232, 2247 НЦК) встановлює дві форми заповіту:

власноручний, що передбачає письмове викладення волі спадкодавця, зроблене ним власноручно із зазначенням дати й місця складання заповіту та підписане ним особисто; така форма не потребує офіційного посвідчення заповіту чи підтвердження його показаннями свідків;

у формі публічного акту: складається нотаріусом на підставі усної чи письмової заяви спадкодавця.       При цьому, якщо спад­кодавець не в змозі прочитати складеного нотаріусом заповіту, то він має бути укладений у формі усної заяви заповідача; якщо останній не спроможний усно висловити свою волю, то заповіт може бути укладений тільки в письмовій формі. Неповнолітні особи (від 16 до 18 років) можуть складати заповіт лише у вигляді усної заяви чи передачі письмової заяви нотаріусу;

спрощений: складання письмового документа чи усна заява спадкодавця в присутності трьох свідків, якщо особа знаходиться в місцевості, з якою внаслідок надзвичайних обставин перервано зв’язок, або на німецькому судні в дальньому плаванні. Спрощена форма допускається, якщо існує небезпека того, що заповідач помре раніше моменту нотаріального вчинення заповіту; його може посвідчити бургомістр за місцем знаходження заповідача в присутності двох свідків. Якщо протягом трьох місяців з моменту складання заповіту в спрощеній формі спадко­давець залишається живим, то такий заповіт втрачає силу[2].

Законодавство Німеччини допускає оформлення таємного заповіту, який складається заповідачем і передається на збереження нотаріусу в запечатаному вигляді, як правило, у присутності свідків.

У змісті заповіту визначається майно, яке буде передаватися в спадщину, та окреслюється коло осіб, які набувають право на отримання вказаного в заповіті майна.

Особи, що отримують майно за заповітом є спадкоємцями — універсальними правонаступниками, які переймають усі права та обов’язки спадкодавця.

Якщо в заповіті міститься заповідальний відказ (легат), то відказоодержувачі (легатарії) розглядаються як сингулярні правонаступники.

         Спадкодавець може призначити в заповіті спадкоємцем будь-яку особу, незалежно від наявності родинних зв’язків з нею. Однак НЦК встановлює певні обмеження: передбачає право законних спадкоємців на певну обов’язкову частку, яку їм зобов’язані виплатити спадкоємці, зазначені в заповіті. Батьки та чоловік чи дружина, що пережили іншого з подружжя, незалежно від змісту заповіту в будь-якому разі мають право на отримання половини частки, яка б належала їм за законом (обов’язкова частина).

Відповідно до законодавства ФРН особи, які мають право на таку «обов’язкову частку» (Pflicht-teil), у випадку, якщо їхні інтереси не забезпечені в заповіті, можуть пред’явити вимоги до спад­коємців за заповітом про виплату їм грошового еквівалента відповідної частки. Розмір обов’язкової частки становить 1/2 того майна, що належало б їм у разі спадкування за законом (параграф 2303 НЦК).

         Спадкодавець має право в будь-який час відмінити заповіт у цілому чи частково, для чого він може внести до нього відповідні зміни, укласти новий заповіт або знищити старий. Нотаріально посвідчений заповіт у разі зміни волі спадкодавця, має бути вилучено з установи, де він зберігається. Право зарубіжних країн допускає скасування заповіту на підставі закону, яке здійснюється, як правило, у разі розірвання шлюбу, якщо заповіт було складено на користь чоловіка чи дружини.

         За нормами Французького цивільного кодексу (ст. 967) заповітом визнається будь-який документ, зі змісту якого очевидна воля особи вчинити заповідальне розпорядження. Право скласти заповіт має особа, яка досягла повноліття або емансипована неповнолітня особа, що досягла 16 років. Неемансиповані неповнолітні, що досягли 16 років, можуть скласти заповіт на 1/2 частину майна, яке належить їм на праві власності, і яким вони могли б розпорядитися, якби були повнолітніми.

         Якщо ж такий неповнолітній бере участь у воєнних діях, то на період цих дій він в змозі укладати заповіт на користь дружини (чоловіка) або своїх родичів до шостого ступеня включно нарівні з повнолітніми особами.

         Французьке право допускає власноручний і нотаріально посвід­чений заповіт. Власноручний заповіт повністю виписується, датується та підписується рукою спадкодавця (ст. 970). Нотаріально посвідчений заповіт вчиняється двома нотаріусами або одним нотаріусом у присутності двох свідків. Його текст записується (друкується) під диктовку спадкодавця, який обов’язково повинен перечитати його після складання. У змісті заповіту робиться спеціальний запис про дотримання всіх правил його вчинення (ст.971). Підписують заповіт усі присутні: спадкодавець, свідки та нотаріус.

         Функції нотаріуса з посвідчення заповіту за певних життєвих обставин можуть виконувати спеціально визначені для кожного випадку особи: командири військових підрозділів, капітани суден, судді, посадові особи муніципалітетів та ін.

         Таємний заповіт також відомий французькій правовій системі: спадкодавець передає його в закритому й запечатаному вигляді нотаріусу та двом свідкам, повідомляє, що зміст цього документа складає його заповіт, підписаний ним особисто та написаний влас­норучно чи механічним способом. Усе сказане заповідачем, а також дата й місце вчинення, опис конверта та печатки фіксується у відповідному нотаріальному акті, який вчиняється на конверті (чи самому документі).

         На відміну від німецького французьке право не розмежовує спадкоємців і відказоодержувачів; усі називаються легатаріями. Заповідальні розпорядження (легати) у французькому праві можуть бути універсальними, частковими та сингулярними[3]. За універсальним легатом заповідач передає спадкоємцям (легатаріям) усе майно, яке залишається після його смерті, за частковим — частину майна, якою він згідно з законом має право розпорядитися, за сингулярним — конкретну річ. За змістом часткові чи сингулярні легати можуть бути аналогічними заповідальному відказу. Усі легатарії відповідають за зобов’язаннями спадкодавця в межах одержаного в спадщину майна.

         Інтереси найближчих родичів спадкодавця захищаються у французькому праві шляхом обмеження частки майна (вільна частка), якою спадкодавець може самостійно розпорядитися за час життя (quotite disponible) через продаж, дарування чи складання заповіту; інша частина майна резервується (reserve) в інтересах родини.

         На долю дітей та інших низхідних родичів у будь-якому разі припадає (резервується) від 1/2 до 3/4 спадкового майна. Якщо немає низхідних, то висхідні родичі прямої лінії отримують від 1/4 до 1/2 частини майна. Якщо в спадкодавця на момент смерті була одна дитина, то резервується 1/2 майна, якщо дві дитини — 2/3, якщо три і більше дітей — 3/4 всього майна. Під дітьми розуміються також онуки й правнуки та інші прямі родичі, що спадкують за правом представлення.

Інтереси подружжя забезпечуються наданням їм узуфрукту на частину майна або довічної ренти.

         Заповіт може бути скасовано чи змінено за ФЦК (ст. 1035) тільки шляхом складання нового заповіту або нотаріально посвід­ченим актом про зміну волі заповідача. Відміна заповідальних розпоряджень є дійсною й у тому разі, якщо новий заповіт виявиться нездійсненним. У разі розірвання шлюбу, заповіт, що був складений на користь чоловіка чи дружини, скасовується.

В Англії та США, як уже зазначалося, на відміну від країн кон­тинентального права майно спадкодавця переходить спочатку до його особистого представника, який розраховується з усіма кредиторами, тому спадкоємці не розглядаються як універсальні правонаступники. Не проводиться розмежування між спадкоємцями та відказоодержувачами (легатаріями). Спадкоємці, які одер­жують майно за заповітом, називаються devisees, якщо йдеться про реальне майно, і legatees, коли успадковується персональне майно. Однак практичне значення такого розподілу є мінімальним, оскільки в даний час діє єдиний порядок спадкування реального й персонального майна.

За англійським законодавством здатність вчиняти заповіт виникає лише з досягненням повноліття (18 років). Виняток зроблено для моряків у плаванні та військовослужбовців, які в змозі укладати заповіт з 14 років.

Право Англії на відміну від країн континентальної Європи передбачає лише одну основну форму заповіту, яку було встановлено ще в 1837 році. Він має бути вчинений у письмовій формі, підписаний заповідачем (чи за його вказівкою іншою особою) і засвідчений не менш, аніж двома свідками в його присутності. Заповіт може бути написаний власноручно чи за проханням заповідача іншою особою, чи надруковано машинописним способом, чи оформлено у вигляді криптограми або оформлено шляхом поєднання цих способів.

Військовослужбовці, які перебувають на дійсній службі, а також моряки в умовах дальнього плавання мають право укладати усні заповіти в присутності свідків або письмові заповіти без підписання чи посвідчення їх свідками. Однак, це єдиний виняток, який дозволяє відступати від загального правила.

Зміст заповіту залежить від волі особи, яка його укладає. Прин­цип свободи заповіту виражений в праві Англії більш чітко. У законодавстві й судовій практиці немає таких понять, як «резерв» чи «обов’язкова частка». На сьогодні дружина чи чоловік (у тому числі колишні, якщо вони не уклали нового шлюбу), які пережили іншого з подружжя (спадкодавця), неповнолітні й непрацездатні діти спадкодавця, у тому числі ще не народжені, а також утриманці та деякі інші особи, не пов’язані зі спадкодавцем кровною спорідненістю, мають право просити суд про призначення для них «розумного» утримання з маси спадкового майна, якщо їх інтереси не були забезпечені заповітом.

Скасування заповіту повністю або в певній частині може бути здійснене заповідачем у будь-який час на його розсуд через: складання нового заповіту, який прямо відміняє попередній або суперечить йому; відкликання заповіту; вилучення офіційно депонованого заповіту.

Скасування заповіту в силу закону в англійському праві має місце внаслідок розірвання шлюбу (щодо заповітів на користь чоловіка або дружини) та в разі укладення заповідачем нового шлюбу.

За законодавством штатів США право на укладення заповіту виникає з досягненням повноліття (18—21 років) і набуттям повної цивільної дієздатності. Деякі штати встановили більш ранній вік досягнення здатності до вчинення заповіту (Джорджія — з 14 років). Закони та судова практика вимагають, щоб заповідач був «компетентним»[4], тобто розумів, що він робить, і визнають недійсними заповіти, складені недієздатними, душевнохворими осо­бами, а також вчинені із застосуванням насильства, погрози, обману, помилки тощо.

Практично всі штати США перейняли основні риси англійської форми заповіту: письмової з посвідченням двома свідками. Форма заповіту, встановлена Цивільним кодексом Луїзіани, відповідає французькому зразку. Інші відмінності, що спостерігаються в законодавстві окремих штатів, не мають принципового характеру. Вони передбачають, наприклад, необхідність посвідчення заповіту не двома, а трьома свідками. Деякі штати допускають можливість складання власноручних заповітів.

Принцип свободи заповіту, безперечно, притаманний праву США. Разом з тим, допускається своєрідне обмеження — прий­няття рішення «проти заповіту», яке встановлюється на користь чоловіка чи дружини, що пережили іншого з подружжя. Заповідач не може позбавити свого чоловіка (дружину) спадщини. Закони штатів, як правило, визнають за дружиною (та чоловіком) право одержати встановлену законом частину — 1/3 майна заповідача. Дружина чи чоловік мають право вибору спадкувати за законом, якщо положення заповіту ставлять їх у менш вигідне становище. Вони мають також право на одержання «розумного» утримання з майна спадкодавця, яке обмежується певним строком.

Скасування (відкликання) заповіту за правом США здійснюється аналогічно до порядку, встановленого в англійському праві.

Право зарубіжних країн відрізняє від заповітів договори про спадкування, сторонами яких є, з одного боку, спадкодавець, а з іншого — одна чи кілька осіб, що управомочені на одержання певного майна спадкодавця після його смерті. Такий договір зобов’язує сторони вже з моменту його укладання і не може бути розірваним в односторонньому порядку.