9.6. Перспективи розвитку ОГН в Україні

9.6. Перспективи розвитку ОГН в Україні

За останні роки в Україні значно зросла питома вага особистих підсобних господарств населення у загальному виробництві сільськогосподарської продукції. Якщо в 1985—1990 рр. вони виробляли 26,1 % валової продукції сільського господарства, то в 2002 р. — 59,8 %. Особливо великою є їхня роль у розвитку трудомістких галузей. У 2002 р. вони виробляли 98 % картоплі, 88 % овочів, 86 % плодів та ягід, 75 % молока, 56 % яєць і 64 % вовни від загального виробництва в Україні.

На жаль, це закономірний процес і зумовлений він, з одного боку, кризою в розвитку господарств суспільного сектору, а з другого — найголовнішою життєвою потребою: необхідністю виживання людей у складних економічних умовах. За оцінками фахівців, до 80 % усіх сімей, у тому числі 99 % сільських і 65 % міських, беруть участь у роботах на присадибних і садово-город­ніх ділянках. У перспективі зі зниженням ролі зазначених двох факторів, а також зменшенням питомої ваги сільського населення, його старінням (якщо в містах у 2001 р. питома вага людей, старших за 60 років, становила 15,3 % від загальної чисельності населення, то на селі — 25,7 %) частка великих і середніх підприємств у виробництві продукції сільського господарства зростатиме, а ОГН — зменшуватиметься.

Приклад особистого господарства К. Довжик, яке в 2002 р. різко зменшило обсяги виробництва (поголів’я великої рогатої худоби — удвічі, свиней — утричі, садіння картоплі — на третину, що призвело до зниження виручки від реалізації продукції в 2,5 раза — табл. 9.2 і 9.3) — дуже типовий. Цю тенденцію підтверджують також дані про приріст поголів’я худоби в ОГН за 1990—2001 рр. (табл. 9.11). Якщо за перші п’ять років поголів’я корів і овець і кіз зросло на 34 %, а свиней — на 12 %, то в наступні сім років ейфорія щодо можливостей ОГН пройшла: поголів’я корів зросло тільки на 8 %, а поголів’я свиней, овець і кіз зменшилось. Зростання ж поголів’я молодняку великої рогатої худоби можна пояснити порівняно невисокими трудовими затратами на його утримання.

І, зрештою, ми мусимо давати об’єктивну оцінку розвитку господарств населення. Нерідко наводять такі, зокрема, необ’єк­тивні дані про ефективність виробництва в них порівняно з господарствами суспільного сектору: займаючи всього 26 % сільськогосподарських угідь, вони виробляють 60 % валової продукції сільського господарства країни (2002 р.). Однак слід зважати на те, що в структурі їхньої продукції близько 48 % займає продукція тваринництва, яка виробляється переважно з використанням кормів, вирощених у господарствах суспільного сектору (зерно, сіно, солома, буряки, гичка, зелені корми).

Таблиця 9.11

Поголів’я худоби в господарствах населення України
(на початок року, тис. голів)

*Попередні дані.

Відзначаючи абсолютне зростання виробництва валової продукції в господарствах населення на 22 % у 2002 р. порівняно з 1990 р., слід мати на увазі, що площі сільськогосподарських угідь у них за цей період зросли в 4 рази. Тобто з розрахунку на 1 га угідь виробництво валової продукції за ці роки знизилось у 3,1 раза (з 10 783 грн до 3398 грн у порівнянних цінах 2000 р.). Відповідно в господарствах суспільного сектору виробництво продукції зменшилось у 3 рази, площі угідь — на 30 %, а виробництво продукції з розрахунку на 1 га угідь — у 2,1 раза (з 1955 грн до 926 грн).

Однак, ураховуючи різну структуру ресурсного потенціалу (в ОГН сільськогосподарські угіддя займають 48 %, матеріально-технічні ресурси — 12 і трудові ресурси — 40 %, а в аграрних підприємствах, відповідно, 63, 29 і 8 %) потрібно аналізувати і рівень ефективності використання кожного ресурсу зокрема і всієї їх сукупності. У 1999 р. ОГН порівняно з підприємствами одержали валової сільськогосподарської продукції на 1 га сільськогосподарських угідь у 6,6 раза і на 1 тис. грн ОВФ — у 17 разів більше, а на 1 зайнятого — у 2,5 раза менше [102].

Що ж до сукупного ресурсного потенціалу (в ОГН зосереджено 1/4, а в аграрних підприємствах — 3/4 сукупного ресурсного потенціалу сфери виробництва сільськогосподарської продукції в Україні), то, за даними О. М. Онищенка та Б. Й. Пасхавера [102], він більш ефективно використовується в ОГН. Так, на його одиницю вони одержали валової сільськогосподарської продукції майже в 4,4 раза більше, а валової сільськогосподарської кінцевої продукції нетто (яка менша першої на суму вартості виробничо спожитої сільськогосподарської продукції, що надійшла в господарство ззовні) — у 2,5 раза більше, ніж аграрні підприємства.

Сподіватись, що ОГН за рахунок надінтенсивної самоексплуатації зможуть утримати такі значні обсяги виробництва і тим більше розширити їх у перспективі — нереально і, більше того, аморально з боку держави. Чого варті тільки дані, одержані доктором економічних наук К. Якубою, яка усе життя займається проблемами праці сільських жителів України, зокрема жінок:

тривалість робочого дня селянки в аграрному секторі економіки в середньому по Україні становить 11,5 години — майже в 1,5 раза більше, ніж у жінок, зайнятих в інших галузях народного господарства;

сумарне виробниче навантаження селянки (в ОГН і в громадському господарстві) у середньому по Україні досягає 400 семигодинних робочих днів за рік;

і як висновок: «Сільські жінки в умовах України фізично перевантажені, соціально ображені, економічно скривджені. Вони перетворюються на рабиню в колективному та особистому господарстві, аби якось утримувати свою сім’ю матеріально. Розплата за це — «девальвація» особистості як жінки й людини взагалі. Молоді жінки, передусім випускниці загальноосвітніх шкіл, першими не витримують фізичної й соціальної напруги, ... залишають сільську місцевість і аграрну сферу АПК. Міграцію в даному випадку можна розглядати як специфічний «жіночий бунт», соціальний виклик суспільству від імені села з надзвичайно тяжкими економічними й демографічними хворобами. Ще важчим соціальним відлунням усе це відгукнеться в майбутньому» [150, с. 203].

Продукція, що надходить з дрібнотоварних господарств, дістається високою ціною: шляхом надзвичайно великих затрат праці на її виробництво. Наприклад, затрати праці на 1 га цукрових буряків в ОГН Рівненської, Волинської та Львівської областей становлять 1220—1680 людино-годин. І якщо оцінити їх не за середнім (надто низьким) розміром оплати праці відповідних професій у громадських господарствах (0,70—1,25 грн за 1 людино-годину), а за тими розцінками, що діють у країнах з розвиненою ринковою економікою, то виробництво в ОГН буде збитковим.

Зважити слід і на те, що покоління, яке підростає, вже не хоче весною, влітку й восени полоти город, а тварин доглядати цілий рік без вихідних і свят. Стосовно ж дачників, то в останні роки і вони у зв’язку зі значним подорожчанням добрив, насіння, послуг і проїзду дедалі більше схиляються до думки про вигідність купувати на зиму овочі, картоплю і фрукти, а не вирощувати їх самим.

Безумовно, хоча частка ОГН у виробництві валової продукції сільського господарства буде зменшуватись, усе ж у найближчій перспективі вона залишатиметься досить значною. Політика держави щодо цих господарств, з одного боку, не повинна бути пасивною, споглядальною (якою вона великою мірою була в останні роки), а з другого — у жодному разі не слід примусовими заходами форсувати скорочення виробництва ОГН, як це періодично намагалися робити за часів колгоспно-радгоспної системи, не турбуючись при цьому про подолання причин об’єктивної необхідності існування таких господарств. Тому, враховуючи наведені вище фактори, потрібно розробити державну програму підтримки розвитку ОГН, яка б насамперед передбачала диференційований підхід до розвитку окремих галузей у них та у великих і середніх господарствах. Зокрема, на основі аналізу залежності ефективності виробництва різних видів сільськогосподарської продукції від рівня концентрації виробництва можна виділити три групи галузей:

з високим рівнем механізації виробничих процесів (зернові, соняшник, цукрові буряки, яєчне і м’ясне птахівництво, свинарство, м’ясне скотарство). Значне розширення посівів зернових, соняшнику і цукрових буряків в ОГН (якщо в 1990 р. їх питома вага у загальному виробництві цих видів продукції становила всього 2—2,8 %, то в 2002 р. — 18—25 % (табл. 9.1). У першу чергу це пояснюється значним зниженням врожайності цих культур у господарствах суспільного сектору. Відновлення урожайності до рівня 1986—1990 рр. і подальше її підвищення у перспективі (що цілком реально для умов України) зроблять виробництво цієї продукції в ОГН неконкурентоспроможним. Це ж стосується і таких галузей, як яєчне і м’ясне птахівництво. Ці галузі слід скон­центрувати у великих і середніх підприємствах, де ефективність виробництва продукції птахівництва значно вища;

трудомісткі галузі (вирощування ягід, плодів, окремих видів овочів, вирощування поросят, бджільництво) і в перспективі будуть ефективні в ОГН. Потрібно тільки налагодити матеріально-технічне забезпечення їхнього розвитку, а також заготівлю і реалізацію продукції;

галузі, що віднесені до третьої групи (картоплярство, молочне скотарство, вівчарство), доцільно розвивати в різних господарствах, поступово збільшуючи питому вагу господарств суспільного сектору.

У наведеній вище програмі слід особливу увагу приділити турботі про одиноких власників ОГН (у багатьох селах вони становлять близько половини від загальної кількості господарств) та про долю їхніх садиб.