Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

1.2.2. Основні напрями сучасної економічної теорії

Неокласична економічна теорія. В останній третині XIX ст. з розвитком внутрішніх економічних і соціальних суперечностей капіталізму починається перехід цього спо­собу виробництва у вищу і водночас низхідну стадію роз­витку, що характеризується передусім виникненням моно­полій і активним втручанням держави у розвиток еконо­міки, її одержавленням. Ця стадія неоднозначно тлумачи­лася представниками різних напрямів і шкіл економічної теорії. У марксистській політичній економії її назвали ім­періалізмом (Ленін), у працях західних науковців найпо­ширеніші назви — «корпоративний капіталізм», «народ­ний капіталізм», «індустріальне» та «постіндустріальне суспільство», «суспільство споживання».

Усі течії, школи західної економічної думки можна умовно згрупувати в чотири основні напрями: 1) неокла­сична економічна теорія; 2) інституціонально-соціологіч-ний напрям, або інституціоналізм; 3) кейнсіанство; 4) марксистська економічна теорія.

Об'єкт дослідження неокласичної економічної теорії — поведінка Homo есопотісиз — «людини економічної», що як продавець робочої сили, споживач чи підприємець на­магається максимізувати свій дохід, звести до мінімуму затрати (чи зусилля). Ця теорія виникла в 70-ті роки XIX ст. Головним об'єктом її вивчення є досягнення опти­мального режиму господарювання окремих економічних одиниць в умовах вільної конкуренції, шляхів досягнення рівноваги цієї системи за обмеженого втручання держави.

Основною категорією аналізу прихильники неокла­сичної економічної теорії вважають граничну корисність, поєднують її з теорією витрат виробництва, протиставля­ючи теорії трудової вартості. Загальні принципи концеп-

ції «граничної корисності» були розвинуті К. Вікселем і Дж.-Б. Кларком. Згідно з цією концепцією вартість є ре­зультатом виробничої діяльності, в ході якої кожний з виробничих факторів (праця, земля, капітал) здійснює свій внесок в її утворення, а величина вартості вимірю­ється граничною корисністю одного з цих факторів при незмінній величині двох інших. Представники неокла­сичної економічної теорії також; висунули теорію загаль­ної економічної рівноваги, згідно з якою механізм віль­ної конкуренції (насамперед ринкового ціноутворення) забезпечує «справедливу винагороду кожного з факторів виробництва і повне використання економічних ресур­сів». Ця теорія найбільшого розвитку набула в працях англійських економістів А. Маршалла та А. Пігу. Пев­ною мірою до цього напряму можна віднести М. Тугана-Барановського. У межах «неокласичного відродження» важливу роль відіграє теорія монетаризму.

Монетаризм (англ, money — гроші). Як економічна теорія виник у середині 50-х років XX ст. у США. Згідно з цією теорією грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формуванні економічної кон'юнктури та встанов­ленні причинно-наслідкових зв'язків між зміною кілько­сті грошей і величиною валового національного продукту. Його лідер — глава чиказької школи політичної економії М. Фрідмен — виступає проти активного і широкомасш­табного втручання держави в економіку, проти держав­них заходів стимулювання попиту. На його думку, держа­вне регулювання економіки малоефективне через затрим­ки між зміною грошових показників і реальних факторів виробництва, тому його слід замінити автоматичним при­ростом грошової маси в обігу.

Виходячи з кількісної теорії грошей, монетарної тео­рії економічного циклу, монетаризм гіпертрофовано роз­глядає роль грошової маси як визначальної ланки госпо­дарського механізму. Виражаючи інтереси найконсерва-тивніших кіл монополістичного капіталу, монетарием намагається ліквідувати або вкрай обмежити соціальні програми держави, виступає за масове безробіття як за­сіб боротьби з інфляцією. Фрідмен намагався обґрунтува­ти поняття «природний рівень безробіття», а саме безро­біття вважав добровільним явищем. Рецепти монетарист-ської школи значною мірою втілені в програмах Міжна­родного валютного фонду. Нав'язуючи їх республікам ко­лишнього СРСР як умову надання кредитів, експерти цього фонду (як й інших міжнародних організацій) спро­щено обґрунтовували шляхи виходу цих країн з глибокої

економічної кризи, не враховуючи національної специфі­ки кожної з них, їх історичні традиції. Такі рецепти на­магались втілити у практику керівники Національного банку України, майже всі уряди країни з часу проголо­шення її державної незалежності.

Загалом погляди неокласичної школи політичної еко­номії з різними течіями, напрямами отримали в еконо­мічній літературі назву лібералізм (лат. liberalis — віль­ний). В економічній науці лібералізм — це сукупність поглядів, основним змістом яких є заперечення необхід­ності втручання держави в економічне життя й розумін­ня механізму стихійного ринку як єдиного ефективного регулятора господарських процесів. За державою лиша­ється функція охорони існуючої системи. Ідеї економіч­ного лібералізму ґрунтовно розробив А. Сміт. Він висту­пав проти скасування залишків регламентування проми­словості й торгівлі (насамперед зовнішньої) державою.

Позитивне у цих поглядах те, що вони були спрямо­вані проти феодальних порядків, надмірної цехової рег­ламентації. Найяскравіше ідеї економічного лібералізму виражені у сформульованому Ж.-Б. Сеєм законі, згідно з яким пропозиція породжує власний попит, а капіталізм здатний без втручання держави стихійно й автоматично відновлювати економічну рівновагу.

Методологічною основою лібералізму є принцип інди­відуалізму, згідно з яким повинна існувати природна сво­бода людини від суспільства, а відстоювання інтересів окремими індивідами веде до задоволення суспільних ін­тересів, до суспільного добробуту. Конкретизацією прин­ципу індивідуалізму був лозунг «laisses—faire» — «нехай кожний іде своїм шляхом». Такі погляди значною мірою відображали специфіку капіталізму епохи вільної конку­ренції.

Сучасні послідовники економічного лібералізму (аме­риканські вчені Л. Мізес та Ф. Хаєк), тобто неолібералісти виступають навіть проти робочого законодавства (регулю­вання тривалості робочого дня, встановлення мінімальної зарплати тощо). Деякі вітчизняні економісти-реформатори підтримують ці ідеї стосовно економіки України. Вони роз­робили й відповідні практичні рекомендації, що в умовах перебування при владі більшості недостатньо компетент­них урядів (після проголошення державної незалежності) призвело до розвалу державного управління економікою і завдало народному господарству великих збитків.

Ідеї економічного лібералізму панували до кризи 1929—1933 pp. На зміну їм прийшло вчення Дж. Кейнса,

стрижнем якого, як зазначалося вище, є необхідність ши­рокомасштабного втручання держави в економіку, неспро­можність ринкового механізму подолати кризи, безробіття та інші глибинні вади цього ладу, існування якого немож­ливе без виконання державою різноманітних функцій.

Інституціоналізм. Як один із напрямів західної еконо­мічної думки виник наприкінці XIX — на початку XX ст. (лат. institutum — установа). Заперечував обумовленість розвитку людського суспільства виробничими відносина­ми (відносинами власності), рушійною силою визнавав психологічні, соціально-правові фактори. Засновниками інституціоналізму були американські науковці Т. Веб-лен, Д. Коммонс, У. Гамільтон, англійський економіст А. Гобсон та ін. Веблен, наприклад, розглядав життя лю­дини як боротьбу за існування, а отже процес відбору і пристосування. Аналогічно, на думку інституціоналістів, у процесі розвитку суспільства відбувається процес при­родного відбору інститутів, система яких (держава, кор­порації, норми етики, моралі, звичаї, права тощо) утво­рює своєрідну культуру і визначає тип цивілізації. Самі інститути є особливими формами життя (в тому числі го­сподарського), людських зв'язків і відносин, що мають сталий характер, формують у суспільстві духовні якості та властивості. У свою чергу, інститути є також важли­вими факторами відбору.

Представники інституціоналізму виступили з різкою критикою маржиналізму, неокласичної теорії ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної ко­рисності та продуктивності (вважали їх формалізованими абстракціями), обмеженості ринку та ринкової рівноваги як універсального механізму розподілу обмежених ресур­сів і самого капіталізму. Вони стверджували, що класич­не суспільство вільної конкуренції XIX ст. перестало від­повідати реаліям сучасності, а ринок перетворився лише на один з економічних інститутів. Іншими елементами таких інститутів стали корпорація, держава.

Корпорація, в якій відбувається відокремлення влас­ності від управління і здійснюється планомірний розви­ток в єдності зі стихією дрібного та середнього підприєм­ництва, утворює якісно новий елемент економічних інститутів. Але ключовим економічним інститутом і ос­новою сучасного їм суспільства, нової системи представ­ники інституціоналізму вважали державу, яка здійснює активну соціальну політику, застосовує індикативне пла­нування та регулювання господарського життя, а ідеалом суспільства проголошували державу, соціального благо-

действа. Для цього, на їхню думку, потрібен соціальний контроль.

Аналізуючи корпорацію, прихильники інституціона­лізму значну увагу приділяли процесу відокремлення власності від контролю за виробництвом, ввели поняття «абсентеїстської» власності (власності, якої немає, яка розсіюється серед акціонерів, що втрачають контроль над засобами виробництва), що призвело до принципових змін у системі управління виробництвом.

Це управління здійснює не підприємець, а управляю­чі, які дбають про свої вузькогрупові інтереси і контролю­ють корпорації. Таку систему американський економіст Г. Мінз називає колективним капіталізмом. Найлогічні­ше завершення ця ідея отримала в теорії «технострук-тури» Дж. Гелбрейта, до якої він відніс професіональних керівників (управляючих), починаючи з вищих менедже­рів до керівників нижчої ланки — бригадирів, майстрів, осіб, що займаються рекламою тощо. Представники су­часного інституціоналізму — американські вчені Д. Белл та Дж. Гелбрейт — головною рушійною силою суспільно­го прогресу вважали впровадження досягнень науки і тех­ніки у виробництво. Найпрогресивнішими ідеями прихи­льників сучасного інституціоналізму є необхідність учас­ті трудяпіих у власності та управлінні виробництвом, на­дання їм соціальних гарантій, а влади — гуманітарній ін­телігенції. Заслуговують на увагу також їхні думки про еколого-економічне виживання людства.

Кейнсіанство та його еволюція. Це один із провідних напрямів сучасної економічної теорії. Назву отримав від імені відомого англійського економіста Джона Кейнса (1883—1946), який найбільш повно усвідомлював, шо без активного втручання держави в розвиток соціально-еко-номічних процесів, без істотного розширення функцій держави капіталізм неспроможний надалі існувати, не­можливо «уникнути повного руйнування існуючих еко­номічних форм». Кейнс одним із перших у західній еко­номічній науці обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, оперуючи таки­ми глобальними категоріями, як національний доход, су­купні інвестиції, споживання, зайнятість, нагромаджен­ня та ін., розглядав їх у взаємодії та функціональних зв'язках.

На відміну від своїх попередників, Кейнс стверджу­вав, що рівноваги в економічній системі неможливо до­сягти через механізм вільної конкуренції, рухливість ка-

піталу тощо, рівновага — рідкісний випадок в економіці. Щоб наблизитися до неї, необхідно насамперед регулюва­ти попит шляхом підвищення ефективності інвестицій­них процесів з боку підприємств і держави (головну роль у цьому процесі він відводив державі — ефект мульти­плікатора). Розширення функцій держави, на думку Кейнса, необхідні для боротьби зі зростанням безробіття, кризами, за раціональне використання трудових ресур­сів. Збільшення приватних інвестицій держава повинна регулювати здешевленням кредиту. Від загальної суми інвестицій залежать обсяг національного доходу, зрос­тання зайнятості, урівноваження попиту і пропозиції. Тому Кейнс вважав за доцільне збільшувати державні ви­трату на військові цілі.

Його прихильники виступали за активізацію процесів перерозподілу національного доходу, збільшення соці­альних виплат, за антикризове та антициклічне регулю­вання. Всі ці заходи прискорили розвиток економіки, по­слабили гостроту й глибину економічних криз, соціальну напруженість у суспільстві. Водночас таке стимулювання попиту призвело у 70-ті роки до високого рівня інфляції, поглиблення диспропорцій в економіці й на ринку праці, зростання дефіциту державного бюджету тощо. Тому су­часні послідовники Кейнса відмовляються від ортодок­сальних положень його вчення, обстоюють необхідність державного регулювання сукупного попиту в органічно­му взаємозв'язку з пропозицією і доходами, посилення методів монетарного регулювання (Д. Робінсон, П. Сраф-фа та ін.). У політиці доходів вони вбачають засіб розв'я­зання таких найболючіших проблем економіки, як ін­фляція та зайнятість.

Чимало послідовників Кейнса виступають за необхід­ність довгострокового регулювання економіки у формі на­ціонального планування, за активнішу участь держави в структурній перебудові економіки, в координації економі­чної політики у міжнародному масштабі. Окремі раціо­нальні сторони кейнсіанства (активізація інвестиційних процесів з боку держави, зростання зарплати під контро­лем держави тощо) слід використовувати в Україні з ме­тою поступального розвитку народного господарства.

Посткейнсіанство. Течія розвитку західної економіч­ної науки, що розглядає теорію Кейнса лише як один із елементів нової системи економічних поглядів, разом з поглядами представників інституціонального напряму (їхніх теорій ринків та ціноутворення), з деякими поло-

женнями К. Маркса з проблем відтворення за капіталіз­му. Найвідомішими економістами цієї течії є А. Лейонху-вуд (США), Д. Робінсон (Англія), Л. Пазінетті (Італія) та ін. Критикуючи положення неокласичної школи, визна­чаючи неспроможність ринкової системи забезпечити ста­більне економічне зростання і розв'язати соціальні проб­леми, вони намагаються розробити таку теорію виробни­цтва і розподілу продуктів, у якій темпи економічного зростання, норма нагромадження капіталу залежать від розподілу національного доходу між працею і капіталом.

Значну роль посткейнсіанці надають існуванню гро­шей та грошово-кредитних інститутів, утворенню й не­стабільності грошового попиту, які здатні впливати на процес відтворення. Інфляцію пояснюють особливостями монополістичного ціноутворення та іншими факторами, пов'язаними з витратами виробництва, а фінансову не­стабільність — з очікуванням в умовах невизначеності, що впливають на динаміку відсоткових ставок, на оцін­ку майбутніх прибутків та цін різних фінансових акти­вів. Щоб подолати інфляцію, необхідно, на їхню думку, традиційні методи бюджетної та кредитної політики до­повнити політикою доходів, що передбачає добровільну угоду профспілок, монополій та держави про темпи зро­стання своїх доходів відповідно до певних орієнтирів у зростанні продуктивності праці.

Чимало посткейнсіанців виступають за розробку дов­гострокової стратегії регулювання економіки, проведення глибоких структурних реформ, за впровадження системи національного планування економіки та ін., що має на меті активніше втручання держави в макроекономічні процеси. Ідеї посткейнсіанців про обмеженість ринкової системи і необхідність впровадження широкомасштабного державного регулювання (у формі програмування, націо­нального планування економіки тощо) варто запозичити уряду України при проведенні економічної реформи.

Ці вимоги в межах посткейнсіанства отримали назву лівого кейнсіанства. Його представники (П. Сраффа, Л. Пазінетті та ін.) виступають за обмеження влади мо­нополій та їхніх прибутків, зменшення військових витрат і відповідно розширення соціальних програм (роз­виток освіти, охорони здоров'я, соціальне страхування, житлове будівництво), за справедливий розподіл і пере­розподіл національного доходу, за ефективнішу антикри-зову та антициклічну політику держави тощо.

Теоретико-методологічною основою лівого кейнсіанст­ва є поєднання окремих положень економічної думки з

елементами марксистської політичної економії. Лівокейн-сіанці піддають гострій критиці ідеї неокласичної школи і насамперед концепцію граничної корисності, намагаються переосмислити чимало фундаментальних категорій полі­тичної економії (вартість, ціна, капітал, прибуток, гроші та ін.) шляхом синтезу позитивних сторін класичної шко­ли політичної економії та марксистських поглядів.

Неокласичний синтез. Це узагальнююча економічна концепція, в якій поєднуються раціональні елементи теорії ціноутворення і розподілу доходів у межах неокла­сичного напряму (зокрема в межах теорії загальної еко­номічної рівноваги) з положеннями теорії макроекономі-чної рівноваги та зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму економічної теорії. При­хильники неокласичного синтезу розглядають теорію за­гальної економічної рівноваги як ідеальну модель функ­ціонування економічної системи. Але, на відміну від нео­класиків, які заперечували необхідність державного втручання в економіку, неокласичний синтез передбачає використання різноманітних методів державного регулю­вання з метою наближення до такої моделі. Тому концеп­цію неокласичного синтезу ще називають ортодоксаль­ним кейнсіанством. Його найвідоміпіі представники — американські економісти Е. Хансен, П. Самуельсон, Дж. Хікс, яких вважають авторами теорії доходів—витрат як ортодоксальної версії кейнсіанської доктрини. На дум­ку П. Самуельсона, вирішення ключових проблем грошової та фінансової політики за допомогою категорій теорії дохо­ду відроджує класичні істини і надає їм законної сили.

На відміну від кейнсіанської моделі мультиплікатора (як найпростішої моделі неокласичного синтезу), Дж. Хікс запропонував модель IS—LM, яка за допомогою відповідного наукового апарату показує відмінність між законом Сея (згідно з яким пропозиція породжує попит) і законом Вальраса (сукупна сума попиту в економіці за вартістю завжди дорівнює сукупній сумі пропозиції, або сума доходів і витрат в суспільстві збігається). Водночас в доходи зараховуються і грошові заощадження, а їх пев­ний обсяг знаходить свій вияв у попиті та пропозиції да­ного товару (тобто грошей), що, у свою чергу, впливає на рівновагу економічної системи. Механізм такої взаємодії досліджує модель Хікса. В ній, зокрема, аналіз сукупно­го попиту здійснюється у виробничому (реальному) і гро­шовому секторах. Головною умовою рівноваги в першому з них є рівність між інвестиціями і заощадженнями, а в Другому — між попитом на ліквідність і грошовою масою.

'.<••; Відповідно до теорії неокласичного синтезу рішення підприємців про інвестування значною мірою залежать від величини відсоткових ставок на позичковий капітал. Якщо на ринку позичкових капіталів ці ставки підвищу­ються, підприємці можуть затримати інвестиції у вироб­ництво, вкласти ці кошти в банки або придбати на них цінні папери. При зниженні відсоткових ставок діє зво­ротний механізм незалежно від того, чи здійснюється фі­нансування за допомогою власних або залучених коштів. Оскільки із зростанням маси доходу збільшується частка грошової маси для забезпечення поточних угод, то більш високому доходу відповідає вища ставка відсотка.

Теорію неокласичного синтезу критикують представ­ники монетаристської школи (зокрема М. Фрідмен), кон­цепції «економіки пропозиції», «раціональних очіку­вань». Головним напрямом такої критики є теза при­хильників неокласичного синтезу про те, що механізм ринкового саморегулювання має доповнюватися цілесп­рямованим державним втручанням, його коригуванням. Держава, на їхню думку, повинна лише створювати умо­ви для максимально вільного функціонування ринкового механізму. Така критика неконструктивна.

Марксистська політична економія. Ґрунтується на позитивних сторонах економічного вчення К. Маркса (окремі з них названі вище). Водночас сучасні марксисти виступають за синтез трудової теорії вартості та позитив­них сторін концепції граничної корисності з урахуван­ням вирішальної ролі першої, за плюралізм типів і форм власності, в тому числі приватної, за умов домінування трудової колективної та державної (що враховує загаль­нонаціональні інтереси) власності; за оптимальне поєд­нання ринкових та державних важелів регулювання еко­номіки при переважанні державних (а в його межах еко­номічних важелів); визнають роль функціонуючих капі­талістів у створенні вартості й додаткової вартості тощо.