1.1.2. Сутність і структура продуктивних сил і виробничих відносин

Матеріальне виробництво — основа життя людського суспільства. Основою розвитку людського суспільства є матеріальне виробництво, створення матеріальних благ. Щоб мати такі блага, люди повинні їх виробляти. Тому першим історичним актом людини є виробництво засо­бів, необхідних для задоволення її життєвих потреб. Ви­робництво матеріальних благ у кожній суспільно-еконо­мічній формації має специфічні особливості, відбуваєть­ся за допомогою різних знарядь праці тощо. Водночас йому властиві й деякі спільні риси. Так, у межах будь-якого способу виробництва здійснюється взаємодія люди­ни з природою, в якій суб'єктом є людство, а об'єктом — природа. У процесі цієї взаємодії людина видозмінює ре­човину природи і пристосовує її для задоволення своїх потреб. Така взаємодія означає процес праці, що містить три основні моменти: 1) працю людини; 2) предмети пра­ці; 3) засоби праці.

Праця — свідома, доцільна діяльність людей, в процесі якої вони видозмінюють зовнішню природу, опосередковують, регулюють і контролюють обмін речовин між собою й природою і водночас змі­нюють власну сутність.

При цьому людина досягає і своєї свідомої мети, що визначає спосіб і характер її дій і якій вона підкоряє свою волю. Цим праця людини відрізняється від інстинк­тивних дій і операцій тварин.

Предмети праці — речовина природи, на яку людина діє у проце­сі праці, піддаючи її обробці.

Предмети праці бувають двох видів:  1) дані самою природою (наприклад, риба, яку ловлять; дерево, яке ру­бають); 2) ті, які підлягають попередній обробці (видобута руда на металургійному заводі). Такий предмет праці називають сирим матеріалом, сировиною.

Засоби праці — річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці.

Вирішальна роль серед них належить механічним за­собам праці (машини, устаткування), які є кістковою та мускульною системою виробництва й ознакою кожної епохи суспільного виробництва. З моменту виготовлення засобів праці починається власне людська праця.

До засобів праці також належать усі матеріальні умо­ви процесу праці — робочі будівлі, канали, дороги тощо. Загальним засобом праці є земля. Крім мускульної сис­теми виробництва, слід виділяти й судинну систему, яка містить труби, бочки, посудини тощо. Залежно від функ­цій, які виконуються в процесі праці, певна річ може ви­ступати і предметом, і засобом праці. Так, функціоную­чий токарний верстат належить до засобів праці, а той, що перебуває у ремонті, — до предметів праці.

Процес праці є органічною єдністю трьох названих моментів і визначальна роль у ньому належить людині.

Якщо процес праці розглядати з точки зору його ре­зультату — продукту, то він виступає як процес вироб­ництва, а засоби і предмети праці — як засоби виробни­цтва. При цьому праця, взята поза певною суспільною формою, є продуктивною працею. Деякі західні вчені (У. Ростоу, Т. Стоунвер та ін.) також визнають провідну роль матеріального виробництва в житті суспільства, йо­го зумовленість розвитком продуктивних сил.

Продуктивні сили та виробничі відносини. Якщо роз­глядати загальну для всіх суспільно-економічних форма­цій структуру продуктивних сил, то до них належать за­соби виробництва і люди, які володіють виробничим до­свідом і приводять у рух засоби виробництва, а також ви­користовувані людьми сили природи: вітер, вода, сонце та ін. Основною продуктивною силою є людина. Предме­ти праці входять до складу продуктивних сил тією мі­рою, якою вони йдуть на продуктивне споживання і ви­користовуються як джерела енергії.

В сучасних умовах до складу продуктивних сил відно­сять також науку (як специфічну продуктивну силу), форми і методи організації виробництва. Окремим еле­ментом продуктивних сил стає інформація. Отже, сучасні продуктивні сили — це складна система, що містить ма­теріальні й духовні (за складом), об'єктивні (за характе­ром відтворення і специфікою функцій), суспільні й при­родні елементи. В процесі історичного розвитку їх склад загалом, як і окремі елементи, постійно збагачуються, на­повнюються якісно новим змістом. На ранніх етапах роз­витку капіталізму потреби виробництва задовольняли робітники з низьким рівнем освіти і кваліфікації. Нині робітники, як правило, мають високий рівень освіти (сере­дню загальну або середню спеціальну), кваліфікації. Су­часний етап автоматизації виробництва вимагає не лише більшого залучення фізичних і розумових здібностей робо­чої сили, а й творчих обдарувань особистості, її організа­торських здібностей, духовних компонентів          (схема 1.).

Внаслідок постійно поновлюваного процесу взаємодії усіх елементів продуктивних сил вони перебувають між собою у діалектичній єдності, кількісній та якісній функ­ціональній залежності. Між ними існують суперечності, які розв'язуються відносно незалежно від виробничих відносин. Системі продуктивних сил властиві свої внут­рішні закони розвитку. Такими, зокрема, є закони пере­міщення функцій від особистісних до матеріальних фак­торів виробництва, або закони випереджаючого зростан­ня обсягу уречевленої праці в структурі сукупної праці, відповідності живої й уречевленої праці, переміни праці, зростання продуктивності праці та ін. Дія цих законів, пройнята внутрішніми суперечностями, зумовлює зміни в розвитку продуктивних сил, якісні зрушення в їх зміс­ті. Продуктивні сили виражають ставлення людини до природи, процес праці, спільний для всіх суспільних спо­собів виробництва.

Продуктивні сили — фактори, які забезпечують перетворення ре­човини природи відповідно до потреб людей, створюють матері­альні й духовні блага і визначають зростання продуктивності су­спільної праці.

Оскільки продуктивні сили виражають відношення людини до природи, то однією стороною вони повернуті до сил природи, географічного середовища, а другою — до системи суспільних, насамперед економічних, відно­син, у складі яких виділяють техніко-економічні та соціально-економічні (тобто виробничі) відносини. Звідси випливає ще одна важлива відмінність предмета економіч­ної теорії від політичної економії. Якщо політична еко­номія вивчає виробничі відносини у взаємодії з розвит­ком продуктивних сил, то предмет економічної теорії — більш повний. Крім виробничих відносин, економічна теорія приділяє значну увагу вивченню техніко-економічних відносин, тобто відносин спеціалізації, кооперу­вання, комбінування виробництва, рівня концентрації його та ін.; організаційно-економічних (менеджмент, маркетинг та ін.), що разом з виробничими становлять економічні відносини. Економічна теорія вивчає ефек­тивність техніко-економічних відносин і тому більшою мірою, ніж політична економія, повинна узагальнювати результати дослідження галузевих економік.

Схема 1. Структура продуктивних сил

Техніко-економічні відносини визначаються рівнем розвитку техніки (звідси й назва — техніко-економічні), вдосконалюються паралельно з нею та іншими елемента­ми продуктивних сил. Вони передбачають відносини об­міну діяльністю між людьми, спеціалізації, кооперуван­ня виробництва тощо й у своїй діалектичній взаємодії формують суспільний характер виробництва, є матері­ально-речовою формою розвитку системи продуктивних сил. Остання займає проміжну позицію між продуктив­ними силами і виробничими відносинами, надає ціліснос­ті системі продуктивних сил. У діалектичній єдності з продуктивними силами вона утворює технологічний спо­сіб виробництва, матеріальний зміст суспільного способу.

Відповідно до трьох етапів розвитку техніки розрізня­ють три технологічні способи виробництва: 1) заснований на ручній праці; 2) заснований на машинній праці; 3) за­снований на автоматизованій праці. Приділяючи більше уваги вивченню технологічного способу виробництва, економічна теорія значно менше використовує класовий або соціальний підхід, тобто оцінку певного економічно­го явища з погляду боротьби інтересів протилежних кла­сів. Більше того, західні науковці свою теорію називають нейтральною щодо таких інтересів, що, звичайно, є пере­більшенням. Водночас слід визнати, що низка економіч­них явищ і процесів, які розвиваються в межах техноло­гічного способу виробництва, не потребують для свого по­яснення класового підходу або потребують його набагато менше, ніж це робила політична економія, особливо у за­стійні часи. Тому однією з передумов формування нового наукового економічного мислення є запозичення всього раціонального, що створено в економіка, яка є більш прикладною і конкретною, ніж політична економія.

Власність і виробничі відносини.

Виробничі відносини — суспільна форма розвитку продуктивних сил у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання ма­теріальних і духовних благ.

Такою ж суспільною формою є й відносини економіч­ної власності. З'ясуємо подібність і відмінність, еконо­мічний статус кожної з цих категорій.

У процесі виробництва здійснюється привласнення двох видів: 1) предметів природи через процес праці; 2) засобів виробництва, робочої сили, предметів спожи­вання, послуг, об'єктів інтелектуальної власності тощо через суспільну форму. Привласнення другого типу, яке відбувається між людьми в усіх сферах суспільного від­творення (безпосередньому виробництві, розподілі, обмі­ні, споживанні), становить суспільну форму власності, відносин економічної власності, тоді як перший вид при­власнення — їх речовий зміст.

Економічна власність — відносини між людьми з приводу при­власнення засобів виробництва, робочої сили, предметів спожи­вання, послуг, об'єктів інтелектуальної власності в усіх сферах су­спільного відтворення.

Визначальними серед них є відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, або відносини економічної власності на засоби виробництва. Вони ста­новлять основу виробничих відносин, формують їхній тип. Відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва є важливою підсистемою виробничих відно­син, що розкривається та функціонує і у сфері безпосеред­нього виробництва, і при розподілі, обміні й споживанні. Основними є відносини власності на засоби виробництва у сфері безпосереднього процесу виробництва. Власне вони створюють соціально-економічну форму поєднання особис-тісних і матеріальних факторів виробництва.

Відносини економічної власності за своїм економіч­ним змістом охоплюють всю сукупність виробничих від­носин. Але це не означає, що категорії «власність» і «виробничі відносини» ідентичні. Власність у цілісному вигляді — містка соціологічна категорія, що містить на­самперед економічний та юридичний аспекти. Юридична власність є формою вияву відносин економічної власнос­ті, належить до надбудовних відносин, залежить від волі й свідомості людей.

Юридична власність — загальна умова виробництва, вияв волі певного класу і правове оформлення цієї волі в юридичних актах і нормах, у праві власності.

Найважливіші категорії юридичної власності — воло­діння, розпорядження, користування.

В економічній власності, у свою чергу, виділяють кількісну сторону (різноманітні об'єкти власності — за­соби праці, предмети споживання тощо) та якісну (відно­сини між людьми з приводу привласнення цих благ). Економічна власність розкриває системну сутність вироб­ничих відносин, тобто глибинні, внутрішні, необхідні, сталі й суттєві зв'язки в межах цих відносин, тоді як во­ни містять ще й поверхові зв'язки.

Продуктивні сили і виробничі відносини в їх діалек­тичній єдності та взаємодії становлять суспільний спосіб виробництва. Продуктивні сили відіграють визначальну роль, є його речовим змістом, виробничі відносини — су­спільною формою. Розвиваючись більш динамічно (під впливом потреб, інтересів людей, внутрішніх суперечно­стей продуктивних сил та їх матеріально-речової форми тощо), продуктивні сили поступово вступають у все біль­шу суперечність з виробничими відносинами. Останні спочатку є формою їх розвитку, а згодом перетворюють­ся на гальмо зростання продуктивних сил, перестають відповідати їхньому рівню і характеру розвитку. Внаслі­док цього між двома сторонами суспільного способу ви­робництва виникає конфлікт, що з економічного погляду зумовлює настання епохи соціальних революцій.

Оскільки виробничі відносини менш активні порівня­но з продуктивними силами, то вони у межах певного су­спільного способу виробництва прагнуть пристосовуватися до рівня й характеру їх розвитку. Це знаходить свій вияв у еволюції типів і форм власності. Так, на зміну індивіду­альній (приватній) капіталістичній власності, що перева­жала на початкових етапах розвитку буржуазного суспіль­ства, прийшла колективна (акціонерна), її діалектичне за­перечує державна форма капіталістичної власності, а дер­жавну — інтегрована (процес її становлення почався у країнах Європейського Союзу. Кожна з них тимчасово і частково розв'язує суперечність між двома сторонами сус­пільного способу виробництва, розвиваючи і поглиблюючи її на ширшій основі. Отже, суперечність між продуктивни­ми силами і виробничими відносинами є визначальною ру­шійною силою розвитку суспільного способу виробництва, перетворення його на більш розвинутий.

Над суспільним способом виробництва розвивається надбудова (політичні, правові, національні відносини то­що), яка разом з ним формує суспільно-економічну фор­мацію.

Економічна система. Система — це сукупність пев­них елементів або підсистем і зв'язків між ними, якій притаманні такі ознаки цілісності, як організованість, наявність інтегративних властивостей і функцій, само­рух і загальна мета.

Економічна система — сукупність усіх видів економічної діяльно­сті людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на виробництво, об­мін, розподіл і споживання товарів та послуг, а також на регулю­вання такої діяльності відповідно до мети суспільства.

Основними елементами економічної системи, її підси­стемами є: 1) продуктивні сили; 2) техніко-економічні відносини; 3) організаційно-економічні відносини; 4) ви­робничі відносини, або відносини власності (економічний аспект). Оскільки регулювання економічної діяльності здійснюється за допомогою господарського механізму, то п'ятим основним елементом економічної системи є її гос­подарський механізм. Кожний із названих елементів, у свою чергу, — складна система (точніше, підсистема), що складається з певних компонентів, частин з властивою їм сукупністю зв'язків між собою і розвивається відповідно до спільних для всієї економічної системи законів, а та­кож за притаманними лише даній підсистемі законами і суперечностями.

Найскладніша підсистема економічної системи — ви­робничі відносини, або відносини економічної власності. їх окремими елементами є відносини між людьми у сфе­рі безпосереднього виробництва, в обміні, розподілі та споживанні. Домінують відносини у сфері безпосередньо­го виробництва. Елементами відносин економічної влас­ності є відносини між людьми з приводу привласнення: а) робочої сили; б) засобів виробництва; в) досягнень на­уки, насамперед у формі патентів, ліцензій, інших видів інтелектуальної власності; г) інформації; ґ) результатів впровадження найпередовіших форм і методів організа­ції виробництва; д) послуг тощо.

Стабільність та організованість сучасної економічної системи залежать від наявності у ній різних типів і форм власності, кожен з яких найбільшою мірою відповідає вимогам розвитку певного елемента продуктивних сил, насамперед інтересам основної продуктивної сили — лю­дини, трудящого. Соціобіологічна природа людини зумо­влює необхідність органічного поєднання в економічній системі приватної (найбільш відповідної біологічній сут­ності людини) і колективної форм власності. Колективні форми власності детерміновані особливостями сучасного етапу розвитку продуктивних сил, самого процесу вироб-

ництва й є найадекватнішими соціальній сутності люди­ни. Співвідношення приватної та колективної форм вла­сності неоднакове у різних галузях та сферах економіки. Так, у сільському господарстві та сфері послуг можуть переважати приватні форми власності (індивідуальна, сі­мейна), у базових капіталомістких галузях промисловос­ті — колективні форми, до яких належить і державна.

Раціональне співвідношення між окремими підсисте­мами та їх елементами найбільшою мірою залежить від господарського механізму, який є: 1) механізмом викори­стання економічних законів; 2) механізмом розв'язання суперечностей економічної системи; 3) функцією реаліза­ції відносин економічної власності; 4) механізмом узго­дження економічних інтересів; 5) механізмом вдоскона­лення якості основної продуктивної сили (людини). Ви­ходячи з цього, предметом економічної теорії можна вва­жати вивчення економічної системи, законів її розвитку та функціонування. Таке визначення ще більше об'єднує західну економічну думку і політичну економію. Тому не дивно, що П. Самуельсон називав предметом політичної економії економічні системи.

Ефективність, організованість, а значною мірою і са­морегулювання економічної системи залежать від того, наскільки сильна її гуманістична, демократична спрямо­ваність. Остання, у свою чергу, найбільше залежить від двох основних факторів: 1) від ступеня демократизації виробничих відносин; 2) від ступеня участі трудящих в управлінні економічною системою, їх впливу на госпо­дарський механізм. Ступінь демократизації та гуманіза­ції відносин економічної власності залежить передусім від того, чи мають змогу наймані працівники ставитися до власності на засоби виробництва, до інтелектуальної власності тощо як до своєї. Це визначається межами роз­повсюдження акцій серед них, кількістю цих акцій у без­посередніх виробників та можливістю привласнювати на них частину доходів. Щодо цього, а також щодо участі трудящих в управлінні та регулюванні економіки еконо­мічна система колишнього СРСР була антигуманною, ан­тидемократичною, оскільки власність перебувала в руках вищого бюрократичного апарату (партійного, державно­го), це послужило однією з головних причин її зникнен­ня з історичної арени. Командно-адміністративна система характеризувалася тотальним відчуженням трудящих від результатів виробництва, від економічної та політич­ної влади тощо.

Цілісність та організованість економічної системи зале­жать від наявності у ній спільної мети. Ця мета має бути

не просто проголошена. Вона повинна стати внутрішнім ім­пульсом діяльності переважної більшості населення, не­від'ємним елементом його економічного мислення. Для су­веренної України такою метою є насамперед досягнення економічної незалежності, що вимагає тривалого часу. Го­ловною метою більшості існуючих у світі розвинутих еко­номічних систем є виробництво і привласнення прибутку. Цілісність і організованість економічної системи ве­ликою мірою залежать також від того, як швидко вона здатна створити елементи, яких їй бракує. Наприклад, для економічної системи України такими елементами є якісно нова фінансово-кредитна система, досконалий го­сподарський механізм, та ін.

Обґрунтування системного визначення предмета еко­номічної теорії. Із середини 50-х років XX ст. почалося розгортання науково-технічної революції (НТР), сутність якої полягає в докорінному перетворенні всього техноло­гічного способу виробництва, у тому числі кожного еле­мента системи продуктивних сил і техніко-економічних відносин. Революційні зміни в основній продуктивній си­лі полягають у тому, що на передній план виходять ро­зумові, організаторські здібності робочої сили, її творчі обдарування, всі сутнісні сили людини. Тому економічна теорія повинна вивчати не лише одну зі сторін людини — робочу силу, а й усі інші сторони людської сутності. Більше того, оскільки в розвинутих країнах світу майже 75% сукупної робочої сили зайнято у сфері нематеріаль­ного виробництва (освіти, охорони здоров'я, науки то­що), людина (рівень її освіти, кваліфікації, культури та ін.) стає основною формою національного багатства, а відносини між суб'єктами виробництва з приводу відтво­рення такої всебічно розвиненої людини виходять на пе­редній план порівняно з відносинами щодо виробництва засобів праці або інших матеріальних благ.

Сутністю людини, як відомо, є вся сукупність сус­пільних відносин, тобто не лише базисні виробничі, а й надбудовні відносини — соціальні, політичні, юридичні, ідеологічні тощо. Проте це не означає, що економічна те­орія повинна вивчати всі названі надбудовні відносини тією ж мірою, як і виробничі відносини. Людину вивчає низка природничих і суспільних наук. Політична еконо­мія вивчає її лише тією мірою, якою кожна з підсистем суспільних відносин сприяє реалізації сутнісних сил лю­дини (її потреб, інтересів, мети) та їх впливу на зростан­ня продуктивності праці. Головне у характеристиці соці­альної сутності людини визначається її місцем у системі передусім власності на засоби виробництва.

У сучасних умовах зростає роль духовних, національ­них, культурних та інших сторін в економічному прогре­сі суспільства. Ці сторони людської діяльності та пове­дінки мають велике значення для дослідження рушійних сил розвитку людства. Так, Б. Гаврилишин (відомий еко­номіст українського походження) дійшов висновку, що політична вага США у світі підтримувалася їх економіч­ним і військовим арсеналом, але головною причиною був «високий дух народу». Серед чинників, що зумовили під­несення економіки Японії, він називає групову корпора­тивну орієнтацію, що поєднується з високою моральніс­тю, прагненням досягати консенсусу між різними полі­тичними силами та ін. У своїй внутрішній політиці Япо­нія, за його словами, керується прагненням будь-що уни­кати конфліктів, підтримувати гармонію на всіх рівнях суспільства.

Немає сумніву, що і для стабільного розвитку еконо­міки України, прогресу її науки, культури, розбудови су­веренної держави важливе значення мають відродження і розвиток національної самосвідомості українського на­роду, його духу, уміння досягати згоди між різними по­літичними силами, соціальними верствами, прагнення до самодисципліни, порядку, повага до законів України та інші фактори людської діяльності, не пов'язані безпосе­редньо з виробничими відносинами людей.

Таким чином, можна дати системне визначення пред­мета економічної теорії.

Економічна теорія — наука, що вивчає закони розвитку економіч­них систем, які виникають з приводу виробництва і привласнення товарів і послуг в усіх сферах суспільного відтворення, а також ті аспекти еволюції національної свідомості, духу народу, його куль­тури, психології, моралі та поведінки, що впливають на прогрес економіки.