1.1.2. КОРОТКА ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ РОСЛИННИЦТВА ЯК ГАЛУЗІ І НАУКИ

Галузь рослинництва йде в глибину тисячоліть. За даними ака­деміка М. І. Вавилова, воно виникло ще у верхньому палеоліті, тобто близько 50 тис. років тому. У розкопках кам'яного віку (неоліт, мезо­літ) виявили культурні рослини (П. І. Борисовський, 1974; Г. В. Ко-ренєв, 1991). Кам'яні знаряддя, знайдені в Палестині, датовані 8—10 тисячоліттям до н. е.

У світовому землеробстві й рослинництві виділяють кілька центрів його розвитку. Це південна, східна та передня Азія, вклю­чаючи Єгипет (Індія, Китай, Межиріччя Тигру і Євфрату, країна шумерів, пізніше Вавилон, Сирія, Єгипет), в Америці — південна Америка (Болівія, Мексика, Бразилія, Перу), в СНД — Закавказзя, Середня Азія (особливо Туранська низовина), Україна — степи Придніпров'я за трипільської культури.

Досвід людства нагромаджувався поступово на основі практики і передавався спершу усно, як і народний фольклор. Коли виникла писемність (за 3-5 тис. років до н. е., а можливо раніше), агроно­мічні знання нагромаджувалися за допомогою письма, зокрема, про це є відомості у Вавилоні, Сирії, Єгипті. Виявлено багато клинопи­сів країни шумерів у Межиріччі Тигру і Євфрату, а також цивіліза­ції, яка передувала шумерській культурі. Завдяки їм одержано відо­мості про складне інтенсивне зрошуване землеробство Вавилону. З письмових праць до нас дійшли, наприклад, закони царя Хамму-рапі (бл. 1760 р. до н. е.), твори грецьких істориків і письменників, в яких відображено високе на той час мистецтво створення поливних систем, зокрема, праці Гесіода (І тис. до н. е.), Еврипіда та Аристо­теля (IV ст. до н. е.), римських письменників Катона «Про землероб­ство», Варона, Колумелли, Плінія про землеробство і рослинництво, візантійська енциклопедія «Геопоніки» та ін.

На Русі перші повідомлення знайдено в літописах кінця І тися­чоліття до н. е. Про високий рівень землеробства скіфів-орачів, по­лян, тиверців, дулібів та інших свідчать розкопки. Так, у скіфсько­му кургані був знайдений золотий колос пшениці натурального розміру. Вже в І тисячолітті до н. е. скіфи-орачі, а пізніше слов'яни торгували з Грецією добірним зерном пшениці, яку вирощували в Подніпров'ї (Страбон; П. Д. Ліберов, 1952).

У середньовічній Європі, як і на Русі, узагальненням досвіду рос­линництва займались монахи-літописці та наставники (праці Пет­ра Кресценція, Альберта Великого).

Взагалі історію розвитку рослинництва можна поділити на кіль­ка періодів.

Перший період— первісне рослинництво мезоліту й неоліту ви­никло з першим поділом праці, коли людина почала вести осілий спосіб життя, приручати диких тварин і вирощувати (окультурюва­ти) хлібні злаки, зернові бобові, коренеплоди, баштанні та інші рос­лини.

Другий період — рослинництво рабовласницько-античного сус­пільства країн Азії, Єгипту, Месопотамії, слов'янських городищ на території України, Греції, Риму, Візантії і середньовічної феодаль­ної Європи. Причому в античних країнах — Римі, Греції, пізніше у Візантії — вирощували навіть по два врожаї на рік. Землеробам Риму вже була добре відома роль парів, бобових і сидеральних культур. Тут у І ст. до н. е. імператором Юлієм Цезарем замість зер­нового трипілля (в Росії протрималось до початку ХХ ст.) були впро­ваджені плодозмінні сівозміни. Їм дав високу оцінку французький вчений Ж. Б. Бусенго та перший доктор сільськогосподарських наук у Росії О. В. Совєтов як таким, що відповідали всім вимогам плодозміни ХІХ ст. Це стосувалося схеми плодозміни, розробленої Колу-меллою. Дуже цікаві відомості наведені у книзі античного римсько­го автора Катона «Про землеробство».

Уявлення про стан рослинництва середньовічної Європи дають праці Альберта Великого і Петра Кресценція. Значну роль у розвит­ку практичних основ рослинництва в Європі тих часів відіграли мо­настирі, де монахи — фахівці в галузі рослинництва узагальнювали досвід і розробляли настанови щодо вирощування польових та ін­ших культур, яких суворо дотримувались. Це відповідно впливало і на рільництво в маєтках феодалів і селян.

Третій періодрозвитку рослинництва охоплює XVIII — ХІХ ст. Це період розвитку мануфактурного капіталізму, який зумовив зрос­тання чисельності міського населення, потребу у продовольстві та сировині для фабрик і заводів, а звідси — і збільшення посівних площ зернових, технічних і кормових культур, розвиток тваринни­цтва. Все це сприяло бурхливому розвитку сільськогосподарської науки, появі великої кількості наукових і науково-практичних праць, організації товариств, наприклад, Вільного Економічного Товариства в Росії.

Четвертий період започаткований так званим «зеленим рухом» (Grim Bewequnq) — зеленою революцією у 1900-х роках. Він факти­чно триває і тепер.

П’ятий — інтенсивний періодрозвитку рослинництва розпочався у другій половині ХХ ст. Віг по суті є продовженням «зеленої рево­люції», проте ґрунтується на сучасних досягненнях біології, генети­ки, селекції, землеробства, агрохімії, молекулярної і генної інжене­рії, що дало змогу перейти до сучасних інтенсивних технологій ви­рощування високопродуктивних сортів сільськогосподарських куль­тур на базі високоефективної механізації і електрифікації виробни­чих процесів, програмування врожайності, широкого використання електронно-обчислювальної техніки. Цей період розвитку рос­линництва останнім часом характеризується посиленням руху за усунення негативного впливу антропогенного фактора на агроланд-шафти. Широке застосування хімічних засобів вирощування польо­вих культур — надвисоких норм мінеральних добрив, пестицидів (гербіцидів, інсектофунгіцидів), дефоліантів, десикантів тощо при­звело до небажаних і навіть загрозливих наслідків для навколиш­нього природного середовища та рослинницької продукції і негати­вного її впливу на здоров'я людей. Тому цей період у розвитку рос­линництва в Україні та інших республіках СНД характеризується посиленням руху в напрямі усунення негативного впливу надмірної хімізації рослинництва. Цьому дуже важливому питанню присвя­чено багато наукових публікацій. Серед західних авторів можна на­звати працю Г. Канта «Біологічне рослинництво: можливості біоло-го-динамічних систем» (1986), у якій досить детально викладено сувору необхідність і напрями біологізації рослинництва, звільнення його насамперед від так званого «захисту» рослин шляхом надмір­ного застосування шкідливих хімічних препаратів, а також міне­ральних добрив.

У зв'язку з необхідністю проведення серйозних заходів щодо по­ліпшення екологічних умов агроландшафтів ставиться питання про застосування моніторингу — всебічного контролю умов, які склада­ються на полях внаслідок безвідповідального застосування хімікатів.

У розвиток світової агрономічної науки значний внесок зробили українські та російські вчені, які висунули й опрацювали ряд оригі­нальних наукових ідей ще у XVIII ст., тобто значно раніше, ніж у Західній Європі. Так, учений-енциклопедист М. В. Ломоносов ще в середині XVIII ст. вважав першочерговим державним завданням дослідження питань сільськогосподарського виробництва. Завдяки його турботам у 1862 р. було засноване Вільне Економічне Товари­ство, яке займалося всебічним вивченням та узагальненням питань розвитку сільськогосподарського виробництва.

М. В. Ломоносов першим показав походження чорнозему, висунув низку цінних положень щодо вирощування сільськогосподарських культур на різних ґрунтах, довів необхідність вивчення стану сіль­ського господарства, узагальнення кращого вітчизняного і зарубіж­ного досвіду. За його ініціативою в Російській академії наук був ство­рений клас землеробства. Слід зазначити, що праці А. Тейєра про землеробство й рослинництво були опубліковані на 40 років пізніше (1809-1812 рр.) після праці А. Т. Болотова «Про розподіл полів» (1771 р.) і через 20 років після видання професором І. М. Комовим книги про землеробство (1788 р.). У цих працях вперше було постав­лене питання про системи землеробства, плодозміни, необхідність вирощування багаторічних трав, обробіток ґрунту, удобрення тощо.

Питання інтродукції природних рослин донині викликає вели­кий інтерес. Так, серед величезної кількості родин і видів, зокрема, кормових рослин, як уже зазначалось, використовується всього кіль­ка десятків.

Важливе значення для розвитку рослинництва мало вивчення можливого використання природної рослинності. Велика заслуга в цьому учених І. І. Лепехіна і Р. С. Паласа, які понад 200 років тому (1767— 1773 рр.) описали, вивчили і дали оцінку рослинності пів­денних і південно-східних степів України та Росії.

Наприкінці XVIII ст. працював відомий діяч сільськогосподар­ського виробництва В. А. Левшин — автор багатьох статей про польове травосіяння. Він рекомендував набір кормових культур для вирощування на польових землях, приділяючи особливу увагу од­норічним і багаторічним бобовим травам. Одна з його праць нази­валася «Об открытых в Тульской губернии кормовых травах». Вели­ке значення мають праці вченого і практика Г. Енгельмана про травосіяння, також опубліковані наприкінці XVIII ст. Можна назва­ти і книгу М. Щеглова, що вийшла в 1828 р. з кольоровими малюн­ками «Описание дикорастущих и таких, что могут разводиться в России, хозяйственных растений». Всі ці наукові праці були важли­вою теоретичною основою рослинництва як наукової дисципліни. Важливими для розвитку рослинництва були праці великого вчено­го і працелюба А. Т. Болотова. Поряд з ученням про сівозміни він розробив питання удобрення, насінництва, боротьби з бур'янами, обробітку ґрунту, вперше встановив і теоретично обґрунтував взає­модію ґрунту й рослин. Він був автором і видавцем журналу «Эко­номический магазин», де поміщав свої праці з різних питань агро­номії, а на початку ХІХ ст. видавав журнал «Сельский житель», де ділився своїм науковим і практичним досвідом із різних питань сільського господарства. Науковий доробок А. Т. Болотова становить близько 300 томів.

Серед праць першої половини ХІХ ст. виділяється навчальний посібник С. М. Усова «Курс земледелия с приложением к полевод­ству» (СПб, 1837). У ньому викладено ботаніко-біологічні та госпо­дарські особливості польових культур, їх агротехніку.

Слід відмітити великих українських практиків, особливо князів Бобринського і Кочубея, які займалися науково-практичною діяль­ністю відповідно у Київській і Полтавській губерніях. На виробничі досліди князя Кочубея широко посилався перший у Росії доктор землеробства О. В. Совєтов, особливо стосовно вирощування багато­річних трав — люцерни й еспарцету в польових сівозмінах. Цей практик досяг великих успіхів у вирощуванні пшениці, одним з пер­ших впровадив посіви озимої пшениці замість ярої, зернобобових, суворо дотримувався прийнятої сівозміни і регулярно удобрював поля.

Праці О. В. Совєтова з польового травосіяння (1859, 1867) є кла­сичними і не втратили свого значення донині. Він вважав заснов­ником польового травосіяння в Росії Д. М. Полторацького, який ви­рощував кормові трави на початку ХІХ ст. на великих площах, за­проваджував травосіяння в навколишніх селянських господарствах Калузької губернії, тобто тоді, коли «про цей предмет» ще не мали уявлення на Заході. Можна відзначити й другого подвижника польового травосіяння — І. І. Самаріна, який вирощував знамениту коніщевську конюшину, котра й досі для Нечорноземної зони є однією з кращих. Він надавав велику допомогу селянському травосіянню.

У галузі польового травосіяння багато зробив український уче­ний А. Л. Павлович. Він узагальнив свої дослідження в дисертації про кормові трави, дикоростучі та вирощувані в Україні (1877). Цій темі присвячені також праці українського вченого професора В. С. Богдана, який у другій половині ХІХ ст. впровадив житняк і люцерну жовту в степовій зоні.

Слід зазначити, що передусім на базі широких досліджень в Україні була створена школа агрономічного (генетичного) ґрунто­знавства на чолі з В. В. Докучаєвим. Цей учений вважав, що для поліпшення умов вегетації польових культур, зменшення негатив­ного впливу засух, водної та вітрової ерозії треба здійснювати польові лісонасадження. Насамперед йому треба завдячувати за те, що лісосмуги на всій території України відіграють і відіграватимуть свою позитивну роль у підвищенні і стабілізації врожайності польо­вих культур, збереженні ґрунтів, поліпшенні їх водного режиму, пе­реведенні поверхневого стоку на підземний. Останнє відомий уче­ний В. Р. Вільямс (1934, 1936) вважав одним з найважливіших зав­дань агролісомеліорації. В Кіровоградській області й досі є польові лісосмуги, закладені Докучаєвим. Порівняння його даних про вміст у ґрунті гумусу з теперішніми показниками свідчить про значну втрату природної родючості чорноземами в Україні.

Важливе значення для розвитку рослинництва мають праці П. А. Костичева (1855). Він був одним з провідних теоретиків польо­вого травосіяння ХІХ ст. Багато зробив для вивчення водного режи­му, клімату та їх зв'язку з родючістю ґрунтів, рослинністю україн­ський учений Г. Н. Висоцький (1892). Аналогічну роботу провів та­кож український учений І. К. Пачоський. Її результати опублікова­ні, зокрема, в книзі «Стадії розвитку флори» (1891), що має пряме відношення до розвитку наукових основ рослинництва.

У ці самі роки і на початку ХХ ст. працювали видатні фахівці в галузі рослинництва, викладачі одного з найстаріших вузів України й СНД Уманського сільськогосподарського інституту (нині Уман­ська державна аграрна академія) А. С. Гусаковський, М. К. Васи­льєв. Вони читали досить великий курс рослинництва. Обидва вели дослідження з питань сортового підбору і технології вирощування польових культур. Результатом цих досліджень був по суті перший підручник з рослинництва в Україні, написаний професором М. К. Васильєвим, «Частное земледелие, или учение о полевых и луговых культурах» (1912) обсягом близько 30 аркушів. Паралельно в Петровсько-Розумовській сільськогосподарській академії (нині Московська академія ім. К. А. Тімірязєва) наприкінці ХІХ ст. читав курси рослинництва, землеробства, луківництва відомий учений І. О. Стебут. Слід зазначити, що в цій академії рослинництво нази­вали спеціальним землеробством. В Уманському училищі землероб­ства й садівництва цей курс називався рослинництвом, оскільки йшлося про вирощування польових культур. Більше того, згідно з детально опрацьованою в училищі програмою підготовки агрономів-рільників і садівників, в курс рослинництва входили землеробство, ґрунтознавство, вчення про мінеральне живлення рослин (тепер агрохімія) і навіть механізація. В згаданій вище Петровській сіль­ськогосподарській академії ця програма була розроблена інакше і називалася «Землеробство і рільництво», яка мала розділи «Рос­линництво» та «Луківництво». На той час уже були і вдалі публіка­ції по окремих культурах. Серед них слід виділити працю В. С. Засядька (1883) «Кукуруза, ее разведение на зерно и зеленый корм и ее значение в технических производствах», у якій уже були розкриті всі основні прийоми технології вирощування, котрі лише згодом — у 60-х роках ХХ ст. набули широкого застосування у росій­ській, українській і зарубіжній практиці вирощування кукурудзи.

Приблизно в один час працювали вчені Н. Н. Сибірцев, К. Д. Глінка, А. А. Ізмаїльський, котрі серйозно займалися питан­нями ґрунтоутворення, родючості ґрунту.

У другій половині — наприкінці ХІХ ст. в Росії вже були класич­ні праці К. А. Тімірязєва про фотосинтез, які мали величезне зна­чення для розвитку рослинництва як науки. К. А. Тімірязєв пер­шим розкрив значення, суть і механізм фотосинтезу.

Із визначних учених-рослинників того періоду можна назвати австрійського професора Гуго Вернера, який своєю працею «Керів­ництво до вирощування кормових рослин» (1876, перевидання 1889) вніс значний вклад у розвиток рослинництва. Ця книга на той час була одним з найбільш повних навчальних посібників, написаних на високому науковому рівні. В ній подані ботанічна, біологічна й екологічна характеристики, технології вирощування великої кіль­кості однорічних і багаторічних трав, культур родини хрестоцвітих, гвоздикових, мокрецевих, розоцвітих, айстрових, гарбузових, лобо­дових та ін.

Великий внесок у розвиток рослинництва як науки зробили вчені кінця ХІХ — початку ХХ ст. П. В. Будрін, П. С. Сльозкін, С. Ф. Третья­ков, В. Г. Ротмістров, О. М. Енгельгардт, А. Н. Лебедянський, В. В. Він-нер, П. Ф. Бараков, В. І. Сазонов, Б. Н. Рожественський. Так, П. В. Буд­рін багато уваги приділив вирощуванню польових культур не лише в основних, а й у проміжних посівах. Він є автором підручника «Ча­стное земледелие» (1928). В. Г. Ротмістров вивчав кореневі системи, працюючи в Одесі. О. М. Енгельгардт, прогресивний учений в галу­зі агрономії, багато зробив для популяризації рослинництва як нау­ки, раціонального використання орних земель у сівозмінах шляхом широкого запровадження багаторічних трав і проміжних культур. Він посилено рекомендував займати міжкультурний пар (так на­прикінці ХІХ ст. називали напівпар та поліпшений зяблевий обро­біток) післяжнивними посівами, робити з міжкультурного пару «зай­нятий міжкультурний пар». І тепер це питання актуальне. Багато фахівців нині ніяк не можуть прийняти той факт, що густі травостої післяжнивної культури, наприклад гірчиці білої, редьки олійної, суміші їх з вівсом, вівса з люпином, допомагаючи в боротьбі з бур'янами, водночас збагачують ґрунт на органічну речовину, особ­ливо якщо їх використати як сидерати. Крім того, післяжнивні посіви запобігають шкідливій для природної родючості ґрунту надлиш­ковій мінералізації запасів його органічної речовини, що спостеріга­ється при поліпшеному зяблевому і особливо напівпаровому обробіт­ку ґрунту.

Значним внеском у розвиток рільництва є праці Д. І. Менделєєва, О. М. Енгельгардта з розробки основ методики польового досліду.

У зв'язку із сучасним широким застосуванням гібридів польових культур слід відмітити також роботи російського вченого Г. Кель-рейтера. Він ще 200 років тому відкрив явище гетерозису рослин, а М. І. Хаджінов у 1930 р. виявив чоловічу стерильність у кукурудзи. Все це мало величезне значення не лише для України та Росії, а й для інших країн в галузі селекції і насінництва кукурудзи та інших культур.

Усім відомі праці М. І. Вавилова (1887 — 1947), який є фундато­ром колишнього Всесоюзного, нині Всеросійського інституту рос­линництва (ВІР). Він був першим президентом Академії сільсько­господарських наук, автором закону гомологічних рядів, що стосу­ється аналогії в спадковій мінливості рослин близьких видів, вчен­ня про світові центри походження культурних рослин, їх імунітет до хвороб і шкідників. Ним обґрунтовані еколого-географічні принци­пи селекції та підбору пар для схрещування. Під керівництвом Ва­вилова були здійснені експедиції, завданням яких були збирання і вивчення центрів походження видів і форм культурних рослин у 68 країнах світу, що дало змогу створити в колишньому СРСР най-багатшу в світі колекцію сільськогосподарських рослин, яка і нині налічує близько 350 тис. зразків.

Важливе значення в розвитку рослинництва степових районів мали праці: П. Н. Костянтинова (селекція, сортовипробування, до­слідна справа); Н. М. Тулайкова, А. Г. Дояренка з обробітку ґрунту; П. С. Кулжинського — про зернобобові; І. В. Якушкіна — про зерно­ві, картоплю, цукрові буряки; В. Я. Юр'єва — про селекцію сортови­пробування польових культур; М. М. Кулешова — про екологію польових культур, насіннєзнавство й насінництво, вирощування люцерни. Великим є внесок А. І. Носатовського і С. К. Руденка в теорію і практику вирощування високих врожаїв пшениці.

Нині актуальним є питання оптимізації технології вирощування сільськогосподарських культур як основи отримання запланованих урожаїв. Оптимізація технологій вирощування, або програмування, врожаїв започаткована провідним ученим СНД в галузі рослинни­цтва академіком РАСГН І. С. Шатіловим, який є керівником цілої школи науковців, що плідно працюють у цьому напрямі (О. С. Об­разцов, М. Ф. Іванов, В. Н. Салатенко та ін.).

В Україні в 40-ві роки під керівництвом академіка П. А. Власюка вперше була розроблена програма отримання 500 ц/га коренеплодів цукрових буряків. Відомий тоді селекціонер картоплі А. Г. Лорх розробив програму вирощування 400 ц/га бульб.

Розвиток рослинництва як галузі і наукової дисципліни невід­дільний від селекції та насінництва, а останнім часом — і біотехно-логії, завдяки яким створюють і розмножують нові сорти та гібриди. Загальновідомі заслуги в розробці методів селекції і створенні но­вих сортів польових культур І. В. Мічуріна. Заслуженою славою ко­ристувався в свій час (30 — 50-ті роки) сорт пшениці Українка, який вивів І. М. Єремеєв у співавторстві з іншими селекціонерами. В 1956 р. цей сорт буввизнаний ЮНЕСКО міжнародним стандар­том якості пшениць. Його використовували при виведенні нових сортів пшениці селекціонери П. П. Лук'яненко, В. М. Ремесло, В. П. Кузьмина, І. Г. Калиненко, В. М. Мамонтова, Г. П. Ластович та ін. Чудові сорти соняшнику створили В. С. Пустовойт та Л. А. Жданов. У селекції цукрових буряків відомі імена А. Л. Маз-лумова та О. К. Коломієць; кукурудзи — Б. П. Соколова, В. Е. Козу-бенка, М. І. Хаджінова; озимої пшениці — Ф. Г. Кириченка; у ство­ренні пшенично-пирієвих гібридів — М. В. Цицина, картоплі —

A. Г. Лорха та П. І. Альсмика і багатьох інших.

Слід відмітити теоретичне і практичне значення праць з питань посухо- і морозостійкості рослин М. А. Максимова, І. І. Туманова,

B. І. Разумової; з інтродукції, біології, екології польових культур,
особливо кормових — І. Н. Синської (ВІР).

Значним у розвитку рослинництва як науки є доробок відомих учених П. П. Заєва, М. А. Майсуряна, С. М. Бугая, М. А. Білоножка, Г. С. Кияка, М. В. Куксіна, М. Г. Городнього, І. В. Глеваського, Т. Т. Демиденка, І. В. Пальчевського, В. К. Іванова, Ф. П. Юхим-чука, К. І. Наумова, Г. І. Мусатова, В. М. Рабіновича, Й. І. Власюка, І. П. Проскури, В. О. Черкасової, В. К. Блажевського, А. П. Мики-тенка, В. І. Мойсеєнка, Л. С. Мацюка, Б. П. Пукалова, І. Г. Строни, О. С. Устименка.

Нині в Україні рослинництво як наукова дисципліна розви­вається спільними зусиллями кафедр рослинництва сільськогоспо­дарських вузів та інститутів Української академії аграрних наук.

Велика роль у цьому плані обласних державних сільськогоспо­дарських дослідних станцій та сортодільниць.

Вагомий внесок у розвиток рослинництва сучасних вчених, що працюють в Україні й СНД О. С. Алексєєва, Д. М. Алімов, Ф. Ф. Адамень, А. О. Бабич, М. А. Бобро, В. Г. Влох, Г. Г. Гатауліна, В. С. Глуховський, В. П. Гудзь, В. І. Жарінов, О. Г. Жатов, Г. П. Же-мела, О. І. Зінченко, В. Ф. Зубенко, В. Х. Зубенко, Г. П. Квітко, М. О. Кіндрук, О. П. Коломієць, Г. В. Коренєв, В. С. Кочетков, О. М. Куценко, М. Ф. Лупашку, О. А. Маковецький, М. М. Макру-шин, Л. С. Масюк, Д. І. Мельничук, Е. В. Ніколаєв, О. К. Новосьо-лов, В. Ф. Петриченко, І. Ф. Підпалий, П. М. Приходько, М. С. Рогов, В. Ф. Сайко, В. Н. Салатенко, Л. А. Синякова, С. П. Танчик, Ю. Ф. Терещенко, В. М. Ткачук, А. Ф. Фомічов, Л. І. Храмцов, І. С. Шатілов, В. С. Шевелуха, М. А. Шепелєв, В. М. Шлапунов, В. Я. Щербаков та ін.