1.3. Функції і принципи соціальної роботи

Організаційний потенціал системи соціальної роботи, ефектив­ність взаємодії її структурних елементів реалізуються через сукуп­ність виконуваних ними функцій за умов дотримання відповідних принципів соціальної роботи.

Будь-яке управління суспільними процесами здійснюється через певну систему функцій — окремих, відносно самостійних, але тісно взаємопов'язаних видів відповідної діяльності. Функції органів соціальної роботи вирізняються специфічним змістом, універсальністю, особливою просторово-часовою формою вираження. Вони викону­ють зустрічну, випереджальну роль у здійсненні захисту, страхуван­ні й гарантуванні соціальної забезпеченості різних верств населення. Загалом через наведені функції реалізується система соціального піклування і зобов'язань, а для професійного працівника соціальної сфери це означає сукупність певних умінь, кваліфікації і компетенції.

Держава через політику перебирає на себе найважливіші функції, пов'язані із забезпеченням прав людини в соціальній галузі. Суть цієї політики полягає в запобіганні подальшому погіршенню життя народу; досягненні ефективної зайнятості й обмеженні надмірного зростання рівня безробіття; створенні необхідних передумов для поступового поліпшення матеріального становища й умов життя різних верств і груп населення.

Провідним державним органом із зазначених питань є Міністер­ство праці та соціальної політики України, рівень компетенції якого визначають Верховна Рада, Президент і Кабінет Міністрів України. Різноманітні функції і завдання цього міністерства визначені в за­твердженому урядом Положенні і стосуються всіх сфер системи соці­ального захисту. Зокрема, міністерство розробляє положення з ос­нов державної політики для тих, хто потребує допомоги; аналізує і прогнозує рівні життя різних категорій населення; готує рекоменда­ції для цільових і регіональних програм; забезпечує розробку норма­тивів, необхідних для функціонування системи соціального захисту тощо.

Міністерство праці та соціальної політики України виконує різні функції, виходячи з проблем, що виникають у діяльності суб'єктів соці­ального захисту. В апараті управління міністерства визначені такі важ­ливі функціональні обов'язки органів соціальної роботи:

•  пенсійне обслуговування і забезпечення субсидіями; соціальне
обслуговування; медико-соціальна експертиза; реабілітація інва­
лідів і надання протезно-ортопедичної допомоги;

•  підготовка законодавчих проектів із соціального захисту насе­
лення;

•    соціальна допомога сім'ям і дітям; зовнішньоекономічне і міжна­
родне співробітництво; підготовка і перепідготовка кадрів.
Певний рівень компетенції і функції визначені в діяльності мініс­
тра, його заступників і працівників апарату управління.

Низку функцій соціального захисту Міністерство праці та соці­альної політики України виконує через Державну службу зайнятості населення, Міністерство у справах сім'ї і молоді, Міністерство осві­ти і науки, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство охорони здоров'я та інші центральні органи управління.

Для регіонального (місцевого) рівня основні функції регламенто­вані зазначеними органами і передбачають певну свободу щодо ком­петенції з урахуванням специфіки і можливостей територій. На ці органи державою покладено розв'язання виробничо-економічних проблем щодо виконання соціальних завдань; планово-управлінську діяльність, згідно з якою здійснюється гнучка політика адміністра­тивних і самоврядних форм керівництва галуззю; фінансово-еконо­мічну діяльність; створення різноманітних фондів соціальної допо­моги; виконання регіональних програм; створення сприятливих умов для проживання населення та ін. Загалом через різні управлін­ські органи (комітети, відділи, сектори, фонди тощо), що мають пев­ні рівні функціональних обов'язків, розв'язуються проблеми соці­альної захищеності людини.

Трудовий колектив є важливим суб'єктом і об'єктом державної політики, що здійснює такі функції: виробничо-економічну, політич­ну, управлінську, виховну та соціальну. Суть останньої полягає у по­ліпшенні матеріальних і культурних умов життя людей, прогресив­ному розвитку соціальної структури колективу, поліпшенні у ньому внутрішніх відносин, створенні сприятливого морально-психологіч­ного клімату, участі в соціальному забезпеченні, розвитку сфери охорони здоров'я, організації допомоги в сімейному житті, дозвіллі, дотриманні принципів соціальної справедливості.

У трудових колективах застосовуються різні форми (й обсяги) со­ціального захисту. Основні з них можуть передбачатися в угодах із адміністрацією (виплати, пільги, натуральна допомога та ін.), охоп­лювати не лише працівників, а й членів їхніх сімей, ветеранів. Для їх­ньої соціальної підтримки на підприємствах створюються відповідні фонди. Особлива роль у цьому належить професійним спілкам, які укладають колективні угоди з органами державного управління і роботодавцями. З профспілковими комітетами узгоджуються, зо­крема, розмір прожиткового мінімуму, мінімальна заробітна плата, розміри індексації, субсидій та інші соціальні гарантії. На окремих підприємствах створено підрозділи соціального розвитку, які виконують додаткові функції соціального забезпечення трудового колек­тиву, зокрема забезпечують працівників і ветеранів продуктами харчування, споживчими товарами, вирішують житлово-побутові питання, а також питання оздоровлення працівників і їхніх сімей, організації дозвілля тощо, співпрацюють із дошкільними дитячими закладами. Соціальні служби тісно взаємодіють із адміністраціями виробничих підрозділів, громадськими організаціями та місцевими органами влади.

Ефективність соціальної роботи залежить від її наукової обґрун­тованості й якісного виконання. Це потребує глибокого знання закономірностей розвитку соціальних процесів, конкретних умов життєдіяльності людей, уміння використовувати наукові висновки і практичний досвід, творчо підходити до нових соціальних проб­лем. У цьому полягає основне завдання теорії і методики соціаль­ної роботи. Основні компоненти соціальної роботи як цілісного ме­ханізму — об'єкт свідомого впливу та умови його життєдіяльності; суб'єкт свідомого впливу і його можливості; мета і закономірності взаємодії суб'єкта й об'єкта; принципи й методи цього процесу; йо­го результати.

Одне з центральних місць у змісті механізму соціальної роботи належить принципам і методам, які поряд із закономірностями за­безпечують її науковість і дієвість.

Що таке принципи соціальної роботи? Це основоположні ідеї, правила, норми поведінки органів соціального захисту та підтримки населення, що зумовлюються закономірностями соціальних проце­сів і вимогами передової практики.

Для соціальних процесів характерна взаємодія великих мас лю­дей із різноманітними інтересами, прагненнями і зв'язками, які не­можливо детально з'ясувати і врахувати. Тому визначають загаль­ний, осьовий (серединний) напрям розвитку соціального процесу, що виявляється як закономірна тенденція. Вона недоступна для чут­тєвого, безпосереднього сприймання, а може бути пізнана лише на основі абстрактного мислення, аналізу і синтезу багатьох проявів со­ціальної дійсності. Спеціалісти соціальної сфери не мають можли­вості в кожному конкретному випадку вдаватися до теоретичного дослідження тієї чи тієї ситуації, щоб підготувати висновки й реко­мендації для своїх практичних дій, а тому використовують узагаль­нені результати вчених, попередній соціальний досвід, що стають загальною засадою, правилом, принципом їхньої діяльності.

Принципи соціальної роботи — це не приблизні абстракції чи су­б'єктивні умовиводи. Вони об'єктивні за змістом і суб'єктивні лише за формою. Люди формулюють їх для того, щоб повсякденна прак­тика не суперечила наявним соціальним закономірностям і водночас була раціональною, економічною та ефективною.

Оскільки в соціальній сфері функціонує велика сукупність склад­них, різноманітних зв'язків і відносин, принципи соціальної роботи мають системний характер. їх можна звести у три групи: соціально-політичні; організаційні; психолого-педагогічні. Перші виражають ви­моги, що випливають із науково обґрунтованого змісту соціальної політики держави. Це державний підхід до завдань, що розв'язують­ся у соціальній роботі; гуманізм і демократизм соціальної роботи; тісний зв'язок змісту й форм цієї роботи з конкретними умовами життєдіяльності особи, соціальної групи; законність і справедли­вість соціальної роботи. Що вони означають конкретно?

Забезпечення на практиці державного підходу до соціальної робо­ти передбачає вміння аналізувати й виявляти тенденції соціально-політичного розвитку суспільства, відповідно визначати найефек­тивніші способи розв'язання соціальних проблем; бачення перспек­тив розвитку соціальної роботи, підпорядкованої інтересам соціального захисту населення, і вміння розв'язувати актуальні зав­дання сьогодення; рішучу боротьбу з будь-якими проявами відом-чості й місництва, що завдають шкоди інтересам особи, сім'ї, сус­пільства.

Принцип гуманізму соціальної роботи передбачає визнання лю­дини найвищою цінністю, захист її гідності й громадянських прав, створення умов для вільного і всебічного виявлення здібностей кож­ного. Людяність, людинолюбство — органічна властивість соціаль­ної роботи, її сутнісна характеристика. Для неї насамперед важливі такі критерії людської діяльності й міжособистісних стосунків, у яких виражається єдність.

Принцип гуманізму соціальної роботи тісно пов'язаний з демо­кратизмом взаємовідносин соціального працівника і клієнта, їхнім довірливим, переважно неформальним характером. Такі зв'язки ви­никають і будуються на основі психологічних контактів, узгодже­ності особистих якостей, спільності інтересів, що, як відомо, не ма­ють офіційного, санкціонуючого значення. Принцип демократизму спонукає спеціаліста соціальної роботи до постійних пошуків оптимальних рекомендацій клієнту, врахування мінливих обставин, мобі­лізації творчих професійних здібностей, дотримання норм і правил спілкування, виявлення поваги й чуйності до людини, залучення її до розв'язання наявних проблем, тактовності, впливу силою свого ро­зуму, знань, моральності, досвіду.

Принципове значення поряд із гуманізмом і демократизмом має тісний зв 'язок соціальної роботи з конкретними умовами життєді­яльності людей. Він забезпечує єдність теорії та практики, реалістич­ність і дієвість застосовуваних форм і методів соціальної підтримки населення, захисту його прав та інтересів.

Життя таке багате й різноманітне, що теорія не може передбачи­ти поради на всі випадки. Умови й обставини життєдіяльності лю­дей змінюються. Та й саме населення і конкретна особа весь час перебувають у русі, їхні потреби й інтереси оновлюються, збагачу­ються. Змінюються також можливості задоволення їх. Це визначає постійну новизну і специфічність соціальних проблем, які розв'язу­ють соціальні працівники. Тому вони весь час повинні аналізувати й оцінювати конкретну ситуацію, здійснювати соціальну діагности­ку життєвих обставин клієнта. Цей принцип зобов'язує виявляти ті особливості соціальної ситуації, які можуть мати безпосереднє зна­чення для досягнення мети соціальної роботи. Він несумісний з абс­трактним теоретизуванням, шаблоном, інерцією, формалізмом, по­верховістю.

Одним з основних принципів соціальної роботи є її законність. Цей принцип передбачає суворе дотримання законів і відповідних правових актів усіма державними органами, посадовими особами, громадськими організаціями і громадянами. Нормативно-правові акти є формою, в якій виражається політика держави, у тому числі соціальна. Право покликане сприяти її здійсненню, але цю роль воно може виконувати лише за умови дотримання всіх його норм. Поза законністю право або непотрібне, або шкідливе. Тому й со­ціальна робота повинна ґрунтуватися на цьому принципі.

Ефективність соціального захисту населення багато в чому виз­начається дотриманням у соціальній роботі організаційних принци­пів. Серед цієї групи розрізняють соціально-технологічну компе­тентність органів і працівників соціальних служб, єдність їхніх пов­новажень і відповідальності, стимулювання, контроль і перевірку виконання тощо.

Професійна компетентність — це глибока обізнаність соціально­го працівника з умовами й технологією розв'язання проблем, що ви­никають, і вміння грамотно діяти. Такий принцип на практиці озна­чає систематичне навчання і перепідготовку кадрів, чітке подання інформації, аналітичну й прогностичну діяльність в усіх ланках уп­равління, глибоке і всебічне знання об'єктів соціальної роботи, їх ти­пології й особливостей, діловитість, організованість, предметність у відносинах із клієнтами.

Наступний організаційний принцип соціальної роботи — єдність повноважень і відповідальності, прав і обов'язків її кадрів. Як свідчить досвід, чітке функціонування соціальних служб і органів управління ґрунтується на таких основних засадах:

•  глибокому усвідомленні кожним спеціалістом соціальної роботи
своїх завдань, функцій, а також відповідних прав самостійно
приймати необхідні рішення;

•  чіткому визначенні повноважень і відповідальності кожного під­
розділу органів соціального захисту у відносинах "по вертикалі";

•  встановленні раціональних зв'язків та інформаційних потоків між
підрозділами і службами соціального захисту населення.

З практики випливає, що великі повноваження при невеликій від­повідальності кадрів створюють сприятливий ґрунт для адміністру­вання, суб'єктивізму, непродуманих рішень, свавілля. Водночас ве­лика відповідальність працівників при незначних повноваженнях обмежує можливості діяти оперативно, сковує ініціативу, породжує знеособлення, безвідповідальність. Тому потрібно встановлювати чіткі та сумірні з наданими повноваженнями межі відповідальності кожної ланки і спеціаліста соціальних служб, вимагати безумовного виконання покладених на них функціональних обов'язків.

З цим тісно пов'язаний такий важливий організаційний принцип соціальної роботи, як контроль і перевірка її виконання. Суть цього принципу полягає в тому, щоб забезпечити реалізацію гарантованих державою заходів щодо соціального захисту різних груп населення. Здійснення цього принципу потребує поєднання адміністративного та громадського контролю, його регулярності, об'єктивності, все­бічного аналізу й формулювання практичних рекомендацій щодо усунення недоліків, сприяння законності та правопорядку, вимогли­вості й поваги до соціальних працівників.

Активність особи визначається інтересами і потребами. Від їх­нього задоволення значною мірою залежить розв'язання завдань соціального захисту населення. Тому одним із важливих організацій­них принципів соціальної роботи є також її стимулювання. Суть цьо­го принципу — спонукати людину до усвідомленого, зацікавленого прояву активності в реалізації власної енергії, здібностей, морально­го і вольового потенціалу для досягнення певної мети. При цьому слід ураховувати, що джерелом спонукальної сили в будь-якій діяль­ності є не інтереси і потреби людини самі по собі, а ступінь їхнього задоволення. З підвищенням ступеня задоволення потреб вони уск­ладнюються, зростають.

Принцип стимулювання в соціальній роботі передбачає єдність і застосування ідейно-моральних та матеріальних його форм; відпо­відність засобів і способів, а також індивідуальних, професійних, ос­вітньо-культурних, психологічних особливостей клієнта; об'єктив­ність і гласність оцінки: ставлення людини до справи, до соціальних цінностей її життєдіяльності.

Технолого-педагогічні принципи соціальної роботи виражають, по суті, вимоги до її форм і методів, а також способу впливу на клієнтів. Основні з них — комплексний і диференційований підхід, цілеспря­мованість, спирання на творчий потенціал людини. Розглянемо дея­кі з них.

Комплексність у соціальній роботі забезпечує її цілісність, всебіч­ність і водночас перешкоджає обмеженості, вузькості у розв'язанні соціальних проблем. Цей принцип передбачає врахування внутріш­ніх і зовнішніх умов, факторів, станів, їхніх зв'язків і взаємо­впливу. Він є необхідною умовою наукового аналізу, соціальної ді­агностики й організаційно-практичної діяльності з вирішення тих чи тих проблем. Утілення цього принципу зумовлює:

•   вивчення і врахування інтересів, потреб, настроїв людей, передба­
чення характеру впливу на їхню поведінку і самопочуття економіч­
них, політичних, соціальних, психологічних, побутових факторів;

•   уміння бачити в людях не абстрактних істот, які пасивно сприйма­
ють соціального працівника, а реальні особистості, потреби і ба­
жання яких опосередковуються їхньою професійною належністю,
соціальним статусом, матеріально-побутовими умовами, життє­
вим досвідом, і, відповідно, враховувати їх у роботі з клієнтами;

•   послідовне й раціональне застосування всіх наявних засобів і ме­
тодів впливу на клієнта з метою активізації його фізичних і ду­
ховних ресурсів;

• здійснення контролю за реалізацією завдань і установок соціаль­ної роботи, її аналіз, оцінка дієвості та своєчасне коригування змісту й форм.

Своєрідним розвитком цього принципу є диференційований підхід до людей. Він зумовлений необхідністю формувати в представників різних соціальних верств, груп, професій, віку специфічні погляди та ставлення до матеріальних і духовних цінностей, навколишньої дій­сності, без урахування яких неможливо цілеспрямовано впливати на свідомість, почуття, волю, вчинки людей. Разом із тим сприймання особою будь-якої інформації — складний і суперечливий процес, під час якого зовнішній вплив перетворюється на внутрішній психічний стан. Він залежить не лише від поглядів, інтересів, життєвого досвіду та інших особливостей людини, а й від соціально-психологічної ат­мосфери, відносин, культури, які панують у соціальній групі чи іншій спільності і вносять свої корективи у сприймання соціального праців­ника. Саме тому потрібно максимально враховувати специфіку інте­ресів, схильностей, уподобань, звичок особи в соціальній роботі. Тут доречні поради видатного педагога К. Ушинського. Він писав: "Вихо­ватель повинен прагнути пізнати людину, якою вона є насправді, з усі­ма її буденними, дрібними потребами і з усіма її великими духовними вимогами. Вихователь повинен знати людину в родині, в суспільстві, серед народу, серед людства і наодинці зі своєю совістю" [136].

Психолого-педагогічним є також принцип цілеспрямованості в со­ціальній роботі. Мета впливу на клієнта, який постійно перебуває в центрі уваги соціального працівника, визначає спосіб його дій, зу­мовлює зміст і форми соціальної роботи. Досягнення цільових уста­новок є мірилом ефективності зусиль, які докладають соціальний працівник і клієнт. Цей принцип стосується всіх рівнів і ланок соці­альної роботи, виконує в ній системотворчу функцію, що об'єднує всі інші функції в єдине ціле, надаючи їй наукового характеру й дієвості.