1.1.2. Психологія як основа філософських знань

Вибираючи психологію відправним пунктом процесу пізнання, Брентано вважав, що і сама психологія повинна відрізнятися від культивованої у той час. Вона повинна служити уніфікуючим засобом і являти собою емпіричне знання, що описує психічне явище, тобто вона повинна спиратися на досвід, що базується на обробці одиничних даних, виражених в одиничних твердженнях внутрішнього досвіду. Проте цей досвід Брентано розумів інакше, ніж сучасні йому дослідники - Вундт, Вебер, Фехнер, Бюлер або Еккерман. Для цих дослідників предметом вивчення, даним в досвіді, був психічний зміст, тоді як для Брентано навпаки - психічний акт. Ця відмінність склала нову якість пізнання, оскільки Вундт і інші вважали, що акти не можуть бути предметом наукового дослідження, оскільки вони не спостерігаються в експерименті, а тому й недоступні науці. Брентано ж відкидає цей докір, стверджуючи, що непорозуміння виникає через відмінність між «внутрішнім сприйняттям» і «внутрішнім спостереженням[1]» Результат цього останнього відтворювався в пам'яті, якій властиві недоліки, зокрема забування (Vergesserung), помилки (Sinnestauschung) і деформація образу (Bildesdeformierheit). Цих недоліків позбавлений «внутрішній досвід», який не тільки вірно інформує про явища, що відбуваються, але перш за все становить основу і правомочне джерело знань про дійсність.[2] Таким чином, предметом свого досвіду Брентано робить аналіз актів людської свідомості. Засобом пізнання в психології Брентано вважає «внутрішній досвід», а методом - опис; звідси у Брентано з'являється термін «дескриптивна психологія». Так зрозуміла психологія, згідно Брентано, ставить собі за мету, подібно до природничих наук, відкриття сталих проявів психіки, їх опис, класифікацію, а також формулювання самих загальних законів шляхом обробки одиничних даних внутрішнього сприйняття, або перцепції.

Дескриптивна психологія Брентано стала цілковито новою областю знань, предметом вивчення якої виявилися явища психіки, а точніше - аналіз інтенціональних актів свідомості. Роблячи психологію фундаментальною, а разом з тим емпіричною і вихідною філософською наукою, Брентано окреслює свою гносеологічну позицію. За допомогою психології Брентано визначає відношення думки (свідомості) до дійсності, трактуючи його як інтенціональне, що реалізується в актах внутрішнього сприйняття. Використовуючи положення своєї дескриптивної психології Брентано визначає критерій істинності, пробним каменем якого є очевидність, що міститься в протокольних (очевидних) або вірогідних судженнях. Психологія послужила Брентано підставою для розподілу явищ на фізичні і психічні з одночасною класифікацією психічних феноменів. Дескриптивна психологія стала для Брентано і відправним пунктом в реформуванні традиційної логіки шляхом відмінної від загальноприйнятого трактування загальних і часткових суджень, а також дозволила йому ввести ряд новацій в етику і естетику як результат розробки нового погляду на основу категорій «блага» і «прекрасного». Нарешті, психологія, згідно із задумом Брентано, повинна була призвести до створення раціональної метафізики, про що вже згадувалося вище.

Істотною складовою брентанівського аналізу стала інтроспекція, яка надала емпіричну базу філософським дисциплінам. Використовуванням саме цього психологічного методу, як здається, пояснюється звернення Брентано до «внутрішнього досвіду» як «першого джерела» (die erste Quelle) наших знань, що кінець кінцем пов'язувало його творчість з арістотелівською традицією і схоластикою. Разом з тим науковий реалізм у дусі Аристотеля Брентано доповнив картезіанською концепцією наукового знання як episteme, унаслідок чого і вважав існування зовнішнього світу (подібно до Юма) лише правдоподібним, абсолютно відкидаючи існування світу, схожого із світом буденного досвіду.

Оскільки предметом вивчення природничих наук є фізичні явища, дані у «внутрішньому досвіді», постільки предметом вивчення психології повинна стати, на думку Брентано, сфера психічних переживань. Її Брентано назвав «психічними явищами», даними нам у «внутрішньому досвіді». До фізичних же явищ Брентано відносився скептично, вважаючи їх не правомочними, оскільки вони не можуть достовірно нас інформувати про навколишню дійсність і існуючі в ній стосунки. Він довіряв очевидним судженням, тоді як про фізичні «явища» або феномени виражався скептично, кажучи, що вони мають відносну цінність. (Die Wahrheit der physischen Phaenomene ist nur eine bloss relative Wahrheit - Істинність фізичних феноменів лише відносна.)

Цілковито інакше відносився Брентано до психічних явищ, даних нам у внутрішньому досвіді. Про них він говорив, що вони істинні самі по собі (Diese sind wahr in sich selbst.). Саме у сфері психічних явищ Брентано побачив ядро філософії (philosophischen Kern), що складається з таких понять, як «інтенціональність», «очевидність», «істина», «неправда», «джерело пізнання», “безпомилковість пізнання». З істинності предметів внутрішнього досвіду повинні, на думку Брентано, виникати такі характерні риси його філософії, як «науковість», «емпіричність», «аналітичність», «загальність». Достатньо розгалужене і заплутане аргументування Брентано на підтвердження приведених властивостей своєї системи зводиться до того положення, що «внутрішнє сприйняття» і відповідно «внутрішній досвід» переживаються свідомо, свідомо контролюються, а тому і безпомилкові. Крім того, внутрішній досвід переживається безпосередньо (direkt), в його область, окрім нашої свідомості, не входять ніякі інші опосередковуючи ланки пізнання, як наприклад, огляд, дослідницька апаратура, зовнішні подразники і т.п.[3]

Оскільки фізичні «явища», на думку Брентано, лише «знаки» речей, але не самі речі, то вони не можуть служити джерелом достовірного, фактичного знання про речі і саму дійсність. Дійсності Брентано протиставляє світ явищ (фізичних і психічних), а причинний зв'язок дійсного світу і світу явищ виражається в тому, що світ явищ складається із «знаків» предметів дійсності. Ця семіотична точка зору і семантичний характер відношення двох світів є істотними компонентами методології Брентано, що вплинула на реформування традиційної логіки. Брентано не визначає безпосередньо ані психічних явищ, ані фізичних, але лише, називаючи конотаційні ознаки тих та інших, прагне з'ясувати їх відмінності і специфіку. Так Брентано говорить, що психічні явища супроводжує інтенціональність, тобто спрямованість до предметів уявлення, що тільки психічні явища є предметом «внутрішнього досвіду», що вони екзистують як єдність (immer als Einheit), відрізняються безпосереднім (direkt) переживанням, незмінністю (Untruglichkeit), очевидністю (Evidenz) і крім того реальні (wirkliche).

Якщо існування зовнішнього і внутрішнього досвіду Брентано приймає без яких-небудь обмовок, то поняття «сприйняття» відноситься виключно до психічних явищ як актів, що свідомо переживаються.[4] У зв'язку з такою рисою «внутрішнього сприйняття» як свідомість переживання, що характеризується Брентано як «внутрішня свідомість» (inneres Bewusstsein), виникає питання: чи не є «внутрішнє сприйняття» окремим сприйняттям щодо більш раннього, наприклад, прослуховування тону, бачення кольору? Брентано [1874] пише: «Прослуховування містить відмінний від самого себе зміст, тобто відмінний від самого тону, кольору і т.п., бо не бере участі в психічному явищі, тобто у внутрішньому сприйнятті» (S.283). Таким чином, тон або колір містяться як в представленні чуття або бачення, так і в самому прослуховуванні або баченні. Отже, ми маємо справу з двома окремими явищами: по-перше, із прослуховуванням тону, і по-друге, з представленням цього прослуховування, або інакше, з свідомістю представлення почутого тону і з явищем прослуховування самого тону. В представленні тону або кольору предметом уявлення є чуття тону, а точніше - явище чуття тону, тоді як в свідомому сприйнятті даного феномена, згідно Брентано, ми маємо справу з свідомим переживанням явища, що представляється, тобто з актом чуття[5] тону, що представляється.

Таким чином, психічне явище саме стає предметом акту уявлення, оскільки, відповідно до припущень Брентано, воно свідомо сприймається (переживається), тобто це явище є «об'єктом» більш раннього уявлення. Щоб обмежити послідовність цих уявлень з огляду закону їх подібності, тобто в нумеричному аспекті Брентано приймає існування як предмету уявлення, так і «іманентного предмету» уявлення, тобто більш раннього уявлення. Наприклад, предметом представлення «тону» є чуття тону, тоді як саме чуття тону стає предметом «внутрішнього сприйняття» або «внутрішньої свідомості» у вигляді свідомого переживання «акту прослуховування тону». (Brentano [1874], S.288).

Поняття «внутрішньої свідомості», будучи психічним явищем, охоплює акти представлення, судження і емоцій.[6] З гносеологічної точки зору важливим є аналіз структури «внутрішньої свідомості», в якій Брентано бачить ключ як до психологічного, так і до філософського пізнання.[7] Одночасно структури «внутрішньої свідомості» служать для Брентано каркасом його майбутньої «раціональної метафізики», яку він вважав «ядром першої філософії» (Der erste philosophische Kern). За задумом Брентано аналіз «внутрішньої свідомості» повинен був знайти незаперечне джерело нашого пізнання, повинен був стати підставою пізнання, будучи одночасно важливою ланкою в процесі пояснення багатьох фундаментальних питань гносеології. Методологічні установки теорії пізнання Брентано резюмував в наступних висновках: 1) психічне явище відмінне від фізичного; 2) психічний акт відрізняється від «свого предмету»; 3) між психічним актом і предметом виникає інтенціональне відношення. Цей, звичайно далеко не повний, перелік початкових положень, що окреслюють позицію Брентано, тим примітний, що як засіб рішення питання про існування предмету він пропонує розглядати явище (в даному випадку психічне). В цьому пункті Брентано є послідовником О.Конта, котрий стверджував, що наука вивчає не речі, а явища і наукове знання визначається ступенем розробленості теорії і тому відносне, а не абсолютне. Таким чином, наукова програма Брентано може бути локалізована в широко зрозумілому позитивізмі.