9.3. Регулювання цін у промислово розвинутих країнах

9.3. Регулювання цін у промислово розвинутих країнах

Вивчення досвіду ціноутворення та регулювання цін закордонних країн дозволяє зрозуміти його закономірності й тенден­ції, використовувати отримані знання для формування цінового механізму в Україні в період переходу її економіки до ринку.

Історія підтвердила неефективність як монополізованої, так і чисто ринкової економіки, віддавши перевагу економіці змішаного типу. Особливість останньої полягає в тому, що вона являє собою систему, яка поєднує на умовах рівноправності державний і недержавний сектори, при цьому державні органи створюють ефективну систему регулювання економіки, не порушуючи механізмів ринкового саморегулювання. У систему регулювання економічних відносин входять підсистеми фінансово-валютного, бюджетного, кредитного, податкового та цінового регулювання, головна мета якого полягає в підтримці балансу попиту та пропозиції, споживання й нагромадження, товарної та грошової маси.

Одним із найважливіших завдань держави є забезпечення такого співвідношення монополії і конкуренції, що не призводить до руйнівних наслідків в економіці. Це завдання вирішується за допомогою антимонопольного законодавства, уперше прийнятого в США наприкінці ХІХ ст. Антимонопольними вважаються закони, що забороняють угоди і дії, спрямовані на обмеження конкуренції: розподіл ринку, вертикальне чи горизонтальне фіксування цін, дискримінація в торгівлі тощо.

Більшість країн з економікою змішаного типу як загальну тактику використовують певні правила ціноутворення. Вони оформляються у вигляді законодавчих актів, що регламентують порядок і методологію формування цін. Методологічний аспект ціно­утворення в розвинутих країнах полягає у визначенні державними органами загальних принципів, методів і нормативів встановлення цін. Крім прийняття рішень із стратегічних і тактичних питань, державні органи беруть на себе функцію введення конк­ретних цін на товари і послуги, що мають для національної економіки вирішальне значення. Поряд із прямим встановленням і регулюванням цін державні органи здійснюють і контроль над ними. Сфера контрольованого державою ціноутворення становить від 10 до 30 % загального обсягу продукції, що випускається.

Державне регулювання цін у країнах з ринковою економікою є спробою держави за допомогою законодавчих, адміністративних та бюджетно-фінансових заходів впливати на ціну таким чином, щоб сприяти стабільному розвиткові економічної системи в цілому, тобто через ціни нівелювати циклічні коливання процесів відтворення. Залежно від конкретної господарської кон’юнктури регулювання цін має антикризовий і антиінфляційний характер.

На способи й методи державного регулювання цін впливають такі чинники: національні, кліматичні, сировинні, політичні, позиція країни у світовому поділі праці.

Розглянемо, за допомогою яких заходів і методів здійснюється державне регулювання цін в окремих країнах.

Помітне прискорення темпів зростання оптових та роздрібних цін на внутрішньому ринку США в 1970-х рр., переростання помірної інфляції в галопуючу призвели до необхідності модифікації економічної стратегії країни. Першою найбільш природною реакцією держави стала спроба перемогти інфляцію за допомогою методів прямого регулювання цін. У серпні 1971 р. з ініціативи адміністрації Р. Ніксона в США вперше за післявоєнні роки був установлений централізований контроль над цінами. Хоча президент Р. Ніксон і був проти встановлення прямого контролю над цінами і заробітною платою, однак складне економічне становище країни і тиск суспільної думки змусили його піти на крайні заходи. Цьому сприяли такі обставини:

у сформованій економічній ситуації зниження рівня інфляції викликало б вкрай хворобливі наслідки, насамперед збільшення масштабів безробіття;

домінувала точка зору, що інфляція може бути обмежена без зменшення зайнятості у разі, якщо буде введено контроль над цінами.

Не маючи альтернативної програми непрямого регулювання економіки, президент був змушений піти на заморожування цін і заробітної плати. Слід зазначити, що в короткостроковому періоді пряме регулювання цін сприяло стабілізації економіки країни: до осені 1972 р. знизилися темпи підвищення оптових та роздрібних цін, трохи збільшилася зайнятість, став швидко зростати ВНП. Однак незабаром виявилися негативні наслідки централізованого регулювання. Заморожування цін і заробітної плати обмежувало міжгалузевий перелив капіталів, гальмувало інвестиційну політику, знижувало рівень ділової активності, стримувало зростання доходів. Уже в травні 1974 р. адміністрація Л. Форда відмовилася від прямого контролю над цінами.

Спроби прямого регулювання цін відбувалися і в наступні роки. Вони торкалися, насамперед, внутрішніх цін на енергоносії, що, відбиваючи зростання імпортних цін на нафту, нафтопродукти й природний газ, росли в 1974—1981 р. високими темпами, стимулюючи розкручування інфляційної спіралі. Заморожування внутрішніх оптових цін на нафту, нафтопродукти та природний газ, стримуючи розвиток інфляційних тенденцій, призвело до низки негативних наслідків в економіці. Зменшення інвестицій в енергетичне господарство, відсутність зацікавленості видобувних корпорацій у розробці нових родовищ нафти й природного газу через контроль над рівнем цін призвели до того, що імпорт нафти в США, незважаючи на зростання світових цін, продовжував аж до 1981 р. збільшуватися високими темпами. Р. Рейган після свого обрання президентом у січні 1982 р. скасував контроль над внутрішніми цінами на нафту й нафтопродукти. «Контроль над цінами стримав виробництво, стимулював споживання, придушував технологічні досягнення і робив США більш залежними від енергетичного імпорту», — так коментував Рейган своє рішення.

Нині американська адміністрація, обмежуючи державне фінансування і пряме регулювання цін на окремі товарні групи, робить наголос на активному використанні ринкових важелів і методів непрямого регулювання, що сприяють загальному оздоров­ленню економічного становища в країні. У цілому такий підхід робив останні роки стабілізуючий вплив на розвиток інфляційних процесів. Серед основних напрямів непрямого регулювання цін можна виокремити такі:

регулювання дисконтної ставки федеральних резервних банків;

скорочення дефіциту державного бюджету;

федеральні закупівлі товарів і послуг;

податкова політика.

Ці напрями державної макроекономічної політики впливають на зміну співвідношення попиту та пропозиції на внутрішньому ринку США й у такий спосіб визначають базові пропорції обміну та рівня цін.

Пряме державне регулювання цін зараз застосовується лише у високомонополізованих галузях, що підпадають під юрисдикцію антитрестівського регулювання. Так, спеціальні комісії встановлюють тарифи на користування електроенергією і деякі комунікаційні послуги. Усього в США державою регулюється від 5 до 10 % цін.

Особливо варто зупинитися на державному регулюванні цін на продукти аграрного комплексу. У рамках федеральних сіль-
ськогосподарських програм фермери, що займаються вирощуванням зернових, одержують від Міністерства сільського господарства США позики на фінансування виробництва. Зібраний врожай вони можуть продавати за ринковими цінами і розплачуватися за позики частиною виторгу. Якщо ринкові ціпи опускаються нижче рівня контрольних цін, встановлених конгресом, то фермер може здати врожай державі за контрольними цінами, розраховуючись за позику й одержуючи прибуток. У такий же спосіб регулюються ціни в молочній промисловості. Конгрес визначає «справедливий» рівень контрольних цін на молоко, олію, сир. Якщо ринкові ціни знижуються нижче цього рівня, то продукти скуповує держава і використовує їх на: безкоштовні сніданки для школярів; допомогу біднякам; продовольчу допомогу слаборозвинутим країнам, а також продає іншим державам.

Сільськогосподарський закон, прийнятий у США в 1985 р., вніс зміни в американську аграрну політику. Відповідно до цього закону були істотно знижені заставні ставки, що визначають обсяг наданих фермерам кредитів. Для пшениці й кормового зерна рівень заставних ставок становить у даний час 75—85 % середньоринкової ціни за попередні п’ять років, при цьому міністру сільського господарства надано право знижувати їхній рівень ще на 20 % з метою підвищення конкурентоспроможності американської продукції на світовому ринку. При цьому держава прагне підтримувати співвідношення між цінами на сільськогосподарські продукти і товари, що придбаваються фермерами. У цілому контроль над цінами здійснюють антитрестовські управління Міністерства юстиції і Федеральна торгова комісія.

Незважаючи на дію принципу вільного встановлення цін в умовах ринкового господарства Франції роль держави зводиться до прямого регулювання цін на сільськогосподарську продукцію, газ, електроенергію, транспортні послуги або до здійснення контролю над цінами в умовах конкуренції.

Державний сектор в економіці Франції займає невелику питому вагу у ВНП і включає галузі-монополісти (наприклад, газову промисловість, електроенергетику і транспорт), а також деякі галузі, що працюють у режимі ринкової конкуренції (наприклад, національний і комерційний банки, страхові компанії й окремі фірми). У першому випадку держава встановлює всі економічні параметри діяльності галузей-монополістів, у тому числі обсяг інвестицій, оплату праці та ціни на готову продукцію, а в другому — держава впливає на економічні параметри господарської діяльності цих галузей, спонукаючи їх конкуренцію з приватним сектором. Така специфіка економіки Франції визначила співвідношення між регульованими та вільними цінами на товари й послуги: приблизно 20 % цін регулюються державою, а інші 80 % знаходяться в режимі вільного ринкового ціноутворення. Слід зазначити, що Франція є однією з промислово розвинутих країн, де існував досить твердий режим державного регулювання цін, що частково зберігається дотепер. Важка економічна ситуація в країні, що склалася до 1947 р., різке зниження купівельної спроможності французького франка, його девальвація обумовили необхідність вживання рішучих заходів щодо контролю над цінами. Наприкінці 1947 р., з урахуванням деякого підвищення темпів відновлення економіки, була введена політика «контрольованої свободи цін»: підприємці одержали право змінювати ціни, по-
передивши про це державні органи, що могли скасувати такі зміни. Однак уже на початку 1948 р. ціни на товари були переведені на режим повної чи часткової свободи встановлення. Разом з тим протягом наступних років (1949—1957 р.) урядом Франції були прийняті шість законів про блокування цін, що призвело до поступової жорсткості цінового контролю. У 1960—1962 р. здійснено майже повну лібералізацію цін на промислові товари, але вже із середини 1963 р. уряд прийняв рішення про нове блокування цін у зв’язку з новою економічною політикою («розвиток без інфляції»). Одночасно були заморожені ціни на деякі продукти харчування й послуги. З 1965 по 1972 р. державне регулювання цін здійснювалося через так звані контракти стабільності, програмні контракти і контракти проти підвищення цін. Відповідно до контрактів стабільності держава укладала з підприємствами угоди, за якими вони мали право підвищувати ціни на одні товари, одночасно знижуючи ціни на інші товари. Основна мета такого механізму державного регулювання цін — підтримка стабільності загального рівня цін. Програмні контракти були спрямовані на те, щоб сприяти еволюції цін, що відповідає умовам міжнародної конкуренції. Цей механізм державного регулювання цін поширювався на всі товари й послуги, що відповідно до контрактів стабільності раніше піддавалися контролю. Відповідно до програмних контрактів підприємства надавали державі інформацію про свої інвестиційні програми, фінансове становище, зайнятість, перспективи виходу на зовнішні ринки, а також докладну інформацію, пов’язану з формуванням цін, у тому числі з аналізу ринку та конкуренції, техніко-економічних параметрів товарів, продуктивності праці, методів фінансового управління і т. д. Кон­тракти проти підвищення цін мали на меті забезпечити високу конкурентоспроможність французьких товарів і уповільнити тем­пи зростання інфляції. У разі прийняття підприємствами таких контрактів уряд брав на себе зобов’язання не застосовувати заходи, що ведуть до зростання витрат виробництва.

У 1970-х рр. уряд Франції почав знову застосовувати систему заходів для блокування та регулювання цін. Так, у другій половині 1975 р. були тимчасово заблоковані ціни на всі товари й послуги державного та приватного секторів економіки, а в 1976 р. ціни в держсекторі могли підвищуватися тільки на задану кількість відсотків. При цьому держава укладала контракти з підприємствами, за якими останні зобов’язувалися обмежувати зростання цін на свою продукцію. На окремих етапах розвитку економіки блокування охоплювало всі ціни, тобто заморожувалося 100 % цін. У разі, якщо прибуток підприємства зростав швидше, ніж ціни, то вони обкладалися спеціальним антиінфляційним податком.

Тим часом стало зрозуміло, що система твердого контролю над цінами з використанням принципу блокування цін вичерпала себе. Французькі економісти дійшли висновку, що подібний контроль над цінами робить ринок менш гнучким, стримує зростання виробництва, конкуренцію та на певному етапі обмежує вільний перелив капіталів, мобільність ринків праці, товарів і послуг. Одночасно ускладнюється процес інвестування і розширюються рамки бюрократизації господарської діяльності. Вчені звернули також увагу на низьку ефективність контролю над цінами в боротьбі проти інфляції, вказуючи на те, що темпи інфляції у Франції в середині 1970-х рр. (9—10 % у рік) були значно вищими, ніж у країнах, де ціни регулюються не адміністративними, а непрямими економічними методами.

У травні 1973 р. уряд оголосив про лібералізацію цін на промислову продукцію, відповідно до якої блокування цін було скасовано в більшості секторів економіки. Однак програма лібералізації здійснювалася досить обережно. На першому етапі лібералі­зації цін були відібрані галузі, де існувала досить сильна конкуренція (наприклад, годинникова та шарикопідшипникова промисловість), а також галузі, де через специфіку вироблених товарів не спостерігалося різких стрибків у цінах (наприклад, молочноконсервна та кондитерська промисловість), і, нарешті, такі галузі, які завдяки системі соціального забезпечення мали стабільний ринок (наприклад, фармацевтична промисловість).

Протягом першої половини 1980-х рр. процес лібералізації цін продовжувався і до 1986 р. з-під державного контролю було звільнено близько 90 % цін на промислову продукцію.

Лібералізація цін не означала повного припинення будь-якого втручання держави в процес ціноутворення. Перехід від політики прямого втручання в справи управління підприємствами (на рівні мікроекономіки) до системи глобального регулювання (на рівні макроекономічних процесів) для економіки означав лише зміну форми втручання — перехід від твердих методів до методів непрямого впливу на ринок і ціни. Тому одночасно з рішенням про лібералізацію цін було прийнято й інше рішення про цінову конкуренцію в промисловості, яким заборонялося створення всякого роду союзів виробників, імпортерів, оптових і роздрібних торгов­ців. Одночасно заборонялося укладання будь-яких угод про мінімальні ціни, або про ціни, що рекомендуються, на промислову продукцію, товари народного споживання та послуги.

Твердий контроль над цінами, що існував у Франції протягом майже 40 років, сприяв на етапі інфляційного розвитку економіки та низької загальносвітової кон’юнктури стабілізації економіки країни.

Регулювання і контроль над цінами в Іспанії держава здійснює на товари першої необхідності, а також на товари і послуги, вироб­ництво яких монополізовано. Списки товарів і послуг, що підпадають під примусове ціноутворення, регулярно публікуються в бюлетенях комерційної інформації. Це стосується в основному продукції підприємств держсекторів і деяких часток компаній.

Контроль над формуванням цін здійснюється Вищою радою з цін при Міністерстві економіки і фінансів, що є робочим органом Урядової комісії з економічних питань. Державне регулювання цін здійснюється на основі дозвільних, повідомних і місцевих цін.

Дозвільні ціни. Державна чи приватна компанія, що передбачає підвищення цін на конкретний товар чи послугу, направляє клопотання у Вищу раду з цін і після одержання дозволу від урядової комісії проводить підвищення цін. Такі ціни встановлюються на:

соєву олію;

електроенергію, газ, бензин, гас, дизпаливо, нафту для виробництва добрив та інші види палива;

фармацевтичні товари;

страхування в сільському господарстві;

поштові й телеграфні послуги;

послуги телефонного зв’язку;

залізничні, автомобільні, пасажирські та вантажні перевезення;

морські пасажирські перевезення в межах країни, а також фрахтування суден для даного виду перевезень, повітряні перевезення пасажирів у межах країни.

Повідомні ціни. Підвищення цін на такі товари, як стерилізоване молоко, рослинна олія, фуражне зерно, мінеральні добрива відбувається після повідомлення Вищої ради з цін про майбутнє підвищенні за один місяць до його здійснення.

Місцеві ціни. Підвищення цін на такі товари і послуги, як водопостачання для потреб населення, міські пасажирські перевезення, залізничні перевезення, послуги клінік, санаторіїв, лікарень, належать до компетенції провінційних комісій з цін.

У всіх випадках клопотання, що направляються до Вищої ради з цін чи в провінційні комісії, повинні містити:

опис товарів і послуг, на які пропонується підвищення цін;

структуру витрат виробництва;

опис способів реалізації товарів і послуг;

діючі ціни й тарифи на ці товари і послуги, а також передбачувані нові ціни й тарифи;

обґрунтування зростання витрат виробництва, а отже, збільшення цін.

Список товарів і послуг, ціни на які підпадають під державне регулювання, значно скоротився в останні роки. Так, кількість галузей економіки, де існувало активне втручання держави в ціноутворення, скоротилося з 174 до 21. Нині питома вага встановлюваних безпосередньо державою регульованих цін у загальній структурі споживчих цін становить близько 10 %.

Система ціноутворення в Данії складається під впливом ринкових чинників. Державний вплив на формування цін дуже обмежений і полягає головним чином у сприянні формування максимально сприятливих умов для вільної конкуренції приватних виробників, що самі встановлюють ціни на свою продукцію виходячи з таких критеріїв, як обсяги виробничих витрат, співвідношення попиту та пропозиції тощо. Гнучке застосування системи споживчих податків дозволяє уряду впливати на рівень цін тих чи інших товарів і впливати на споживання в бажаному напрямі (наприклад, обмежувати споживання спиртних напоїв та ін.). Ціни й тарифи в державному секторі, масштаби якого невеликі, визначаються фолькетингом, муніципальною та міською владою. Питома вага встановлюваних безпосередньо державою твердих чи регульованих цін становить близько 6 %. Основним юридичним актом з ціноутворення є Закон про конкуренцію, прийнятий фолькетингом 1 червня 1989 р. Нагляд за діяльністю монополій в галузі ціноутворення здійснює Рада з питань конкуренції, члени якої призначаються міністром промисловості на чотирирічний термін.

У разі порушення порядку встановлення цін рада зобов’язує підприємця протягом певного терміну (до одного року) ввести прийнятні ціни на свою продукцію чи використовувати конкретні правила розрахунку цих цін. Якщо підприємець відмовляється надати раді необхідну інформацію і при цьому неодноразово й грубо порушує положення Закону про конкуренцію, то рада може направити спеціальне звертання Міністерству промисловості з викладом своїх пропозицій про характер санкцій стосовно порушника. Тексти звернень публікуються в пресі.

Хоча в Данії фактично відсутня система державних дотацій до цін, однак у сфері споживання надаються державні субсидії на придбання медичних препаратів. Але цей порядок розглядається як елемент системи соціального забезпечення, а не як дотації до цін.

Процес ціноутворення на сільгосппродукцію складається під впливом механізму сільськогосподарської політики ЄС. При цьому в Данії існує досить розгалужена система державної підтримки фермерів, що передбачає, зокрема, надання державних гарантій на позики та пільгові рентні умови для капітального будівництва, ведення дренажних і зрошувальних робіт, впровадження енергозберігаючих систем.

Державне регулювання ціноутворення в Греції здійснюється як шляхом безпосереднього визначення цін і контролю за їх дотриманням, так і проведенням політики цін і доходів на певних етапах розвитку країни в рамках загальноекономічної політики чи в окремих галузях економіки.

Нині ціни приблизно на 20 % найменувань споживчих товарів і послуг регулюються державними органами. Правовою основою регулювання цін є указ президента, затверджений у 1989 р. Він являє собою Кодекс ринкового регулювання, відповідно до положень якого всі товари і послуги, що підлягають ціновому регулюванню, поділяються на дві групи.

Перша група — товари і послуги, встановлення цін на які входить у компетенцію уряду та інших державних і частково державних організацій. Це сільгоспродукти масового виробництва (пшениця, тютюн, родзинки), тарифи на електроенергію, громадський транспорт, зв’язок і поштові відправлення, авіапасажирські перевезення та деякі інші послуги. Рішення питань про зміну цін на зазначені товари й послуги покладається на Міжміністерський комітет з цін і доходів, що очолюється міністром національної економіки. До складу комітету входять міністри фінансів, промис­ловості, сільського господарства, торгівлі, а також деякі інші міністри — праці, охорони здоров’я та ін. Розгляд питань зміни цін здійснюється комітетом за поданнями різних міністерств і держав­них компаній або з ініціативи самого комітету чи уряду.

До другої групи входять усі інші товари й послуги. Регулювання цін цієї групи товарів і послуг здійснює міністр торгівлі.
У той же час передбачена можливість передачі ним виконавських функцій (цілком чи частково) місцевим органам влади. Однак останні відіграють допоміжну роль, оскільки їхні рішення не мають юридичної чинності без затвердження міністром торгівлі.

Товари й послуги другої групи поділяються на три категорії:

істотні недостатні;

істотні достатні;

несуттєві.

На товари й послуги першої категорії встановлюється верхня межа ціни чи максимальний прибуток (у відсотковому чи абсолютному вираженні) окремо для оптового й роздрібного торговця (підприємства). До цієї категорії, насамперед, входять основні продукти харчування, на 10 з яких встановлюється верхня межа ціни (два види сирів, чотири види хліба, борошно одного сорту і цукор, на який встановлюється оптова ціна). До цієї категорії належать також безалкогольні напої, послуги ресторанів, барів, закусочних (низьких категорій), сільськогосподарські знаряддя, деякі види автомобілів і нові запчастини до них, бензин, мазут, дизпаливо, зріджений газ, послуги таксі — усього 121 позиція.

Ціни на товари і послуги другої категорії — деякі види сировини та напівфабрикатів, вироби зі шкіри, гіпс, азбест, окремі види домашнього обладнання, послуги автостоянок, ресторанів вищих категорій і розважальних закладів, пунктів хімчистки (всього 86 видів) піддані менш суворій регламентації і контролюються тільки з метою запобігання одержання торгового надприбутку. При цьому питання отримання надприбутку вирішується в кожному конкретному випадку.

Ціни на товари й послуги третьої категорії, що не вважаються товарами першої необхідності, формуються вільно, без участі органів державної влади.

Список товарів, що входять у ту чи іншу категорію, досить рухливий. Наприклад, нині кількість товарів із твердо встановлюваною ціною скоротилася з 84 до 10.

З 1979 р. міністр торгівлі одержав право визначати граничну ціну, граничний торговий прибуток чи припустиме збільшення ціни, у відсотках до існуючих, на усі види товарів і послуг другої групи.

Регулювання цін на окремі товари, товарні групи та послуги може мати свої особливості. Так, ціни на фармацевтичні товари встановлюються міністром торгівлі на підставі мінімальних цін провідних фармацевтичних фірм Європи та за узгодженням із Союзом фармацевтичних компаній і Міністерством охорони здоров’я. Ціни встановлюються, як правило, на рік і тільки у виняткових випадках можуть змінюватися протягом року. З 1987 р. величина орендної плати на житло визначається державою, хоча майже весь житловий фонд знаходиться в приватному володінні. Вона обчислюється виходячи з вартості земельної ділянки, ступеня зносу будинку і коефіцієнта поверховості. Ціни фіксуються на дворічний термін.

Відповідно до рішення уряду промислові, ремісничі та зовнішньоторговельні підприємства й фірми в низці галузей повинні подавати до місцевих органів торгової інспекції калькуляцію цін у разі їх зміни, а також цін на нові товари.

Для підготовки рішень щодо зміни цін у Міністерстві торгівлі створений Дорадчий комітет, у роботі якого беруть участь представники зацікавлених міністерств, федерацій промисловості, торговельних палат, кооперативів, різних галузевих союзів і та ін. Остаточне рішення приймає міністр торгівлі.

Контроль за дотриманням регульованих цін і збір інформації про рівень цін, що складаються на ринку, здійснює спеціальний відділ Міністерства торгівлі. У веденні цього міністерства знаходиться також спеціальна служба — ринкова поліція, що систематично здійснює контроль над цінами на ринках і в магазинах.

Для підтримки цін на зниженому рівні, а також з метою збіль­шення обсягу реалізації товарів споживчого та господарського призначення, домашнього побуту тощо у країні двічі на рік проводиться розпродаж товарів за зниженими цінами.

За порушення правил про ціни чи правил конкуренції Комітет з конкуренції уповноважений виносити рішення про стягнення штрафів у розмірі від 300 до 30 тис. дол. США.

Викликає інтерес досвід державного регулювання цін у Швеції. Насамперед, слід зазначити, що тут спостереження і контроль над цінами веде спеціальний орган — Державне управління цін і конкуренції, підлегле Міністерству цивільної адміністрації. Крім того, у всіх 23 губерніях Швеції існують контори з проведення такої роботи чисельністю від 2 до 10 чоловік. І це на дев’яти­мільйонне населення!

На думку шведських експертів, заморожування цін ефективне лише в короткостроковому плані — для відновлення різких дисбалансів на ринку і придушення сплесків інфляції. Закон про регулювання цін надає право здійснювати заходи для прямого впливу на ціни (заморожування) у разі війни чи небезпеки її виникнення або у разі загрози значного загального підвищення цін. Законом передбачена також можливість для держави встановлювати максимальний рівень цін на окремі товари; вводити порядок, за якого підвищення цін дозволяється лише після подання попереднього повідомлення про це та обґрунтування розміру підвищення. Кардинальні рішення з питань державного регулювання цін, конкуренції й доходів приймаються тільки пар­ламентом.

Вплив на рівень цін здійснюється через державну монополію та державні заходи. Так, існує державна монополія на вино-горілчані вироби, поштові й деякі інші види телекомуні-
кацій, поштових послуг, на аптечну торгівлю. Значний вплив на ціни чинить державний енергетичний концерн і шведські залізниці.

Крім того, держава твердо регулює закупівельні ціни на такі найважливіші види сільськогосподарської продукції, як зерно, молоко, м’ясо, яйця й низка інших продуктів харчування та сільськогосподарської сировини, з урахуванням інтересів фермерів. Щоріч­но в переговорах між урядом та об’єднанням сільськогосподарсь­ких виробників за участю представників споживачів встановлюється рівень цін на продовольчі товари. Основна форма відшкодування витрат сільськогосподарським виробникам пов’язана зі щорічним фіксуванням щодо високого гарантованого рівня цін, що закріплюється в переговорах між урядом і фермерами.

Важливе джерело коштів для субсидування сільського господарства Швеції — митні збори на імпортовану сировину. Вони встановлюються в розмірі різниці між більш високими цінами на внутрішньому ринку і цінами зовнішнього ринку.

Особлива сфера ціноутворення — ціни на житло. З урахуванням їх надзвичайно високого рівня держава видає житлові субсидії й позики.

Слід зазначити, що у Швеції з урахуванням зростання цін ведеться індексація доходів населення (один раз на рік). Враховується індекс цін на товари, що входять у мінімальний споживчий кошик, однак індексація доходів має обмежені масштаби. Фактично вона вважається заходом, що сприяє врахуванню інфляції в механізм ціноутворення. Індексація має місце лише в окремих угодах тривалого характеру, а також у контрактах з наймання житла та приміщень. Певною формою індексації доходів є нарахування базових сум, що використовуються для щорічного нарахування пенсій. Для обчислення базової суми, що фіксується на рік, враховуються споживчі ціни.

Застосування тих чи інших форм контролю над цінами та їх обмеження змінюються залежно від економічної ситуації та динаміки цін. Дуже істотним є обмеження частки заробітної плати, що компанії мають право переносити на ціни. Так, останніми роками ця частка варіювала від 40 до 65 %. Природно, що введення такого обмеження впливає на можливості збільшення заробітної плати.

Правовою основою для державного регулювання цін у Норвегії є Закон про контроль за цінами, прибутком і обмеженням конкуренції, затверджений у 1953 р., а також низка королівських резолюцій, виданих на підставі цього закону. Контроль за дотри­манням законодавства, що регулює питання ціноутворення та підприємництва, здійснює система органів, серед яких найважливішими є спеціалізовані органи ціноутворення: Рада з цін, Директорат з цін, Державна інспекція з цін.

Держава визначає максимальні та мінімальні рівні цін, робить заморожування цін, установлює порядок обчислення цін, знижок і надбавок, максимальні рівні прибутку й інші прави-
ла в галузі ціноутворення. Основою для встановлення внутріш­ніх цін у Норвегії є світові ціни. Залежність економіки Нор-
вегії від зовнішнього ринку змушує уряд проводити політи-
ку захисту своєї економіки, у тому числі й шляхом спостереження за відповідністю рівнів та співвідношенням зовнішніх і внутрішніх цін. Якщо імпорт призводить до небажаної зміни співвідношення цін на внутрішньому ринку, то уряд обмежує імпорт.

Австрія. Державне регулювання цін здійснюється на основі Закону про ціни (1976 р.), Закону про картелі (у редакції 1988 р.), Антидемпінгового закону (1985 р.). Держава регулює близько 10 % цін (брухт і відходи чорних металів, фармацевтична сировина, лікарські препарати, електроенергія, газ, теплопостачання). Парламент країни встановлює ціни на тютюн, тютюнові вироби, сіль, поштові збори, телефонні, телеграфні та залізничні тарифи. Міністерство фінансів установлює ціни на спиртні напої. Міністерство економіки Австрії має право вводити регулювання цін на термін до 6 місяців на будь-який товар чи вид послуг. На термін до 6 місяців воно може встановлювати ціни або коли вони необґрунтовано підвищуються одним чи кількома підприємствами, або коли підприємці не зменшують ціни на готову продукцію у разі зниження цін на використовувану для її виробництва сировину та матеріали. Економічна виправданість ціни при цьому розглядається з позицій інтересів розвитку економіки в цілому та споживачів, а не фактичної собівартості продукції окремо взятого підприємства.

Швейцарія. У законодавчому порядку регулюються ціни майже на половину товарної продукції сільського господарства. Державне регулювання охоплює ціни на харчове і кормове зерно, цукровий буряк, рапс, молоко. Довідкові ціни встановлюються на м’ясо. Обмежене регулювання цін зі спостереженням за ними здійснюється на текстильні товари, одяг, іграшки, музичні інструменти.

У Швейцарії контролюються ціни на товари, які захищає чи субсидіює держава. Органом ціноутворення у Швейцарії є Федеральне відомство з контролю за цінами. Процес ціноутворення здійснюється тут відповідно до постанови федерального уряду про захисні ціни на товари, низки законів і постанов для конкрет­них галузей і видів продукції.

Австралія. У цій країні немає спеціальної системи регулювання цін. Контроль за цінами на хліб, молоко, яйця здійснюється в ряді штатів спеціальними уповноваженими організаціями, що входять до складу казначейств цих штатів. Уповноважені організації регулярно переглядають максимальний рівень цін на дані товари. На інші масові сільськогосподарські товари призначаються мінімально гарантовані закупівельні ціни. Оптові ціни не можуть бути підвищені без попереднього повідомлення (за 21 день) Управління зі спостереження за цінами, що входить до складу національного казначейства.

У Японії заборонено встановлювати несправедливі як монопольно високі, так і монопольно низькі ціни, що переслідують мету «вибити» конкурента з ринку. Введено обмежувальні заходи щодо одночасного підвищення цін. Вони поширюються на галузі, де обсяг виробництва перевищує 30 млрд йен. Якщо в таких галузях більше двох фірм у межах трьох місяців підняли ціну приблизно на ту саму величину в абсолютному вираженні чи у відсотках, то Комісія зі справедливих угод вправі зажадати від них доповіді про причини такого підвищення і у разі необхідності почати розслідування. Винятки передбачені лише на випадок різкого погіршення ділової кон’юнктури, коли ціни падають нижче витрат і виникає погроза банкрутства значної кількості фірм галузі. З дозволу комісії в таких випадках допускається узгодження виробниками обсягів виробництва, продажів, капіталовкладень, рівнів завантаження устаткування та цін. Коли комісія одержує заяву з проханням про дозвіл таких дій, вона зобов’язана в корот­кий термін оприлюднити причини своєї згоди чи відмови. Прий­маючи рішення, вона зобов’язана консультуватися з міністром, до сфери компенсації якого входить галузь.

Держава регулює ціни на рис, пшеницю, м’ясо й молочні продукти, залізничні тарифи, тарифи на водо- і теплопостачання, електроенергію і газ, освіту й медичне обслуговування. У цілому регулюється близько 20 % споживчих цін.

Фінляндію в 1980-ті рр. називали «скандинавською Японією», оскільки вона досягла високого рівня економічного розвитку і посіла одне з провідних місць у світі за рівнем життя населення. І хоча економіка Фінляндії спирається в основному на приватну влас­ність і вільне підприємництво — держава відіграє роль важли­вого регулятора економічного розвитку країни і, зокрема, політики встановлення цін.

У політиці ціноутворення державі належать важливі функції. Через Міністерство торгівлі здійснюються планування та контроль над цінами на продукти харчування, зерно, енергоносії (особливо бензин), продукцію вино-горілочної промисловості. Значна роль державного сектору в кредитуванні підприємництва, орієнтованого на реалізацію товарів і послуг за цінами, доступним для середніх і нижчих шарів населення. Фірми, що організують продаж товарів за низькими цінами, одержують від держави кредит на значні терміни під низькі відсотки. У цілому система ціноутворення Фінляндії відрізняється гнучкістю і стимулюванням споживання, особливо в галузі роздрібних цін і послуг.

У соціально орієнтованій ринковій економіці Фінляндії через ціни, податкове регулювання забезпечується проведення низки заходів, спрямованих на підвищення життєвого рівня населення. Взяти, приміром, торгівлю овочами, фруктами, цитрусовими.
У цій північній країні цілий рік є досить представницький вибір таких продуктів за невисокими цінами. Держава заохочує торгівлю вітамінізованими продуктами, не обкладаючи податком їх ввезення у країну, а в деяких північних районах існують також пільги на їх реалізацію.

Практично всі національні програми у найважливіших галузях економіки Фінляндії ґрунтуються на планово-розрахунковому ціноутворенні, тому що ринкове ціноутворення ефективно регулює лише поточні потреби суспільства.

Таким чином, держава в цивілізованих країнах не усувається від контролю за ціноутворенням на внутрішньому ринку і від раціонального регулювання цін, причому вирішує ці завдання різноманітними методами, з урахуванням особливостей розвитку ринкової економіки в кожній із них.