Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

9.4. Реалізація спадкових прав у країнах континентальної та англо-американської правових систем

9.4. Реалізація спадкових прав у країнах континентальної та англо-американської правових систем

         Порядок прийняття спадщини в зарубіжних правових системах насамперед залежить від діючого в тій чи іншій державі принципу спадкового правонаступництва. Право країн романо-германської системи виходить з поняття спадкування як універсального правонаступництва, яке означає, що до спадкоємців переходить усе майно спадкодавця, уся сукупність прав і обов’яз­ків, які існували в нього на момент смерті. У такому разі спадкоємець зобов’язаний нести відповідальність за борги спадкодавця без обмежень, навіть за межами одержаного ним активу спадкового майна. Обмеження такої відповідальності спадкоємця досягається в німецькому праві через установлення управління спадщиною або відкриття конкурсу (пар. 1975 НЦК), а у французькому — шляхом прийняття спадщини з умовою складання опису майна, тоді він відповідає в межах активу спадкової маси (ст. 802 ФЦК).

Законодавство Німеччини (пар.1947 НЦК) встановлює, що всі права й обов’язки переходять до спадкоємців у момент смерті спадкодавця без вчинення ними будь-яких спеціальних дій. Суд може видати спадкоємцям за їхньою заявою свідоцтво про право спадкування або про розмір їхньої частки в спадковому майні.

Спадкоємець має право протягом шести тижнів з моменту, коли він дізнався про своє право на спадкування, відмовитися від нього. Якщо спадкодавець проживав у іншій державі або на момент його смерті спадкоємець знаходився за кордоном, то зазначений строк продовжується до шести місяців. Відмова оформляється у вигляді заяви, яка подається до суду в справах спад­кування. Якщо строк для відмови закінчився або він пропущений спадкоємцем, вважається що останній прийняв спадщину. Спадкоємець, який прийняв спадщину, не має права відмовитися від неї згодом.

Якщо спадкування відбувається на основі заповіту, то його виконання покладається на виконавця заповіту (пар. 2197—2200 НЦК), особа якого визначається або в змісті самого заповіту, або за дорученням заповідача третіми особами, або призначається судом. Виконавець заповіту реалізує заповідальні розпорядження та управляє спадковою масою до її поділу між спадкоємцями. Таке право надається на певний строк, який визначається волею спадкодавця і може тривати до 30 років. Після закінчення встановленого строку виконавець заповіту зобов’язаний передати спадкове майно особам, зазначеним у заповіті, відповідно до волі заповідача та забезпечити інтереси відказоодержувачів. Якщо виконавець заповіту здійснює управління спадковим майном протягом тривалого часу, то спадкодавці мають право вимагати від нього надання щорічного звіту.

Виконавець заповіту зобов’язаний: відразу після прийняття на себе обов’язків передати спадкоємцям перелік об’єктів, що входять до спадкової маси, і надати їм допомогу в одержанні інвентаризаційного опису; відповідати перед спадкоємцями та відказоодержувачами за шкоду, яка виникла внаслідок порушення ним своїх обов’язків; здійснювати заходи, необхідні для збереження предметів спадкового майна. Він має право претендувати на вип­лату йому винагороди за виконання зазначених обов’язків, а також звернутися до суду із заявою про відмову від виконання фун­кцій виконавця заповіту.

За законодавством Франції спадкоємці за законом і універсальні легатарії автоматично стають власниками спадкового майна з моменту смерті спадкодавця без додаткового спеціального акту судових органів (мають так звану сезину (saisine). З цього моменту кредитори спадкодавця вправі пред’являти до них вимоги.

Універсальні легатарії, які призначені у власноручному чи таємному заповіті, можуть вступити у володіння лише на підставі судової постанови. Сингулярні легатарії також не мають сезини, та для здійснення своїх прав повинні звернутися з вимогою до універсальних легатаріїв, спадкоємців за законом, або спадкоємців «резервної» частки.

Спадкоємець може відмовитися від спадщини, для чого повинен подати письмову заяву до секретаріату суду другої інстанції округу, на території якого відкрита спадщина. Така заява має зворотну силу й може бути складена в будь-який момент протягом 30 років із часу відкриття спадщини.

Заповідач також може призначити одного чи кількох виконавців заповіту, зазначивши їхні імена в змісті заповіту. Рухоме майно чи його частина за вказівкою спадкодавця може передаватися у володіння виконавця заповіту на строк не більше одного року й одного дня з моменту відкриття спадщини.

Виконавець заповіту повинен у присутності спадкоємця скласти опис спадкового майна; має право опечатати його, якщо серед спадкоємців є неповнолітні, повнолітні, що потребують опіки, або відсутні особи; здійснити продаж рухомих речей зі спадкової маси, якщо не вистачає коштів для розрахунків з легатаріями. Він зобов’язаний слідкувати за здійсненням волі заповідача та скласти звіт про свою діяльність після закінчення одного року з дня смерті спадкодавця.

У країнах англо-американської правової сім’ї всі спадкоємці як за законом, так і за заповітом, як вже зазначалося, не розглядаються як універсальні правонаступники, вони успадковують тільки звільнене від боргів майно спадкодавця. Відповідно встановлюється особливий порядок прийняття спадщини та реалізації спадкоємцями їхніх спадкових прав.

В Англії та США діє специфічний механізм переходу спадкового майна: воно переходить до особистого представника спадкодавця, який призначається в змісті заповіту та затверджується судом зі справ спадщини (виконавець заповіту — executor). Якщо особистий представник не вказаний заповідачем у заповіті, а також у разі спадкування за законом, він призначається судом з кола спадкоємців або інших осіб (адміністратор — administrator).

Спадкове майно передається особистому представникові спадкоємця на умовах довірчої власності (трасту), в якій він виступає довірчим власником і управляє майном в інтересах спадкоємців (бенефіціаріїв) та відповідно до волі спадкодавця.

Довірчий власник здійснює всі необхідні дії, пов’язані з управ­лінням довіреним йому майном, зокрема: погашає борги спад­кодавця відповідно до встановленої законом черговості, пред’яв­ляє вимоги до боржників спадкодавця; укладає необхідні для нормального функціонування майна (підприємства) угоди; у разі потреби звітує перед судом про всі вчинені ним дії; передає звільнене від боргів майно спадкодавця спадкоємцям за заповітом чи за законом відповідно до розміру належної кожному з них частки.

Таким чином траст, що встановлений заповітом або виникає в процесі реалізації спадкових прав на основі закону, дозволяє спадкоємцям одержувати вигоди від майна, звільняючи їх від обов’язків управління цим майном до того часу, поки воно не буде звільнене від зобов’язань спадкодавця.

Трасти, які виникають у таких випадках, слід відрізняти від трастів, які засновані та починають діяти за життя довірителя (спадкодавця) і спрямовані на уникнення розподілу власності піс­ля смерті засновника[1]. Такі трасти можуть бути відкличними (довіритель має право скасувати його в будь-який час) і безвідкличними. Якщо траст не відкликається до часу смерті засновника, то майно не буде частиною його власності, що передається за заповітом, оскільки правовий титул вже переданий довіреній особі протягом життя довірителя.

[1] Бернхем В. Вступ до права та правової системи США... — С. 427.