Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

1.2. Історія організації туризму в Україні

Ключові слова та поняття

туристично-рекреаційні  ресурси,  рекреаційна діяльність, санаторно - курортна діяльність, туристичні заклади

 

Вперше незалежна Україна заявила про себе як про самостійного партнера на ринку туризму на Варшавському туристичному ярмарку і туристичному салоні в Познані в 1993 р. У цьому році нею було укладено більш як 300 контрактів, переважно з прийому туристів у країні. Основою відродження галузі стали створення Державного комітету по туризму, розробка законодавчих актів, регулюючих туристичну діяльність, ліцензування підприємств, установ, фірм і компаній сфери туризму. У 1994 році почалася атестація готельно - туристичних підприємств, організовано перший в Україні Міжнародний турсалон "Україна-94". В його роботі взяли участь 79 фірм із 26 країн Європи, Азії, Африки, Північної Америки, а також 226 вітчизняних фірм.

Звичайно, всі ці заходи сприяли підйому сфери туризму в Україні і вже у 1994 р. кількість туристів, які приїхали в нашу країну, у чотири рази перевищила рівень 1992 р. Але туристичні ресурси сьогодні використовуються далеко не в повному обсязі. Дослідження науковців свідчать про те, що одночасна ємність природних ресурсів України з врахуванням можливого навантаження та екологічних вимог складає близько 50 млн. чоловік, в той час як рівень використання внутрішніх туристично-рекреаційних ресурсів України фактично дорівнює 7-9% [115,4].

Це викликано такими причинами:

- відсутність коштів на проведення маркетингу туризму в Україні;

- необхідність отримання візи для в'їзду в Україну викликає перше негативне ставлення у потенційних туристів;

- наявність різноманітних перешкод для туриста: застарілі літаки та занедбані аеропорти, повільні та некомфортабельні поїзди та автобуси, часті зупинки працівниками державтоінспекції, прискіпливість митних та прикордонних служб.

Для порівняння: щоб подолати поїздом відстань між Барселоною та Валенсією (Іспанія) у 340 км, необхідно З год. 10 хв., а відстань у 300 км між Львовом і Чернівцями (Україна) долається за 12 годин.

Наявність наведених причин призводить до того, що Україна сьогодні не створює відповідної конкуренції багатьом країнам Центральної та Східної Європи, що межують з нею і які є у переліку потенційного туриста. Ці країни скасували візові вимоги для громадян Сполучених Штатів, Канади та країн - членів Європейського Союзу, а до того ж інтенсивно здійснюють маркетинг туристичних послуг та продуктів.

Поїзди в цих країнах швидкі і зручні, працівники правоохоронних органів не проводять увесь свій робочий день, зупиняючи автомобілі і автобуси, якість аеропортів покращується, а митні та імміграційні служби починають усвідомлювати цінність кожного туриста для їх країни. Працівники таких служб здебільшого завжди привітні та готові допомогти як при в'їзді в країну, так і при виїзді з неї.

Світовий досвід показує, що індустрію туризму можна розвивати і в період економічних криз, оскільки витрати на створення одного робочого місця тут в 20 разів менші, ніж у промисловості, а оборотність інвестиційного капіталу - у 4,2 рази вища, ніж в інших галузях господарства. Прикладом тут можуть бути такі країни, як Аргентина, Бразилія, Мексика, Єгипет, Туніс, Перу та інші.

Наведене свідчить про необхідність активізації розвитку туристичної індустрії в Україні, яка при належній організації і увазі з боку держави швидко дасть відчутні позитивні результати.

Перші відомі письмові згадки про рекреаційно - туристичну діяльність в Україні відносяться до часів Стародавньої Греції. У той час в Північному Причорномор'ї було засновано ряд міст - колоній, основними з яких були Тіра (зараз Бєлгород-Дністровський), Ольвія (біля Парутине Миколаївської області), Херсонес (сучасна околиця Севастополя), Пантікапей (зараз Керч), Феодосія, Євпаторія, які використовувалися з лікувально - оздоровчою метою. У ті часи вже користувалися лікувальними водами, грязями кримських озер та лиманів. Про це згадує в одному із своїх творів римський письменник - вчений Пліній Старший [52, 297].

З IX ст. у період формування і розвитку Київської Русі своєрідними туристами можна вважати купців, пілігримів. У той час найбільш відвідуваними країнами були Візантія, арабські країни та країни Західної Європи.

Перші згадки про родовища лікувальних вод на Заході України (Моршин, Немирів, Поляна, Синяк, Любань Великий) припадають на XVI ст. Так, польський лікар В.Очко описав лікувальні води Любяня Великого в 1578 р. у своєму трактаті, присвяченому бальнеологічному лікуванню. Наприкінці XVI ст. тут було побудовано примітивний лікувальний комплекс.

У XVI ст. російський посол до Венеціанської Республіки вперше описує лікувальні властивості мінеральних вод Синяка (Закарпатська обл.) після подорожі через цю територію, хоча місцеві жителі використовували їх раніше, про що свідчить попередня назва цієї місцевості "Козяча криниця".

На території України, яка входила до складу Російської імперії, перші державні заходи щодо розвідки мінеральних джерел та їх експлуатації з лікувальними цілями проводились за ініціативою Петра І за його указом від 1717р.

У другій половині XVIII ст. в Україні починається досить швидкий розвиток курортів. Здійснювалося будівництво і відкриття водолікувальниць, готелів, будинків для приїжджих, відбувалася комерціалізація курортної справи, проводилися дослідження та пошуки нових родовищ.

У 1798 р. львівським лікарем К.Крочкевичем було описано лікувальні джерела Любаня Великого, в 1799 р. перший опис грязелікування як методу народної медицини здійснив Н.Сумароков. Великий вплив на розвиток рекреаційно - курортного обслуговування мали праці Ф.Гебера, М.Вороніхіна, Л.Бертенсона, на яких досліджувалися й описувалися мінеральні води та грязі Криму і півдня України.

На початок XIX ст. припадає офіційне відкриття таких курортів, як Немирів (1814 p.), Трускавець (1827 p.), Одеські грязеві курорти (1830 p.), Саки (1828 p.), Слов'янськ (1821 p.), Приморський (1846р.) та ін. [63].

З XVIII ст. українською знаттю активно освоюються туристичні центри Західної Європи, в першу чергу Італії, Австрії, Швейцарії, Франції, Німеччини. Саме в цей період здійснили свої подорожі визначні мандрівники: В. Григорович-Барський, Ю.Лисянський та ін. З першої половини XIX ст. серед української інтелігенції поширюються народознавчі мандрівники та зростає зацікавленість історико - культурними і природними пам'ятниками. Великими ентузіастами цієї справи були І.Франко, М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький та ін.

На кінець XIX ст. припадає створення перших туристичних бюро, які здійснювали організацію туризму. В 1896 р. одним з перших було створено Ялтинське туристичне бюро. Подібні організації наприкінці XIX ст. було створено в Галичині (Львів, Чернівці, Перемишль). На цей же період припадає освоєння рекреаційно - туристичних місцевостей Яремче, Ворохти, Криворівні та ін. Починає розвиватися лижний туризм.

Спеціалісти з курортної справи організовуються у професійні товариства. Так, наприкінці XIX ст. було створено Російське бальнеологічне товариство, членами якого були і представники України. У 1867 р. почало функціонувати Одеське бальнеологічне товариство, де розроблялись методики використання лікувальних факторів, а також правила направлення хворих на курорти.

Наприкінці XIX ст. було розроблено проект закону "Про санітарну і гірську охорону лікувальних місцевостей", до яких було віднесено місця з джерелами мінеральних вод і лікувальними грязями, морськими купаннями, кумисолікуванням і кліматичні станції. У цей час впроваджується закон про охорону курортів.

До першої світової війни більшість курортів Галичини, Наддніпрянської України, Криму знаходилися як в приватному, так і в державному підпорядкуванні.

Декрет "Про лікувальні місцевості загальнодержавного значення" від 4 квітня 1919 р. проголосив націоналізацію курортів, 21 грудня 1920 р. було підписано Декрет "Про використання Криму для лікування трудящих", в якому зазначалося, що ні одне приміщення на узбережжі Криму, де можна розмістити санаторії і будинки відпочинку, не може бути зайнято ніякими особами і закладами без узгодження з компетентними органами. Було зобов'язано в січні 1921 р. відкрити в Криму оздоровниці на 5 тис. місць, а до весни - на 25 тис. місць. Для керівництва роботою місцевих санаторно - курортних закладів в Сімферополі було створено Центральне управління. У 1925 р. в колишньому Царському палаці було відкрито санаторій для селян, а в Гурзуфі створено Всесоюзний санаторний піонерський табір "Артек".

У 20-х роках було відкрито перші будинки відпочинку, спочатку на Донбасі, а згодом і на інших територіях України, почала створюватися мережа дитячого відпочинку. За роки перших п'ятирічок відкрилися санаторії у Миргороді (1917-1925 pp.), Слов'янську (1922 p.), курорти Лермонтовський (1925 p.), Ворзель (1932 p.), Березовські мінеральні води (1926 р.) тощо.

Найважливішими санаторно - курортними районами України до 1941 р. були Крим, де діяло 168 оздоровниць на 27,5 тис. місць, та Одеса з 50 санаторно -рекреаційними закладами, в яких щорічно оздоровлювалося до 150 тис. чол. Проблеми грязелікування і бальнеотерапії та інші питання санаторно - курортного лікування досліджуються з 1928 р. Одеським науково - дослідним інститутом курортології.

По-іншому розвивалася рекреаційно - туристична діяльність у Західній Україні, яка була поділена між Польщею (Галичина і Волинь), Румунією (Буковина) та Чехословаччиною (Закарпаття). Найкраще ця галузь була розвинена в Галичині. Тут функціонувало ряд курортів, які отримали європейське визнання (Трускавець, Моршин, Черче). Було відбудовано санаторії і пансіонати, проводилась реконструкція зелених насаджень. Більшість курортів належали приватним особам. Дуже слабо була розвинута санаторно - курортна діяльність на Буковині.

У міжвоєнний період туризм досягнув значного розвитку. Найбільш популярними туристичними центрами були Яремче, Ворохта, Криворівня, Коростів, Гребенів, Славське. Значний внесок у розвиток туризму в Західній Україні в 1924 - 1939 роки зробило краєзнавчо - туристичне товариство "Плай", яке розробляло туристичні маршрути, організовувало екскурсії, мало свої турбази, розвивало видавничу діяльність. З 1937 р. товариство видавало щомісячний часопис з краєзнавства і туризму "Наша Батьківщина".

Особливою популярністю у цей час почав користуватися гірськолижний туризм. У 30-х роках було створено Карпатський лещетарський клуб, до його функцій належали організація, забезпечення, надання відповідної допомоги гірськолижникам.

Але найбільшими туристичними центрами того часу були все ж таки Київ, Одеса, Крим, Чернігів, Кам'янець - Подільський, Харків, Запоріжжя. Починають функціонувати туристичні круїзи по Дніпру та Чорному морю.

За часів другої світової війни курорти і санаторії були закриті, частково або повністю знищені, розграбовані, особливо у Східній Україні. Курорти Західної України постраждали менше, більшість з них продовжували функціонувати, хоч переважно пацієнтами були німецькі солдати і офіцери.

У післявоєнний період широко розгорнулася відбудова існуючих і будівництво нових курортів. До початку 50-х років фактично було завершено відбудову курортів України. З приєднанням Закарпаття до України там почалось широкомасштабне будівництво нових курортів: Карпати - 1948 p., Верховина - 1958 p., Гірська Тиса - 1958 р. та інші, розширення старих - Поляна, наприклад.

У цей же час було відкрито Ужгородський філіал Одеського науково - дослідного інституту курортології (1965 p.), яким досліджуються проблеми бальнеології і кліматології переважно при захворюваннях печінки, шлунка, кишечника, бронхіальної астми. На курортах Бердянська і Трускавця було відкрито відділення цього інституту.

На 50-і роки припадає розвиток туризму в Україні. Основна частина туристів і відпочиваючих проводила свій вільний час у межах України. Міжнародний туризм був розвинутий, порівняно з наявним потенціалом, дуже слабо. Лише невелика частина громадян України могла відвідувати зарубіжні країни, що було пов'язано із значними бюрократичними перепонами, невеликим відсотком відносно багатих людей та існуванням значної кількості населення, віднесеної до категорії "невиїзних".

На той час зарубіжні туристи також були обмежені у своїх правах. Значна частина міст і територій в Україні були заборонені для в'їзду іноземців. Основними центрами міжнародного туризму були Київ, Одеса, Львів, Південний берег Криму та деякі інші міста, що обмежувало розширення іноземного туризму.

У 60-х першій половині 80-х років рекреаційне обслуговування набуває в Україні масового характеру. Особливо швидко в цей час зростала кількість баз відпочинку, туристичних закладів, оздоровчих таборів для дітей. У зв'язку зі значним зростанням туристичних потоків, розширенням географії подорожей та екскурсій постала нагальна потреба у створенні міцної матеріально - технічної бази туризму (табл. 1.1.1) [78].

Особливо різке зростання місткості туристичної мережі спостерігалося у 1970 - 1980 pp. Протягом цих 10 років вона збільшилася вдвічі, а середньорічний темп приросту становив в ці роки майже 2 тис. місць.

 

Таблиця 1.1.1.

Розвиток мережі туристичних закладів в Україні у 1960 - 1983 pp.

 

Туристичні

заклади

Роки

Темпи зростання

1960

1970

1983

1970

1983

 

26*

3,5

 

58

19,8

 

156

40,3

 

223

в5,6раз

 

600

в11,5 раз

 

* в чисельнику - кількість всіх профспілкових туристичних закладів з розміщення туристів (одиниць), в знаменнику - їхня місткість (тис. місць).

 

З урахуванням матеріальної бази Головного управління Української РСР з іноземного туризму, що складала 12,8 тис. місць, та БММТ "Супутник" ЦК ЛКСМУ - 9 тис. місць, загальна місткість туристичних підприємств в Україні становила у 1983 р. 62,9 тис. місць. У ці роки спостерігалася стійка тенденція використання орендної бази для проживання туристів і рекреантів. Якщо орендний фонд становив у 1970 р. лише 19,2% від загального числа туристичних місць, то в 1980 р. - вже 43,6%.

У 60-80-х роках значне місце у структурі туристичних послуг посідало екскурсійне обслуговування, організація планових маршрутів. Так, у 1985 р. участь в екскурсіях брали 43,5 млн. осіб, а тематика екскурсій перевищила 4,2 тис. Туристично - рекреаційні організації України надавали послуг населенню на суму близько 368 млн. крб., обслуговуючи 6,0 млн. туристів.

З часу проголошення України незалежною державою і формування ринкової економіки почався новий етап у розвитку рекреаційно - туристичного господарства. У першу чергу було ліквідовано контроль Москви над Україною, і відповідні органи колишнього республіканського управління у справах рекреаційно - туристичного господарства стали самостійними і почали проводити свою незалежну політику.

Відсутність до 1993 року структур і важелів державного впливу до регульованого розвитку туристичної індустрії призвела до руйнування важливих складових частин галузі, розпаду соціально - орієнтованого внутрішнього туризму, відпливу значних валютних коштів за кордон, погіршення матеріально - технічної бази. Було порушено систему напрацьованих зв'язків і турів, підготовки і використання досвідчених кадрів.

Зупиненню цього негативного процесу сприяли вжиті урядом заходи. Так, 10 листопада 1992 р. було створено Державний комітет України з туризму. До сфери управління цього Комітету було передано 52 підприємства загальнодержавної власності. Це дало можливості для виведення національного туризму з глибокої кризи.

Головна мета, яка ставилась при створенні Держкомтуризму, полягала в необхідності посилення державного регулювання розвитком туризму. Були здійснені заходи щодо впорядкування мережі підвідомчих підприємств, розробки і рекламування на міжнародному ринку національного туристичного продукту, підготовки висококваліфікованих кадрів, створення нормативної бази туризму.

У вересні 1995 року був прийнятий Закон України "Про туризм", який окреслив стратегічну лінію і конкретні завдання розвитку туристичної сфери. Цим законом туристичну діяльність було введено в правове поле.

У 1996 році розроблено і затверджено Кабінетом Міністрів України Програму розвитку туризму в Україні до 2005 року.

У 1997 р. створено Національну раду по туризму, яка об'єднала зусилля міністерств і відомств, громадських організацій щодо розвитку туристичної індустрії, удосконалення механізму регулювання державного та інших секторів економіки.

У серпні 1999 року схвалено і прийнято основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року.

В 1997 р. Україну прийнято до дійсних членів Всесвітньої туристичної організації (ВТО).

У вересні 1999 року на XIII Генеральній асамблеї ВТО у м. Сант'яго (Чилі) Україну обрано до керівного органу ВТО - Виконавчої ради. До неї увійшли також Київська міська державна адміністрація, Київський університет туризму, економіки і права та готельний комплекс "Дніпро".

В 1998 р. за участю української делегації прийнято Тбіліську декларацію країн - учасниць СНД щодо створення сприятливих умов для стабільного розвитку туризму.

Розроблено національну систему туристично - екскурсійних маршрутів "Намисто Славутича".

Введено державну статистичну звітність у галузі туризму.

Запроваджено ліцензування суб'єктів туристичної діяльності всіх форм власності (зараз їх понад 4000).

У Верховній Раді України прийнято у першому читанні Закон України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про туризм". Фактично це означає нову редакцію даного закону.

В 2001 році скасовано туристично - екскурсійний збір.

У червні 2001 р. скасовано реєстрацію іноземців в УВІД, що було позитивно сприйнято міжнародною громадськістю і сприяло підвищенню іміджу України як туристичної держави.

У 2002 році внесено зміни до порядку оформлення дозволів для в'їзду в Україну, якими передбачається можливість їх оформлення громадянам країн - членів Європейського Союзу, Канади, США, Швейцарської Конфедерації та Японії консульськими пунктами, які створюються МЗС України у міжнародних аеропортах "Сімферополь" і "Одеса", Одеському морському порту строком на 8 діб за наявності документів, що підтверджують туристичний характер подорожі. Укладено 28 міжурядових та міжвідомчих угод про співробітництво в індустрії туризму із зарубіжними країнами.

Важливою складовою туристичної діяльності в Україні є соціальний туризм. Це організація змістовного оздоровлення та відпочинку широких верств населення за найнижчими доступними цінами, зорієнтованими лише на потреби відновлення матеріальної бази.

Впродовж останніх років розвитком соціального туризму опікується чимало структур, об'єднань, підприємств і організацій різних форм власності та відомчого підпорядкування. Але найбільш повно й ефективно соціальний туризм знаходить свій прояв у межах профспілкової системи, більшість підприємств і організацій якої входять до закритого акціонерного 1 товариства по туризму та екскурсіях "Укрпрофтур".

Основними напрямами діяльності підприємств ЗАТ "Укрпрофтур" на сучасному етапі є відпочинок та оздоровлення у власних господарствах, організація транспортних туристичних подорожей по Україні, екскурсійне обслуговування усіх верств населення, надання автотранспортних послуг і послуг підприємств громадського харчування, а також інші види діяльності. Всього перелік послуг, що надає система профспілкового туризму, складає 28 найменувань. З метою оздоровлення населення, що потерпіло внаслідок Чорнобильської катастрофи, насамперед дітей, товариством реорганізовано частину туристичних закладів у пансіонати з лікуванням і туристично - оздоровчі комплекси, що одночасно з активним відпочинком надають лікувальні послуги. Для оздоровлення дітей широко використовуються мінеральні води, рослинні препарати, екологічно чисті продукти харчування, розроблено оздоровчі пішохідні маршрути. Всього в системі ЗАТ "Укрпрофтур" діє нині 22 лікувально - оздоровчі заклади. За період 1993-2000 роки у туристичних підприємствах профспілок оздоровлено понад 522 тис. осіб, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС.

Путівки на оздоровлення в пансіонатах і оздоровчих комплексах профспілкового туризму найдешевші серед закладів подібного профілю інших відомств, що визначені Постановою Кабінету Міністрів України від 5 серпня 1997 року № 835 як заклади лікування та відпочинку дітей.

Для окремих малозахищених верств населення розробляються нетрадиційні соціальні форми відпочинку. Заслуговують на увагу пропозиції стосовно реалізації так званої програми "Соціальне ліжко", яка свого часу була підтримана комітетами Верховної Ради, Кабінетом Міністрів України. Йдеться про організацію відпочинку та оздоровлення людей похилого віку, пенсіонерів, дітей з багатодітних сімей, дітей - сиріт, воїнів - афганців за рахунок коштів місцевих бюджетів. Ця високогуманна соціальна акція за підтримки органів виконавчої влади могла б послужити захисту соціальних інтересів малозабезпечених та незахищених верств населення, зміцнити авторитет місцевих органів влади.

Зазначене свідчить - від рівня соціального захисту населення з боку держави залежить не лише його благоустрій, а й здоров'я, культурне та духовне зростання.

Майбутнє кожної держави - це її підростаюче покоління. Від загальної кількості населення України діти і підлітки становлять 21,5 %, або близько 11 млн. чоловік. Виходячи з цього, постає важлива проблема створення системного підходу до проведення молодіжної політики, сприяння духовному і фізичному розвитку підростаючого покоління, виховання у нього почуття громадської свідомості та патріотизму. Значна увага приділяється оздоровленню та відпочинку цієї категорії населення країни. Так, протягом минулого року в різних типах оздоровчих закладів усіх форм власності відпочивало понад 3 млн. дітей і підлітків, близько 40 тис. школярів і студентів здійснювали туристичні подорожі за кордон. Крім того, екскурсійні послуги надано 3,5 млн. дітей та підлітків.

Водночас матеріальна база, що знаходиться під юрисдикцією різних міністерств та відомств, не використовується в повному обсязі, а цільові кошти із спеціалізованих джерел фінансування, які виділяються із державного бюджету для відпочинку та оздоровлення дітей та молоді, використовуються не завжди за призначенням.

Ринкові відносини витіснили екскурсійні програми для школярів та студентів. Тури по Дніпру стали доступними хіба що для іноземців.

Тому конче необхідним стає питання щодо координації діяльності всіх міністерств та відомств у цьому напрямку, створення протекціоністської (в першу чергу фінансової) політики з боку держави.

Це, в першу чергу, впровадження спеціалізованих навчальних туристичних програм у залежності від вікових та освітніх особливостей дітей та молоді, здійснення програми оздоровлення та фізичного загартування підростаючого покоління.

Як свідчить набутий вітчизняний та світовий досвід, держава повинна створити гнучку систему пільг на туристичне обслуговування дітей та молоді, в першу чергу при забезпеченні розміщенням, харчуванням, транспортним та культурно - екскурсійним обслуговуванням.

Сільський (зелений) туризм є одним з видів екологічного туризму, який в останні роки набуває поширення і продовжує активно розвиватися і багатьох європейських країнах. Не є винятком і Україна. Характерним для цього виду туризму є те, що в розвинених країнах світу такий вид відпочинку користується попитом не лише у людей з середнім достатком, але і у заможних. Адже агротуризм дає можливість міським жителям відпочити у сільській місцевості на природі, позбутися стресів, відвідати місцеві пам'ятки, познайомитися з побутом сучасних сільських мешканців та народними традиціями, які вони зберігають, а за бажанням - взяти участь у сільськогосподарських роботах.

Цей вид туризму, сприяючи розвитку малого бізнесу в аграрних регіонах, дає можливість міським мешканцям активно відпочивати у приватних сільських господарствах, а сільським господарям - поліпшити своє фінансове становище. За ним в Україні велике майбутнє.

У той же час розвиток цього виду туризму в нашій країні відбувається досить спонтанно. Утворена в Україні у 1996 році Спілка сприяння розвитку сільського (зеленого) туризму об'єднує 14 регіональних осередків, які ведуть облік сільських господарів, що готові приймати відпочиваючих, проводять освітньо - правову та інформаційну роботу, допомагають у просуванні турпродукту сільських господарів на туристичний ринок.

Тематика і види екскурсій, які можуть проводитися і в сільській місцевості, - дуже різноманітна. Адже не тільки в містах відбувалися видатні історичні події, жили відомі діячі суспільного і культурного життя, будувалися визначні споруди. До найбільш поширених видів екскурсійної діяльності в сільській місцевості відносяться краєзнавчі. Ці екскурсії охоплюють як природу, так і історію, етнографію, архітектуру місцевості, життєопис видатних осіб, які народилися або жили тут.

Основою для підготовки екскурсій у сільській місцевості можуть стати матеріали краєзнавчих і меморіальних музеїв як державних, так і тих, що працюють на громадських засадах (у школах або при клубах). Саме працівники та активісти цих осередків організовують та проводять пошукову, методичну та екскурсійну роботу в сільській місцевості.

У рамках вітчизняної туристичної галузі чітко визначився окремий напрям (вид) діяльності – оздоровчо - спортивний туризм. Цей унікальні сегмент туризму виник на самодіяльних засадах з ініціативи туристів - аматорів. Він поєднує спорт і відпочинок, виховує патріотизм - національну самосвідомість.

Оздоровчо - спортивний туризм має не лише велике соціальне значення, а економічну ефективність. Фахівці підрахували, що людина, яка активно займається оздоровчо - спортивним туризмом, щорічно заощаджує для державного бюджету кошти, еквівалентні майже 400 дол. США (виплати з фонду соціального страхування на лікування, непрацездатність, оздоровлення тощо), тоді як держава витрачає лише 1 дол. США на рік.

На сьогодні в Україні сформовано висококваліфікований кадровий корпус працівників оздоровчо - спортивного туризму, а також громадського активу. Організаційними та методичними центрами розвитку оздоровче - спортивного туризму є туристичні клуби та секції. Діє спеціалізована контрольно - рятувальна служба.

Світовий досвід свідчить, що для просування національного туристичного продукту на зовнішньому ринку потрібна централізована діяльність у цьому напрямі за організаційної та фінансової підтримки держави. Адже окремо взята фірма чи асоціація не може широкомасштабне рекламувати національний туристичний продукт.

Наприклад, у Великій Британії існує державна структура, яка займається дослідженням туристичного ринку та рекламно - інформаційною діяльністю, пропагуванням цієї країни як туристичної держави на світовому ринку, її складовою є мережа з 70 туристичних представництв у різних країнах світу, що є найперспективнішими ринками для реалізації британського продукту. Держава виділяє 80 млн. фунтів стерлінгів на рік для проведення ринкових досліджень, рекламно - маркетингової діяльності, у тому числі участі у міжнародних туристичних салонах, ярмарках, виставках, біржах, видання рекламно - інформаційної продукції різними мовами, а також утримання закордонних туристичних представництв. Аналіз проведених маркетингових досліджень свідчить, що 1 фунт стерлінгів, вкладений у туризм, дає 27 фунтів прибутку від кожного туриста, що відвідує країну, з них 4 фунти повертаються до державного бюджету у вигляді податків.

Уряд Греції щорічно виділяє на інформаційно - рекламну діяльність понад 10 млн., Туреччини - 65 млн., Угорщини - 14 млн. дол. США.

На порі і створення туристичних представництв у зарубіжних країнах, їх завданням є розширення зв'язків і розповсюдження об'єктивної інформації про Україну, її туристичний потенціал.

Відсутність українських представництв туристичної галузі за кордоном призводить до виникнення певного кола проблем, з якими стикаються українські туроператори, зокрема, більшість громадян зарубіжних країн до цього часу ототожнює Укра'їну та Росію, внаслідок чого туристичні ресурси України не беруться до уваги, а Україна як туристична держава мало відома. Це підтверджує підготовлений ВТО прогноз, згідно з яким у десятку країн - лідерів туризму в 2020 році увійдуть такі країни: Китай, США, Франція, Іспанія, Гонконг, Італія, Велика Британія, Мексика, Російська Федерація, Чеська Республіка (про Україну взагалі мова не йде, незважаючи на її могутній туристичний потенціал).

Не налагоджено розповсюдження інформації щодо туристичної привабливості України. Це не сприяє збільшенню потоку туристів, які б бажали відвідати нашу країну, та відповідно не дозволяє підвищити завантаження підприємств готельного господарства.

Планується розширити систему інформування щодо туристичних можливостей України через засоби Інтернету, телеканалами провідних туристичних систем. Важливим є державна підтримка участі вітчизняних туроператорів у престижних міжнародних ярмарках, салонах та біржах.

Підготовка кадрів у туризмі традиційно була пов'язана лише з підвищенням кваліфікації працюючих, що за відсутності базової освіти не вирішувало кадрової проблеми.

Чисельність працівників туристичних підприємств України становить близько 100 тис. чоловік, а з урахуванням інших галузей народного господарства (транспорт, торгівля, зв'язок тощо) туризм надає роботу 1,8 - 2 млн. чоловік.

Розвиток туризму в Україні як фактор формування економіки держави обумовлює необхідність створення галузевої системи підготовки та підвищення кваліфікації туристичних кадрів, яка б виховувала фахівців, здатних в умовах конкуренції працювати індивідуально та продуктивно.

Це далеко не повний перелік заходів, які сприяли динамічному розвитку туристичної індустрії, послідовному збільшенню обсягів надання послуг без залучення коштів з державного бюджету. Крім того, незважаючи на соціально - економічні труднощі останніх років, туристична індустрія України стала тією галуззю, яка з року в рік стабільно нарощує обсяги виробництва туристичного продукту.

За розрахунками, проведеними згідно з рекомендаціями ВТО, обсяг споживання товарів і послуг туристичної та інших галузей економіки, забезпечений внутрішніми та міжнародними туристичними потоками, становив у 2001 році близько 22 млрд. гривень [101,5].