Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

1.1. Поняття політичної психології

Перед тим як розглянути феномен політичної психології, слід з'ясу­вати насамперед суть психології і політики.

Психологія як наука виникла у стародавні часи. У найзагальнішому значенні психологія (від старогрецьк. psyche — душа, психіка і logos — слово, вчення) — це вчення про душу.

І хоча перші згадки про психологію знаходимо вже у працях великого Аристотеля (трактат "Про душу"), власне термін "психологія" у науці з'я­вився значно пізніше. Одним із перших у своїх працях цей термін вико­ристав відомий чеський психолог Й. Прохазка наприкінці XVI ст., а від філософії як самостійна галузь психологія відокремилася лише у XVIII ст.

Серед усіх визначень поняття психології, що неістотно різняться, наведемо найбільш містке: психологія — це наука і система знань про закономірності, механізми, психічні факти і явища у житті людини.

Оскільки предметом психології є така складна сфера життєдіяль­ності людини, як її психіка, то серед наук про людину психологія є най-багатограннішою і найскладнішою. Можливо, тому, що психічні явища, які властиві людині, залежать передусім від біологічних, а потім і від со­ціальних умов та обставин.

Якщо виходити з того, що психологія включає в себе соціальні та фізіологічні механізми відтворення почуттів та емоцій, можна стверджу­вати, що політична психологія охоплює такі аспекти:

•    спеціалізовані почуття та емоції, пов'язані з відображенням ін­
тересів певної людини і формуванням мотивів її політичної діяльності.
Ідеться про соціальний аспект політичної психології;

•    індивідуально-психічні властивості— пам'ять, волю, розумові
здібності;

•    біохімічні та фізіологічні механізми, зумовлені генетичними
властивостями індивіда. Вони проявляються в темпераменті людини,


її вікових, демографічних, статевих (збудження, спадковість) та інших характеристиках.

Проаналізуємо політику як суспільне явище. Досить часто політи­ку помилково розглядають як щось виключно пов'язане з політичними структурами — державою, її політичною системою — і залежне від них. Проте діапазон її дії, взаємодії з численними соціальними політичними суб'єктами надто широкий, складний і потребує окремого докладного розгляду.

Існують два основні підходи до визначення політики як суспільного явища — це сфера людської діяльності загалом і спрямування або спо­сіб діяльності людини. Перший підхід називають ще загальнонауковим, а другий — публіцистичним.

Політика має певні особливості, структуру, класифікацію та функції.

Особливості політики: універсальність, здатність проникати в усі сфери суспільного життя і стосуватися їх; тісний зв'язок з неполітич-ними суспільними явищами і процесами.

Структура політики охоплює певні політичні інтереси її суб'єктів, політичні відносини, політичні організації, політичну свідомість суб'єк­тів політики та їхню політичну діяльність. Структурні складові політики тісно переплітаються, взаємодіють і впливають одна на одну.

Політику класифікують так:

•    за сферами суспільного життя — економічна, національна, вій­
ськова, екологічна, науково-технічна, соціальна, культурна;

•    за об'єктом впливу — внутрішня і зовнішня;

•    за суб'єктами політики, політичного процесу — державна,
політика політичних партій, громадських об'єднань, рухів, груп;

•    за пріоритетом діяльності (тобто метою) — політика нейтралі­
тету, національного примирення, "великого стрибка", "відкритих две­
рей", компромісів та ін.

Основні функції політики:

•    забезпечення та стимулювання інноваційного, поступального роз­
витку суспільства;

•    управління суспільними процесами;

•    урівноваження, узгодження та взаємодія суб'єктів політичного
процесу, усунення суперечностей між суб'єктами політичного процесу;

•    вираження інтересів і потреб усіх соціальних груп та верств насе­
лення;

•    стабілізація соціального стану особистості, її соціалізація, самороз­
виток та самореалізація.


Окремо варто розглянути особливості політичного життя, його зв'я­зок з життям економічним, специфіку політичних процесів та політичні технології, завдяки яким ці процеси відбуваються.

Вирізняють чотири основних рівні політики, які характеризуються певними особливостями, закономірностями і конкретними суб'єктами.

1.   Геополітичний. Охоплює відносини, діяльність окремих держав,
міжнародних організацій, що створюються здебільшого для координа­
ції політики на міжконтинентальному, міждержавному рівні. Безпосе­
редні суб'єкти: політики — керівники держав, окремих гілок влади, по­
літики — лідери провідних політичних партій, громадських об'єднань,
представники економічної, творчої, духовної еліти та ін.

2.   Державний. Основою такої політики є організація публічної вла­
ди, діяльність державних структур різних рівнів (центральний, регіональ­
ний), організація місцевого самоврядування.

3.   Структурний. Мається на увазі політика таких суб'єктів політич­
ного процесу, як партії, об'єднання, рухи, окремі авторитетні соціальні
формування.

4.   Особистісний. На цьому рівні здійснюється політика, пов'язана
з діяльністю окремих індивідів, громадян, політичних діячів, лідерів
нижчого рівня (передусім регіонального).

Найбільша кількість учасників політичних процесів припадає на третій і четвертий рівні.

Надзвичайно важливі в політиці символи. Вони відтворюють, фік­сують характер, особливості нації, народу, держави, є ідейними або ідейно-образними структурами.

Символи мають велике значення у житті людей. Саме за допомогою символів люди спілкуються, взаємодіють [94,135-136].

До основних політичних символів належать конституції, прапори, емблеми, свята, окремі знаки.

Розглянемо політичну психологію як науку. Як явище політична пси­хологія з'явилася з виникненням політичного життя. Фактично політич­на психологія виокремилася в науку з політології лише у 60-ті роки XXст. Однією з причин цього було те, що політичні партії, організації, об'єднання змушені були шукати нові методи ефективного управління учасниками політичного процесу.

Формування політичної психології як науки, наукової дисципліни базується насамперед на ідеях, концепціях таких видатних філософів різних часів, як Т. Гоббс, Дж. Локк, І. Бетман, Г. Спенсер, А. Сміт, Т. Петерсон, Р. Мертон.


Методологію підходів до вивчення психологічних, соціальних про­цесів, основні методи їх дослідження політична психологія свого часу запозичила в соціології та соціальної психології.

Більш-менш єдиного, усталеного визначення поняття "політична психологія" не існує. Наведемо кілька найбільш вдалих з погляду автора.

Найчастіше політична психологія трактується як наукова дисципліна, яка виникла в результаті політизації психології та психологізації політи­ки [82,290]. При цьому її об'єктивно вважають відносно самостійною складовою системи політичних наук.

Найбільш загальним і простим можна вважати таке визначення політичної психології: політична психологія — це наука, що вивчає психологічні аспекти політичного життя.

Багато фахівців політичну психологію визначають як систему проявів суспільної психології (тобто свідомості), які виражають став­лення людей до політичної системи, спрямовують і характеризують їхню поведінку в політичному житті суспільства [103, 94].

На думку фахівців з проблем засобів масової інформації, зв'язків з громадськістю, політична психологія становить інтерес тим, що може відповісти, зокрема, на такі питання: яким є політичний портрет лідера і виборця, якими мотивами може керуватися лідер, приймаючи ті чи ті рішення, тобто політичну психологію розглядають під певним практич­ним кутом зору, що також важливо і об'єктивно зумовлене.

Оскільки, як зазначалося, предметом політичної психології є психо­логічні компоненти політичної поведінки людей, досить вдалим видаєть­ся її дефініція відомого вченого Г. Щокіна, який вважає, що політич­на психологія — це галузь психології, яка вивчає психологічні ком­поненти (настрої, думки, почуття, ціннісні орієнтації тощо) політичного життя суспільства, що формуються і проявляються на рівні політич­ної свідомості націй, класів, соціальних груп, урядів, індивідів і реа­лізуються в їхніх конкретних політичних діях [75, 27].

Український політолог В. Бебик слушно наголошує, що політична психологія складається зі свідомих (раціональних) та позасвідомих (ірраціональних) елементів і тому поєднує логіку соціальної взаємодії з логікою інстинктів, рефлексивність (свідоме відображення дійсності) та рефлекторність (безсвідому форму мислення) [12].

Відома і так звана двовимірна модель політичної психології, при­хильниками якої є, зокрема, група психологів на чолі з Т. Адорно. Ця модель зумовлена історико-традиційним існуванням чітко визначених

 


дуалістичних партійно-політичних систем республіканців і демократів (США), лібералів і консерваторів, правих і лівих. Звичайно, у "чистому" вигляді такої моделі практично не існує, але в політичному житті їй на­лежить важливе значення.

У тоталітарному суспільстві психологія беззастережно захищала принципи класовості. Навіть визнаючи індивідуальність окремо взятої людини, психологи в колишньому СРСР стверджували, що "в інди­відуальній своєрідності будь-якої людини тією чи іншою мірою прояв­ляється загальнокласове, оскільки багатогранність особистих доль має межі, які визначають належність до певного класу" [107,120]. Саме на такому твердженні і грунтувався загальний висновок, що "у спільності психологічних рис, типових для членів класу, і виявляється реальність класової психології" [107,121]. Далі виводились особливості співвідно­шення психології та ідеології класів, їх спільне та особливе, обґрунто­вувалися історичний характер і динаміка класової психології.

Беззастережно обстоюючи класовий характер психології, В. Ленін стверджував, що є психологія буржуа і пролетаря, закликав "уміти зро­зуміти особливості, своєрідність рис психології кожного прошарку, професії тощо... маси" [52,192], доводив, що пролетаріату в умовах ка­піталізму властивий "справжній потяг до соціалізму" [51, 386].

Виокремлюють такі основні функції політичної психології:

•   пізнавальну — дає змогу людині чітко орієнтуватися в політич­
ному житті і вибирати способи своїх дій;

•   адаптаційну — сприяє пристосуванню суб'єкта політики до нав­
колишнього середовища;

•   мотиваційну — дає змогу втілити наміри у певні політичні дії.

Обмеженість наведеного пояснення суті політичної психології оче­видна. Слід виходити з того, що її основою є власне психологія як на­ука про психічне відображення дійсності у процесі життєдіяльності, внутрішнього світу людини, конкретних її зв'язків із зовнішнім світом, про можливості розвитку психіки людини. З огляду на викладене окрес­лимо предмет, об'єкт і метод політичної психології.