Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

1. 8.3. Особливості сучасного міжнародного руху капіталу

У міжнародний рух факторів виробництва великі зміни внесла Друга світова війна. Необхідність відбудови народного господар­ства багатьох передових на той час країн дала могутній поштовх розвитку практично усіх факторів виробництва.

Посилення державно-монополістичного процесу та інтернаціона­лізація виробництва в повоєнний період значно вплинули на міжнародний рух капіталів. Лідером в цьому процесі стали США, зарубіжні активи яких за 1950—1985 pp. зросли більш ніж у 30 разів. В 50—60-х роках їх частка становила понад 50 % усіх закор­донних прямих інвестицій. Основними імпортерами капіталу в цей час були країни Західної Європи та Японія.

На кінець 80-х років ситуація змінилася кардинально, про що свідчать дані табл. 1.Й.2.

На передові позиції в іноземному інвестуванні вийшли країни ЄС, причому сукупний обсяг їх прямих інвестицій у 1990 р, більш



Таблиця 1.8.2. Обсяг прямих іноземних інвестицій, млрд дол. США


ніж у 2,5 раза перевищував обсяг експорту прямих інвестицій США. Провідними інвесторами поряд із США стали Японія, Франція, Німеччина, Великобританія. На цих позиціях вони залишаються і наприкінці 90-х років.

Ще наприкінці 80-х років характерною особливістю світового господарства стало одночасне утворення у багатьох країнах як відносного надлишку капіталу, так і потреби залучення додатко­вих капіталів для розвитку нових галузей. Тому більшість держав виступають одночасно і експортерами, й імпортерами капіталу.

Залежно від стану балансу ввезення і вивезення іноземних інвес­тицій можна виділити групи країн:

а) які переважно вивозять (нетто-інвестори);

б) які приймають;

й, в) в яких є приблизна рівновага в цьому процесі.

До першої групи належать Японія, Франція, Німеччина; до дру­гої — Ірландія, Португалія, Італія, Великобританія, Туреччина, більшість країн, що розвиваються, а починаючи з 1985 р. і СІЛА; до третьої — решта країн Західної Європи, Канада. Цей поділ є дещо умовним, оскільки всі країни одночасно як приймають, так і екс­портують інвестиції.

Характерними рисами сучасного стану міжнародного руху капі­талів є:

а) збільшення кількості країн — членів іноземного інвестуван­ня. До традиційних міжнародних інвесторів, наведених у табл. 1.8.2, додались Південна Корея, Тайвань, Китай та ін. Частка країн Східної Європи та колишнього СРСР в русі іноземних інвестицій невелика. Так, загальний обсяг прямих іноземних інвестицій Чехословаччи-ни, Угорщини, Польщі та СРСР в кінці 1990 р. становив 4,85 млрд

дол. США (1,5—2 %), в той час як лише Японія в цьому ж році вивозила 48,0 млрд дол.;

б)  розширення потоку іноземних інвестицій. Спонукальними
мотивами для них є отримання доступу до найновіших технологій,
наближення виробництва до ринків збуту, обхід протекціоніст­
ських бар'єрів, економія на податках, зниження витрат на охорону
довкілля тощо;

в)  зміна характеру, форм та напрямків міжнародної міграції
капіталу останнім часом. Зросла роль держави у вивезенні капіта­
лу. Держава сама стає інвестором за кордоном, підтримує і стиму­
лює приватні інвестиції, контролює міграцію капіталів, через міжна­
родні організації створює сприятливі умови для діяльності своїх
інвесторів за кордоном. Посилюється міграція приватного капіта­
лу. На міжнародному ринку капіталів значно переважають порт­
фельні інвестиції;

г) зміна розміщення інвестицій у регіонах світового господарства.
Якщо до Другої світової війни більша частина експортних капі­
талів спрямовувалась у колонії та інші відсталі країни, то сьогодні
близько 3/4 закордонних інвестицій припадає на розвинуті країни.
Викликано це значною мірою бурхливим розвитком НТП в цих
країнах, що вимагає вкладання великих капіталів, а також розпа­
дом колоніальної системи та боротьбою молодих держав за свою
економічну незалежність;

д)    активне використання кредитних відносин між поетсоціалі-
стичними і слаборозвиненими країнами. Причому, з одного боку,
постсоціалістичні країни стали кредиторами слаборозвинутих країн,
а з іншого боку, — позиковцями країн Заходу. В останні роки
екссоціалістичні країни почали заохочувати прямі іноземні інвес­
тиції на власних територіях.

Для залучення іноземного капіталу до розвитку національної економіки країни використовують різні методи, серед яких:

•   позикові стимули — встановлення прямих позикових пільг
або зниження податку тощо;

•   фінансові методи — надання кредитів, субсидій, позик;

•   нефінансові методи — надання інформаційної допомоги, допо­
мога в управлінні, створення спеціальних економічних зон тощо;

є) велика роль транснаціональних банків (ТНБ) і транснаціо­нальних корпорацій (ТНК) в міжнародному русі капіталів.

Транснаціональні банки — це великі банки, що досягнули такого рівня міжнародної концентрації та централізації капіталу, який дає змогу їм брати участь в економічному розділі світового ринку позикових капіталів та кредитно-фінансових послуг. їхня діяльність стала важливою рисою інтернаціоналізації господарського життя,

про що свідчать такі дані: зовнішні активи банків США станов­лять 430 млрд дол., Японії — 101 млрд дол., Німеччини — 62 млрд дол. США [13, с. 123]. Цікавою є статистика діяльності найбільших банків світу [13, с. 124].

Найбільші банки має Японія, а з банків США лише один входить у двадцятку найбільших банків світу.

Транснаціональні корпорації — це концерни, національні за капіталом та контролем, але міжнародні за сферою діяльності. Єди­ного визначення ТНК немає. Найавторитетнішим є трактування ОЕСР (Організація економічного співробітництва та розвитку), яка визначає ТНК як компанії приватної, державної або змішаної форм власності, які знаходяться в різних країнах.

Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) визначає ТНК як підприємство, яке об'єднує юридичні особи будь-яких організаційно-правових форм та видів діяльності в двох і більше країнах, яке здійснює послідовну політику та загальну стратегію через один або декілька центрів прийняття рішення [14, с 5]. Вони є результатом інтернаціоналізації господарського життя. Наприкінці 80-х років у світі діяло близько 20 тис. ТНК, з них понад 600 най­більших мають річний обіг капіталу, що перевищує 1,0 млрд дол. США. ТНК належить близько 90 % прямих зарубіжних інвестицій, 1/4 світового виробництва товарів, 1/2 світової торгівлі та валют­них ресурсів. Сферами прикладання капіталів ТНК є як розвинуті країни, так і країни, що розвиваються. У перших з них об'єктами прямого інвестування найчастіше є галузі обробної промисловості та сфера послуг, а в країнах, що розвиваються, — розроблення при­родних ресурсів, галузі, що заміщують імпорт, створення експорт­них баз.