1.2.1. Народження і розвиток Школи

Наукова школа передбачає не тільки вчителя, але й учнів, котрі є послідовниками, якщо не в предметі, то в методі. Першими учнями Твардовського були Владислав Вітвіцкий і Ян Лукасевич. Після захисту докторських дисертацій під керівництвом Твардовського обидва залишилися працювати у Львівському університеті.[1] Вітвіцкий спеціалізувався в психології, а Лукасевич - в логіці. Значною подією, що вплинула на майбуття школи, стало читання Лукасевичем в 1907/08 академічному році лекцій з алгебри логіки Це були перші лекції з математичної логіки, що читалися в Польщі. В 1911 р. Я.Лукасевич став екстраординарним професором філософії Львівського університету.

Коло учнів Твардовського, Лукасевича і Вітвіцкого стало швидко розширюватися.[2] У львівському періоді університет закінчили Казимир Айдукевич, Херш Бад, Степан Балей, Броніслав Бандровський, Стефан Блаховський, Мар'ян Боровський, Тадеуш Чежовський, Ришард Ганшинец, Мечислав Гембарович, Соломон Ігель, Людвік Якса-Биковський, Станіслав Качоровський, Юліуш Кляйнер, Тадеуш Котарбінський, Мечислав Кройтц, Манфред Крідль, Єжи Курилович, Станіслав Лемпіцкий, Зігмунт Лемпіцкий, Богдан Наврочинський, Остап Ортвін, Францішек Смолька, Казимир Сосніцкий, Владислав Шумовський, Даніеля Теннерувна (пізніше Громська), Мечислав Третер, Зігмунт Завірський. Розпочав навчання на філософському відділенні Роман Інгарден, але незабаром виїхав в Геттінген до Гуссерля. В 1911 р. до учнів Твардовського приєднався Станіслав Леснєвський, що раніше вчився в Німеччині, і тоді ж, в 1911 р., перед габілітацією контакт зі школою встановив Владислав Татаркевич.

Не всі названі вчені вибрали своєю долею філософію. Балей, Блаховський, Якса-Биковський і Кройтц присвятили себе психології, Наврочинський і Сосніцкий - педагогіці, Ганшинец - класичній філології, Кляйнер, Крідль і Станіслав Лемпіцкий - полоністиці, Курилович - мовознавству, Зігмунт Лемпіцкий - германістиці, Ортвін - літературній критиці, Гембарович, Третер - теорії і історії мистецтва.

Шумовський і Балей окрім філософської мали також медичну освіту і були якийсь час практикуючими лікарями. Особливо слід відзначити Шумовського, котрий читав у Львові лекції з історії медицини, а пізніше отримав кафедру історії медицини в Ягеллонському університеті і написав підручник "Логіка для медиків" [1939]. Інші з названих вище працювали професійними філософами.

Котарбінський докторську дисертацію захистив в 1912 р. і до 1919 р. працював у Варшаві вчителем гімназії, викладаючи класичні мови. Проте наукову роботу він не залишив і видав "Практичні нариси" [1913а], а також у вигляді монографії свою дисертацію про етику Мілля і Спенсера [1915]. Айдукевич після захисту дисертації (1912), отримавши стипендію, виїхав в Геттінген, де слухав лекції Гільберта і Гуссерля. Він дебютував статтею про обернення відношення слідування [1913]. Під час І світової війни він воював на боці австрійської армії, був відзначений за відвагу, а на війну 1920 р. пішов добровольцем і командував бронепоїздом. Чежовський захистив дисертацію в 1914г. Спочатку працював вчителем гімназії, в 1915-1916 роках був директором канцелярії Львівського університету. Одна з перших значних його публікацій [1918] присвячена теорії класів. Завірський ступінь доктора отримав в 1906 р., працював вчителем гімназії, але не залишав наукової роботи і серед іншого опублікував працю про причинність [1912], що отримала ІІІ премію на конкурсі "Пшегльонда фільозофічнего", а також статтю про модальність суджень [1914]. Леснєвський докторську працю захистив в 1912 р. В 1915 р. він виїхав до Москви, де до 1918 р. викладав математику в польській гімназії. В 1912-1916 рр. ним був опублікований ряд робіт з філософії і логіки, у тому числі відомий трактат з теорії множин. Татаркевич вчився в Марбурзі і Парижі і до Польщі прибув вже із ступенем доктора і автором роботи про філософію Аристотеля [1910]. В 1915 р. він отримав кафедру філософії в знову відкритому Варшавському університеті; іншу кафедру цього університету очолив Лукасевич.

Твардовський не обмежував своїх учнів у виборі предмету дослідження і тому такі різноманітні теми докторських дисертацій, що належать різним філософським дисциплінам: логіці, психології, історії філософії, етиці. Так Леснєвський свою роботу присвятив екзистенціальним реченням, Котарбінський писав про етику Мілля і Спенсера, Чежовський про теорію класів, Айдукевич про апріорність простору і часу у Канта, Завірський про модальність суджень. Проте незабаром почали виявлятися схильності видатних учнів Твардовського. Чежовський, Леснєвський, Котарбінський, Айдукевич і Завірський почали працювати головно в області логіки і методології наук, причому у випадку з Котарбінським зацікавленість логікою і методологією наук із самого початку йшла в парі з дослідженнями практичних дій - етикою і теорією пізнання; цей паралелізм зберігався протягом всього творчого шляху філософа, а теорія діяльності стала початком праксеології. Татаркевич залишився вірний історії філософії, додавши до неї спеціалізацію в області естетики і її історії.

Шляхи в науці названих вище філософів, як правило, не були легкими. Наукова кар'єра багато кого з них проходила зовні стін університету. Тільки Вітвіцкий і Лукасевич з самого початку були пов'язані з університетом. Інші ж, за винятком Татаркевича, який порівняно недовго чекав університетської посади, якийсь час працювали викладачами в гімназіях. Багато учнів Твардовського - історик філософії Бад, логік Качоровський, послідовник Твардовського в ділянці дескриптивної психології Ігель, - всі вони в своїй науковій кар'єрі так ніколи і не піднялися вище сходинки вчителя гімназії, хоча і залишили виразний слід в польській філософії. Історик школи Я.Воленський [1985] справедливо відзначає той факт, що присутність компетентних філософів не тільки як знавців філософії, але також як оригінальних дослідників у якості вчителів середніх шкіл була елементом програми Твардовського, спрямованої на реформу філософії в Польщі.

Твардовський не був тим єдиним філософом, котрий вплинув на становлення наукової школи. В 1909-1910 Лукасевич, будучи стипендіатом, перебував в Граці, де брав участь в роботі семінару Мейнонга, котрий так само як і Твардовський, щоправда дуже короткий час, був учнем Брентано. Вище вже згадувалося, що Айдукевич їздив в Геттінген, Леснєвський вчився в німецьких університетах, зокрема у Корнеліуса в Мюнхені, а Татаркевич приїхав до Львова з Марбурга вже з докторським ступенем.

Твардовський не був і єдиним професором філософії у Львівському університеті. Другу кафедру філософії займав палкий прихильник метафізики Мстислав Вартенберг. І хоча Твардовський рекомендував своїм студентам відвідувати лекції Вартенберга яких-небудь помітних слідів метафізики цього прихильника Канта знайти в творчості членів школи не вдається.

Перша світова війна порушила нормальну роботу в університеті і якийсь час він припинив свою діяльність, а його адміністративний центр перемістився у Відень, де у той час перебували Твардовський і Чежовський. Іншою важливою для розвитку наукової школи подією того часу стало відновлення роботи Варшавського університету, куди на кафедри філософії були запрошені Лукасевич і Татаркевич. Цей факт знаменує вступ школи, все ще львівської, в новий етап.

Після отримання Польщею в 1918 р. незалежності однією із задач молодої держави стало відновлення вищої освіти і налагодження наукового життя. Разом з відновленням роботи Варшавського університету був відроджений університет ім. Стефана Баторія у Вільно, а також засновані університети в Познані і Люблінський католицький. Таким чином, в Польщі в період між двома світовими війнами діяло шість університетів: Ягеллонський в Кракові, Львівський, Варшавський, у Вільно, Познанський і католицький в Любліні. Тільки перші два з названих університетів мали власні кадри філософів, тоді як інші повинні були шукати співпрацівників. В цьому процесі філософи зі школи Твардовського зіграли величезну роль, що свідчить про популярність і авторитет цієї наукової співдружності. На кафедри до Варшави, крім вже згадуваних Лукасевича і Татаркевича, були запрошені в 1919 р. Котарбінський і Леснєвський. Леснєвський очолив кафедру філософії математики на природничо-математичному відділенні, а Котарбінський - кафедру на гуманітарному відділенні після Лукасевича, котрий отримав кафедру філософії на природничо-математичному відділенні.[3] Професорами у Варшаві стали Вітвіцкий (психологія, 1919г.), Кляйнер (історія польської літератури, 1916г.), а також З.Лемпіцкий (германістика, 1919г.). В 1925-1926 роках професором Варшавського університету був Айдукевич.

Татаркевич в 1919-1921 рр. займав кафедру філософії в знову відкритому університеті у Вільно, а його наступником в 1923 р. став Чежовський; професором історії літератури в університеті ім. Стефана Баторія з 1932 р. був Крідль.

В Познані Якса-Биковський і Блаховський сталі професорами психології (1919), а в 1921 р. кафедру естетики Познанського університету зайняв Татаркевич, котрий і керував нею два роки, після чого повернувся до Варшави. В 1928 р. до Познані прибув, запрошений на кафедру методології наук, Завірський, котрий до цього (з 1924 р.) викладав філософію у Львівському політехнічному інституті. В 1937 р. Завірський перейшов до Ягеллонського університету.

В колисці школи залишився Твардовський. Після виходу на пенсію його кафедра в 1931 р. була ліквідована. В 1928 р. кафедру філософії у Львові, повернувшись з Варшави, отримав Айдукевич. Кафедра Вартенберга в 1933 р. дісталася Інгардену. Кафедру психології очолив Кройтц (1928), а в 1920 р. до Львова повернувся Кляйнер. До львівських професорів - учнів Твардовського належать також Гембарович, С.Лемпіцкий і Курилович.

Вихідці зі Львова почали інтенсивно пропагувати наукові і дидактичні ідеали Твардовського. Його школа перестала бути школою львівською, а стала школою загально польською. Звичайно використовується назва "Львівсько-Варшавська школа", в якій доданок "варшавська" пояснюється тим, що найвидатніших успіхів школа Твардовського добилася в області математичної логіки, а ця остання розвивалася, головним чином, у Варшаві.

Варшавська логічна школа є спільною справою філософів і математиків і в польській історіографії можна зустріти думку, що вона є частиною польської математичної школи[4]. Творець цієї останньої - Зігмунт Янішевський був живо зацікавлений основами математики і логікою. Тому немає нічого дивного в тому, що накреслена ним програма математичних досліджень охоплювала математичну логіку як складову частину математики. Вирішальним моментом в розвитку варшавської логічної школи було те, що Янішевський, спільно з іншими видатними варшавськими математиками - Вацлавом Серпінським[5] і Стефаном Мазуркевічем - бачив майбутнє польської математичної школи в дослідженнях, пов'язаних з появою нових гілок математики - з теорією множин і топологією. З часом виявилося, що саме ці області математики надзвичайно близькі до математичної логіки.

Воленський [1985] особливо підкреслює, що організаційні і дидактичні програми Твардовського і Янішевського виявилися в багатьох пунктах схожими. Обох організаторів польської науки хвилювало оновлення тих дисциплін, які вони представляли, обидва вони ставили наголос на наукових новинках, міжнародних контактах, важливості наукової співпраці, спеціалізованих професійних виданнях, створенні відмінних від університетів наукових установ, обидва намагались дати фундаментальну освіту молодим адептам науки. Таким чином, Леснєвський і Лукасевич - творці варшавської логічної школи - опинилися в атмосфері, добре знайомій їм по Львову. Важливу роль зіграв і той факт, що дві кафедри на природничо-математичному відділенні університету були віддано філософам за освітою. Обидві вони були по суті кафедрами математичної логіки.[6] Ось як згадував про початок педагогічної діяльності Лукасевича Казимир Куратовський ([1973], S.32): "Іншим професором, котрий сильно впливав на інтереси молодих математичних кадрів, був Ян Лукасевич. Окрім лекцій з логіки і історії філософії професор Лукасевич читав більш спеціальний курс, який кидав нове світло на методологію дедуктивних наук і підстави математичної логіки. І хоча Лукасевич не був математиком, проте володів виключно сильною математичною інтуїцією, завдяки чому його лекції знаходили особливо сильний відгук у математиків".

Співпраця математиків і філософів на педагогічному поприщі принесла чудові плоди. Під керівництвом Лесьнєвського, Лукасевича, Серпінського і Мазуркевіча (Янішевський помер в 1920 р.) отримала освіту прекрасна плеяда логіків. Першим серед них був Альфред Тарський, який після захисту під керівництвом Лесьнєвського в 1924 р. докторської дисертації швидко став одним із стовпів варшавської логічної школи і з часом здобув найбільшу в світі популярність серед всіх членів Львівсько-Варшавської школи. До грона варшавських логіків також належали Станіслав Яськовський, Чеслав Леєвський (філолог-класик за освітою), Адольф Лінденбаум, Анджей Мостовський, Мойжеш Пресбургер, Єжі Слупецкий, Болеслав Собоцинський (філософ) і Мордухай Вайсберг; Яськовський, Лінденбаум, Пресбургер, Собоцинський і Вайсберг були поколінням двадцятих років, а решта - тридцятих років.

Зв'язок логіки і філософії в працях варшавської логічної школи не зводився виключно до генетичних уз. Керована Лукасевичем і Леснєвським група логіків підтримувала тісні стосунки з філософами, особливо з Котарбінським, який вельми багато зробив для утвердження престижу логіки у Варшаві. Учні Лесьнєвського і Лукасевича відвідували лекції Котарбінського, а студенти Котарбінського - лекції професорів логіки.[7]

Історик Львівсько-Варшавської школи Воленський [1985] вважає, що Котарбінський, можливо, був найбільш видатним продовжувачем педагогічних традицій, закладених Твардовським. Видані в 1934 р. "Філософські фрагменти. Пам'ятна книга вшанування 15-річчя дидактичної праці проф. Котарбінського у Варшавському університеті" підписані 51 учнем. Назвемо, вслід за Віленським [1985], деяких з них разом із спеціальностями: Ян Древновський (методологія науки, метафілософія), Ірена Філозофувна (історія філософії), Евгеніуш Геблевіч (психологія, а пізніше - праксеологія і наукознавство), Яніна Хосіассон-Лінденбаумова (методологія науки), Єжі Кречмар (семантика), Мечислав Мільбрандт (естетика), Ян Мосдорф (історія філософії), Марія Недзвецька-Оссовська (семантика, а пізніше етика і соціологія), Станіслав Оссовський (семантика, естетика, а пізніше соціологія), Антоній Панський (методологія науки), Едвард Познанський (методологія науки), Якуб Райгородський (епістемологія), вже згадуваний логік Болеслав Собоцинський, Діна Штейнбарг[8] (методологія науки), Мечислав Валліс-Вальфіш (естетика, семіотика), Рафал Вундхайлер (методологія науки). В наведеному переліку переважають методологи і філософи мови, але все ж таки різноманітність спеціалізацій значна.

Іншим професором філософії у Варшаві був Татаркевич. Його вплив на студентів був менш сильним, ніж вплив Котарбінського і зі згаданих філософів тільки Мільбрандта пов'язували з Татаркевичем творчі узи. В останні роки перед II світовою війною Татаркевич зібрав деяку кількість студентів. На жаль, майже всі вони загинули під час війни.[9]

У Львові між двома війнами філософія розвивалася також інтенсивно, як і до 1918 р. Учнями Твардовського, а пізніше Айдукевича (доцента, а потім професора) були Вальтер Ауербах (психологія), Євгенія Блауштайн (дескриптивна психологія), Леопольд Блауштайн (дескриптивна психологія), Ізідора Домбська (історія філософії, методологія науки, семантика), Марія Кокошинська-Лутманова (семантика, методологія науки), Северина Лушчевська-Романова (семантика, методологія науки, логіка), Генрік Мельберг (методологія науки, філософія фізики), Галина Слонєвська (психологія), Тадеуш Вітвіцкий[10] (психологія). Як і до 1918 р. завдяки старанням Твардовського виїжджали на стипендії за границю (переважно в Англію, Францію, Германію и Австрію) найбільш талановиті його учні (В.Ауербах, Л.Блауштайн, І.Домбська, М.Кройтц, Г.Мельберг, Г.Слонєвська, Т.Вітвіцкий). З учнів Айдукевича кінця 30-х років необхідно згадати Зігмунта Шмірера (логіка) і Стефана Свежавського (історія філософії). У "львівському списку", так само як і у "варшавському", переважають методологи і філософи мови, але питома вага психологів залишається все ще значною.

Ситуація 1918-1939 років в Львові цікава тим, що тут зустрілися філософи всіх поколінь Львівсько-Варшавської школи: від Твардовського до Айдукевича і Кройтца та учнів самого Айдукевича. Це не могло не викликати ідейної конфронтації поколінь, вважає історик школи Я.Воленський [1985], оскільки учні того ж Твардовського були орієнтовані на постійне відстежування "новинок" в своїх дисциплінах і з часом попереднє покоління з різних причин не встигало за ними. Так Твардовський до кінця залишився вірний своїм початковим філософським концепціям і ніколи не став прихильником математичної логіки. Айдукевич, навпаки, надавав філософії у Львові виразно логізуючого характеру. Та все ж логіці у Львові не уділяли стільки уваги, скільки в Варшаві. Перш за все йдеться про математичну логіку, або логістику, як тоді називали числення, перш за все, висловлювань. Причин тому може бути декілька. По-перше, Айдукевич викладав на філософському відділенні університету і не міг зіграти тої ролі, яка випала Лукасевичу і Леснєвському. По-друге, львівська математична школа (Хуго Штейнгауз, Стефан Банах) в сферах своїх зацікавлень відстояла далі від логіки, ніж варшавська.[11] В 1930 р. на природничо-математичному відділенні Львівського університету була створена кафедра математичної логіки. Її отримав прибулий з Кракова Леон Хвістек, чиї езотеричні концепції були далекі від інтересів як львівських математиків, так і філософів, що не послужило ліквідації бар'єру між логікою і математикою, а радше укріпило цей бар'єр. [12]

У Вільно систематичний розвиток філософського середовища почався з моменту заняття кафедри Чежовським в 1923 р. До його учнів належать Едвард Ксату (теорія мистецтва), Ян Рутський (методологія науки), Стефан Волошин (педагогіка).

Завірський виховав в Познані тільки одного значного філософа. Був ним Збігнев Йордан, методолог і історик логіки. Педагогічна діяльність Завірського в Кракові була надто короткою, щоб дати результати.

Відмінності в центрах філософської освіти в Польщі, що мали місце в період між двома війнами, історик школи Воленський [1985] пояснює, виділяючи, з одного боку, Львів і Варшаву, а з іншого Познань і Вільнюс наступним чином. У Львові продовжували підтримувати і розвивати власні традиції, а Варшава, завдяки імпорту філософських кадрів зі Львова, ці традиції сприйняла. У Вільнюсі і Познані таких традицій не було, до того ж стабілізація професорських колективів в цих центрах продовжувалася, в порівнянні з Варшавою, достатньо довго, майже десять років. Крім того, Чежовський у Вільнюсі і Завірський в Познані були самотні, не говорячи вже про те, що вони стали професорами в той момент, коли викладання філософії вже тривало і було звернене до іншої інтелектуальної традиції, ніж та, яку культивував Твардовський. Це ж відноситься і до Ягеллонського університету, в якому Завірський почав викладати в 1937 р. Таким чином, хоча Львівсько-Варшавська школа географічно не обмежувалася Львовом і Варшавою, все ж таки ці міста були, безсумнівно, її центрами.

Часто історики філософії в Польщі не обмежують школу іменами тих філософів, котрі були безпосередніми учнями Твардовського - або студентами, або аспірантами, або ж просто підтримували з ним зв'язок, не будучи ні тим, ні іншим, як, наприклад, Татаркевич. Історик школи Воленський [1985] залічує до Львівсько-Варшавської інтелектуальної співдружності також о. Інокентія Бохеньського, ксьондза Антонія Корцика, ксьондза Яна Саламуху, Савву Фрідмана (після війни Чеслава Новінського), а також Юзефа Зайковського. Бохеньський вчився не в Польщі, але після повернення зайнявся історією логіки, звертаючись до досліджень Лукасевича. Корцик вивчав теологію у Вільнюсі і під впливом Чежовського зайнявся логікою і її історією. Саламуха навчався теології у Варшаві, відвідував лекції Лукасевича з логіки і його науковою спеціалізацією стала історія логіки. Всі троє були неотомістами, але в науковій роботі в області історії логіки були тісно пов'язані з Лукасевичем і успадкували його стиль вивчення цієї дисципліни. Фрідман і Зайковський були теоретиками права, учнями професорів Єжи Ланди і Броніслава Врубльовського у Вільнюсі. Вони отримали фундаментальну філософську освіту під керівництвом Чежовського і, що важливо, в своїх наукових роботах явно зверталися до концепцій, що виникли у Львівсько-Варшавській школі, зокрема до концепцій Айдукевича і Котарбінського (Фрідман [1936], Чайковський [1936]).

В монографії Я.Воленського "Львівсько-Варшавська філософська школа" наводиться список членів цієї інтелектуальної співдружності, що налічує 81 персону. Польський філософ вважає цей список не повним. Критерій Воленського, згідно з яким той або інший філософ був включений в список членів школи, полягає на тому, що в нього потрапили ті, хто хоч якось виявився помітним, перш за все публікаціями. Але і з цієї точки зору, вважає Воленський, список не повний. Дійсно, в ньому відсутні імена В.Беганьського, П.Дойссена, Ф.Габриля, А.Штегбауера, тобто перш за все львівських філософів. Не подається й список оточення Твардовського, тобто перш за все тих, хто в перші два десятиліття виконував роль середовища, в якому й було започатковано Філософське Товариство.[13] Список імен обривається на тих філософах, які дебютували в науці в половині тридцятих років. Студенти останніх передвоєнних років такого дебюту взагалі не дочекалися, або ж повинні були довго чекати на нього.

Воленський [1985] задає питання: чи не є таке розуміння Львівсько-Варшавської школи занадто широким? Дійсно, не всі з вищезазначених прямих або непрямих учнів Твардовського були філософами. Залишаючи осторонь випадки неоднозначні, тобто філологів, педагогів, психологів і фахівців в області математичної логіки, які одночасно були авторами філософських творів, важко визнати філософами Блаховського, Яксу-Биковського, Ксату, Ганшинца, Крідля, Лінденбаума, Пресбургера або Вайсберга. Разом з тим проблематика в школі концентрувалася довкола логіки, семантики, методології науки, а також, хоча і не так значно, довкола епістемології і онтології, культивованих відповідно до чітко окресленого логістичного стереотипу. Під цей стереотип не потрапляє більшість названих учених, наприклад, Бад, Блауштайн, Філозофувна, Кляйнер, С.Лемпіцкий, З.Лемпіцкий, Мільбрандт, Наврочинський, Слонєвська, Свежавський, Третер або Т.Вітвіцкий, у тому числі й головні представники Львівсько-Варшавської школи - Татаркевич і Вітвіцкий. Воленський [1985] вважає використовування "логістичного стереотипу" як показника приналежності до школи помилковим. Він справедливо зауважує, що цей "стереотип не бере до уваги етики, але саме в цій області багато що зв'язувало Татаркевича, Вітвіцкого, Чежовського і Котарбінського, тобто логіків і не логіків" (S.24).

Всі названі вище учені поза сумнівом поділяли відношення Твардовського до філософії і саме це відношення об'єднувало філософів з різними інтересами і різними поглядами на конкретні проблеми[14]. Про цементуючий початок в школі Домбська ([1948], S.17) пише таким чином: "Львівських філософів не об’єднувала яка-небудь спільна доктрина, який-небудь одноманітний погляд на світ. Те, що служило підставою духовної єдності цих людей, був не зміст науки, а тільки спосіб, метод філософствування і спільна наукова мова. Тому з цієї школи могли вийти спіритуалісти і матеріалісти, номіналісти і реалісти, логіцисти і психологи, філософи природи і теоретики мистецтва". В основі цієї різноманітності чужих підходів і проблем лежала турбота Твардовського про формування національної філософії. Її вираз можна знайти в невеликій праці «Ще слівце про польську національну філософію» [1911]. В цій замітці Твардовський відштовхується від статті Г.Струве «Слівце про польську національну філософію», в якій автор умову розвитку польської філософської думки бачить у «внутрішній спадкоємності» і, солідаризуючись із Струве, питає: чим пояснити незадовільний стан філософських досліджень і яким шляхом йти, щоб усунути його в майбутньому.[15] Як і Струве він вважає, що національна філософія надмірно податлива чужим впливам. Розвиток національної філософії можливий тільки тоді, вважає Твардовський, коли її просування має властивий для неї оригінальний напрям, а чужі впливи, що мають зовнішнє походження, не зможуть збити її з  цього напряму. А таких прикладів в історії філософії достатньо і тоді чужі впливи, замість того, щоб спонукати і пожвавити власну філософську думку народу, поглинають її і роблять її повністю залежною». (S.392) Разом з тим національна філософія не може звести китайську стіну, що охороняє її від чужих впливів. Вихід Твардовський бачить в тому, щоб відсікти в чужій філософії те, що в ній небезпечно, а «небезпечна в ній однобічність і винятковість, які неподільно і невпинно пересилюють вітчизняну філософію. Вітчизняна філософія повинна бути відкрита всім впливам одночасно, які перетинаючись і з'єднуючись, врівноважуватимуть один одного і тим самим, послабляючи свою силу, не втратять нічого зі свого багатства і більш того - взаємно збагатяться. Тоді жодна з чужих філософій не зможе вторгнутися на ниву вітчизняної філософії, оскільки ті інші їй в цьому перешкодять, але всі разом будуть здобрювати ґрунт, на якому все більш буйно розростатиме вітчизняна філософія.» (S.392)

Тему національної філософії у вступній промові у Варшавському університеті продовжив Я. Лукасевич [1915b]. Пафос його виступу зрозумілий і пояснюється довгожданим відкриттям польського університету у Варшаві.[16] Він висловився наступним чином: «Ми дотепер не маємо власного, національного погляду на світ і життя. Сьогодні ми ще не здатні на такий погляд, бо ми  змучені гіркою віковою недолею і бідами теперішньої війни. І у минулому ми ніколи не мали власного погляду на світ і життя, а були завжди схильні до чужих поглядів [...] Канта, [...] Гегеля, [...] Конта і Мілля. І сьогодні ми піддаємося чужим поглядам, німецькому ідеалізму, англійському прагматизму, французькому бергсонізму [...]. Але сьогодні ми, польські філософи, здатні до того, щоб, схиляючи голову перед кожною заслугою, не гнути шию перед чужими авторитетами. І у філософії ми повинні звільнитися від сторонніх впливів і працювати над створенням власного, польського погляду на світ і життя». (S.135)

Філософи школи були відкриті для нових віянь, течій і напрямів зарубіжної філософії, вплив якої був наслідком виїздів на стипендії, особистих контактів, а також роботи над конкретними проблемами. Останній чинник особливо позначився в логіці, розвиток якої проходив під знаком стосунків Фреге і Рассела. Використовуючи закордонні стипендії побували у Мура - Оссовська, у Віттгенштейна - Кокошинська, Домбська і Мельберг - у Шліка. У свою чергу, до Польщі приїжджали молоді філософи з-за кордону, наприклад, Куайн. Польські учені встановлювали особисті контакти на міжнародних конгресах, а також виїжджали з доповідями за границю, наприклад, Тарський до Відня, а Леснєвський в Мюнстер, або ж приймали закордонних філософів в Польщі, наприклад, Карнапа, Шольца, Менгера, Вуджера.