1.1. Мета, предмет і завдання судової психіатрії. Історія розвитку.
1. Мета, предмет і завдання судової психіатрії. Історія розвитку.
Судова психіатрія є частиною загальної медичної науки психіатрії, однак вона має самостійні завдання. У клініці психіатра цікавлять питання визначення причин і характеру захворювань з метою їх попередження та лікування. Для судової психіатрії ці завдання дещо зберігають своє значення, із загальної психіатрії запозичуються методи дослідження та класифікація психічних хвороб, але своєю основною метою ці споріднені науки відрізняються.
Головна мета судової психіатрії полягає у вивченні психічних розладів у їх специфічному відношенні до певних питань кримінального та цивільного права і процесу.
Специфіка судової психіатрії зумовлена тим, що в своїй практичній, прикладній площині вона поєднана з юриспруденцією. Саме в процесі юридичної практики нерідко виникають питання, які викликають необхідність проведення дослідження психічного стану і здоров'я окремих підозрюваних, обвинувачених, засуджених, свідків, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів.
Один із засновників психіатрії С. С. Корсаков, підкреслюючи значення судово-психіатричної експертизи для юриспруденції, зауважував: "Застосування законів, що визначають обмеження громадянської правоздатності душевнохворих і обумовлюють їх невідповідальність, викликає потребу в обстеженні стану розумових здібностей за допомогою лікаря для судових потреб".
Знання в галузі судової психіатрії потрібні юристам будь-якої спеціалізації та обов'язково здобуваються в усіх вищих навчальних закладах юридичного профілю. Слідчим, працівникам прокуратури, суддям та адвокатам, окрім професійного володіння необхідними правовими знаннями стане у пригоді вміння грамотно застосовувати знання і допомогу спеціалістів різних галузей, у т. ч. судових психіатрів-експертів. Кримінальні злочини, що вчиняються, а також цивільно-правові відносини і конфлікти, як правило, стосуються різних сторін і сфер життя. Знання психології поведінки і психічних особливостей окремих осіб допомагають у виявленні, розкритті і профілактиці злочинів. Завдяки таким знанням стає можливим встановлення формування злочинного умислу, мотивації, вибору способу і засобів вчинення злочину. Судовий психіатр не тільки встановлює діагноз психічної хвороби, якщо вона дійсно має місце, а й визначає ступінь ураження психічної сфери конкретної людини певними розладами, що особливо є важливим при визначенні осудності-неосудності, дієздатності-недієздатності.
Таким чином, предметом судової психіатрії є психічні розлади, які мають правове значення у кримінальному та цивільному судочинстві.
Коло питань судової психіатрії визначається її основними завданнями:
1) експертне обстеження (обсеження) і надання висновків (заключень) про осудність чи неосудність осіб, притягнених до кримінальної відповідальності і які викликають сумніви в їх психічному здоров'ї у слідства та суду, а також щодо психічного стану цих осіб під час проведення експертизи;
2) попередження суспільно небезпечних дій психічно хворих, у т. ч. Шляхом застосування заходів медичного впливу стосовно неосудних, обмежено осудних та осіб, які захворіли після вчинення злочину;
3) обстеження (обсеження) і надання експертних висновків (заключень) з питання про дієздатність осіб, які викликають сумніви в їх психічному здоров'ї у
суду в цивільному процесі;
4) визначення психічного стану свідків і потерпілих при необхідності; визначення психічного здоров'я осіб, у яких з'явились ознаки психічних розладів під час відбування покарання в місцях позбавлення волі, та подання
висновків про заходи медичного характеру стосовно таких осіб; в окремих випадках, при потребі, - надавати допомогу у визначенні слідчих дій, методики розслідування.
Отже, судова психіатрія як самостійна наука вивчає психічні розлади, чим сприяє правосуддю. При вирішенні певних клінічних психіатричних питань щодо застосування правових норм у коло її вивчення потрапляють ті розлади психічної діяльності, встановлення яких у кримінальному чи цивільному судочинстві тягне за собою визначені діючим законодавством правові наслідки: звільнення від кримінальної відповідальності, застосування примусових і непримусових заходів медичного характеру (в разі підтвердження наявності психічних розладів тої чи іншої глибини) - в кримінальному процесі; визнання угоди недійсною - при аналогічних судово-психіатричних висновках у цивільному процесі. Оцінюючи психічний стан особи під час скоєння нею суспільно небезпечної дії чи стан позивача і відповідача в цивільному процесі, судово-психіатричні експерти на вимогу слідчих органів і суду надають висновки клінічного психіатричного дослідження не тільки щодо характеру захворювання, тобто не тільки встановлюють діагноз, а й - і це найголовніше - визначають глибину і ступінь хворобливих психічних порушень, як впливало те чи інше психічне захворювання на здатність усвідомлювати свої дії та керувати ними, на можливість розсудливо і свідомо вести власні справи. Саме такі експертні висновки дозволяють органам слідства і суду вирішувати кожну конкретну справу, захищати від небезпечних дій психічно аномальних осіб, з одного боку, права людини, а з іншого - інтереси суспільства.
Ще з ХІХ ст. у судовій психіатрії відоме поняття "презумпція психічного здоров'я", згідно з яким здоров'я розглядалось як правило, а психічна хвороба - як виняток, котрий необхідно визначити. Це поняття споріднене з юридичним -презумпцію невинності, що базується на первинній цінності людської особи, факт провини якої треба довести. Подальша розробка такого підходу до вирішення важливих експертних питань має на меті створити перешкоди для зловживань у цій галузі.
Відповідно до своїх завдань психіатрія розробляє необхідні для практики принципи оцінки окремих психічних захворювань, психіатричні критерії, на основі яких даються висновки про неосудність або недієздатність, вибір тих чи інших заходів медичного характеру стосовно психічно хворих, що скоїли суспільно небезпечні дії. У безпосередньому зв'язку з цим вивчаються форми психічних розладів, особливості їх перебігу, які трапляються здебільшого у судово-психіатричній практиці і майже не спостерігаються у звичайній психіатричній клініці. Передусім це стосується т. зв. виняткових або виключних станів: патологічного сп'яніння, патологічних просонкових станів, патологічного афекту, реакції короткого замикання, які треба продіагностувати або відкинути, ретроспективно вирішити експертне питання про можливість перебування досліджуваної особи в одному з цих станів у момент скоєння суспільно небезпечної дії. Сюди ж відносяться і численні в судово-психіатричній практиці випадки симуляції, агравації, реактивних станів. Вимагають подальшої теоретичної та практичної розробки питання судово-психіатричної і правової оцінки випадків, коли фіксуються невиразність клінічної симптоматики або її видозміни (патоморфоз), особливо під впливом психогенно-ситуаційних факторів (обставини слідства, загроза суду, несприятливі соціальні фактори тощо), при полегшеному перебігу шизофренії, в стані ремісії, при органічних ураженнях головного мозку, недоумстві, психопатіях.
Нині зростає значення судово-психіатричної експертизи і в цивільному процесі, коли вирішуються питання дієздатності-недієздатності, а також при розгляді пов'язаних з цими поняттями соціальних проблем у галузі трудового та сімейного права.
Збільшення кількості осіб із невиразними клінічними формами психопатології спричиняє сьогодні обговорення в законодавчих органах багатьох країн питання про введення поняття "обмеженої осудності", необхідність розробки відповідних клініко-експертних оціночних критеріїв такої осудності. В Україні обмежена осудність законодавчо визначена ст. 20 Кримінального кодексу України (ККУ), який набув чинності 5 квітня 2001 р.
Питання профілактики суспільно небезпечних дій психічно хворих є надзвичайно важливими в практиці психіатрії та захисту права. Опинившись після проходження примусового лікування без належної уваги, такі хворі можуть становити соціальну небезпеку. Проблема повторних суспільно небезпечних дій психічно хворих тісно пов'язана з розробкою й уточненням критеріїв для відміни примусового лікування, виписки хворих, що знаходилися в психіатричних лікарнях на загальних підставах, з організацією ретельного нагляду за виписаними хворими з боку психіатричних диспансерів та інших медичних установ і органів правопорядку за місцем проживання цих осіб. Розробка питань профілактики суспільно небезпечних дій психічно хворих потребує вивчення "механізмів", зумовлених хворобливими розладами психіки і соціально-побутовими факторами, які сприяють правопорушенням. Ці питання зближують судову психіатрію з теорією і практикою позалікарняної допомоги та соціальної реабілітації психічно хворих.
На основі судово-психіатричної експертизи і роботи з профілактики суспільно небезпечних дій психічно хворих розробляються законодавчі та інструктивно-методичні матеріали з питань організації і проведення експертизи, примусового лікування та інших заходів медичного характеру. Впроваджуються нові види експертного обстеження, такі як комплексна психолого-психіатрична експертиза, що визначає здатність особи до волевиявлення й адекватного психічного відображення, та комплексна судова сексологічно-психіатрична експертиза, яка допомагає вирішувати проблеми щодо осудності-неосудності в специфічних випадках сексуальних правопорушень.
Практикою і потребами захисту прав особи, в т. ч. стосовно засуджених, що відбувають покарання, від судової психіатрії було відокремлено спеціальний розділ - пенітенціарну психіатрію, яка входить до складу загальної медичної служби пенітенціарної системи країни. Її метою є надання психіатричної допомоги засудженим у місцях позбавлення волі. До завдань пенітенціарної психіатрії входить виявлення з числа засуджених осіб із психічними розладами, що не виключають осудність і можливість подальшого відбування покарання, своєчасне надання їм психіатричної та наркологічної допомоги, здійснення відповідних реабілітаційних програм, виконання примусового лікування від алкогольної чи наркотичної залежності, яке було призначене судом.
Із того, як ставиться суспільство до психічно хворих, можна зробити висновки про рівень його розвитку, загальну і правову культуру. З появою держави і права характер оцінки та способи впливу на психічно хворих починають втілюватися в певні теорії і державно-правові акти, що, зрештою, визначається рівнем розвитку суспільних відносин, а також відповідних наук.
З глибини віків до нас дійшли уявлення про психічні хвороби, що вважалися як наслідок втілення в людину демонів, злих духів тощо. Від давніх часів походження психічних розладів також пояснювали різними травмами, розлиттям жовчі і надлишковим вживанням вина, рідини, життєвими негараздами і т. д. Широко відомі з історії Середньовіччя "полювання на відьом", організовані інквізицією, коли під тортурами і на вогнищах було знищено багато душевнохворих людей.
У Стародавньому Єгипті скасовувалася угода про купівлю раба, якщо в нього невдовзі виявлялися епілептичні судоми. За законами царя Соломона (VІ ст. до н. е.) не визнавалися дійсними акти на спадщину, які були складені божевільними. Згідно з нормами римського права відповідальність за божевільних несли їх опікуни й особи, що здійснюють нагляд. Про виключення "біснуватих" зі свідків йдеться у вітчизняних законодавчих пам'ятках - "Статуті" і "Повчанні" Володимира Мономаха (XII ст.). Заборонялося карати недоумкуватих і божевільних у "Саксонському зеркалі" (ХІІІ ст.). Вказівки на невідповідальність психічно хворих за вбивство і на неможливість їх виступати свідками у судових справах є в московських "Новоуказных статьях о разбойных и убийственных делах" (ХVII ст.). Указом російського царя Петра I "О свидетельствовании дураков в Сенате" (1722 р.) встановлювалося визначення недієздатності дітей дворян, які намагались ухилитися від державної служби під виглядом вдаваного психічного захворювання. Хворим особам також заборонялось одружуватися чи виходити заміж, а їхнє майно переходило під нагляд. Із ХVIII ст. відомі окремі випадки звільнення від кримінальної відповідальності психічно хворих злочинців у Західній Європі, зокрема, у Франції.
У розвитку судової психіатрії видатна роль належить передовим психіатрам XIX ст., які намагалися розглядати психічні хвороби з матеріалістичних і гуманістичних позицій, піклувалися про охорону прав і людської гідності психічно хворих, виступали за недопустимість засудження тих, хто потребує лікування. Представниками передової психіатрії в Росії були професор Московського університету С. С. Корсаков (1854-1900), професор Казанського університету А. У. Фрезе (1826-1884), видатний психоневролог В. М. Бехтєрєв (1857-1927), засновник судової психіатрії В. П. Сербський (1858-1917). В Україні працювали професор, один із засновників Психоневрологічного інституту В. М. Геккебуш (1881-1931), академік О. І. Ющенко (1869-1936).
На Заході таку ж роль відіграли відомі психіатри В. Грізінґер (Німеччина), Крафт-Ебінг (Австрія), Ф. Пінель і Ж. Ескіроль (Франція), Моудслі (Англія), Peй (США) й багато інших.
Великий внесок у науково-практичну розробку судової психіатрії зробили співробітники Всесоюзного науково-дослідного інституту загальної та судової психіатрії ім. В. П. Сербського в Москві академік Г. В. Морозов, професори А. К. Качаєв, В. П. Бєлов, Ф. В. Кондратьєв, І. М. Боброва, Т. П. Печернікова.
Для розуміння понять провини, осудності, мотивів поведінки людини, обґрунтування її особистої відповідальності в правовому контексті мають особливе значення методологічні і теоретичні основи, на яких базується психіатрична наука, що дає теоретичні підходи для практичного вирішення цих питань в юриспруденції. Так, надмірне намагання деяких правників детермінувати, стверджувати про визначеність людських вчинків і поведінкових реакцій лише біологічними факторами не дозволяє вирішувати питання про осудність-неосудність. Психіатрія, що ідеалізує домінування "темних", "несвідомих", інстинктивних потягів у поведінці людини, принижує роль волі та свідомості, не дозволяє науково вирішити проблему, яка є наріжною в судовій психіатрії, а саме осудності.
Західна класична школа кримінального права в питаннях індивідуальної відповідальності, осудності розглядає "волю" як особливу духовну категорію, що не підпорядковується законам причинності, але визначає всю свідому поведінку, вчинки та дії людини (на цьому базується німецьке кримінальне право і судова психіатрія). Тут простежується зв'язок із філософією Е. Канта і Г.-Ф. Гегеля, чим підмінюються поняття провини й осудності на т. зв. "доцільність" ізоляції та заходів покарання. Представники цієї школи відстоюють ідею "абсолютної волі" і говорять про наявність "вітального" (життєвого, "творчого") осередку, що дозволяє, на їх погляд, говорити про повну причинну обумовленість людської поведінки.
Проти ідеї "вищої волі" активно виступав російський фізіолог І. П. Павлов (1849-1936), який пояснював поведінкові реакції людини з позицій створеної ним теорії умовних і безумовних рефлексів.
Представники школи антропологічного детермінізму, що виникла на тлі бурхливих соціальних потрясінь XIX ст., італійський психіатр Ч. Ломброзо (1835-1909) та його послідовники, пояснюючи злочин біологічними причинами, котрі розглядались як наслідки виразних анатомічно-спадкових патологічних рис особистості, вважали криміногенну поведінку окремих осіб із певними антропологічними особливостями фатально зумовленою (детермінованою), а поняття осудності - непотрібним.
Після Другої світової війни неоломброзіанці стверджували, що психічні особливості виключно спадково обумовлені, визначають поведінку людини і характер суспільних взаємовідносин. Відповідно до цього вони заявляли, що егоїзм, улесливість, жадібність, схильність до шахрайства є спадковими ознаками і властиві тільки певним формам психопатій. Останні розглядались як антисоціальні стани, і це дозволяло державному каральному апарату при необхідності обґрунтовувати репресії. Цьому ж прислуговувались і такі "винаходи" неоломброзіанців, як т. зв. "кримінально-дегенеративна конституція" - особливий спадково-обумовлений тип особи, що характеризується раннім початком кримінальної діяльності.
Заслуговують на увагу вчення австрійського психіатра-психотерапевта, засновника школи психічного аналізу З. Фрейда (1856-1939) та погляди його послідовників - неофрейдистів. Поведінка людей пояснювалася підсвідомими потягами до статевого задоволення і смерті. Відомий фрейдівський "Едіпа комплекс" розглядався як підсвідоме бажання вбивці звільнити себе, реакція на сліпі ревнощі сина до батька як статевого суперника у ставленні до матері. Шахрайство, на погляд неофрейдистів, спричинене інфантильною сексуальністю. Підсвідоме замасковано т. зв. "культуральними факторами", впливом комплексів раннього дитинства на подальшу соціальну деградацію і дезадаптацію індивіда. Схильність до злочину розглядалася через невротичну поведінку.
Прихильники соціологічного напрямку пояснюють причини злочинної поведінки біологічними та соціальними факторами (безробіття, алкоголізм, наркоманія, проституція), соціальною деградацією. Соціологічна школа, виокремлюючи особливий тип соціально небезпечних людей, відкидає принцип осудності, замінюючи його поняттями про доцільність репресивних заходів або медичної ізоляції.
Від початку XX ст. розвинувся в психіатричній школі клінічний напрямок, який базувався на описовій феноменології К. Ясперса (1883-1969). Детальний опис симптомів хвороби, доповнений даними лабораторних досліджень, безумовно, покращили аналіз і систематику психічних хвороб, але багато в чому підмінювалися формалізованим підходом до проблем живої людини, без врахування її психології, особистого ставлення до навколишнього, ситуації, хвороби.
У 60-і роки XX ст. на основі тези про те, що психіатрію не можна віднести до медичної дисципліни, через брак в її арсеналі звичних для всієї медицини об'єктивних методів діагностики виник рух антипсихіатрії. Її прихильники огульно звинувачували психіатрів у реакційності, стверджували, що ці є одним із знарядь соціального контролю, політичного примусу та переслідування інакодумців, фізичного насильства й утиску людей, чия поведінка не відповідає нормам, які звичні для сучасної суспільно-політичної формації. Антипсихіатри пропагували відмову від загально прийнятного розуміння поняття "психічно хворий", ліквідацію психіатричних закладів і пропонували натомість створити терапевтичні співтовариства, де "особи з життєвими проблемами" утримувалися би на добровільних засадах, ліквідувати поділ на хворих, лікарів і медперсонал, заборонити медикаментозне лікування. Наприкінці 70-х - на початку 80-х років антипсихіатрія повністю виявила свою життєву неспроможність.
Історію розвитку судової психіатрії в Україні прийнято поділяти на чотири етапи.
Перший етап (1919-1929 pp.) - накопичення досвіду судово-психіатричної експертної роботи, розробка нових форм експертизи і примусових заходів медичного характеру, становлення законодавчої та науково-технічної бази.
Другий етап (1930-1950 pp.) - організація мережі судово-психіатричних закладів (відділень, експертних комісій) у системі органів охорони здоров'я, проведення наукових досліджень, підготовка наукових кадрів.
Третій етап (1951-1991 pp.) - розширення діагностичних та експертних можливостей впровадження нової системи судово-психіатричних оціночних критеріїв стосовно всіх психічних хвороб. Початок практичного впровадження такого нового напрямку судово-психіатричної діяльності, як профілактика суспільно небезпечних дій психічно хворих. У практику запроваджено два види примусових заходів медичного характеру - лікування в психічних лікарнях загального типу і спеціального типу, що підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ. З 1988 р. примусове лікування почало проводитись у лікарняних закладах трьох типів, які підпорядковувалися тільки органам охорони здоров'я: зі звичайним, посиленим і суворим спостереженням. На VІ конгресі Всесвітньої асоціації психіатрів у 1977 р. порушувалося питання про т. зв. "каральну психіатрію", про використання в СРСР психіатрії з політичною метою й утисків прав людини. Відкрите визнання таких фактів почалося наприкінці 80-х років. Одночасно в результаті багатьох публікацій у пресі про використання радянської психіатрії з політичною метою, для боротьби з інакодумцями й опозицією почалося огульне та безпідставне звинувачення всіх психіатрів: їх називали "злочинцями в білих халатах", "психіатричною мафією" тощо. В багатьох випадках це порушило нормальні відносини між психіатрами та їхніми пацієнтами.
Четвертий етап (від 1991 - донині) - здійснено перехід на МКХ-10; судовими психіатрами використовуються досконаліші та надійніші діагностичні критерії психічних розладів, завдяки чому значно підвищена вірогідність діагностики. Після розпаду СРСР інтерес громадськості до психіатрії значно впав, а практика стосунків між судовими психіатрами та правоохоронними органами стала результативнішою. Продовжується демократична судово-правова реформа. Від 22 лютого 2000 р. діє Закон України "Про психіатричну допомогу" (див. Додатки).
Судова психіатрія є необхідною для вивчення студентами-юристами, а також спеціалістами-психіатрами, чия робота стосуватиметься практики судово-психіатричної експертизи. Знання із судової психіатрії дозволить студентам-юристам у їх майбутній практичній роботі правильно призначати і розуміти судово-психіатричну експертизу, критично оцінювати не тільки експертне заключення, а й ті принципові положення і фактичні дані, на основі яких воно базується. Водночас без судово-психіатричних знань заключення та висновки експертів будуть незрозумілими працівникам судово-слідчим органів і прокуратури, адвокатам.