Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

1.1. Національний вимір радянської державності

Гострота соціально-класового протистояння, яка була завжди власти­ва Російській імперії і тільки поглибилася після поразки революції 1905—1907 pp., у 1914—1917 pp. наклалася на деструктивний вплив світової війни. У революційних подіях 1917 р. цей вплив проявився у двох площинах: по-перше, в обуренні народних "низів" зубожінням, виклика­ним війною, та в їх небажанні воювати за імперіалістичні цілі "верхів"; по-друге, світова війна вперше організувала завжди розпорошені селянсь­кі маси у великі солдатські колективи й дала їм у руки зброю. Так з'явили­ся ради солдатських і робітничих депутатів — класові організації народ­них низів, які бачили смисл існування в ліквідації великих власників — поміщиків та буржуазії. З перших днів революції ради показали свою міць: самодержавний режим царя був зметений завдяки їх зусиллям за кілька днів.

Безкомпромісність і екстремізм рад загрожували країні грома­дянською війною, втратою обороноздатності армії, анархією і хао­сом. В цій ситуації склався протиприродний союз ліберальної і рево­люційної демократії. Скликання Установчих зборів було єдиним спільним знаменником у програмах політичних партій обох демокра­тій. Протилежність усіх інших цілей паралізувала зусилля утворено­го ними уряду щодо закладення основ державності, побудованої на засадах парламентаризму.

Ради були стихійним породженням революції і самі по собі не могли діяти координовано. Координація їх дій забезпечувалася по­літичними партіями. Поки партії меншовиків та есерів контролюва­ли ради, революційний процес розвивався за демократичним сцена­рієм. З приїздом у Росію вождя більшовиків В. Леніна почав наро­джуватися інший варіант розвитку подій.

Становище, яке склалося в Росії після повалення самодержавства, В. Ленін характеризував як "двовладдя", тобто переплетення влади бу­ржуазії (фактично ж — коаліції ліберальної і революційної демокра­тій) і революційних мас (рад робітничих і солдатських депутатів). Але тільки більшовики ставилися до рад як до органів влади. Партії со­ціал-демократів (меншовиків) та есерів, які в перші місяці революції мали в радах визначальний вплив, розглядали їх як тимчасові громад­ські організації революційної доби.

У "Квітневих тезах", з якими В. Ленін приїхав з еміграції, пропо­нувалося побудувати не парламентську, а радянську республіку. Ви­суваючи гасло "Вся влада — радам!", вождь більшовиків був переко­наний, що більшовики витіснять з рад меншовиків та есерів, завою­ють у них більшість і з їх допомогою встановлять у країні свою дикта­туру.

Переконаність Леніна грунтувалася на тверезому розрахунку. Більшовики перетворили на власні гасла радянські вимоги — виве­дення країни з імперіалістичної війни, зрівняльний поділ поміщиць­кої землі та реманенту між селянами, передачу заводів і фабрик робіт­ничим колективам. Не дивно, що популярність цієї партії зростала і в радах, і в масах.

Природу влади, яку вождь більшовиків бажав нав'язати суспільс­тву, він визначав цілком відверто: "Така влада, — писав Ленін у квіт­ні 1917 р., — є диктатурою, тобто спирається не на закон, не на фор­мальну волю більшості, а прямо, безпосередньо на насильство"1. Спираючись на ради, більшовики встановили таку диктатуру в листо­паді 1917 р. З розгоном Установчих зборів у січні 1918 р. революція остаточно згасла. Зміцнившись при владі, більшовики з весни 1918 р. розпочали реалізацію своєї власної програми соціально-економічних перетворень, яка не мала нічого спільного з інтересами будь-яких су­спільних верств, у тому числі й тих, хто підтримував ради. За масшта­бами й глибиною комуністичні перетворення ленінської партії не йшли у порівняння з будь-якими знаними людству революціями, але за формою і методами реалізації були типовою для Росії з петровсь-ких часів "реформою зверху".

Після встановлення однопартійної диктатури більшовики "при­ватизували" революцію: всі політичні сили й організації, які не влаш­товували їх, були оголошені контрреволюційними. Для боротьби з ними партія Леніна створила 20 грудня 1917 р. Всеросійську надзви­чайну комісію по боротьбі з контрреволюцією і саботажем.

У Російській революції ради робітничих і солдатських депутатів уособлювали деструктивне й антидержавне начало. Чи можна твер­дити, що в розпочатій більшовиками комуністичній революції вони почали ефективно виконувати роль органів державної влади?

Справа в тому, що під жахливим пресингом чекістів від рад зали­шилася одна оболонка. Робітничі й солдатські колективи позбулися можливості щоденно міняти своїх депутатів у радах: меншовика — на есера, есера — на більшовика, більшовика — на меншовика тощо. Дуже швидко услід за кадетами зійшли у небуття всі партії, крім біль­шовицької. Тепер колективи повинні були дисципліновано голосувати за тих кандидатів у депутати, яких їм рекомендували більшовицькі парткоми.

Однією з найбільш відповідальних функцій партійних комітетів усіх рівнів до Центрального включно майже на весь період дальшого існування Комуністичної партії (аж до конституційної реформи М. Горбачова) стало так зване "радянське будівництво", тобто ство­рення радянських органів влади з контрольованим складом депута­тів. Безпосередньо на себе партія взяла обмежену кількість держав­них функцій. Левова пайка управлінської роботи покладалася на ви­конкоми рад. "Виконавчим комітетом" найвищого рівня став радян­ський уряд — Рада народних комісарів на чолі з В. Леніним. Отже, радянську владу не слід вважати фальшивим фасадом, за яким прихо­вувалася справжня влада — диктатура партії більшовиків. Ради спра­вді стали всепроникною владою, але нерозривно зрощеною з орга­нізаційною структурою Комуністичної партії. Саме ради надавали РКП(б) статус державної партії. Під радянською владою слід розу­міти диктатуру двоєдиної політичної системи "РКП(б) — ради".

Радянська влада базувалася не тільки на насиллі, але й на пропа­ганді. Безпосередня пов'язаність рад з населенням давала можливість піднімати мільйони людей на реалізацію завдань, які керівники партії вважали пріоритетними. Ради всіх рівнів, у яких працювали десятки й сотні тисяч депутатів, стали ефективним "передавальним пасом" від керівників державної партії до всього населення. Без організацій­них та ідеологічних зв'язків з народними масами більшовики були б неспроможні перебудувати найглибші основи повсякденного життя у відповідності з настановами своєї партійної програми. Розмежуван­ня владних повноважень в тандемі "РКП(б) — ради" було досить своєрідним і по-своєму досконалим. VIII з'їзд РКП(б) у березні 1919 р. вказував: "Змішувати функції партійних колективів з функ­ціями державних органів, якими є ради, ні в якому разі не слід. Таке змішування дало б згубні результати, особливо у військовій справі. Свої рішення партія повинна проводити через радянські органи, в рамках радянської конституції. Партія старається керувати діяльніс­тю рад, але не заміняти їх"2.

Партійний апарат зберігав всю повноту політичної влади, але не брав на себе відповідальності за поточні справи. Радянський апарат позбавлявся політичного впливу, але наділявся повним обсягом влад­них повноважень. Можливі неузгодження між двома апаратами по-переджувалися простим способом: відповідальні посади в радянсь­ких установах заміщувалися тільки членами державної партії. Ква­ліфікація, досвід і компетентність посадових осіб бралися до уваги в другу чергу.

Глибоке укорінення радянської влади в народній товщі мало свої переваги. В народі знаходилося багато самородків, які за інших політичних умов залишалися б незадіяними. Та одночасно тандем "РКП(б) — ради" сприяв висуванню фахово й морально не підготов­лених до виконання владних функцій керівників.

Небезпечною рисою двоєдиної політичної системи була концентра­ція влади на вищих щаблях ієрархічно будованого державного управлін­ня. Ленінське гасло про простих людей, покликаних через ради керувати державою, було популістським. У кожній управлінській ланці всім запра­вляли малокомпетентні, хоч самовпевнені, люди з маузером, які керува­лися не законами, а "революційною законністю", тобто партійними інст­рукціями або власними уявленнями про добро і зло.

Узагальнюючу характеристику радянської влади в динаміці її розвитку дав один з керівників РКП(б) Г. Зінов'єв у виступі на Всеук­раїнській партконференції в листопаді 1920 р. Він почав з переваг, які завжди висувалися пропагандистами на перший план: "Ради — це ду­же цінна й найкраща форма управління, що веде до найширшого са­моуправління, оскільки є свіжий приплив живих сил, і, як висловився тов. Ленін, кожна куховарка зможе брати участь в управлінні державо-ю". Та після цих обов'язкових компліментів Зінов'єв із жалем відзна­чив: "Ради зморщилися, згорнулися, і на їх місце став один виконком, а потім — його верхівка — п'ятірка, місцями трійка або навіть один"3.

Подібний хід подій був закономірним. Більшовицька партія явля­ла собою, за визначенням В. Леніна, партію нового типу. В основу її побудови, так само як в основу рад і всіх інших підконтрольних РКП(б) організацій, покладався принцип "демократичного центра­лізму". Це сполучення слів протилежного значення означало абсолю­тне підпорядкування нижчих ланок вищим з тим, щоб забезпечити цілковитий контроль більш високих у партійній ієрархії керівників за тими, хто займав підпорядковане становище.

Як всі інші політичні партії Росії, більшовики були прибічниками унітарної держави. Вони підтримали державотворчі зусилля гнобле­них царизмом народів лише тоді, коли готувалися до захоплення вла­ди. Висунуте влітку 1917 р. гасло про побудову колишньої імперії у вигляді федерації вільних народів було популістським і не відбивало дійсної позиції більшовиків у національному питанні. Здійснюючи в цей час внутрішнє районування своєї партії, більшовики утворювали власні регіональні організації без урахування етнічних кордонів. Зо­крема, з липня 1917 р. в Україні почали функціонувати два обласних партійних об'єднання — Донецько-Криворізької області й Півден-но-Західного краю. Перше з них додатково включало більшовицькі організації Харківської губернії, а друге — Чернігівщини, Полтавщи­ни й Херсонщини.

Двоєдиність радянської політичної системи не знайшла консти­туційного відображення. Перші радянські конституції регламентува-

ли діяльність рад, але жодним словом не згадували про існування державної партії. За цих умов симбіоз партійної диктатури з владою радянських органів давав більшовикам можливість будувати держа­ву в будь-яких організаційних формах. Видимі конструкції влади не мали особливого значення, бо за ними ховалася диктатура жорстко централізованої партії. Ця особливість політичної системи була вико­ристана більшовиками для відновлення контролю над територіями колишньої імперії. Так виник феномен національної радянської дер­жавності. Після встановлення контролю над втраченими Росією на­ціональними окраїнами імперії в них можна було проголошувати ціл­ком незалежні на папері радянські республіки. Головним полігоном у відпрацюванні такої технології побудови централізованої держави стала Україна.

Українська радянська державність спочатку розглядалася як суто тактичний захід, розрахований тільки на період боротьби з Централь­ною Радою. Керівники радянської Росії вважали незручним посилати своїх червоногвардійців у військовий похід на Київ після широко оголо­шених заяв про право народів на самовизначення аж до відокремлення. У них ще не було під час приходу до влади певних планів створення в Україні "незалежної" радянської республіки, але вони розуміли, що по­трібно створювати яку-небудь обласну автономію. Ще на конференції РСДРП(б) у квітні 1917 р. було заявлено, що партія, безумовно, визнає право народів на самовизначення, а народи, які залишаться у складі Ро­сії, користуватимуться широкою обласною автономією.

Зіставлення заяв і дій більшовиків після приходу до влади, тобто в другій половині листопада — першій половині грудня 1917 p., дає можливість відділити пропагандистські декларації, які ніхто не зби­рався виконувати, від реальних дій, пов'язаних з ідеологічним об­грунтуванням вторгнення в Україну.

15(2) листопада Раднарком оголосив Декларацію народів Росії, яка складалася з чотирьох пунктів:

рівність і суверенність народів Росії;

право народів Росії на вільне самовизначення, аж до відокрем­лення і утворення самостійної держави;

скасування всіх і всяких національних і національно-релігійних привілеїв та обмежень;

вільний розвиток національних меншостей і етнографічних груп, які населяють територію Росії4.

Для партії, що виросла й зміцніла на популізмі, ця декларація ро­била неможливим організацію вторгнень на територію сусідніх з ра­дянською Росією держав, які утворилися після розпаду імперії. Такі вторгнення треба було ідеологічно обгрунтувати як "тріумфальну хо­ду Радянської влади".

Ідею подав керівник Київського комітету РСДРП(б) Г. П'ятаков. Під його впливом спільне засідання київських рад робітничих і сол-

датських депутатів з участю представників від більшовизованих вій­ськових частин, фабзавкомів та профспілок, яке 17 листопада розгля­нуло питання про крайову раду в Україні, вирішило, що такою вла­дою має бути Центральна Рада, реорганізована на Всеукраїнському з'їзді рад. Незабаром цю ідею схвалили Катеринославська, Одеська і Полтавська більшовицькі організації5.

Поки Центральна Рада готувала вибори до Українських установ­чих зборів на основі загального, рівного й пропорційного виборчого права з таємним голосуванням, більшовицькі партійні комітети взя­лися за підготовку з'їзду тих рад робітничих і солдатських депутатів, які знаходилися під їхнім контролем, щоб проголосити в Україні ра­дянську владу. Повторювалася технологія захоплення влади в Петро­граді, коли більшовики узурпували у есеро-меншовицького ВЦВК, обраного І Всеросійським з'їздом рад, право скликання II з'їзду рад і визначили той склад його учасників, який їх задовольняв.

ЗО листопада в розмові по прямому дроту з наркомом у справах національностей Й. Сталіним представник обкому РСДРП(б) Пів-денно-Західного краю С. Бакинський повідомив Раднарком про здій­снювану обкомом підготовку обласного з'їзду рад робітничих, сол­датських і селянських депутатів з метою розв'язання питання про владу. Сталін схвалив ідею з'їзду, про яку дізнався від П'ятакова, який перебував у Петрограді, й додав: "Взятися до скликання з'їзду повинні ви — кияни, одесці, харківці, катеринославці й ін."6

Ідентифікація більшовиків за місцем їх проживання свідчила, що Раднарком готовий був погодитись на заявлені Центральною Радою кордони України у складі дев'яти губерній. Як відомо, Тимчасовий уряд погоджувався вважати Україною тільки державу гетьмана Б. Хмельницького у складі трьох губерній — Правобережжя, Полтав­ської і Чернігівської. Але саме в Катеринославській, Харківській і Херсонській губерніях мережа рад була найбільш розвинутою. Без цих губерній не доводилося розраховувати на те, що Всеукраїнський з'їзд рад підтримає більшовицькі резолюції.

Сталін навіть у цій розмові з Бакинським висловлював обурення "анексіоністською" політикою Центральної Ради, яка встановила свій контроль над Катеринославською, Харківською, Херсонською губерніями і материковою Таврією7. Отже, точка зору більшовиків на кордони України була такою ж, як у партій, що утворювали Тимчасо­вий уряд. Але прагматизм переміг, і без будь-яких офіційних заяв Ра­днарком визнав кордони майбутньої радянської України такими, яки­ми їх бачила Центральна Рада.

Певний лібералізм у питанні про кордони свідчив про те, що біль­шовики не надавали особливого значення державотворенню по ра-

дянській лінії — для них ця лінія була другорядною. Інша річ — будо­ва носія диктатури, державної партії. Тут не могло бути й мови про створення окремих від більшовицької партії комуністичних організа­цій або навіть яких-небудь автономних частин, прямо не підпорядко­ваних залізному принципу "демократичного централізму".

24 листопада 1917 р. обласний партійний комітет Південно-За-хідного краю поінформував ЦК РСДРП(б) про план скликання облас­ного з'їзду й запросив відповідних санкцій та директив. У відповідь Я. Свердлов підтримав пропозицію про створення в Україні єдиного партійного центру, але підкреслив, що скликання крайового з'їзду або конференції слід розглядати як звичайний обласний з'їзд. Ні за яких обставин, зазначив він, мова не може йти про створення поза РСДРП(б) "особливої партії української, як би вона не називалася, яку б програму не приймала"8. Диктатура не могла роздвоюватися.

Конференція, яка працювала 16—18 грудня 1917 р. за участі Г. Зінов'єва, створила обласну організацію під назвою "РСДРП(б) — Соціал-демократія України". На конференції більшовицьких орга­нізацій Донецько-Криворізької області, яка відбулася 18—19 грудня в Харкові, питання про утворення українського партійного центру не виникло.

Не покладаючись тільки на ради, багато з яких в Україні контро­лювалися меншовиками та есерами, ЦК РСДРП(б) дав розпоряджен­ня червоногвардійцям перейти у наступ проти військ Центральної Ра­ди. 25(12) грудня 1917 р. у зайнятому червоногвардійцями Харкові було проголошено владу рад.

Створюючи паралельну Центральній Раді форму національної державності, більшовики залишили за нею стару назву — Українська Народна Республіка. Перший радянський уряд України вони назвали Народним секретаріатом, а не Раднаркомом, як у Петрограді. Схо­жість з назвою уряду ЦР (Генеральний секретаріат) теж була не ви­падковою.

Мімікрія пояснювалася просто. Не бажаючи лобового зіткнення з національно-визвольним рухом, більшовики прагнули довести укра­їнському суспільству, що національна державність зберігається, але не в "буржуазному", а в робітничо-селянському вигляді. Перший радянський уряд назвали робітничо-селянським, хоч делегати від селян на "Всеукраїнському" з'їзді в Харкові були практично відсут­ні. До уряду увійшли в основному діячі більшовицької партії, які народилися або працювали в Україні.

Після утворення Харківського радянського центру Раднарком здобув можливість воювати з Центральною Радою з-за його спини. Через місяць після утворення радянської УНР більшовики захопили Київ, а до кінця січня під їх контролем опинилася вся Україна.

З утворенням харківського радянського центру були зроблені практичні кроки й до організації республіканського компартійного центру. У квітні 1918 р. на нараді в Таганрозі цього зробити не вда­лося. М. Скрипник запропонував створити самостійну комуністи­чну партію України, яка мала увійти в Комінтерн на рівних з РКП(б) правах. Але була прийнята тільки запропонована ним назва партійної організації, що виглядала як назва самостійної партії — Ко­муністична партія (більшовиків) України, КП(б)У. Фактично КП(б)У була утворена на з'їзді в Москві у липні 1918р. Московський з'їзд ре­алізував протилежну пропозицію, висловлену на Таганрозькій нараді Е. Квірінгом: утворити партію як обласну організацію РКП(б) з ціл­ковитим підпорядкуванням Центральному комітету і з'їздам РКП(б). У резолюції І з'їзду КП(б)У ставилося завдання "боротися за революційне об'єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Респуб­ліки"9. Зацьковані українські делегати з'їзду навіть пропустили в конституційній назві радянської Росії ключове слово — федеративна.

У листопаді 1918 р. капітуляція Німеччини зробила нечинним Брестський мирний договір, і ЦК РКП(б) негайно утворив Тимчасо­вий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П'ятаковим. Дію­чий з липня партійний центр був доповнений радянським, хоч сама радянська Україна ще не існувала. Причини такого поспіху вичерпно пояснюються у листі В. Леніна головкому І. Вацетісу від 29 листопа­да 1918 p.:

"З просуванням наших військ на захід і в Україну утворюються обласні тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на міс­цях. Ця обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шо­віністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших час­тин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для дальшого просу­вання наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у нестерпне становище, і населення не зустріча­ло б їх як визволителів"10.

Більшовики розуміли безперспективність силового розв'язання проблем, пов'язаних з національно-визвольним рухом пригноблених народів колишньої імперії. Вони не бажали виглядати окупантами. На відміну від своїх головних противників у громадянській війні, які прагнули відновити дореволюційний губернський поділ, більшовики висловлювали готовність декларувати навіть незалежність нових держав, але ці держави повинні були стати радянськими. Росія брала на себе турботу створювати такі держави, посилаючи у відповідні ре­гіони свої війська і загони чекістів. Ленін в даному разі просто вико­ристовував особливості створеного ним політичного устрою, які да­вали змогу будувати унітарну централізовану державу під виглядом

сукупності незалежних республік. Білогвардійські генерали були по­збавлені такої можливості.

І все-таки для радянської влади така політика становила певний ризик. Незважаючи на партійну диктатуру, яка сталевими обручами скріплювала в єдине ціле "незалежні" республіки, влада радянських органів була такою ж реальною, як більшовицька диктатура. Саме ре­альність влади й створювала у населення національних окраїн коли­шньої імперії ілюзію власної державності.

Партія більшовиків не приховувала тимчасовості подібної націо­нальної політики. У березні 1919 р. VIII з'їзд РКП(б) прийняв нову партійну програму, в якій проголошувалося: "Як одну з перехідних форм на шляху до повної єдності партія виставляє федеративне об'єднання держав, організованих за радянським типом"11. Держав­ність у національних республіках будувалася з однією перспективою — щоб зникнути. Вважалося, хоч не оголошувалося, що вона потріб­на тільки на період, поки триває війна. Після війни про це заговорили вголос.

У першій половині 1919 р. Україна, за винятком невеликої тери­торії на Правобережжі, знову перейшла під контроль радянської Ро­сії. 6 січня Тимчасовий робітничо-селянський уряд відмовився від визнаної більшовиками назви держави — Українська Народна Рес­публіка. Необхідність у маскуванні відпала, і нова назва встановлю­валася за аналогією з радянською Росією — Українська Соціалістич­на Радянська Республіка (УСРР). Радянська державність уперше ста­ла функціонувати безпосередньо в Україні обома своїми гілками — компартійним і радянським центрами.

9 січня 1919 р. уряд було перетворено на постійний. В. Затонсь-кий запропонував знову назвати його Народним секретаріатом12. Але в цьому більше не було потреби, і відділи уряду назвали за російсь­ким взірцем — народними комісаріатами, а сам уряд — Радою народ­них комісарів.

Радянська влада створювалася в Україні "з голови". 13 лютого уряд затвердив такі норми представництва на III Всеукраїнський з'їзд рад: кожна сільська волость мала право надіслати лише одного деле­гата (населення волостей становило від 10 до 12 тис. осіб). По містах і фабрично-заводських містечках на з'їзд надсилали одного делегата від 10 тис. осіб. Полк або окрема частина Червоної армії надсилали теж одного делегата (менше тисячі осіб)13. За Конституцією РСФРР робітники мали п'ятикратну перевагу над селянами у нормах пред­ставництва. А в Україні вони несподівано опинилися разом з селяна­ми в однаково безправному становищі порівняно з червоноармійця-ми. Українські робітники й селяни були місцеві, а червоноармійці — в основному прийшлі, тобто вони жодною мірою не пов'язувалися з національно-визвольним рухом.

Про хід виборчої кампанії, яка завершилася скликанням III Все­українського з'їзду рад, дає яскраве уявлення лист одного з активних діячів партії українських лівих есерів М. Полоза, адресований Й. Ста­ліну: "Вирішено створити "комуністичний" з'їзд рад, який, очевидно, повинен вотирувати злиття з Росією. Надсилаються накази місцевим органам влади про те, що на з'їзд треба обирати тільки комуністів. З'їзди проводять в атмосфері воєнного терору. Вибори на з'їздах про­водяться за мажоритарною системою, тобто штучним створенням більшості в декілька голосів значна меншість позбавляється всякого представництва, хоча ця меншість стоїть цілковито на радянській платформі... В результаті вашої партійної диктатури, здійснюваної за майже повної відсутності у нас на Україні підготовлених партій­них працівників, знайомих з місцевими умовами, дискредитується ідея радянської влади навіть в очах робітників"14.

М. Полоз висловлював побоювання, що після остаточного відно­влення радянської влади відбудеться злиття України з Росією. Ці по­боювання поділялися всією українською інтелігенцією і були небез­підставними. Під час повторного завоювання України Раднарком РСФРР почав розбудовувати власні структури у "самостійній" респу­бліці. Це ставило під знак запитання доцільність існування уряду УСРР.

Дії центральних відомств радянської Росії на території України не були самодіяльністю. Про це свідчить постанова політбюро ЦК РКП(б) від 8 квітня 1919 p., під якою стоять підписи В. Леніна, Й. Сталіна і М. Крестинського: "Если в виде уступки самостийным тенденциям является политически неизбежным оставление на бли­жайшее время в дружественных советских республиках самостояте­льных комиссариатов военных и морских дел и путей сообщения, а также органов снабжения, то необходима строжайшая директива соо­тветственным органам управления в том смысле, чтобы эти самосто­ятельные комиссариаты работали исключительно и в строжайшем согласии с директивами, даваемыми из соответственных комисса­риатов РСФСР, так как только таким путем может быть достигнуто необходимое единство, быстрота и точность исполнения всех распо­ряжений и действий"15.

Українське слово "самостійність" давно увійшло в російську мо­ву і завжди використовувалося з негативним відтінком для означення небезпечних і анархічних настроїв або дій. Зміст однієї з перших постанов політбюро ЦК (воно було утворене 25 березня 1919 р.) підт­верджує, що керівництво РКП(б) розглядало незалежність України та інших національних республік як тимчасове явище.

Згадувану у постанові "найсуворішу директиву відповідним ор­ганам управління" треба було реалізувати у вигляді рішення радянсь­ких органів влади. ЦК РКП(б) звернувся з відповідним дорученням

до партійного центру УСРР. У протоколі політбюро ЦК РКП(б) від 23 квітня 1919 р. це доручення формулювалося таким чином: "Запропо­нувати ЦК КПУ поставити на своє обговорення питання про те, за яких умов, коли і в якій формі може бути проведене злиття України з радянською Росією"16.

Пленум ЦК КП(б)У 27 травня розглянув питання про воєнно-еко­номічний союз і ухвалив об'єднати військове командування і раднар-госпи (фактично вже об'єднані), залізниці, фінанси й управління працею. Наступного дня політбюро ЦК РКП(б) заслухало питання "Про воєнно-економічний союз з Україною". Було вирішено прове­сти через ЦВК постанову про об'єднання вказаних сфер управління і затвердити як директиву для ЦК КП(б)У, що наркоми РСФРР ста­вали союзними наркомами, а наркоми України — їхніми обласними уповноваженими17.

1 червня 1919 р. ВЦВК видав декрет, який увійшов в історію під неточною назвою декрету про "воєнно-політичний союз" України і Росії. Керівництво п'ятьма галузями зосереджувалося в московських колегіях. 14 червня ЦВК рад України підтвердив чинність декрету в республіці й запропонував урядовим установам негайно здійснити його. Назва посади "нарком УСРР" залишалася за головами усіх об'єднаних відомств, крім військового, але відповідні наркоми вва­жалися лише уповноваженими наркомів Росії. Скасування ключових наркоматів зруйнувало б фасад державності, збудованої в УСРР.

Тим часом у вищому російському керівництві уже визрівала дум­ка: навіщо прикидатися, коли національно-визвольний рух в Україні пішов на спад? У бесіді з кореспондентом газети "Правда", опубліко­ваній 24 травня 1919 р., Л. Каменев вказав, що не можна обмежувати­ся об'єднанням основних галузей. "Взагалі треба злити Україну з Ро­сією", — заявив він.

Влітку 1919 р. радянська Україна загинула під ударами антира-дянських селянських повстань і заворушень у переважно селянській Червоній армії, підкріплених денікінським наступом. Саме тоді ВЦВК створив комісію на чолі з Л. Каменевим, перед якою було поставлене завдання опрацювати рекомендації щодо "постійних і тимчасових форм об'єднання РСФРР та інших радянських респуб­лік"18. Формулювання завдання не виправдало сподівань тих у біль­шовицькому керівництві, хто вважав необхідним повернутися до до­революційного адміністративно-територіального поділу: тільки гу­бернії, жодних республік! Йшлося тепер про те, щоб перетворити не­залежні національні республіки на автономні республіки Російської Федерації. Та голова уряду фактично вже не існуючої УСРР X. Раков-ський відкинув висловлену Каменевим пропозицію автономізувати республіки. В ситуації, коли становище на фронтах постійно погір­шувалося, комісія Каменева припинила існування.

Поразка білогвардійських армій восени 1919 р. знову дозволила Москві поширювати радянську владу на територію України. Більшо­вики могли пропонувати її населенню радянську державність, причо­му на перших порах — без зайвого контролю і втручання з боку Кре­мля. Одночасно червона Росія була гарантом найбільш радикального для селян способу розв'язання аграрного питання — "чорного пере­ділу". Антирадянські повстання, які спалахнули в Україні, коли ра­дянська влада зробила спробу передати значну частину поміщицьких земель у розпорядження радгоспів і почала агітувати селян утворю­вати комуни, навчили Леніна тому, що з реалізацією програми РКП(б) 1919 р. не слід поспішати. Коли після поразки на підступах до Москви денікінські армії почали стрімко відступати й збройні сили червоної Росії втретє опинилися на території України, найбільш да­лекоглядні керівники РКП(б) були настроєні проводити досить лібе­ральну політику в національному і в аграрно-селянському питанні.

Зберігаючи неофіційний статус вождя більшовиків України, X. Раковський звернувся 19 листопада 1919 р. до В. Леніна з докумен­том під назвою "Тези з українського питання". У ньому йшлося про необхідність дальшого існування УСРР як формально незалежного державного утворення, але при об'єднанні в єдиному московському центрі управління обороною і "командними висотами" економіки на засадах декрету ВЦВК від 1 червня 1919 р.19

Дальший хід подій відтворюється за книгою "В.И. Ленин. Неиз­вестные документы. 1891—1922", опублікованою в 1999 p. Російсь­ким державним архівом соціально-політичної історії.

Пропозицію Раковського побудувати взаємовідносини між Україною і Росією на основі декрету ВЦВК від 1 червня 1919 р. Ленін підтримав умовно. Тоді він ще не мав інформації про те, чи зберігся в українському суспільстві потенціал національно-визвольної бороть­би. Другий пункт тез Раковського, які Ленін поставив на обговорення політбюро ЦК РКП(б) від власного імені, мав такий вигляд:

"Временный блок с "боротьбистами" для образования правите­льства и до съезда советов, при одновременном приступе к пропаган­де полного слияния с РСФСР.

Пока — самостоятельная УССР в тесной федерации с РСФСР, на основе! VI. 1919".

Обговорення цього документа відбулося 21 листопада 1919 р. Його результати можна бачити за правками Леніна в двох абзацах на­веденого уривку. Слово "правительство" в першому абзаці було за­креслене й замість нього вжито більш точний термін: центр. На полях проти обох абзаців було вписане цікаве слово: "флером" (серпанком). Це означало, що пропаганда повного злиття не мала бути лобовою. Другий абзац був повністю закреслений, а проти нього на полях фор-

мулювалася принципово інша думка: "Самі українські робітники й селяни вирішать свою долю"20.

Політбюро взяло за основу постанови ленінський документ, а щодо дискусійного й надзвичайно важливого пункту 2 (було очевид­но, що він стосувався не тільки України, але й усіх інших завойова­них Росією національних регіонів колишньої імперії) прийняло таке рішення: "П. 2-й — принять с указанием, что до созыва украинского съезда советов Украина и Россия федерируются на основе резолюции ВЦИК и постановления Политбюро от 1.VI. — 19 г. и что в то же вре­мя партийным путем ведется осторожная подготовка планов слияния Украины и России"21.

Отже, на весь період нового "радянського будівництва" в Украї­ні, тобто відновлення зруйнованих денікінською окупацією управ­лінських структур, пропонувалася обережна політика: жодних нова­цій.

Тим часом відбувалася "обережна" пропаганда злиття України з Росією, яка, судячи з усього, розчарувала своїми результатами її при­хильників. Зміст двох ключових статей Леніна на цю тему, написаних з інтервалом у два тижні, свідчить про зміну акцентів на користь від­мови від злиття.

16 грудня 1919 р. Ленін написав для журналу "Коммунистичес­кий интернационал" статтю, в якій були такі слова: "Нас анітрохи не може здивувати — і не повинна лякати навіть — така перспектива, що українські робітники й селяни перепробують різні системи і про­тягом, скажімо, кількох років випробують на практиці і злиття з РСФРР, і відділення від неї в окрему самостійну УСРР, і різні форми їх тісного союзу, і т.д."22

Нібито ця сама думка була викладена у "Листі до робітників і се­лян України з приводу перемог над Денікіним", написаному 29 груд­ня 1919 р. Пропагандистські відділи компартійних комітетів пошири­ли лист серед населення республіки у величезній кількості примірни­ків. Основна думка попередньої статті повторювалася: "Само собою є очевидним і цілком загальновизнаним, що тільки самі українські робітники і селяни на своєму Всеукраїнському з'їзді Рад можуть ви­рішити і вирішать питання про те, чи зливати Україну з Росією, чи ли­шати Україну самостійною і незалежною республікою, і в останньо­му разі — який саме федеративний зв'язок установити між цією рес­публікою і Росією"23.

Однак у цій статті, написаній лише через два тижні після попере­дньої, не тільки перелічувалися можливі варіанти взаємовідносин, починаючи від злиття на першому місці, але й давалися певні запев­нення з боку керівників Росії на той випадок, якщо Україна обере не злиття, а щось інше. Віддаючи нібито долю українського народу в йо­го власні руки, Ленін у цій агітці підкреслював: "Ми хочемо д о б р о в

і л ь н о г о союзу націй, — такого союзу, який не допускав би ніякого насильства однієї нації над одною, — такого союзу, який грунтувався б на цілковитому довір'ї, на ясному усвідомленні братерської єднос­ті, на цілком добровільній згоді"24.

Нарешті, Ленін насмілився тут дати певні векселі українцям з бо­ку "великої нації". Він заявив, що великоросійські комуністи "повин­ні бути поступливими при незгодах з українськими комуністами — більшовиками і боротьбистами, якщо незгоди стосуються державної незалежності України, форм її союзу з Росією, взагалі національного питання"25.

Декларативність і демагогічність ленінської постановки питання про взаємовідносини України й Росії були цілком очевидними. У ро­бітників і селян, в руки яких вождь більшовиків нібито віддавав роз­в'язання доленосного питання про державний устрій України, насп­равді не існувало жодного вибору. Національна державність, яку во­ни могли обрати замість поглинення Росією, була радянською. А ра­дянська державність у національному або безнаціональному варіанті була однаковою. Двоголова гідра "РКП(б) — ради" завжди поверта­лася до населення будь-якої національності лише однією своєю голо­вою, та й то вибори в ради ніколи не були вільними, а залежали ціл­ком від компартійних комітетів. На другу голову радянської влади не впливали навіть рядові члени державної партії, завжди зкуті по руках і ногах залізним принципом "демократичного централізму". Нічим не обмежена диктаторська влада належала Центральному комітету РКП(б), передусім — півдесятку членів політбюро ЦК на чолі з вож­дем.

Пропонуючи різні варіанти співіснування України й Росії в ком­партійно-радянській системі влади, В. Ленін звертався не до робітни­ків і селян, тому що всі організаційні структури, починаючи від моно­польно існуючої партії, рад або профспілок, були під його контролем. Ленін міг звертатися тільки до тих політичних сил, які продовжували існувати в Україні в рамках легальних організаційних структур (з не­легальними мали справу чекісти). Національно-визвольна боротьба в Україні пішла на спад, тому що на комуністичну платформу стала більша частина російських і українських есерів (борбисти і боротьби­сти), а також єврейських соціалістів. Ті з партій, які у свій час створи­ли Центральну Раду, а потім обрали антикомуністичну платформу, позбулися масової народної підтримки, тому що не змогли скласти конкуренції більшовикам у реалізації радянської соціально-еконо­мічної програми.

Отже, Ленін звертався передусім до тих політичних сил, у співро­бітництві з якими центральний російський уряд починав радянізацію України після денікінської окупації. Оскільки ради були поглинуті партією більшовиків, радянізація України означала її більшовизацію.

Проте загибель національної державності, окупація України сот­нями тисяч червоноармійців неукраїнського походження і більшови­зація всіх без винятку легально існуючих організаційних структур зо­всім не означали деградації українського суспільства. Мільйони лю­дей, загартованих в очищувальному вогні національної революції, змушені були добровільно або під примусом влитися в структури ра­дянської державності. Але вони не могли погодитися на цілковите поглинення і розчинення України, яке було давньою мрією політич­них діячів Росії будь-якого забарвлення або спрямування. Швидко переконавшись у невідворотних наслідках революційного процесу, що розпочався у 1917 p., московський центр змушений був обмежи­тися політичним підпорядкуванням багатомільйонної республіки, яку довелось завойовувати тричі за два роки. Для себе і для інших Україна відстояла статус формально незалежної республіки в рамках тієї держави без власної назви, яку побудували більшовики на місці Російської імперії.