1.1.1. ПОШИРЕННЯ ОСНОВНИХ ВИДІВ ПОЛЬОВИХ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ КУЛЬТУР

У світовому землеробстві лише незначна площа відведена під орні землі — близько 9,2 %, або 1372 млн га, за іншими даними (А. О. Бабич, 1995) — 1346 млн га. Причому природні кормові та інші угіддя займають величезні площі, які в кілька разів переви­щують площі орних земель. Так, у середньому частка лук і пасовищ у світі становить 20,1 %, лісів та чагарників — 27,4 % земельної площі (Г. В. Коренєв, 1990). Налічується понад 20 тис. видів рослин, проте в культурі — лише 190 видів найбільш поширені, в тому чис­лі 78 видів — зернові й зернобобові, 53 — олійні та прядивні, до 60 видів коренебульбоплодів.

Курс рослинництва вивчає лише 70 — 90 видів польових культур, які мають певний набір сортів. Основні культури людина взяла у старому світі і лише сьома їх частина походить з Нового світу. При колонізації Америки конкістадорами, а потім при масовому пересе­ленні європейців туди були завезені основні зернофуражні, кормові й технічні культури — всі зернові першої групи (пшениця, жито, ячмінь, овес), а також горох, рис, боби, соя та інші бобові, мак, кор­мові, бобові і злакові трави. З Америки, як відомо, завезені кукуру­дза (Колумбом наприкінці XV ст.), пізніше — картопля, соняшник, бавовна, а також гарбузи, квасоля, арахіс та ін. Південна й Півден-но-Східна Азія дала людству сою, рис, чумизу, прядивні — коноплі, кенаф; Африка — сорго, суданську траву, рицину, кунжут, кавуни; Європа — цукрові буряки, конюшину, злакові трави, зокрема Росія та Україна — тимофіївку, житняк, а також бобові — вику та ін. На території країн СНД, за даними М. М. Вавилова та інших учених, знайдені стародавні центри походження пшениці, жита, ячменю, вівса, гірчиці, вики, льону, конопель, конюшини, люцерни (Середня Азія), тимофіївки (північні райони Нечорнозем'я), стоколосу безос­того (середня смуга), житняку (південна частина Поволжя і степи України). В Україні особливо добре прижилися соняшник, кукуру­дза, картопля. Поширенню різних видів культурних рослин по ма­териках сприяли подорожі, заселення нових земель, їх колонізація.

Велика робота щодо створення колекції культурних рослин, їх генофонду проведена і проводиться Інститутом рослинництва (Санкт-Петербург). У свій час вона була започаткована М. І. Вави-ловим. Ця колекція є світовим генофондом і найбільшою у світі ко­лекцією культурних рослин, яка включає 350 тис. зразків, що вико­ристовуються в селекції. Видовий склад польових культур в Украї­ні, як і в інших країнах, поповнювався і поповнюється за рахунок інтродукції як усередині країни, так і за її межами. Порівняно не­давно введені в культуру: суданська трава (завезена у 1912 р. із Су­дану), соя (з 30-х років). Нині поширюється в культурі амарант во­лотевий, буркун білий, лядвенець рогатий, галега (козлятник схід­ний), однорічні конюшини та ін. Такі малопоширені культури, як катран, борщівник, сильфія, живокіст, спориш та ін., так і не діста­ли належного застосування, зокрема в кормовиробництві, через брак насіння, відсутність їх насінництва, а також через недостатню їх вивченість як кормових культур. Не ведеться насінництво коню­шини персидської (шабдару), олександрійської, підземної та ін.

Стосовно регіональної інтродукції кукурудза в північних та за­хідних областях України є новою культурою. Її стали широко виро­щувати лише наприкінці 40-х років. Те саме можна сказати про сою в Лісостепу, цукрові буряки в Степу.

Заслуговують більшої уваги посіви рису, рицини, а також впро­вадження культури бавовнику в південному Степу на зрошенні та ін. Поряд з цим не можна вважати вирішеним питання розмі­щення традиційних культур, особливо по регіонах. Не завжди до­цільні, наприклад, посіви гороху в степових районах, там краще ро­дить чина і соя. В південному Степу буває доцільніше замість куку­рудзи сіяти сорго, суданську траву тощо.

Досить актуальними є також питання вдосконалення розміщен­ня польових культур по областях і навіть районах. Це підтверджу­ють наукові розробки з питань удосконалення регіонального внут-рішньообласного районування польових культур, виконані останнім часом у Дніпропетровському державному аграрному університеті.

При розміщенні культур у межах області, району, господарства важливо враховувати агрокліматичні умови й ресурси. Так, просап­ні культури не можна вирощувати на землях другої і третьої технологічних груп, оскільки це посилить процеси ерозії. Деякі культури у зв'язку з цим доцільно переводити з просапних у культури зви­чайного рядкового посіву, наприклад сою, гречку. Через це в еро­зійно несприятливих регіонах змінюють структуру посівних площ, збільшують посіви кормових трав і хлібів першої групи та зменшу­ють площі просапних культур. З огляду на це може змінюватись напрям спеціалізації тваринництва.

Велике значення для впровадження нових культур має селекція. Наприклад, дикі форми цукрових буряків, що походять із Серед­земномор'я і містили лише 5 — 6 % цукру та багато сапонінів, шля­хом селекції перетворено на форми із вмістом до 22 % цукру.

У сучасному рослинництві є різні методи створення гібридів і сор­тів із наперед запланованими ознаками: нетрадиційні методи се­лекції, в тому числі віддалена гібридизація, мутагенез, методи біо-технології і генної інженерії. За їх допомогою створюються сорти й гібриди, зокрема зернових культур, здатні давати 80 - 100, 150 і на­віть більше центнерів зерна з гектара.

Корінною відміною культурних рослин від диких є те, що вони можуть виявляти свої цінні ознаки лише за високої культури їх ви­рощування.

В Україні розвинене високоінтенсивне рослинництво. Однак ви­сокі врожаї збирають переважно за умов задовільного зволоження. Отже, волога є основним лімітуючим фактором для отримання ви­соких врожаїв в Україні. Разом з тим, маючи здебільшого добрі зем­лі, вона при відповідному забезпеченні галузі рослинництва засо­бами механізації і добривами має всі передумови у найближчому майбутньому вийти на високий світовий рівень, забезпечувати внут­рішні потреби і експорт сільськогосподарської продукції, особливо зерна, цукру, олії.