Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

1. 8.1. Форми міжнародного руху капіталу

Однією з основних форм міжнародних економічних відносин є міжнародний рух капіталу. Капітал є тим ресурсом, без якого не­можливе виробництво будь-якого товару, створення матеріальних благ. Переміщення його за кордон у виробничій, грошовій чи то­варній формі веде до утворення іноземної власності чи іншої фор­ми зобов'язань, які дають право на систематичне отримання при­бутків. Країна може приймати та інвестувати за кордон підприєм­ницький капітал, давати і отримувати міжнародні позики. При­плив капіталу з-за кордону є одним з джерел фінансування імпорту.

За джерелами походження міжнародні потоки капіталу поділя­ються на державні (офіційні) й недержавні (приватні).

Державний капітал — це засоби з державного бюджету, які спрямовуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішен­ням уряду чи міжурядових організацій. До них належать державні позики, гранти та різні види дарунків чи допомоги, які надаються однією країною іншій за міжурядовими угодами.

Недержавний (приватний) капітал — це засоби приватних фірм чи організацій, які спрямовуються за кордон або отримують­ся з-за кордону за рішенням їх керівних органів. Це — інвестиції капіталу, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування тощо.

У першому випадку джерелом капіталу є засоби державного бю­джету, а у другому — власні або залучені кошти приватних фірм. У першому випадку рішення про переміщення капіталу за кордон приймає уряд спільно з парламентом, а у другому — уряд має право його регулювати і контролювати.

За характером використання капітал поділяється на:

а) підприємницький;

б) позиковий.

Згідно з цим основними формами вивезення капіталу є такі (рис. 1.8.1).

Рис, 1.8.1. Форми вивезення капіталу

а) вивезення підприємницького капіталу;

б) вивезення позикового капіталу.

Підприємницький капітал — це засоби, які вкладаються у виробництво для отримання доходу. Вивезення підприємницького капіталу означає створення власниками капіталу підприємств на території іншої країни.

Залежно від ступеня реально здійснюваного контролю за діяльніс­тю створених підприємств розрізняють прямі та портфельні інвестиції.

За фінансовим визначенням інвестиції — це всі види активів (засобів), вкладених в господарську діяльність для отримання дохо­ду. За економічним визначенням інвестиції — це витрати на ство­рення, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння основ-

ного капіталу та зв'язані з цим зміни оборотного капіталу. Іно­земні інвестиції — це капітали, експортовані з однієї країни і вкла­дені в справу або підприємство на території іншої.

Під прямими інвестиціями слід розуміти підприємницький капітал за кордоном, що забезпечує контроль над підприємствами, в які він вкладений. За міжнародною статистикою частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дає змогу досягти такого контролю, прийнята у розмірі 25 %, за американською статисти­кою — 10 %, а за австралійською та канадською — 50 %.

Отже, за кордоном створюються зарубіжні фірми у вигляді дочір­ньої компанії, асоційованої компанії, відділення або в інших формах.

Дочірня компанія реєструється за кордоном як самостійна компа­нія і має статус юридичної особи з власним балансом. Але контро­лює її батьківська компанія, оскільки вона володіє основною части­ною її акцій або всім її капіталом.

Асоційована компанія, або ЇЇ ще називають змішаною, відрізня­ється від дочірньої меншим впливом батьківської фірми, якій на­лежить суттєва, але не основна частина акцій.

Відділення не є самостійними компаніями та юридичними особа­ми і на всі 100 % належать батьківській фірмі.

Крім вищеназваних, зарубіжними філіями можуть вважатись також створені за кордоном підприємства, в яких батьківській ком­панії не належить жодної акції, але за якими здійснюється управ­лінський контроль через укладання угод, наприклад для спільного видобування сировини тощо.

Сьогодні найчастіше створюються змішані компанії за участю місцевого капіталу.

Змішані компанії, в яких іноземному інвестору належить більше від половини акцій, називають компаніями переважного володіння, а якщо 50 % — іноземному інвестору і 50 % — місцевому — компаніями однакового володіння, якщо іноземний інвестор має менше ніж 50 % акцій — змішаним підприємством з участю іноземного капіталу.

До прямих іноземних інвестицій належать як початкове придбан­ня інвестором власності за кордоном, так і усі наступні операції між інвестором і підприємством, у яке вкладений капітал. Прямі інвестиції поділяються на (поділ прийнятий МВФ, ОЕСР та в сис­темі національних рахунків ООН):

а) вкладання компаніями за кордон власного капіталу (капітал
філій і частка акцій у дочірніх та асоційованих компаніях);

б) реінвестування прибутку;

в) внутрішньокорпоративні переміщення капіталу у формі креди­
тів і позик між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими
компаніями і філіями.

Ознакою прямих іноземних інвестицій є встановлення тривалих ділових стосунків між підприємствами та інвесторами, за яких інве­стор має значний вплив на рішення, що приймає підприємство.

Зважаючи на особливості вкладення, очевидно, що як підприєм­ницький переважно використовується приватний капітал, хоча дер­жава та державні підприємства також вкладають кошти з цією метою за кордоном.

Портфельні інвестиції утворюються вкладенням капіталу в цінні папери підприємств у розмірах, які не забезпечують права власності або контролю над ними. Такими цінними паперами мо­жуть бути:

а) акціонерні цінні папери;

б) боргові цінні папери: облігації; прості векселі; боргові зобов'я­
зання; інструменти грошового ринку — казначейські векселі, депо­
зитні сертифікати, банківські акцепти, фінансові деривативи — оп-
ціони, варанти, ф'ючерси, свопи тощо.

Портфельні інвестиції характерніші для приватного підприєм­ницького капіталу. Вони мають високу ліквідність, тобто цінні па­пери швидко можуть бути перетворені в готівку.

Чіткої межі між прямими і портфельними інвестиціями немає. Вивезення підприємницького капіталу має велике значення для обох сторін. Експортери капіталу отримують прибуток (або свою частку прибутку), який вивозять з країни або використовують для інвес­тицій на місці. Імпортери капіталу мають можливість ефективно І раціонально використовувати зовнішні джерела коштів і технологій в національних інтересах. Однак необхідно зазначити, що коли пря­мими інвестиціями обмінюються розвинуті країни, то економічні відносини будуються на рівноправній основі. Водночас експорт ка­піталу в країни, що розвиваються, як правило, пов'язаний зі вста­новленням нерівноправних економічних відносин.

Позиковий капітал вивозиться за межі країн у вигляді надання позик на короткий чи довгий строк для отримання відсотка.

Кредиторами можуть бути приватні фірми або банки, державні органи і міжнародні фінансові організації, а одержувачами — при­ватні особи, компанії, підприємства, уряди країн.

Державні капітали вивозяться, як правило, на умовах, що відріз­няються від звичайного ринкового стандарту, вони містять більш або менш суттєвий елемент субсидії. На вивезений позиковий капі­тал іноземний кредитор отримує відсотки. Одержувач позики може самостійно використовувати її для вирішення своїх проблем. Водно­час кредити можуть видаватись і під конкретні потреби чи програми.

Експорт позикового капіталу набуває все більших масштабів і став основою сучасної системи міжнародного кредиту. У міжна-

родних масштабах як позиковий використовується здебільшого дер­жавний капітал, меншою мірою — приватний.

Інтернаціоналізація господарської діяльності сприяла формуван­ню в 70-х роках XX ст. єдиного ринку позикових капіталів І ство­ренню на його основі світового фінансового ринку. Основою його є національні фінансові ринки, але він має інтернаціональний харак­тер, оскільки суб'єктами фінансових угод виступають юридичні та фізичні особи іноземних держав, а угоди передбачають трансформа­цію грошово-кредитних ресурсів з однієї валюти в іншу. Перепле­тення національних і міжнародних активів веде до формування єдиного універсального ринку, доступного для всіх. На цьому рин­ку здійснюється рух позикового капіталу між країнами.

Міжнародний фінансовий ринок — це система ринкових відно­син, що забезпечує акумуляцію і перерозподіл капіталу між креди­торами І позичальниками через посередників на основі попиту і пропозиції на капітал.

За своєю структурою світовий фінансовий ринок — це сукупність кредитно-фінансових організацій, які виступають посередниками між кредиторами і позиковцями. Через них здійснюється рух пози­кового капіталу. До них належать транснаціональні банки, фінансові компанії, фондові біржі, державні агентства, кредитно-фінансові інститути, фінансові посередники. Акумулюючи грошові нагрома­дження одних суб'єктів (державних органів, приватних фірм, страхо­вих компаній тощо), вони позичають ці нагромадження іншим — ТНК, державним органам, міжнародним і регіональним організа­ціям.

Ринок позикових капіталів складається зі світового грошового ринку та світового ринку капіталів (див. рис. 1.8.2).

На обліковому ринку основними інструментами є казначейські й комерційні векселі та інші види короткострокових зобов'язань (цінні папери).

На міжбанківському ринку тимчасово вільні грошові ресурси кредитних закладів залучаються і розміщуються банками переважно у формі міжбанківських депозитів на короткі строки. Найпоши­реніші строки депозитів — 1,316 місяців, а граничні — від 1 дня до 2 років (іноді 5 років).

Валютні ринки обслуговують міжнародний платіжний обіг, по­в'язаний з оплатою грошових зобов'язань юридичних і фізичних осіб різних країн.

Отже, на першому з ринків позиковий капітал виступає у формі грошей, переважно депозитів. Позики на світовому грошовому рин­ку короткострокові й призначені, в основному, для обслуговування міжнародної торгівлі.


Рис. 1.8.2. Структура фінансового ривку

Ринок капіталів охоплює середньо- і довгострокові кредити, а також акції та облігації. Він поділяється на ринок цінних паперів (середньо- і довгострокових) і ринок середньо- і довгострокових банківських кредитів. Ривок капіталів служить важливим джере­лом довгострокових інвестиційних ресурсів для урядів, корпорацій і банків, а капітал використовується переважно для фінансування капіталовкладень.

Обидві складові світового ринку позикових капіталів тісно пов'я­зані між собою.

Основна частина міжнародних кредитних та інших операцій на світовому ринку капіталів здійснюється в міжнародних фінансо­вих центрах. Провідним світовим фінансовим центром є Нью-Йорк, а європейським — Лондон. Великими фінансовими центрами є та­кож Токіо, Париж, Люксембург, Гонконг, Сінгапур, Цюріх, Франк-фурт-на-Майні. З'явилися фінансові центри і в країнах, які не зай­мають провідних позицій у світовому господарстві (Бахрейн, Пана­ма тощо). Фінансові центри не ізольовані один від одного, а є части­ною єдиного світового ринку капіталів.

Складовою частиною світового фінансового ринку є Євроринок. Євроринок — це сукупність грошових засобів в іноземних валю­тах, які функціонують як позиковий капітал за межами національ­них кордонів.

Євроринок практично став ядром світового ринку капіталів. Так, чистий обсяг Євроринку в 1988 р. становив понад 2,5 трлн дол., а сукупний світовий ринок капіталів в цьому ж році — 3,2 трлн дол.

Операції на евровалютному ринку проводяться в евровалютах. евровалюта — це іноземна валюта, в якій здійснюються операції за межами країн — емітентів усіх валют. Наприклад, долар США на рахунках у банках Великобританії, Німеччини чи інших країн називається євродоларом, фунт стерлінгів на рахунках Франції, СІЛА — євростерлінгом.

Зміст операцій на Євроринку полягає в тому, що банки, розмі­щені поза межами країни — емітента будь-якої національної ва­люти, приймають за певні відсотки депозити, виражені в цій валюті, а потім надають їх у кредит за вищі відсотки. Причому в кредит надається не сама ця валюта, а лише її доларовий вираз, зафіксова­ний на рахунках банку.

У Євроринок входять: єврогрошовий ринок (ринок короткостро­кових кредитів); ринок середньострокових банківських єврокреди-тів; ринок єврооблігацій, або європозик.