1.2.3. Характеристика населення України

1.2.3. Характеристика населення України

Україна за чисельністю населення є однією з великих держав Європи. На початок 2003 р. за чисельністю жителів вона була на сьомому місці після Росії, Німеччини, Великої Британії, Італії, Туреччини та Франції. Чисельність постійного населення України на початок 2003 р. становила 47,8 млн осіб. Динаміка його чисельності подана в табл. 1.2.2.

Таблиця 1.2.2

ЧИСЕЛЬНІСТЬ ПОСТІЙНОГО НАСЕЛЕННЯ1, 2

Як випливає з табл. 1.2.2, чисельність постійного населення в Україні спочатку зростала, а з 90-х років минулого століття почала зменшуватися через перевагу смертності над народжуваністю. Найстрімкіше скорочення чисельності населення з 1989 р. по 2003 р. відбувається (дод. 1) у Донецькій (558 тис. осіб), Луганській (355,4 тис. осіб), Дніпропетровській (348,4 тис. осіб), Харківській (309,3 тис. осіб) областях. Зросла чисельність у Закарпатській області (1,6 тис. осіб).

Україна належить до держав з високою щільністю населення. Щільність населення3 на 1 км2 на початок 2003 р. становила 79,2 осіб. Це досить високий показник, що свідчить про загалом сприятливі умови проживання та високий рівень освоєння території. Для порівняння: у Російській Федерації щільність населення на 1 км2 — 8,4 особи, Білорусії — 47,9 особи, Казахстані — 5,4 особи4.

Однак розселення людей по території України не є рівномірним. За цим показником усі області можна поділити на три групи: з високим, середнім та низьким рівнем густоти населення.

До першої групи з густотою населення понад 100 осіб на 1 км2 належать області: Дніпропетровська, Донецька, Закарпатська, Івано-Франківська, Київська (з Києвом включно), Луганська, Львівська, Чернівецька.

До другої групи (густота населення від 70 до 100 чол. на 1 км2) належать: Автономна Республіка Крим та області: Вінницька, Запо­різька, Одеська, Тернопільська, Харківська, Хмельницька, Черкаська.

До третьої трупи с густотою населення менше 70 чоловік на 1 км2 увійшла решта областей: Миколаївська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Херсонська, Чернігівська, Кіровоградська.

Зміни в динаміці загальної чисельності населення визначаються змінами у розміщенні міського і сільського населення. Розміщення міського і сільського населення має істотний вплив на раціональне розміщення та оптимальний розвиток продуктивних сил. Розвиток продуктивних сил, поліпшення розміщення виробництва, комплексний підхід до розвитку регіонів визначили інтенсивне територіальне пересування населення, зокрема з сіл до міст. Унаслідок цього також відбувалося скорочення чисельності сільського населення, значно підвищилася питома вага місь­кого (див. табл. 1.2.2). Дослідження показують, що основна час­тина населення і його трудового потенціалу зосереджена в містах. Міське населення на початок 2003 р. дорівнювало 32,0 млн осіб, або 66,9 % загальної чисельності населення країни. Аналіз статистичних даних свідчить, що міське населення протягом значного періоду мало стійку тенденцію до зростання.

Показник питомої ваги міських жителів має за даними на початок 2003 р. суттєві територіальні відмінності — від 37 % у Закарпатській області до 90,1 % у Донецькій2. Що лише в 5 областях країни (Вінницька, Закарпатська, Івано-Франківська, Пол­тавська, Черкаська) переважає сільське населення, а в решті регіональних одиниць частка міського становить понад половину населення. Такі особливості територіальної концентрації населення та наявні відмінності соціально-економічного, екологічного та полі­тичного розвитку обумовили і своєрідність зрушень у загальній чисельності населення України та її регіонів.

Найвищий темп приросту міського населення за вказаний період мав місце в слабо урбанізованих областях з аграрно-індуст­ріальним характером господарства. Міське населення України проживає у різних типах поселень: малих містах (з населенням до 50 тис. жителів), середніх (50—100 тис. жителів), великих 100—250 тис. жителів та найбільших (понад 500 тис. жителів), а також у селищах міського типу.

Слід визначити, що зростання чисельності міського населення притаманне більшості країн з високим рівнем людського потенціалу. Так, частка міського населення у США за період з 1975 по 2001 р. зросла з 73,7 % до 77,4 %, Канаді з 75,6 % до 78,9 %, Японії з 75,7 % до 78,9 %, у Франції з 73 % до 75,5 %, Німеччині з 81,2 % до 87,7 %, Росії з 66,4 % до 72,91.

Найсуттєвішим фактором формування чисельності сільського населення є соціально-економічні умови, що склалися в Україні у певні періоди її історичного розвитку. Оскільки основною економічною базою господарського розвитку сільської місцевості є сільськогосподарське виробництво, то залежно від специфіки цього виробництва у певних природних і соціально-економічних умовах здійснювалося відтворення загальної чисельності насе­лення та особливо його працездатної частини.

Сільське населення України на початок 2003 р. становило 15,8 млн осіб, або 33,1 % загальної чисельності населення країни. Статистичні дані за 1959—2003 рр. (див. табл. 1.2.2) свідчать, що чисельність сільського населення зменшилася з 22,7 млн чол. у 1959 р. до 15,8 млн чол. у 2003 р., або на 6,9 млн чол., тобто має довготривалу і стабільну тенденцію. Динаміка чисельності сільського населення має значні територіальні відмінності. За 1959—2003 рр. чисельність сільських жителів зросла тільки в Автономній Республіці Крим (з 426,1 тис. осіб у 1959 р. до 752,3 тис. осіб у 2003 р.), а також у Закарпатській області (з 655,3 тис. осіб у 1959 р. до 789,5 тис. осіб у 2003 р.)2. У решті областей країни відбулося скорочення сільського населення.

Таким чином, розміщення населення по території та особливості його зосередження в різних типах поселень обумовлені спе­цифікою соціально-економічного розвитку країни, конкретними зрушеннями в економічній і соціальній сферах, а також у терито­ріальній структурі та організації народного господарства, особли­во галузей матеріального виробництва.

Статево-вікова структура населення є одним із важливих демографічних показників. Вона дозволяє зробити певні висновки щодо демографічних тенденцій та визначити можливі зміни динаміки чисельності населення в майбутньому. Сама ж статево-вікова структура населення є результатом особливостей народжуваності і смертності населення в конкретних історичних умовах відтворення.

Аналіз статистичних матеріалів (див. табл. 1.2.2) свідчить про те, що в Україні спостерігається постійне переважання жінок у загальній чисельності населення. При цьому абсолютна перевага жінок дещо зростає. Так, чисельність жінок збільшилася з 23,2 млн осіб у 1959 р. до 25,7 млн осіб у 2003 р., жінки становлять 53,8 % усього населення. Перевага чисельності жінок над чоловіками пояснюється насамперед нижчою смертністю жінок, з одного боку, а також війнами та міграцією за межі держави, що найбільше впливає на чисельність чоловіків.

Важливу роль у природному відтворенні населення та визначенні демографічної бази трудового потенціалу відіграє характер вікової структури населення. Характерною особливістю сучасної вікової структури населення України є зниження частки дітей у загальній чисельності населення (дод. 2). Це свідчить про те, що в Україні на сучасному етапі її соціально-економічного розвитку склався звужений тип відтворення населення. Причому сільське населення, судячи з його вікової структури, має менші можливості порівняно з міським щодо активізації відтворення нових поколінь.

Важливим фактором подальшого економічного та соціального розвитку країни є співвідношення між основними віковими групами населення — допрацездатного віку, працездатного та старшого за працездатний

Аналіз вікової структури населення за 1959—2001 рр. показує істотне зменшення чисельності населення у віці, молодшому за працездатний. З 1979 р. дещо зменшилася чисельність і питома вага осіб працездатного віку (чоловіків у віці 16—69 років і жінок — 16—54 роки). Чисельність населення України у віці, стар­шому за працездатний, щорічно зростає[2].

Зменшення питомої ваги дітей при одночасному зростанні населення у віці, старшому за працездатний, свідчить про зростання демографічного навантаження постійного населення та постаріння населення.

При збереженні сучасних тенденцій народжуваності і смертності у майбутньому цілком можливе подальше збільшення питомої ваги осіб похилого віку і, відповідно — загальне постаріння населення України, що знижує загальний коефіцієнт народ­жуваності та збільшує коефіцієнт смертності населення.

У складі населення України за національностями (дод. 3) спостерігається яскраво виражена перевага двох етносів: українців та росіян. При цьому переважну більшість становлять представники корінної національності — українці, чисельність яких дорівнювала у 2001 р. 37 541,7 тис. осіб, або 77,8 % від загальної кількості населення. За 1959—2001 рр. кількість українців, які проживають в Україні, зросла на 5383,2 тис. осіб. Поряд з українцями на території України проживає понад 100 національностей. Серед них найбільшу частку становлять росіяни — 8334,1 тис. осіб, або 17,3 % усього населення країни.

Протягом історичного періоду національний склад населення України змінювався, і сучасні державні кордони країни суттєво відрізняються від етнічних меж проживання українців. Українці проживають не лише на суміжних з Україною територіях, а й у багатьох віддалених від неї країнах. Але найбільша кількість таких українців проживає в Росії. Значна частина українців постійно проживає у Польщі, Білорусі, Словаччині, Молдові, США, Канаді, Аргентині, Німеччині та багатьох інших державах. Національний склад населення України постійно змінюється і під впливом міграції. За останні роки з України виїжджало більше населення, ніж приїжджало на її територію.