1.2.6. Міграційні процеси: сутність, причини, види та показники міграції

1.2.6. Міграційні процеси: сутність, причини, види та показники міграції

Поряд з природним рухом на демографічні параметри населення впливає територіальна мобільність, або механічний рух населення. Останній пов’язаний з міграційними процесами. Міграція у перекладі з латинської (migratio, migro) означає переміщення, переселення. Переважно під міграцією розуміють такі територіальні переміщення населення, які супроводжуються зміною місця прожи­вання та місця праці (назавжди або на досить тривалий строк) як у межах однієї країни, так і поза її межами. У демографічних та де­моекономічних дослідженнях термін «міграція» вживається щодо таких актів переміщень у просторі, які пов’язані, по-перше, з пере­тином адміністративних меж населених пунктів, по-друге, із зміною індивідом місця проживання назавжди чи на певний строк1.

Соціально-економічна суть міграції населення полягає у забезпеченні кількісної та якісної відповідності між потребою у робочій силі та наявністю її у різних регіонах держави, а також у реалізації прагнень працівників задовольнити особисті потреби соціального, професійно-кваліфікаційного та духовного характеру.

У науковій літературі існує різноманітна класифікація чинників (часто взаємозалежних), під впливом яких формуються напрямки та масштаби міграційних процесів. Переміщення у просторі відбувається внаслідок дії економічних, соціальних, демог­рафічних, політичних, етнічних, освітніх, морально-психологіч­них, військових, екологічних та інших факторів, але ці чинники діють одночасно, вони певною мірою взаємозалежні, тож виявити окремі компоненти міграційного процесу, сформовані під впли­вом одного чи двох факторів, як правило, складно.

Будь-який міграційний акт відбувається під дією комплексу мотивів. Вони залежать від суб’єктивних та об’єктивних причин: з одного боку, міграції відбуваються за особистим бажанням — кожен громадянин має право і можливість вибирати для себе місце проживання та праці, тобто задовольнити свої різноманітні потреби матеріального, професійно-кваліфікаційного і духовного характеру.

Поділяють також фактори міграції на некеровані і керовані суспільством, іншими словами — умови (природні умови різних ре­гіонів і поселень, ступінь їх розвитку, обжитості і благоустрою, географічне положення) і фактори-регулятори (демографічні — інтенсивність природного зростання населення, його склад за віком і статтю, співвідношення корінного населення та приїжджого, старо­жилів і новоселів, етнічні відмінності між групами в мові, духовній культурі, побуті, національних обрядах, звичаях тощо; соціально-психологічні — інтенсивність соціального спілкування людей, со­ціально-психологічний клімат, соціальні умови життя людей).

Виділяють також чинники міграції за сферою їх прояву: народногосподарські, територіальні, галузеві та внутрівиробничі, а також постійні, тимчасові і змінні залежно від їх використання в регулюванні міграційних процесів. Міграція значною мірою впли­ває на формування, функціонування й розвиток ринку праці. Мігра­ція як чинник розвитку ринку виконує прискорювальну, розподіль­чу та селективну функції1.

Забезпечення певного рівня географічної мобільності робочої сили, змінність складу трудоактивного населення регіону та збіль­шення місць проживання індивіда протягом життя є результатами здійснення прискорювальної функції. Розподільча функція міграції виявляється у перерозподілі населення між регіонами за рахунок чого досягається більша відповідність між попитом на робочу силу та її пропозицією. Селективна функція міграції полягає у зміні якісного складу населення і робочої сили регіонів унаслідок нерівномірної участі у міграційних процесах представників різних соціально-демографічних груп.

У науковій літературі існують різноманітні підходи до виділення типів міграцій.

Класифікуючи міграції стосовно до будь-якої країни, виділяють зовнішню (міждержавну) і внутрішню. До зовнішньої міграції відносять такий рух населення через державні кордони, який пов’язаний зі зміною місця проживання.

Зовнішня міграція за територіальним охопленням включає міжконтинентальні та внутріконтинентальні переміщення. Зовнішня (міждержавна) міграція існує в різних формах: трудовій, сімейній, рекреаційній, туристичній та ін. Міждержавна міграція робочої сили в другій половині ХХ ст. стала важливою частиною процесу інтернаціоналізації міжнародного господарського життя. Трудовий потенціал, будучи важливим фактором виробництва, шукає свого найефективнішого використання не лише в рамках національного господарства, а й у масштабах світової економіки. Зовнішня міграція має два боки: еміграція — виїзд працездатного населення з країни перебування для довгострокового чи постійного проживання в іншу країну та імміграція — в’їзд робочої сили в дану країну з-за кордону (на постійне або тривале проживання для навчання, працевлаштування або з метою втечі від дискримінації, переслідувань тощо).

Внутрішня міграція — це переміщення населення в межах однієї країни.

Розрізняють міграції сільського та міського населення, міжміські міграції та міграції у межах сільської місцевості. Розрізняють також і міграції в межах окремих великих територіальних одиниць — області, економічного району, автономної республіки. У цих випадках міграції поділяють на внутріобласні та міжобласні, внутрірайонні та міжрайонні.

За тривалістю міграції поділяються на постійні (безповоротні) та тимчасові (зворотні).

Постійна (безповоротна) міграція — це переміщення населення, що супроводжується зміною постійного місця проживання. Масштаби зазначених переміщень, структура населення, яке в них задіяне, обумовлюють зміну кількісних і якісних характеристик населення конкретного населеного пункту, збільшують чи зменшують його трудовий потенціал. Прикладом постійної міграції є переселення сільських жителів до міст, а тимчасової (зворотної) — навчання, робота на іншій території за контрактом тощо.

Тимчасові міграції поділяються на маятникові, циклічні, епізодичні.

Маятникова міграція — це щоденні або щотижневі поїздки населення від місць проживання до місць роботи або навчання, що розташовані в різних населених пунктах. У маятникових міг­раціях бере участь значна частина міського й сільського населення. Радіус маятникової міграції для великих міст дорівнює близько 40—70 км, для середніх — 25—30 км. Маятникова міграція задовольняє матеріальні та соціальні потреби, але приводить до надмірної втоми, бо пов’язана також з витратами вільного часу мігрантами, що скорочує можливості їх відпочинку і відновлення сил, виховання дітей, підвищення освітнього і куль­турного рівня тощо.

Циклічна (сезонна) міграція — це переміщення працездатного населення, пов’язане з пошуком роботи на певний час з поверненням на попереднє місце проживання (наприклад, сезонні роботи).

Епізодична міграція являє собою ділові, культурно-побутові, рекреаційні та інші поїздки, що здійснюються нерегулярно у часі.

Вимушена міграція — це переміщення особи, що супроводжується перетинанням державного кордону, у зв’язку з учиненням щодо неї або членів її сім’ї насилля чи переслідування в будь-якій формі або реальною можливістю піддатися насиллю чи переслідуванню, а також вимушене переміщення громадян України, іноземців чи осіб без громадянства, які проживають чи перебувають в Україні, що супроводжується перетинанням меж адміністративно-територіальних одиниць України у зв’язку з екологічними, техногенними та іншими обставинами надзвичайного характеру.

За правовою ознакою мігрантів поділяють на легальних, напівлегальних, нелегальних. Легальні мігранти перетинають між­народні кордони на законних підставах, тобто мають візу на в’їзд на певний термін або, перебуваючи в інших країнах, продовжили термін її дії. Напівлегальні мігранти, маючи візу, прибувають до країни на законних підставах, але через певний час з різних при­чин відмовляються виїхати до своєї батьківщини і залишаються у країні перебування. Нелегальні мігранти покидають країни постійного проживання, перетинають кордони держав без офіційного дозволу, тобто без візи на в’їзд.

За способом реалізації міграції поділяються на організовані та неорганізовані, індивідуальні. Перша здійснюється за допомогою й за участі державних та громадських органів, другі ж — силами й коштом самих мігрантів без матеріальної та організованої підтримки з боку будь-яких установ.

Для дослідження міграційних процесів велике значення має виз­начення соціально-демографічних характеристик мігрантів, оцінка обсягів міграцій, вивчення кількісних і структурних характеристик міграційних процесів, прогнозування напрямків та інтенсивності їх розвитку. Вивчення міграційних процесів ґрунтується на матеріалах переписів населення, даних поточного обліку мігрантів, вибіркових досліджень окремих міграційних потоків. Основним джерелом оперативної інформації про міграцію населення в Україні сьогодні є поточний облік міграційних подій. Він здійснюється шляхом безпосередньої реєстрації осіб, задіяних у міграційних процесах, тих, хто виписується з попереднього або прописується на новому місці проживання. Ця процедура пов’язана із заповненням талонів статис-
тичного обліку до адресних листків прибуття та вибуття.

Структуру загальних міграційних потоків, їх питому вагу, з якої наочно можна уявити її кількісний і якісний характер (орієнтовно, тому що ці пропорції змінюються, хоча й у відносно невеликих розмірах), дано на рис. 1.2.2, яку розроблено кандидатом економічних наук Т. П. Петровою.

Рис. 1.2.2. Структура територіального руху населення в Україні

На даний час є ряд теорій, які пояснюють причинно-наслідко­вий зв’язок міграції робочої сили. За їх допомогою на макрорівні поєднуються масштаби, напрями, інтенсивність різних міграційних потоків між регіонами за параметрами соціально-економіч­ного розвитку території (заробітною платою, рівнем зайнятості, розмірами капіталовкладень, житловими умовами, кількістю робочих місць та ін.). На мікрорівні вивчається міграційна реакція окремих індивідів, сімей або домогосподарств на зміну тих чи інших показників умов життя, важливих з погляду прийняття рішень на міграцію.

Для характеристики механічного руху населення використовуються такі показники:

дані про прибуття і вибуття населення конкретного регіону і країни за певний проміжок часу;

сума прибулого і вибулого населення (міграційний обмін);

різниця між величиною прибулого і вибулого населення (сальдо механічного руху);

інтенсивність механічного руху, що визначається як відношення кількості мігрантів до загальної чисельності населення або кількість мігрантів на 1000 осіб населення.

Сальдо міграцій населення визначається за формулою:

,          (1.2.8)

де  — сальдо міграцій населення за міжпереписний період, осіб;

 — чисельність населення на дату наступного перепису, осіб;

 — чисельність населення на момент попереднього перепису, осіб;

 — природний приріст населення за міжпереписний період, осіб.

Загальний обсяг прибуття населення з-за меж України протягом року визначається за формулою:

,          (1.2.9)

де  — кількість осіб, прибулих з-за меж колишнього СРСР, за даними статистики реєстрації за місцем проживання;

 — кількість, осіб прибулих з-за меж колишнього СРСР, за даними реєстрації іноземців (термін перебування яких в Україні перевищив 3 місяці);

 — кількість осіб, прибулих з-за меж колишнього СРСР, за даними обліку біженців;

 — кількість затриманих нелегальних мігрантів, прибулих з-за меж колишнього СРСР;

 — кількість осіб, прибулих з держав колишнього СРСР, за даними вибіркових обстежень на кордоні;

 — кількість осіб, вибулих протягом року з числа прибулих з держав колишнього СРСР у році Х, термін перебування яких в Україні не перевищує 3-х років, за даними вибіркових обстежень на кордоні.

Обсяг вибуття населення за межі України протягом Х року визначається за формулою1

,         (1.2.10)

де  — кількість осіб, вибулих за межі України, за даними статистики реєстрації за місцем проживання;

 — кількість осіб, вибулих за межі колишнього СРСР, за даними обліку карток подорожуючих;

 — кількість осіб, прибулих з-за меж колишнього СРСР, протягом року Х на І квартал року Х + 1 з числа вибулих за межі колишнього СРСР у році Х, термін відсутності яких в Україні не перевищує 3 місяці, за даними обліку карток подорожуючих;

 — кількість осіб, вибулих до держав колишнього СРСР, за даними вибіркових обстежень на кордоні;

 — кількість осіб, прибулих протягом року Х та І кварталу року Х + 1 з числа вибулих до держав колишнього СРСР у році Х, термін відсутності яких в Україні не перевищує 3 місяці, за даними вибіркових обстежень на кордоні.

За останні роки міграційні процеси в Україні набули принципово нового характеру та якості, змінилися пріоритети. Внаслідок відпливу сільських мешканців до міст сформувалися системи з високою концентрацією міського населення. Водночас у сільській місцевості в багатьох регіонах розширюються межі слабо заселених територій, виводяться з господарського обігу значні площі земель. Багаторічний відплив сільської молоді до міст України та за її межі визначив деформацію всіх демографічних структур і процесів у сільській місцевості, що супроводжувалося збільшенням частки осіб пенсійного віку, зростанням смертності, скороченням народжуваності, зниженням природного приросту сільського населення.

Міграція населення в межах України та до інших країн, за деякими винятками, характеризується зміною її напрямів і географічних зв’язків.

Число вибулих у 2002 р. з України дорівнює 76 264 осіб. У тому числі вибули до країн СНД — 49 429 особам, до інших країн 26 835 осіб.

У міждержавній міграції можна виділити п’ять напрямів:

міграція з розвинутих до промислово розвинутих країн;

міграція в межах промислово розвинутих країн;

міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;

міграція робочої сили з колишніх соціалістичних країн (схожа на міграцію з країн, що розвиваються, до промислово розвинутих);

міграція наукових працівників, спеціалістів з промислово розвинутих країн до країн, що розвиваються.

Для промислово розвинутих країн іноземна робоча сила з країн, що розвиваються, означає забезпечення ряду галузей, інфраструктурних служб, необхідними прицівниками, без яких неможливий нормальний виробничий процес, а іноді й просто нормальне повсякденне життя. Наприклад, у Франції емігранти становлять 25 % усіх зайнятих у будівництві, в Бельгії — половину всіх шахтарів, у Швейцарії — 40 % будівельників.

Невід’ємною реальністю функціонування українського ринку праці є трудова міграція, тобто переміщення через кордони або між адміністративно-територіальними одиницями України з метою виконання робіт, надання послуг на платній основі чи ведення будь-якого виду підприємницької діяльності, не забороненої законодавством. Наші співвітчизники працюють у Сполучених Штатах Америки, Великій Британії, Німеччині, Франції, Ізраїлі, Туреччині, Греції, на Кіпрі та в багатьох інших країнах. Паралель­но з еміграційними в Україні набирають сили імміграційні процеси. Найчастіше серед іноземної робочої сили на вітчизняному ринку праці можна зустріти громадян з Туреччини, В’єтнаму, Ки­таю, Болгарії, Молдови. Проте, незважаючи на постійне збільшен­ня масштабності еміграційних та імміграційних потоків, Україна продовжує залишатися країною — експортером робочої сили.

Як вважають українські вчені (член-кореспондент НАН Украї­ни Е. М. Лібанова та ін.), на сьогодні каналами трудової міграції українських громадян є:

самостійний пошук місця роботи (передусім у державах, з якими Україна не має візового режиму);

використання туристичних агенцій, через які громадяни Украї­ни легально як туристи потрапляють до країн, з якими Україна має візовий режим, і нелегально працюють на їх території;

використання послуг суб’єктів господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні за кордоном;

запрошення українських фахівців безпосередньо іноземною стороною.

Важелями державного регулювання трудових міграцій в Україні є:

створення місткого і привабливого внутрішнього ринку праці;

приєднання України до багатосторонніх міжнародних договорів з питань праці та соціального захисту трудових мігрантів;

укладання міждержавних та міжурядових угод щодо працевлаштування трудових мігрантів;

співробітництво прикордонних регіонів держав, що межують з Україною, у питаннях розвитку прикордонних міграцій і вза­ємного врегулювання трудової діяльності громадян, які працю­ють за межами своїх держав;

розвиток інституту ліцензування господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні громадян України за кордоном з метою посилення їх соціального захисту та запобігання торгівлі людьми.

Політика Уряду в галузі регулювання трудової міграції є складовою державної політики у сфері зайнятості населення і має насамперед вестися через формування сучасного мобільного внутрішнього ринку праці (через піднесення освітньо-професійного рівня, який дозволяє мати роботу, створення робочих місць, через пристойну оплату праці).

Наслідки міграції не однакові для різних країн та їх територіальних підрозділів. Серед позитивних результатів зовнішньої трудової міграції для України можна назвати такі:

сприяння інтеграції України до світового ринку праці;

послаблення потоку безробіття на національний ринок праці, зниження соціальної напруженості в суспільстві;

надходження до України додаткової іноземної валюти у формі грошових переказів трудових емігрантів та інвестування коштів в економіку через створення спільних підприємств з іноземними засновниками;

надання працеспроможному населенню можливості реалізувати свої здібності за кордоном, підвищити рівень кваліфікації, поліпшити матеріальне становище;

забезпечення за рахунок іноземної робочої сили покриття дефіциту фахівців рідкісних професій та кваліфікацій в Україні;

спонукання продуктивнішої діяльності українських працівників через створення конкуренції з закордонними фахівцями.

Залучати переважно молодих, добре освічених осіб до міграційних процесів є свого роду демографічною і демоекономічною «інвестицією»1 до країн імміграції та, навпаки, сприянням постарінню населення, погіршення трудоресурсного потенціалу в країнах еміграції. Крім того, міждержавні трудові міграції — важливий чинник розвитку технологій, обміну досвідом роботи, чинник перебудови професійної та кваліфікаційної структури зайнятості, швидкого й ефективного пристосування до умов світового ринку.

Серед негативних наслідків трудової міграції можна назвати такі:

втрата Україною найконкурентоспроможнішої частини власної робочої сили (особливо науковців і фахівців), що призводить до уповільнення темпів науково-технічного прогресу;

збільшення тиску на національний ринок праці внаслідок створення іноземними громадянами конкуренції місцевій робочій силі;

втрата Україною іноземної валюти, що вивозиться іммігрантами як власні заощадження;

дискримінація та експлуатація наших громадян з боку місцевих роботодавців;

виникнення політичних та економічних претензій до України з боку країн-реципієнтів у зв’язку зі збільшенням нелегальної трудової міграції українців;

зростання злочинності та соціальної напруженості у суспільстві через міжнаціональні конфлікти.

За прогнозованими розрахунками сальдо міграції населення України поступово зростатиме і досягне у 2009 р. межі 100 тис. осіб2. У разі підвищення рівня та якості життя населення, за пронозами вчених Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ, обсяг вибуття в Україні поступово зменшуватиметься внаслідок пом’якшення дії факторів, що стимулюють від’їзд, та завдяки розширенню можливостей здійснення зворотної трудової міграції сальдо міграції досягне до 2015 р. 50 тис. осіб на рік[1].

В умовах ринкової економіки та формування ринку праці міграція є засобом активного підтримання територіально-галузевої збалансованості трудового потенціалу в народногосподарському комплексі України.

Згадані вище вчені вважають, що основні проблемні питання у сфері трудової міграції, які потребують врегулювання, є такими:

налагодження обліку трудових мігрантів, які працюють за межами України;

активізація політики щодо формування привабливого внутрішнього ринку праці;

проведення політики посилення соціального захисту трудя­щих-мігрантів — громадян України, які працюють за кордоном;

проведення політики превентивних заходів щодо запобігання нелегальним трудовим міграціям.