1.3.4. Етика К.Твардовського

Перш ніж розглянути відношення Твардовського до етики як наукової дисципліни зупинимося на двох творах раннього, віденського періоду його творчості, в яких він ще багато в чому повторює свого вчителя Ф.Брентано. В першому з них - «Етика щодо теорії еволюції» [1895b] Твардовський відкидає нібито відносний характер, можливо, ще не пізнаних остаточно, норм моралі і правил поведінки, дотримуючись, як і в теорії істинності, позиції абсолютизму. Він пише: «Відповідь існує і лише одна відповідь є істинною, але цієї відповіді ми ще не знаємо. А отже, відсутність загальної згоди щодо істин моралі не може служити доказом, принаймні того, що таких істин немає». (С.221) Більш того, Твардовський вважає, що наперед встановленої суперечності між теорією еволюції і безвідносною етикою не існує: «Навпаки, теорія еволюції чудово пояснює, чому безвідносна етика, якщо вона вже існує, не завжди і не всюди визнається. Помилка еволюційної етики полягає в тому, що вона вважає можливим застосування принципу еволюції до істин моралі, що недоречно, оскільки кожна істина є завжди однією і тією ж, не змінюється і не розвивається. [...] Не істини послідовно проходять етапи розвитку так, що те, що сьогодні було істиною, завтра могло б перетворитися в іншу істину, але перетворюється людство [...]. Людство підлягає законам еволюції, результати його діянь підлягають їй також, але поняття еволюції ніколи не можна застосовувати до речей, які незалежні від людства». (С.222)

Друга із згаданих праць присвячена Ф.Ніцше і може служити ілюстрацією положень попереднього твору, конкретизуючи поняття еволюції по відношенню до висновків Ніцше як регрес. Спочатку Твардовський розкриває секрет успіху німецького мораліста. На думку Твардовського, він полягає в тому, що засобом для його досягнення служить створення гасел, які або лестять суспільству, або повергають його в гнів. «А кому вдається одночасно лестити і обурювати – робить висновок Твардовський - той стане самим шанованим автором». (S.293) Обговорюючи нібито польське походження Ніцше і виникаючі з нього нібито слов'янські риси характеру, Твардовський відкидає їх як неістотні для розуміння творчості німецького письменника, єдино зауважуючи той факт, що німців Ніцше зневажав, не дивлячись на те, що писав свої твори німецькою мовою, тобто перш за все для німців. Відзначаючи блискучий, повний сили і краси стиль Ніцше, Твардовський констатує відсутність якої-небудь аргументації в його викладі, скептично цитуючи відому формулу письменника: Що вимагає доказу, то не багато чого коштує. Здавалося б, цієї сентенції Ніцше достатньо для того, щоб зроблені ним висновки перестали цікавити філософа, котрий вважає своє мистецтво наукою. Однак Твардовського не стільки цікавить кінцевий результат, до якого прийшов Ніцше, скільки спосіб просування до нього.

Аналіз творчості Ніцше Твардовський починає з викладу своєї позиції. Її він висловлює таким чином: «Історія нас учить, що шляхи людства ведуть до все більш жорсткого оволодіння виникаючими з тілесної природи людини фізіологічними інстинктами і устремліннями на користь духу і його усестороннього розвитку. Прогрес і ступінь цивілізації ми вимірюємо тією міркою, в якій людство, в духовному значенні, зуміло оволодіти природою, не тільки тою, що оточує людину, але й тою, яка є частиною кожної окремої людини. Одухотворення людства - ось мета цивілізації; а природа - це тільки засіб для [досягнення] мети, а не сама мета. [...] Ті ж, кого ми вважаємо геніями людства [uwazamy za mistrzow ludzkosci] без втоми говорять, щоб ми жадали панування духу. Ніцше сурмить відбій; він обертає назад шкалу і міру поступу [...]. Те, що ми називаємо поступом - це занепад; метою людства не повинне бути Царство Боже, тобто справедливий світ, але повернення до стану, в якому знаходилося людство, відповідно до теорії еволюції, на початку свого існування». (S.296)

Критику поглядів Ніцше Твардовський має намір провести в одному пункті, але без сумніву ключовому, вибір якого він визначає так: «Оскільки демократичні ідеї, як і співчуття, кінець кінцем, занурені в християнську етику, то достатньо обмежитися уточненням позиції, яку займає Ніцше щодо християнства». (S.298) Твардовський порівнює вихідні позиції Ніцше і Ісуса, які, на перший погляд, здаються схожими. Першу він представляє наступними афоризмами: «Ісус сказав своїм іудеям: Закон був добрий для хамів; любіть Бога, як люблю його я, його син! Хіба відносяться до нас, синів Божих, моральні повеління?», а також: «Те, що робиться з любов'ю, робиться по той бік добра і зла (jenseits von Gut und Bose»). Христос також учив любити Бога і ближнього, додаючи при цьому: «На цих двох заповідях опирається весь закон і пророки». Божі заповіді Твардовський трактує таким чином: «Любіть Бога і ближнього, робіть так, як вам підказує любов до Бога і ближнього і тоді всякий раз не потрібно буде питати, чи робите ви добре, або погано, чи узгоджується ваша поведінка з моральними розпорядженнями, які дали вам Мойсей і пророки. Якщо ваші вчинки виникатимуть від любові, то вони будуть такими, якими повинні бути». (S.303)

В науці Ісуса і Ніцше Твардовський знаходить спільний пункт, виражений в словах: «jenseits von Gut und Böse», підкреслюючи лише спільність слів, але не їх значень, бо якщо говорити про значення, то «тоді перед нашим поглядом відкриється безодня, що розділяє крайнощі, віддалені одна від другої як небо і земля». (S.303) У виразі «по той бік добра і зла», на думку Твардовського, представлена кінцева мета етичних пошуків. Він аналізує спосіб просування Ніцше до цієї мети, виділяючи два етапи. Перший полягає у формуванні надлюдини, яка своїм моральним інстинктом перевищує всіх інших і тому не зобов'язана брати до уваги моральні настанови. Моральний інстинкт, про який говорить Твардовський - це духовний інстинкт, або натхнення, властиве «геніям у сфері етики, яких ми називаємо святими». Але Ніцше не затримався на першому етапі просування до мети, що лежить по той бік добра і зла, і переходить до другого етапу - заміні духовного інстинкту інстинктом фізіологічним. Раніше йшлося про інтуїцію, зараз вже тільки про звіриний інстинкт. Підміну інтуїції справжнім інстинктом, вважає Твардовський, пояснює та обставина, що надлюдина Ніцше все ще залишалася «jenseits von Gut und Böse», але вже стала по іншу сторону добра і зла. Твардовський робить висновок: «Етичний геній полягає на тому, що вже не потрібно питати про відмінність між добром і злом; істота, що поступає єдино відповідно до фізіологічного інстинкту, наприклад, дитина або звір стоять там, де ще не потрібно питати про цю відмінність. Хижа людина ще не володіє відчуттям, яке б йому дозволило відрізнити зло від блага; в житті йому достатньо інстинкту; свята людина, етичний геній вже не потребує почуття розрізнення зла від блага; місце цього почуття у нього зайняла любов, у згоді з якою він коячи, не помиляється в своїх діях».(S.304) Помилка Ніцше полягала в підміні значень виразу «інстинкт», яке вживається як в значенні фізіологічному, так і в значенні «геніальної інтуїції», унаслідок чого вислови Ніцше можуть бути віднесені як по одну, так і по іншу сторону цього «jenseits von Gut und Bose».

Таким чином, ніцшеанську етику панів (надлюдини) і етику рабів Твардовський бачить у відмінності етики егоїзму і етики любові до ближнього. Прагненню до влади Твардовський протиставляє гармонійний розвиток як фізичних сил, так і духовних.

До цих двох невеликих робіт віденського періоду примикають два інші тексти, написані вже у Львові в 1899 р., з яскраво вираженим популяризаторським характером. В першому, названому «Чи завжди людина поступає егоїстично» [1899a], Твардовський виступає проти гедонізму, який є тільки «вміло зітканою софістикою» і який тим небезпечний, що заперечуючи незацікавлену поведінку, може відвернути слабу натуру від прикладання яких-небудь зусиль у вибраному напрямку. В другій роботі - «Песимізм і оптимізм» [1899b] Твардовський розрізняє теоретичні песимізм і оптимізм від практичних песимізму і оптимізму, а потім обговорює їх. Висновок, до якого він приходить, категоричний: спір з позицій оптимізму і песимізму не має рішення, оскільки він будується на відмінностях в ступені життєвого досвіду, яким володіють люди, що сприймають по-різному задоволення і огиду.

Підхід до проблем етики і їх співвідношення з нормами моралі був сформульований Твардовським в процесі читання лекцій в університеті і виступів в наукових та популяризаторських товариствах Львова і тодішньої Галичини. Університетський цикл лекцій читався кожні чотири роки; в зимовому семестрі він носив назву «Головні напрями наукової етики», включаючи окрему частину - «Задачі наукової етики», а в літньому - «Етичний скептицизм». За час роботи в університеті Твардовський прочитав шість таких циклів лекцій в 1905/06, 1909/10, 1913/14, 1919/1920, 1923/24, 1927/28 академічних роках.[1] В кожному циклі згідно з намаганнями дескриптивної філософії Твардовський уточнює поняття етики, значення термінів та все ж залишається, за його ж словами, «людиною, що шукає етику».[2]

Текст лекцій з етики створювався в той період, коли Твардовський був психологістом. Ця позиція полягала у переконанні, що неможливо вирішувати епістемологічні, логічні, естетичні і етичні проблеми незалежно від психології. Тому психологія служить ключем для розуміння ранніх поглядів Твардовського на роль і місце етики в системі філософських дисциплін.[3] Визначити відношення психології до філософії допомагає вже згадувана робота «Психологія щодо фізіології і філософії» (1897). Як і Брентано, Твардовський вважає, що психологія займається вивченням актів свідомості. Джерелом знань про факти психіки є внутрішній досвід. «Якби ми не володіли внутрішнім досвідом - писав Твардовський, - і як наслідок цього, не знали б проявів інтелектуального життя, то не тільки не могла б існувати психологія, але не було б також ні логіки, ні етики, ні естетики, ні теорії пізнання, і навіть метафізики. ([1897], S.109) В термінології Твардовського «прояви інтелектуального життя» - це по суті результати пізнавальної діяльності, психічні прояви предмету, психічні переживання, що знаходяться і виявляються за допомогою інтроспекції. Інтроспекція для Твардовського була одним з основних методів опису і аналізу фактів психіки.

В цей же час Твардовський критикував т.зв. метафізицизм як метод дослідження. Відповідно до цього методу окремі твердження оцінювалися з огляду їх узгодженості з метафізичними системами, які в певний час або в певному середовищі вважали істинними.[4] Твардовський вважав, що метафізичні спекуляції слід відкинути, а їх місце повинен зайняти психологічний аналіз проблем моралі, на підставі якого можна прийти до метафізичних узагальнень. Аналітичний підхід повинен захистити філософію від спекуляцій і надати питанням, що досліджуються, однозначного значення. Коротше кажучи, Твардовський продовжував розвивати брентанівську програму наукової філософії, яка базувалась на положеннях дескриптивної філософії і використовувала метод аналізу.

Цей підхід послідовно був втілений в курсі «Етики». Вихідним пунктом в дослідженні явищ психіки був аналіз психічної реальності, що її виклав Брентано, головно у творі «Психологія з емпіричної точки зору». Але на відміну від Брентано сукупність явищ психіки Твардовський ділить не на три групи, а на чотири: 1) представлення і поняття, 2) судження, 3) відчуття, 4) вольові акти. Він поділяв переконання Брентано, які полягали у тому, що якщо в області суджень правила логіки обов'язкові, то і в області моральних цінностей вони також можливі, тобто як існують правила щодо істини і хибності в логіці, так і в області емоцій і проявів волі існує добро і зло, причому в певному порядку, що представляє логіку відчуттів, подібно до логіки думки.

Близьким був Твардовський до австрійського філософа і тоді, коли при з'ясуванні сутності блага використовував внутрішній досвід як джерело знань, а описи і аналіз - як метод. Цей підхід відповідав погляду Брентано, котрий вбачав в оцінці не природні властивості предмету, а властиві якості, які предмет одержував завдяки інтенціональному акту, в якому суб'єкт стверджує бажаний їм предмет. Сам же предмет цією оцінкою як якістю може володіти лише потенційно.[5]

Значне місце в рукописі лекцій з етики займає теорія відчуття цінності. Окрім роботи Брентано «Про джерело морального пізнання» («Vom Ursprung sittlicher Erkenntnis») в лекціях помітно вплив А.Мейнонга, головно «Психологічно-етичного дослідження теорії цінностей» («Psychologisch- ethische Untersuchungen zur Werttheorie») (1894). Відповідно до Брентано, виразом акту оцінки є відчуття, а цінність - це назва інтенціонального напрямку цього відношення. Тому аналіз цінності повинен бути звернений до досвіду, а не до предмету. Подібно до Мейнонга, в теорії цінностей Твардовський був антинатуралістом і погоджувався з ним в тому, що переживання цінностей є відчуттями, скерованими на існування або неіснування чого-небудь, а екзистенціальне судження служить засновком відчуття оцінки. Однак цінність - це не те саме, що переживання цінності. «Відчуття оцінки є психічним фактом, тоді як цінність є цінністю чогось дійсного.» (Meinong [1894], S.67)

В етиці як науці Твардовський розрізняв три частини: науку про благо, науку про обов'язки і науку про чесноти. Предмет, область, завдання і мету етики Твардовський визначає по-різному, залежно від того, чи відносяться дані питання до дескриптивної етики, теоретичної, нормативної або практичної. Завданням дескриптивної етики повинен був би бути переважно аналіз явищ, пов'язаних з мораллю, теоретична етика призначена сформулювати етичний критерій, нормативна - визначити список чеснот, правил і обов'язків, практична етика - визначити способи формування чеснот і забезпечити покору моральним повинностям.

Більш чітко про задачі наукової етики Твардовський висловився в доповіді «Про завдання наукової етики», резюме якої з'явилося в «Пшегльонді фільозовічному» [1907b].[6] Твардовський вважає, що наукова етика, тобто етика сформована науковим шляхом не повинна містити положень, які б не були отримані шляхом логічних міркувань з аксіом або фактів. Але таким чином етика не може прийти до норм і правил поведінки. Взагалі жодна наука, всупереч поширеній думці, не може подати правила. «Наука - пише Твардовський, - говорить тільки що і як є, але не говорить що повинно бути.» (S.416) Норма або правило поведінки виникають не з теоретичного дослідження, але з використання результатів цього дослідження з практичними цілями. Твардовський ілюструє це положення на прикладі. Так гігієна стверджує, що рух є однією з необхідних умов підтримки здоров'я і лише турбота про реалізацію такої важливої мети, якою є підтримка здоров'я, створює норму: необхідно рухатися.

Отже, наукова етика може тільки досліджувати, залишаючи формування норм, отриманих на підставі результатів, дії тих чинників, які прагнуть досягти певних практичних цілей. Твардовський задається питанням: що у такому разі є предметом дослідження наукової етики? Він не згоден з існуючою думкою, ніби етика вивчає виникнення і розвиток етичних понять, бо т.зв. описова етика, що з'явилася саме таким чином, виявляється абсолютно відмінною від етики наукової. Вихідним пунктом в підході до визначення предмету наукової етики Твардовський пропонує вважати відмінності в устремліннях і діях одних індивідів відносно устремлінь і дій інших; цей же підхід можна використовувати і по відношенню до суспільних груп, а також до групи і індивіду. Той факт, що ці відмінності, які доходять часто до суперечності, виявляються більш-менш гострими, цей факт і є предметом наукової етики, в завдання якої входить дослідження умов, при виконанні яких вказані відмінності мінімальні. Отже, наукова етика шляхом аналізу і узагальнення фактів, даних в досвіді, прийде до ряду тверджень, а до деяких, вважає Твардовський, вже прийшла і які є суто теоретичними. Витягування з цих тверджень норм поведінки і впровадження їх в життя залишається на долю інстанцій, яким ближчі практичні цілі і які наділені правом видавати приписи. Наприклад, вчений гігієніст залишає прерогативу формулювання, впровадження і контролю норм охорони здоров'я санітарній владі. Але оскільки суспільство не може чекати науково обґрунтованих норм, воно користується розпорядженнями, сформульованими, як вважає Твардовський, завдяки суспільному інстинкту, зокрема такому етичному інстинкту, який може бути названий інстинктом самозбереження суспільства. Саме так і виникли норми поведінки, що містяться в традиціях і звичаях, в етиці співтовариств і у вказівках публічної думки, в релігійних приписах. Співвідношення тверджень наукової етики і вироблених практично норм Твардовський вважає компліментарним, а в окремих випадках віддає першість науковим принципам, які повинні призвести до згоди існуючих норм, якщо такі не суперечать один одному.

Визначена таким чином етика була призначена для досягнення соціальної гармонії, оскільки у згоді з установкою на емпірію, побудова етики як наукової дисципліни повинна спиратися на реалії. Тільки така етика, вважав Твардовський, може задовольняти всі вимоги, що пред'являються до раціонального знання.[7]

З позицій раціоналізму Твардовський аналізує етичний суб'єктивізм і релятивізм, приділяючи особливо пильну увагу гедонізму в етичній і психологічній версіях. Негативне ставлення до гедонізму він переймає від Брентано, котрий вважав, що зв'язок оцінювання з емоційними переживаннями не повинен ототожнюватися з гедонізмом. В теоріях гедонізму Твардовський вважав лише одне твердження істинним, а саме, що досягнення якоїсь мети викликає приємне відчуття. Проте це положення не може служити підставою тієї тези, що саме лише задоволення і є єдиною метою наших устремлінь. В результаті аналізу людських бажань і устремлінь Твардовський приходить до висновку, що задоволення як вираз приємного відчуття є наслідком етичних вчинків. Воно тим більше, чимдужче в етичній поведінці виявляється характерна для людини її природа. Тому джерелом вчинків є не задоволення. Воно лише позитивна властивість, що супроводить етичні дії.

Опубліковані лекції з етики містять дві частини, названі «Етика теоретична» і «Етика практична». В теоретичній частині багато місця Твардовський відводить питанню про джерела, підставу, зміст і обґрунтування етичного критерію. Під етичним критерієм він розуміє судження (речення), на підставі якого можна сказати, який вчинок є добрим, а який - поганим. У зміст етичного критерію входять апріорні і апостеріорні чинники. Апріорний зміст може бути отриманий дедуктивним шляхом з дефініцій доброї і поганої поведінки. Апостеріорний зміст етичного критерію можна знайти в тих дисциплінах, які займаються вивченням властивостей, що відрізняють людину від інших істот відомих нам з досвіду, тобто від тварин. На підставі викладеного і визначають людину як істоту розумну та соціальну.

В тісному зв'язку з етичним критерієм знаходиться етична оцінка. Твардовський розрізняє позитивну поведінку, яку потім розділяє на правильну (обов'язкову) і похвальну (що рекомендується), і негативну поведінку, яка включає дозволені вчинки і такі, що передбачають покарання. Предметом етичної оцінки, на думку Твардовського, повинен бути не намір (інтенція), не наслідок і навіть не сама дія (вчинок), але «постійний емоційний настрій» і «постійна спрямованість волі» як складові характеру діяльного суб'єкта. Аналізу етичної оцінки і умовам її висловлення в лекціях присвячено багато місця.[8]

Особливу увагу автор приділяє дослідженню вчинку, його характеру, видам і наслідкам.[9] Тут ми зустрічаємося з проблемою визнання за кимсь права на вчинок, відповідальності за нього, проблемою вини і заслуги.[10] В усіх текстах лекцій з етики Твардовський трактує визнання як ствердження того, що вчинок є наслідком рішення (волі), а рішення - наслідком (узгодженим) характеру. Тільки таке рішення, яке є дійсним проявом характеру, Твардовський називав вільним в моральному сенсі.

Визнання є умовою відповідальності і моральних почуттів, що виникають на цьому фоні, які можуть приймати, серед інших, вид каяття сумління. Його Твардовський визначає як відчуття неприємне, що виникає тоді, коли ми помічаємо суперечність між прийнятим рішенням і моральними переконаннями.

Визнання Твардовським твердження, що дійсним предметом оцінки повинен бути характер, викликали у нього зацікавленість умовами і методами такого впливу на характер, які дозволили б сформувати характер відповідно до етичних вимог. А це задача моралістики, яка призначена будити симпатію до етичної поведінки і викликати огиду до поведінки неетичної. Питання моралі Твардовський розглядає в другій частині своєї «Етики», названої «Практична етика або наука про чесноти і обов'язки».

Створення емоційних і раціональних мотивів спонукання, призначених стимулювати етичну поведінку, належить до таких сфер як педагогіка, юриспруденція і релігія. Фундаментом такого виховання повинна бути слухняність і послідовність у вчинках (діях). Принципи, що знаходяться в центрі уваги дій виховання, мають, на думку Твардовського, емпіричний характер і повинні виникати із спостережень над життям суспільства і його потребами, спрямованими на збереження порядку і співпраці між людьми. Ці положення в тексті лекцій підкріплюються прикладами, почерпнутими з життя тодішньої Польщі, причому Твардовський не приховує свого негативного ставлення до її темних сторін, зокрема неприязного ставлення до політичних програм соціал-демократії в соціальних питаннях.

Особливу роль при формуванні характеру грає, на думку Твардовського, приваблива сила особистого прикладу. З огляду організації роботи над собою Твардовський в лекціях детально викладає життєву програму Бенджаміна Франкліна (1706-1790).

Багато уваги в рукописі лекцій Твардовський присвячує обов'язкам, які людина покладає на себе у зв'язку з виробленням в собі чеснот. Він поділяє обов'язки на три групи: 1) по відношенню до себе, 2) по відношенню до оточуючих, 3) по відношенню до Бога. Детально обговорюється лише перша з них. До чеснот цієї групи належить володіння собою, стриманість, відвага, витривалість, поступливість. Серед обов'язків, пов'язаних з розумовою діяльністю людини, Твардовський виділяє обов'язок інтелектуального виховання і турботу про виховання естетичне. Говорячи про ідеальне благо, яке призначене для себе і передбачає турботу про нього, Твардовський називає гідність, добре ім'я, честь, благородність. Всі аналізовані їм обов'язки (чесноти) повинні забезпечити нормальний розвиток інтелектуальної і емоційної сфер життя індивіда, а також його свідому і відповідальну участь в житті суспільства.