9.2. Українська культура в боротьбі за утвердження етнічної і культурної самобутності народу
Розвиток української культури другої половини XIX ст, відбував-ся під великим впливом творчості Т. Шевченка, який підніс культуру свого народу до загальноєвропейського рівня. Однак щоб втриматися, не зазнати асиміляції, потрібні були натхнення і копітка робота наступ- них поколінь діячів культури, спрямовані на консолідацію усіх інтелекту- альних можливостей народу. В цей період розвій української культури неодноразово штучно переривався, оскільки щодо східнослов'янських народів Російської імперії здійснювалася інкорпорація в «єдиний ро-сійський народ». У звітах перепису 1897 р. великороси, малороси, біло- руси значилися під однією назвою «русские».
Лібералізація суспільно-політичного життя Російської імперії е 60—70-х роках спонукала до створення національних шкіл в Укра-їні. (На відміну від українців і білорусів такі школи були у народів Прибалтики, поляків, татар та ін.). Оцінюючи тяжке становище на осві-тянській ниві, М. Драгоманов писав: «...зменшити своє горе народ міг би і тепер, якби був просто письменний... а коли б він був добре освіче- ний наукою... тоді б двох днів не протримались би усі порядки, що тепер і доводять народ до стану робочого скоту».
Дуже швидко у 1861—1862 pp. формується мережа недільних шкіл (всього до 110), друкується навчальна література: «Буквар южнорусь-кий» Т. Шевченка, арифметика Д. Мороза, граматика П. Куліша тощо. Для підготовки педагогічних кадрів у Києві було засновано «Времен-ную педагогическую школу». У 1862 р. Петербурзький комітет грамотності клопотався, щоб дозволити впровадити освіту в Україні рідною мовою. Проте ці плани залишились нездійсненними.
Зародки початкової освіти в Україні були придушені Валуєв-ським циркуляром 1863 р., який наклав важкі пути на українську культуру взагалі: «...більшість малоросів самі вельми грунтовно доводять, що ніякої малоросійської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їх, що вживає простонароддя, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на нього Польщі». Циркуляр заборонив друкування підручників, популярної літератури, духовних книг українською мовою.
Цей процес був посилений характером реформи освіти. У другій половині XIX ст. на українських землях залежно від державного підпорядкування викладання велося різними мовами: російською, польською, німецькою. Російська мова панувала на Лівобережній та Степовій Україні. У 1864 р. всі початкові школи дістали єдину назву — початкові народні училища. Вони були проголошені безстановими і мали таку навчальну програму: закон божий, письмо, читання, 4 дії арифметики, церковний спів. Таких шкіл на кінець XIX ст. було лише 1/ тис., внаслідок чого близько 70 % дітей залишилося поза школою.
У 1864 р. було створено гімназії двох типів: класичні і реальні. Ці ланки середньоосвітньої загальної школи були проголошені безстановими і загальнодоступними, хоч за навчання треба було платити. Третина навчального часу у класичних гімназіях відводилася грецькій і латинській мовам, а природознавство, хімія майже не вивчалися. Випускники цих закладів без іспитів могли здобувати освіту в університетах. У реальних гімназіях давніх мов не було, ширше викладалися природознавство, хімія, фізика, математика, креслення, нові мови. По закінченні учні могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів. Для жінок існували окремі жіночі гімназії, вищі жіночі курси, метою яких була підготовка дівчат — матерів сім'ї. Наприкінці ХІХ ст. в Україні існувало 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ.
Вищу освіту в Україні можна було здобути у трьох університетах: Харківському, Київському, Новоросійському, заснованому на базі Рішельєвського ліцею в Одесі в І865 р. Загальна чисельність студентів була незначною — до 4 тис. чол. Бурхливий розвиток економіки другої половини XIX ст. зумовив потребу у створенні вищих спеціальних закладів, таких як Південно-російський технологічний інститут у Харкові (1865 р.), Київський політехнічний інститут (1898), Вище гірниче училище в Катеринославі та ін. На початку XX ст. в Україні діяло 27 вузів, де навчалося 35 тис. студентів.
Тяжким було становище з освітою в західноукраїнських землях. Навчання в усіх школах, крім початкових, у Галичині і Буковині велося лише польською й німецькою мовами. У 1890 р. загальна кількість неписьменних досягла у Галичині 66,4 %, а в Буковині — 75 %. В українських початкових школах діти могли вчитися до четвертого класу, а наступну освіту здобували в іншомовних закладах. Незважаючи на певну лібералізацію освітньої справи в Австро-Угорщині, домінування польської освіти збереглося і на початку XX ст. У 1914 р. у Галичині існувало 59 польських гімназій, 6 українських державних і 8 приватних, які утримувалися на кошти батьків. У Львівському університеті викладання провадилося польською або німецькою мовою, німецькомовне спрямування мав відкритий у 1875 р. Чернівецький університет. У 1896 р. з 320 студентів там навчалося лише 20 українців.
У 70—80-х роках продовжує розвиватися ідея національного відродження, що грунтувалася на історичних реаліях розвитку українського народу напередодні та після реформ 60—70'-х років у Росії.
Стало очевидним, що українці не змогли відстояти свої права через відсутність сильного національного почуття, брак національної свідомості, віри в остаточний успіх. У нових умовах треба було знову і знову відстоювати інтереси народу, довести перед усім світом його витоки, надати належного статусу українській мові.
Упродовж XIX — початку XX ст. не вщухала запекла дискусія про походження українців та їхньої мови. Обговорення цих питань відбувалося тоді, коли відсутність належних умов для розвитку мови ототожнювалася з її нездатністю, на думку деяких вчених, обслуговувати «високі потреби суспільства». Культурницькі домагання народу здобули назву «південноруського сепаратизму». «Під південноросійським сепаратизмом, або відщепенством, ми розуміємо намагання послабити або розірвати зв'язок, що з'єднує малоросійське плем'я з великоросійським»*, — писав історик С. Щоголєв.
«Малоросійською мовою не має жодного твору світового значення,
які б не роздмухували славу батька Тараса, він, однак, залишається лише
поетом народним, близьким і зрозумілим тільки своїм — і світового
значення мати не може»** — стверджували в університетських кафед-
>ах України. До цієї думки схилялося багато вчених того періоду:
. Срезнєвський, О. Соболєвський, О. Шахматов та ін.
Захисниками невід'ємного права українського народу мати свою історію і мову виступали Т. Шевченко, М. Костомаров, А. Мет-линський, П. Куліш, І. Франко та ін. І. Франко пояснював, що на вирішальному етапі свого розвитку українська літературна мова на більшій території свого функціонування і природного середовища — Наддніпрянщині не мала таких звичайних сфер стабілізації й утвердження, як школа, преса, наукове вивчення, культурно-побутове призначення, тобто життєвоважливих чинників, необхідних для висхідного процесу у розвитку літературних мов. Літературна мова не виконувала своєї важливої функції — інтелектуального і ділового мовлення. І. Франко доводив, що там, де мова втрачає споконвічну престижність, панує масова культура, яка призводить до духовного вихолощення. І навпаки, народи з укоріненою національною свідомістю не цураються рідної мови. Проте українці опинилися серед тих народів, у яких процес остаточної консолідації в націю не завершився, тому навіть серед інтелігенції спостерігалося збайдуження до своїх національних надбань. З великим болем докоряв І. Франко освіченій верстві, яка нехтувала історією і культурою і свого народу: «...не тільки школи і уряди полонізували нас; ми самі полонізуємо себе ще гірше вдома».
Не досить сильна національна орієнтація української інтелігенції більш виразно виявилась у буремні роки революції 1905—1907 pp. а Росії. Б. Грінченко писав: «У всьому житті вкраїнської інтелігенції виразно помітно ту двоїстість, що звичайно буває серед інтелігенцій усіх народів, які зі становища національного занепаду переходять до становища національного відродження й свідомості»*.
Розв'язати складні проблеми поширення вживання української мови мало становлення преси та видавничої справи. Проте Валу-євський циркуляр чи не вперше в європейській цензурній практиці заборонив написане з міркувань не його змісту, а мови. Емський акт (1876 р.) накладав вето на ввезення українських творів з-за кордону (діяв упродовж ЗО років, хоч так і залишався таємним). Внаслідок таких жорстких заходів на території Росії до початку XX ст. не з'явилося жодного журналу чи газети українською мовою. Поодиноким було видання українських книжок. У 1877 та 1879 pp. з'являється лише дві українські книги, а у 1880 р. не виходить жодної. Після короткого полегшення репресій у 1881—1883 pp., коли було надруковано 75 українських книг, обмеження почалося знову. У 1892 р. було наказано забороняти друкування українських книг «при малейшем к тому поводе, в целях чисто государственных», у 1895 р. не дозволялось друкування книг для дітей, «хоча б по суті змісту вони й здавались благонамі-реними»**.
Саме в таких умовах відбувався подальший розвиток української літератури, яка виявила дивовижну живучість і стійкість. Незважаючи на утиски і заборони, збільшилося коло українських письменників, збагатилася тематика творів, урізноманітнилися види і жанри літератури, зросла роль критики та ін. У цей період зростає інтерес до народної творчості, що знайшло концептуальне втілення в ідеї «етнографічного реалізму» П. Куліша. її суть полягає у вимозі правдивого відображення етнокультурних рис народу та його психологічних особливостей. Ця система поглядів відбивала тогочасний характер розвитку української літератури, коли фольклор мав величезний вплив на письменницьку творчість. На цьому грунті розвинули свої мистецькі таланти Марко Вовчок, С. Руданський, Л. Глібов та ін.
Художня література характеризувалася поступовим піднесенням ідеї національної єдності всіх регіонів України, незважаючи на жанрову і тематичну різноманітність. М. Драгоманов, І. Нечуй-Левицький, О. Огновський, І. Білик, І. Франко брали активну участь в обговоренні злободенних суспільних та літературних проблем, проголошуючи нові засади реалістичної літератури. В центрі уваги письменників було село з його соціальними конфліктами і суперечностями, меншою
мірою — народні месники, інтелігенти-народники. Поглиблюється рівень психологічного аналізу, з'являються нові поетичні форми і жанри (філософська тематика, психологічна повість та романи, історична драма).
У 80-ті роки утверджується епоха реалізму. Про це засвідчила поява таких творів, як «Безталанна», «Назар Стодоля», «Наймичка», «Лимерівна», які збагатили українську драму колоритними жіночими образами, несли високі ідеї добра і милосердя.
Велике значення літератури для прогресивного поступу українського народу підтвердив своєю творчістю І. Франко. Завдяки його багатогранній діяльності літературне та філософське осмислення знайшли своє втілення у визвольному прагненні українського народу, місце української літератури серед інших літератур слов'янства і світу, запропоноване самобутнє вирішення важливих суспільних, етикофілософських і художніх проблем, було створено естетичні цінності, що підіймали українську літературу на світовий рівень.
У розвиток української літератури вагомий внесок зробили «неоромантики» — А. Українка, В. Винниченко, М. Коцюбинський та ін. У творчості цих письменників виразно присутній вплив імпресіонізму, експресивні барви стають необхідним засобом поетики, поглиблюється філософічність творів. Поряд з цим митці намагались відбивати складні процеси, що на очах змінювали суспільство: проблеми міграції українців за кордон, формування робітничого класу і цілих індустріальних регіонів, зміни в умонастроях народу. Саме завдяки літературній практиці на початок XX ст. українська культура, не будучи з відомих причин домінуючою, вже була здатна приваблювати інтелігенцію, широкі верстви населення, надихати своїми високими моральними ідеалами*.
Велике значення у боротьбі за етнокультурну самої дентифіка-цію українського народу мало народознавство. У другій половині XIX ст. вивчення народної культури набуло систематичного і ґрунтовного характеру. Серед досліджень такого рівня були етнографічні праці М. Костомарова, П. Чубинського, О. Потебні, В. Антоновича, О. Русо-ва, І. Франка, які розкривали народний побут, фольклор і вірування, діалектичні особливості української мови. Це була чудова основа, на якій згодом зводилося професійне мистецтво українського народу. До найбільш визначних здобутків народознавства належать п'ятитомна «Студія над українськими народними піснями» І. Франка, 46 томів львівського «Етнографічного збірника», «Українські пісні з нотами» (Одеса; Київ, 1900 — 1902), «Вік» (Тритомна антологія української літератури. — К., І900—1902), «Сборник материалов по малорусскому фольклору» (Чернігів, 1902), «История запорожских Козаков» Д. Яворни-цького та ін.
Справжнім науковим і культурним центром став історичний журнал «Киевская Старина» (1882—1907), заснований на фонди В. Семирен-ка і почасти згодом В. Тарнавського. Через закриття у 1876 р. Відділу Географічного товариства і вузькопрофесійний офіційний характер тодішнього Наукового товариства Нестора-Літописця (1873—1919) «Киевской Старине» доводилося виконувати місію української наукової установи. В журналі друкували твори та історичні праці М. Максимович, С. Єфремов, А. Кримський, В. Антонович, Д. Ьагалій, М. Коцюбинський та ін. Жорсткі утиски мови не давали змоги навіть вільно подавати етнографічний матеріал. Наприклад, слово «москаль», яке скрізь вживається в українських піснях та казках, треба було або викидати, або замінювати словом «солдат».
Згодом замість університетських видань типу «Киевской Старины» з'являються журнали більш вузького професійного змісту, що свідчило про подальший розвиток преси в країні.
Наиково-літературна діяльність більш активною була в Галичині. Український рух в 60—70-х роках мав спочатку культурно-народницький характер, а не історично національний, як це спостерігалося в Угорщині, Чехії та Польщі. У 18/3 р. у Львові для поглиблення науково-літературної діяльності створюється Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке на перших порах мало лише 40 членів (з 1892 р. — Наукове товариство імені Т. Шевченка). Воно мало на меті не тільки сприяти піднесенню української словесності, а й розробляти науку українською мовою. Згодом товариство розвинуло надзвичайно інтенсивну діяльність і настільки зарекомендувало себе своїми працями, що вчені почали бачити в ньому майбутню українську академію наук. Завдяки діяльності товариства відкриваються можливості для розвитку всіх видів наукових знань — гуманітарних, природничих, математично-технічних. При ньому видавалися такі наукові серії: «Руська історична бібліотека», «Джерела до історії України-Русі», «Збірник математич-но-природничо-медичної секції» тощо.
Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка у 1895—1913 pp. редагував М. Грушевський. Завдяки його енергії та активній діяльності І. Франка товариство до початку першої світової війни видало близько 400 томів наукових праць українською мовою, серед яких основну частку (майже 9/10) становили праці з українознавства. В серії видань товариства виходила з 1898 р. й монументальна «Історія України-Русі». Характерно, що на святкуванні столітнього ювілею Харківського університету саме М. Грушевському та І. Франку вручили дипломи докторів і відзначили їхні заслуги на ниві української історії та історії літератури (перу І. Франка належить близько 100 праць з історії).
Отже, наприкінці XIX — початку XX ст. українськими вченими було здійснено багато досліджень з життя українського народу, доведена історична самобутність та своєрідність українського культурно-національного типу. Проте ці дослідження було зроблено з урахуванням цензурних вимог, деякі історичні теми взагалі не могли бути дослідженими.
На початку XX ст. в інтелектуальних колах Російської імперії зростало розуміння потреби скасування обмежень української культури, хоча це питання розглядалось з позицій і в інтересах російської державності. Імператорська академія наук у спеціальній записці констатувала: «...малоросійська людність повинна мати також право, як і великоруська, говорити публічно і друкувати на своїй рідній мові»*.
В умовах революції 1905—1907 pp., завдяки активній діяльності української громади в Думі та відповідних указів, український народ, як й інші недержавні нації, отримав право на пресу та вільне друкування книг без попередньої цензури. Поява видань* українською мовою мала величезне значення, хоча більшість з них існувала недовго і мали відносно малі тиражі. Перша щоденна політична, економічна й літературна газета «Громадське слово» Є. Чикаленка планувалась видаватися тиражем 190 тис. примірників. Замість неї вийшла «Громадська думка», яка зібрала невелику передплату і друкувалася у 3,7 тис. примірників. Через різні обставини багато, проектів україномовних періодичних видань не були реалізовані. Так, з жовтня 1905 р. по червень 1907 р. про вихід у світ заявили 64 україномовні газети і журнали. Проте своє існування бодай одним примірником підтвердили лише 24 видання**. У період реакції' і з наближенням першої світової війни царизм дедалі більше утискував українську пресу, тому не дивно, що у 1913 р. з 275 газет в Україні українською мовою видавалася лише одна.
У складних умовах діяли товариства «Просвіта», започатковані ще у 60-х роках XIX ст. В умовах революції 1905—1907 pp. тільки київська «Просвіта» за 4 роки свого існування випустила 36 найменувань брошур, організувала 100 лекцій, 25 літературно-музичних вечорів. У січні 1910 р. спеціальним розпорядженням Столипіна заборонялися культурно-освітні національні організації під приводом того, що «утворення товариств, які становлять перед собою вузькі національно-політичні цілі, або об'єднання на грунті таких національних інтересів веде до поглиблення основ національної відокремленості». («Просвіта» в Галичині проіснувала до 1939 р.)
Отже, до початку революції 1917—-1920 pp. українська культура мала великі здобутки в утвердженні етнічної і культурної самобутності. Проте чимало проблем залишилися нерозв'язаними. Як і раніше, головною перешкодою для розвитку культури залишалася політика урядових кіл Російської та Австро-Угорської імперій. Тому культурно-національні проблеми посіли центральне місце у боротьбі України за державну незалежність у 1917—1920 pp.