Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

9.3. Чинники і наслідки міжнародного руху робочої сили

Основними чинниками, що зумовлюють міжнародну міграцію робочої сили, вважаються такі:

•  незадовільні економічні умови життя працездатного населення у
країнах еміграції;

•  стабільний і водночас порівняно високий рівень заробітної плати
в основних імміграційних центрах;

•  соціальні можливості повної реалізації працівниками своїх здіб­
ностей у країнах імміграції;

•  природні катаклізми у країнах еміграції та відносно високий рі­
вень охорони довкілля у країнах імміграції;

•  політичні утиски;

•  воєнне лихоліття;

•  релігійна ворожнеча;

•  етнічні суперечності;

•  культурні мотиви.

Основним у міжнародній міграції є економічний чинник — робо­ча сила переміщується з країн з низьким (або порівняно низьким) рів­нем життя до країн з вищим рівнем. Слід зазначити і таке явище: транснаціональні корпорації сприяють поєднанню робочої сили і ка­піталу: інколи капітал рухається до іноземної робочої сили, інколи — навпаки. Розвиток транспорту також сприяє посиленню міжнародної міграції робочої сили впродовж останніх десятиліть.

Абсолютна більшість населення, що мігрує, є робітниками, служ­бовці посідають друге місце. Порівняно новою формою міжнарод­ної міграції робочої сили є переміщення науково-технічних кадрів (наприклад, програмістів).

Масштаби міграції постійно зростають, у ній беруть участь пред­ставники практично всіх континентів. Посилюється і нелегальна міг­рація, яка перетворилася на складову злочинного бізнесу планетар­ного масштабу. Нелегальна міграція дає можливість підприємцям використовувати найдешевшу і найбезправнішу робочу силу. У ба­гатьох промислово розвинених країнах склався подвійний ринок праці, на одному відбувається продаж національної робочої сили, на іншому — іноземної. Населення певної країни виконує переважно кваліфіковану роботу, тоді як більшість іммігрантів зайнята на тру­домістких, нерідко шкідливих для здоров'я роботах. Мігранти дов­ше працюють, але одержують нижчу заробітну плату. Наявність ім­мігрантів зміцнює позиції підприємців у їх переговорах з профспіл­ками, що дає змогу стримувати зростання заробітної плати.

Щодо міжнародної міграції робочої сили існують протилежні погляди й оцінки. Вони стосуються як витрат, так і вигод країн — експортерів та імпортерів робочої сили. Економісти-неокласики вва­жають, що трудова міграція сприяє зростанню багатства країни, яка приймає іммігрантів, а економічний розвиток держави, з якої відбу­вається еміграція, принаймні не погіршується.

Неокейнсіанці, навпаки, визнають можливість погіршення еконо­мічного становища країни-експортера робочої сили. Зустрічається ін­формація про те, що чиста вигода для країни, що приймає іммігран­тів, від залучення одного "середнього" вченого у галузі суспільних на­ук становить 235 тис. дол., інженера — 253 тис., лікаря — 656 тис.

Відомо, що від'їзд робочої сили за кордон сприяє нормалізації ринків праці країн-експортерів. Наприклад, міграція працівників за кордон у другій половині 80-х років ХХ ст. дала змогу Пакистану скоротити безробіття на третину. Перебування працівників за кор­доном сприяє підвищенню рівня їх кваліфікації, що також можна розглядати як вигоду для країн-експортерів, отримувану безплатно. Для країн-експортерів робочої сили велике значення мають і надход­ження іноземної валюти, яку переказують з-за кордону працівники-мігранти. Так, перекази від емігрантів у ряді країн становлять знач­ну частину їх валютних надходжень. Також іммігранти поліпшують

демографічну ситуацію у країнах, в яких досить велика частка старо­го населення.

Через нижчу ціну іноземної робочої сили зменшуються затрати виробництва у країнах, що її імпортують. Мігранти створюють до­датковий попит на товари та послуги і стимулюють зростання ви­робництва у країнах свого перебування. Ці ж країни мають можли­вість зекономити на затратах на освіту та професійну підготовку.

Іноземних працівників часто розглядають як буфер на випадок криз і безробіття, адже саме їх насамперед звільняють з роботи. Час­то мігрантів не забезпечують пенсіями, на них не поширюється дія соціальних програм.

Мігранти спричиняють соціальну напруженість у країнах свого перебування, оскільки зменшують зайнятість для національних пра­цівників, призводять до зростання злочинності. Уряді країн Європи, зокрема Австрії, Франції, ФРН сформувалися впливові антиіммігра-ційні політичні сили. Свідченням цього є успіх лідера французьких правих Ле Пена у першому турі президентських виборів, що відбули­ся у травні 2002 р. У другому турі він одержав 18 % голосів виборців, що є досить вагомим показником, враховуючи те, що проти Ле Пе-на виступили всі основні політичні партії країни.

На початку 2000 р. значну кількість місць у парламенті Австрії одержала вороже налаштована проти іммігрантів Партія свободи, очолювана Й. Хайдером. Партія ввійшла до складу уряду. Європей­ський Союз запровадив щодо Австрії санкції, Ізраїль відкликав сво­го посла. Подібного прецеденту в історії ЄС до того часу не було. У вересні 2000 р. санкції було скасовано з огляду на поступки Австрії.

Державне регулювання міжнародної міграції населення передба­чає такі види контролю:

•  паспортно-візовий;

•  цензово-майновий;

•  освітньо-культурний;

•  політичний;

•  санітарно-епідеміологічний.

Контролюючі органи держави вивчають вік іммігрантів, їх ро­динні зв'язки з громадянами країни виїзду, встановлюють квоти для іммігрантів. Нерідко запроваджуються обмеження права власності мігрантів, обмеження та заборони у набутті ними громадянства кра­їни в'їзду.

Працівники шукали роботу на чужині здавна. В історії можна знайти приклади як позитивного, так і негативного ставлення дер­жав світу до залучення робочої сили іноземців. Проте переважало прохолодне ставлення до іноземних працівників. Зокрема, протя­гом ХІХ ст. деякі країни заборонили в'їзд іноземних робітників, з кінця ХІХ ст. окремі країни почали укладати двосторонні угоди з ре­гулювання в'їзду та виїзду працівників. Згодом такі конвенції поча­ли укладати і на багатосторонній основі. Наприклад, питання соці­ального забезпечення іммігрантів в Італії та Франції були врегульо­вані угодою, укладеною цими країнами ще в 1904 р. Швеція, Данія, Норвегія, Фінляндія та Ісландія в 1955 р. уклали угоду про рівноп­равність громадян цих держав з усіх питань наймання на роботу і со­ціального забезпечення. Одне з основних положень Римського дого­вору про утворення "Спільного ринку" стосувалося вільного перемі­щення осіб у межах цього економічного угруповання.

14 червня 1985 р. Бельгія, Франція, Люксембург, ФРН і Нідерлан­ди у французькому місті Шанген уклали угоду, згідно з якою зо­бов'язалися поступово скасовувати контроль на кордонах між цими державами і запроваджувати свободу пересування для всіх осіб, які є громадянами країн-учасниць угоди, інших країн — членів Європей­ського Співтовариства і третіх країн. Через п'ять років — 19 червня 1990 р. згадані держави уклали Шангенську конвенцію про заходи та гарантії щодо запровадження свободи пересування. Відтоді до кон­венції приєдналися країни-члени ЄС — Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Австрія, Швеція, Фінляндія, Данія, а також Ісландія та Нор­вегія, які не є членами ЄС.

Нині практично всі країни регулюють процес трудової міграції. Політика держав продиктована намаганням отримати для своєї еко­номіки найпотрібніших працівників з великого потоку потенційних мігрантів. В економічно розвинених країнах світу існують спеціаль­ні державні органи, до компетенції яких належать питання, пов'яза­ні з переміщенням іноземної робочої сили через національні кордо­ни та її використанням.

У міждержавному та внутрішньодержавному русі робочої сили беруть участь міністерства праці, внутрішніх і закордонних справ, а також спеціальні державні та міждержавні органи. Нині іноземну ро­бочу силу вербують переважно за допомогою створених за кордо­ном державних вербувальних комісій.

Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних пра­цівників регулюються двосторонніми і багатосторонніми угодами, а також нормами внутрішнього законодавства.

Питаннями трудової міграції у США займаються федеральні ор­гани. Бюро з консульських питань державного департаменту США встановлює порядок надання в'їзних віз, здійснює контроль за їх ви­дачею та виконує відповідний облік. Служба імміграції і натураліза­ції міністерства юстиції США здійснює контроль за дотриманням правового режиму в'їзду і перебування іноземців на території США. До її завдань належать також затримання і депортація тих іноземців, які порушують чинне законодавство США. Міністерство праці США приймає остаточне рішення щодо того, чи є іммігрант тягарем для американської економіки. Подібні органи регулювання трудової міграції існують і в ряді інших країн.

Нині міжнародно-правове регулювання міжнародного ринку пра­ці здійснюється за допомогою широкого арсеналу прийомів і засобів. Це передусім дво- і багатосторонні міждержавні договори. Двосто­ронні угоди існують у формі міжурядових або міжвідомчих договорів.

Велику роль у регулюванні міжнародної трудової міграції відіг­рає Міжнародна організація праці (МОП), утворена у 1919 р. при Лі­зі Націй як Міжнародна комісія для вироблення конвенцій і реко­мендацій з питань трудового законодавства і поліпшення умов пра­ці. У 1946 р. стала першою спеціалізованою установою ООН. За ча­сів існування у рамках МОП укладено велику кількість конвенцій. Організація отримала Нобелівську премію миру у 1967 р. США вий­шли з МОП у 1977 р., звинувативши організацію у політизації, але повернулися до неї у 1980 р.

Нормативно-правова база імміграції у більшості країн є широким і складним зібранням законів і підзаконних актів, що відображають ставлення тієї або іншої держави до міжнародної трудової міграції.

Перешкодою для в'їзду небажаних мігрантів є розгалужена систе­ма обмежень. Передусім вони стосуються кваліфікації робочої сили. Для більшості професій вимагаються кваліфікаційні гарантії (тобто дипломи про здобуту освіту), стаж роботи за спеціальністю. Зрозумі­ло, що країни віддають перевагу працівникам у найпрацездатнішо-му віці. Неабияке значення має стан здоров'я потенційних іммігран­тів. Наприклад, закон США про імміграцію, прийнятий у 1990 р., за­бороняє в'їзд до країни наркоманів і психічно хворих осіб. Фірми роботодавці ряду країн проводять попереднє медичне і психологіч­не тестування іноземців, які бажають отримати у них роботу. Окремі країни обмежують в'їзд членів комуністичних та інших тоталітарних партій, а також злочинців.

Багато країн встановлюють пряме квотування іноземної трудової міграції. Наприклад, Греція взагалі не дозволяє працевлаштовувати іноземців на тих фірмах, де кількість працівників-греків не переви­щує п'яти осіб.

Охоче приймають у країнах світу іммігрантів-інвесторів. США щороку видають до 100 тис. імміграційних віз тим іноземцям, які ін­вестували в американську економіку понад 500 тис. дол. У багатьох країнах за одержання державного дозволу на роботу передбачаєть­ся сплата мита. Наприклад, в Ірландії розмір такого мита наприкін­ці ХХ ст. становив 100 ірландських фунтів.

Для іноземних працівників запроваджуються обмеження на тер­мін перебування і роботи у країні імміграції. Поширені прямі забо­рони на перелік професій для працевлаштування іммігрантів.

Країни-роботодавці віддають перевагу таким групам працівників:

•  тим, хто виконує низькооплачувану, непрестижну і шкідливу роботу;

•  представникам рідкісних професій;

•  спеціалістам найвищого класу і представникам "вільних професій";

•  керівникам фірм та їх підрозділів;

•  бухгалтерам, представникам установ торгівлі, банків і високотех-
нологічних галузей.

Економічно розвинені країни застосовують заходи, спрямовані на зменшення імміграції, при цьому програми репатріації поширюють­ся як на професії, так і на етнічні групи. Діють санкції (адміністратив­ні, кримінальні) за порушення встановленого порядку міжнародної трудової міграції, передбачені, зокрема, штрафи та ув'язнення. Сан­кції застосовуються і до підприємців, які незаконно використовують робочу силу іммігрантів. Накладаються великі штрафи, підприємці зазнають витрат, пов'язаних з депортацією нелегальних мігрантів.

Загалом слід зазначити, що міжнародна міграція трудових ресур­сів є складовою міжнародних економічних відносин. Ринок робочої сили перетворився на ринок глобального масштабу.

Іноземна робоча сила використовується і в Україні. Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право на працевлаштування нарівні з громадянами України. Іноземці, які перебувають в Україні

тимчасово, працевлаштовуються на підставі дозволу, який надається відповідно до "Порядку оформлення іноземцям та особам без грома­дянства дозволу на працевлаштування в Україні", затвердженого пос­тановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р. № 2028.

Біженці в Україні не відіграють помітної ролі на ринку робочої сили. За станом на квітень 2002 р. в Україні було 2983 офіційно заре­єстрованих біженця з 49 країн світу. Протягом попередніх 5 років відповідні органи одержали 11 тис. звернень з проханням надати статус біженця, який дає змогу працевлаштуватися нарівні з грома­дянами Україні. Більшість біженців в Україні — це вихідці з Афганіс­тану (як правило, колишні студенти радянських вузів і військові).

Влітку 2001 р. у Одесі було відкрито перший регіональний пункт для тимчасового розміщення біженців, де знайшли притулок 50 чо­ловік. Найбільше біженців зареєстровано у Київській, Львівській, Харківській, Полтавській та Одеській областях.

Практика свідчить, що більшість біженців або повертаються на батьківщину (якщо зникають обставини, які змусили залишити до­мівку), або емігрують на Захід. Бажаючих отримати громадянство України небагато, про це було подано лише близько сотні клопотань.

Насамкінець стисло про еміграцію з України.

У 1987 р. дозвіл на виїзд за кордон на постійне проживання отри­мали 6,8 тис. громадян України, в 1988 р. — 17,7 тис. чол., у 1989 р. — 50 тис. чол., у 1990 р. — 95,4 тис. У 1990 р. 92 % емігрантів вируши­ли до Ізраїлю.

Чисельність емігрантів з України досягла 550 тис. чол. у 1994 р. і 420 тис. чол. — у 1995 р. До західних країн поїхав кожен п'ятий еміг­рант. Протягом 1994-1998 рр. найбільша кількість вихідців з Украї­ни переїхала до Росії (798 тис. чол.), Ізраїлю (101,6 тис. чол.), США (69 тис. чол.) і ФРН (49,7 тис. чол.).

Нині за кордоном працює від 1 до 3 млн українських громадян, переважна частина яких влаштовується на роботу нелегально.