Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

1.4. "Гамівна сорочка" колгоспу на українському хліборобі (Част. 3)

Розглянемо тепер питання про форми колгоспів, нав'язуваних се­лянству в ході суцільної колективізації.

5 грудня 1929 р. політбюро ЦК ВКП(б) створило комісію для розробки питання про темпи колективізації в різних регіонах СРСР. 22 грудня голова комісії Я. Яковлев направив у політбюро ЦК проект постанови, в якому основною формою колгоспу визнавалася артіль. Однак в остаточній редакції постанови ЦК ВКП(б), яка побачила світ 5 січня 1930 p., під тиском Сталіна і Молотова пункт про право селян зберігати у приватній власності дрібний реманент і молочних корів був знятий. Замість цього Наркомзему СРСР давалося завдання в найкоротші строки розробити примірний статут сільськогосподарсь­кої артілі "як перехідної до комуни форми колгоспу"142.

Ця теза про перехідність значно вплинула на Примірний статут сільськогосподарської артілі, опублікований Наркомземом і Колгосп-центром СРСР 6 лютого 1930 р. Принципову для селян різницю між артільною і комунною формою колгоспу в ньому навмисно було стер­то. Заява про можливість утворення підсобного господарства являла собою лише декларацію, оскільки в статуті не визначалися розміри присадибної ділянки і не вказувалося на те, що колгоспник може три­мати корів та дрібну худобу143. Відповідно до цього колективізація пішла по шляху створення артілей, які за своєю суттю нагадували ко­муни.

Опір селян відбувався в різних формах. Він був неорганізований, але масовий. Масовість допомагала селянам долати страх перед роз-куркуленням.

Збройний опір не набув поширення. По-перше, село вже не мало зброї, бо її вилучили чекісти. По-друге, суцільна колекти­візація починалася у степовій і лісостеповій зонах, де майже не­можливо було розгорнути партизанську війну. Військові гарнізо­ни були приведені в стан готовності до ліквідації "спалахів бан­дитизму". І все-таки досить потужні спалахи збройного опору траплялися. У Червоноповстанському районі на Одещині повста­нцям вдалося на кілька днів захопити великі села, але спалах було придушено в зародку. Військова сила застосовувалася також на Чернігівщині й Дніпропетровщині. Набагато частіше спалахува­ли т.зв. "баб'ячі бунти": селянки, яким нічим було годувати дітей, відстоювали своє право на власну корову, дрібну худобу й птицю.

Темпи колективізації, якщо їх оцінювати за питомою вагою усуспільненої орної землі, зросли з 8,6 відсотка на 1 жовтня 1929 р. до 16,4 на 1 січня 1930 p., 29,3 на 1 лютого і 68,5 відсотка на 1 березня144.

Ці дані свідчать, що якісний стрибок було досягнуто в люто­му 1930 р. Незважаючи на те, що більшість лютневих колгоспів ще залишалася "паперовою" (вони просто не встигали організа­ційно оформитися), можна було твердити, що в колгоспи пішов середняк. Однак нечуваний тиск держави напередодні весняної сівби створив на селі вибухонебезпечну ситуацію.

Це надзвичайно стурбувало керівників партійних комітетів. 11 лютого в ЦК ВКП(б) відбулася нарада секретарів ЦК респуб­ліканських парторганізацій. 21 лютого ЦК ВКП(б) скликав нара­ду секретарів крайових і обласних партійних комітетів Росії та України. На обох нарадах керівники місцевих партійних орга­нізацій говорили про серйозність становища, але не висловлюва­лися за те, щоб дати задній хід "соціалістичним перетворенням" на селі.

25 лютого голова ЦКК ВКП(б) і нарком РСІ Г. Орджонікідзе одержав лист від В. Балицького. Голова ДПУ УСРР наводив фак­ти гострої селянської реакції на примусову колективізацію, але закінчував лист оптимістично: "У нас на Україні справи складаю­ться благополучно". Рукою Сталіна на першій сторінці докумен­та була зроблена помітка: "Цікавий лист".

Наступного дня в ЦК ВКП(б) по прямому дроту прийшла па­нічна телеграма від П. Любченка і Г. Петровського. Українські керівники повідомляли про факти "грубого перекручення партій­них директив" на місцях, які викликали селянський рух проти ко­лективізації у прикордонному Плужнянському районі. Аналогіч­ні повідомлення надійшли в ЦК ВКП(б) 26, 27 і 28 лютого з Ал-ма-Ати, Воронежа і Рязані. У зведенні ОДПУ СРСР за січе­нь—лютий найбільша кількість проявів селянського опору від­значалася в Україні і ЦЧО146.

28 лютого опитуванням членів політбюро ЦК ВКП(б) було при­йнято рішення, внесене у протокол засідання найвищого органу вла­ди від 5 березня: по-перше, доручити комісії на чолі з О. Риковим ос­таточно вирішити питання про статут колгоспів протягом однієї доби з тим, щоб 2 березня відповідний документ був надрукований у газе­тах; по-друге, доручити Сталіну того ж дня виступити зі статтею в га­зетах147.

Нова редакція Примірного статуту сільськогосподарської артілі давала чітку відповідь на питання про те, що саме треба усуспільню­вати при утворенні колгоспу або при вступі селянина в існуючий кол­госп. Колгоспникам надавалося право тримати корову, дрібну худобу й присадибну ділянку. У тому ж номері газети "Правда" від 2 березня, де друкувався Примірнии статут, на першій сторінці з'явилася велика стаття Сталіна "Запаморочення від успіхів". У ній говорилося без ма­неврування і обмовок: "Артіль є основною ланкою колгоспного руху, тому що вона є найбільш доцільною формою розв'язання зернової проблеми". У різких виразах говорилося про неприпустимість поси­лення колгоспного руху засобами адміністрування. "Не можна наса­джувати колгоспи силою, — повчав генсек. — Це було б нерозумно і реакційно".

Місцеві партійні керівники розгубилися. Вони ретельно викону­вали прямі вказівки центру, а їх звинуватили у перекрученні партій­ної лінії. Орієнтуючись на газетні звіти про успіхи колективізації, во­ни не могли уявити собі реального становища в країні. Роз'яснення було зроблене у формі закритого листа ЦК ВКП(б) до низових парторганізацій "Про завдання колгоспного руху у зв'язку з бороть­бою з викривленнями партійної лінії" від 2 квітня 1930 р. Закриті ли­сти були звичайною формою спілкування партійних "верхів" і "ни­зів" упродовж багатьох десятиліть, але рівень відвертості у листі від 2 квітня не мав прецедентів: "Поступившие в феврале мес. в Централь­ный Комитет сведения о массовых выступлениях крестьян в ЦЧО, на Украине, в Казахстане, Сибири, Московской обл. вскрыли положе­ние, которое нельзя назвать иначе, как угрожающим. Если бы не бы­ли тогда немедленно приняты меры против искривлений партлинии, мы имели бы теперь широкую волну повстанческих крестьянских выступлений, добрая половина наших "низовых" работников была бы перебита крестьянами, был бы сорван сев, было бы подорвано ко­лхозное строительство и было бы поставлено под угрозу наше внут­реннее и внешнее положение"148.

Подія, що сталася 2 березня 1930 p., істотно вплинула на перебіг сталінської "революції зверху" і на вигляд того суспільства, яке було побудоване в її ході.

Основною ланкою колгоспного ладу ставала артіль. Хоч у насту­пні десятиліття ніколи не говорилося про наявність приватної влас­ності в руках колгоспника (присадибна ділянка, корова, дрібна худо-

ба і птиця), ця власність "нелегально" існувала під виглядом особис­тої. Ці уламки приватної власності допомагали виживати і виробни­кам, і споживачам продовольства. Завдяки цьому чужорідному для комуністичної системи елементу, вдавалося пом'якшувати жорсткі параметри господарювання, яке функціонувало тільки під імпульса-ми-директивами, що йшли ззовні.

Замість комуни, яка була органічною частиною організованого по-комуністичному господарювання, виникла артіль — "дволикий Янус". Одним своїм обличчям вона була обернена до економіки, що працювала за директивним планом, а іншим — до ринкової еконо­міки, тобто до живого виробництва, яке існувало об'єктивно, завдяки природній зацікавленості виробника. Артільна форма колгоспу вима­гала утворення хоча б обмеженого в своїх параметрах, але вільного ринку, на якому ціни формувалися б за законом попиту й пропозиції. Вона вимагала збереження товарно-грошових відносин, причому, звичайно, не тільки в обмеженій сфері сільськогосподарського виро­бництва, але й в усій економіці.

Ринкове обличчя колгоспного ладу пом'якшувало диспропорції радянської економіки, які були органічно властиві плановому регу­люванню виробництва. Воно сигналізувало плановикам і економіс­там, де і коли треба вжити заходів, щоб уникнути труднощів у реа­лізації продукції, "отоварюванні" заробітної плати в її грошовій фор­мі, політиці капіталовкладень тощо.

Якщо робітничий клас одержав право на вільний вибір місця пра­ці без будь-якої боротьби, то селянство вибороло собі присадибне го­сподарство. Ці два чужорідні для комуністичної економіки елементи зробили можливим її тривале існування. Вона завжди залишалася вкрай неефективною порівняно з ринковою економікою, але давала можливість керівникам Кремля використовувати той колосальний мобілізаційний ресурс, яким вона була наділена від природи.

Як не старалися органи влади на місцях припинити втечу з колго­спів, за перші сто днів після ліквідації адміністративного тиску кіль­кість колективізованих господарств в Україні зменшилася з 3 248,9 до 1655,1 тис, тобто майже наполовину149. Вихід з колгоспів продов­жувався і далі. Площа колективізованої орної землі скоротилася з 45,8 відсотка на 1 червня до 36,5 на 1 серпня, 34,8 на 1 вересня і 34,1 відсотка на 1 жовтня150. Вона скорочувалася б і далі, але з осені 1930 р. держава пішла у новий наступ на селянство.

Новий наступ розпочався з директивного листа ЦК ВКП(б) "Про колективізацію", розісланого на місця 24 вересня. У листі ставилося завдання "добитися вирішальних зрушень у справі організації нового потужного піднесення колгоспного руху". Засуджувалися "як право­опортуністичні настрої, що ігнорували необхідність наполегливоїпраці по дальшому розгортанню колгоспного будівництва, так і спро­би відродження минулорічних (мова йшла про 1929/30 господарсь­кий рік. — Авт.) лівих закрутів і помилок"151. Замість прямого ад­міністративного тиску на селян, який закінчився катастрофічною по­разкою, організаторам колективізації пропонувався інший шлях: створювати нестерпні умови для індивідуального господарювання доведеними "до двору" завданнями і податками, а потім чекати ціл­ком добровільно написаних заяв про вступ до колгоспу.

Завдання і податки ставали ефективними тільки в умовах постій­ної загрози негайного розкуркулення. Однак чекісти вже завершили операцію з розкуркулення і підбили підсумки. Виступаючи на груд­невому (1930 р.) пленумі ЦК КП(б)У в обговоренні нових завдань Москви по колективізації на 1931 рік, місцеві керівники розгублено заявляли: завдання нереальні, нам немає кого індивідуально оподат­ковувати, бо куркуля не існує. На це голова Раднаркому УСРР відпо­вів так: "Нам не лише на куркуля тепер треба натискувати, нам треба тепер натискувати й на того, хто проводить куркульську лінію, хто, по суті, здійснює програму куркуля"152. Отже, не стало в селі куркуля, та його заступив підкуркульник. Ще більш визначено виступив сек­ретар ЦК КП(б)У П. Любченко: "Ми не організуємо наступу на кур­куля, а значить, і успішного розгорнення колективізації, коли кожний член партії, кожний активіст бідняк і середняк не усвідомлять, що куркуль у нас виростає на базі дрібнобуржуазної стихії щодня, щого­дини, що куркуль не вичерпується реєстром 1930 року, що куркуль на селі є"153.

Повторна кампанія розкуркулення готувалася ретельно, з ураху­ванням набутого досвіду 1930 р. Відповідну законодавчу базу забез­печить XII Всеукраїнський з'їзд рад, що відбувався у Харкові в люто­му—березні 1931 р. В резолюції "Про підсумки та перспективи рад­госпно-колгоспного будівництва" він поставив вимогу перед органа­ми радянської влади "рішуче провести ліквідацію куркуля як кла-су"154.

План кампанії розкуркулення розробляла комісія політбюро ЦК КП(б)У на чолі з П. Любченком. Вона підготувала проект постанови, затверджений ЦК КП(б)У 23 квітня 1931 р. : "Враховуючи високий відсоток колективізації і звідси значну кількість розкуркулених гос­подарств, поставити питання перед ЦК ВКП(б) про надання Украї­ні можливості вислати за межі УСРР не менше 40 тис. розкуркулених господарств. Вважати доцільним здійснити висилку розкуркулених господарств з України після завершення весняної сівби в червні"155.

Вражає прагматизм, з яким підходив колишній український есер, а потім боротьбист Панас Любченко до селян, призначених знову на роль "хлопчиків для побиття". Він не бажав заслати їх негайно, а про­сив Кремль відстрочити депортацію до кінця весняної сівби, щоб"куркулі" встигли обробити поля для держави. Кремль погодився з такою раціоналізаторською пропозицією і навіть при цьому обмежив кровожерливість керівників харківського комуністично-радянсь­кого субцентру влади: з України було вирішено вислати тільки ЗО тис. господарств156.

Загроза розкуркулення істотно вплинула на хід колективізації у 1931 р. Проте не меншу, якщо не більшу, роль відіграв штучний пода­тково-пільговий перепад: колгоспники звільнялися від податків, тоді як одноосібників обкладали, не рахуючись з будь-якими нормами. Цей податковий тягар ніхто не міг витримати, і тому індивідуали (інду­си, як їх називали) припиняли господарювання на своїй землі, переби­ваючись випадковими заробітками. До жовтня 1931 р. в Україні було колективізовано 68 відсотків селянських господарств і 72 відсотки ор­них земель157.

Всі дослідники пов'язують Великий голод з суцільною колекти­візацією. Заради точності слід додати: голод спалахнув у вже колекти­візованому селі. Не слід звертати особливу увагу на досить високий відсоток індивідуальних господарств на переламі 1932—1933 pp. По-перше, неколективізовані господарства зберігалися у великій кількості тільки в Поліссі і в прикордонній зоні України. По-друге, вони обкла­далися в районах суцільної колективізації такими податками, що їх не можна розглядати як нормально функціонуючі господарства.

Отже, на селі виникли якісно інші виробничі відносини, які тепер піддавалися регулюванню і контролю з боку держави. Як держава ре­гулювала колективне виробництво? Як вона ставилася до колгоспни­ків у першу, другу і третю колгоспну весну?

У січні 1933 p., коли українське село корчилося у голодних му­ках, Й. Сталін виступив на об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) з доповіддю "Про роботу на селі". Вищі працівники державної партії, які приїхали в Москву на цей пленум, почули від нього слово "голод", але у специфічному контексті. Сталін сказав: "Поки на селі перева­жав одноосібний господар, партія могла обмежувати своє втручання в справу розвитку сільського господарства окремими актами допомо­ги, поради або попередження. Тоді одноосібник повинен був сам дба­ти про сівбу, про збирання і взагалі про всі процеси сільськогоспо­дарської праці, якщо він не хотів залишитися без хліба і стати жерт­вою голоду. З переходом на колективне господарство справа істот-

..і со

но змінилася    .

Справді, колгоспний лад був частиною командної економіки. У такому вигляді він не міг обійтися без керівництва зверху. Пробле­ма управління сільським господарством набувала першорядного значення.

Коли порівняти кількість компартійних осередків (4767) з кіль­кістю колгоспів (32 150 у жовтні 1931 р.), то можна зробити висновок про те, що керівні органи ВКП(б)—КП(б)У ще не могли дотягнутисядо села, використовуючи власний апарат. На початку 30-х pp. най­більше поширення дістали міжколгоспні осередки, які об'єднували по 5—6, а інколи й більше 10 артілей у кількох селах. Розукрупнити їх було неможливо через нечисленність: у середньому до 15 членів і кандидатів партії. До того ж безпосередньо у виробництві в кожному з них працювало лише кілька членів партії. Переважна більшість ко­муністів займала керівні посади в різних сферах життя.

З початком колективізації прийом селян у державну партію був лібералізований. Якщо в 1929 р. членами КП(б)У були 4 тис. селян, то в 1932 р. — 39,6 тис. Однак переважна більшість сільських комуніс­тів відкрито співчувала т.зв. "правим опортуністам" на чолі з М. Бу-харіним. Вони були вигнані з партії під час генеральної чистки, яка відбувалася в 1929—1930 pp. Масовий прийом з одночасною чист­кою створили в сільських парторганізаціях КП(б)У унікальну ситуа­цію: на початок 1932 р. вони на дві третини складалися з кандидатів у члени партії159.

Маючи обмежені можливості спиратися на колгоспні партор-ганізації, сільські райкоми могли діяти лише за допомогою прийшлих на певний час кадрів — уповноважених. У доколгоспному селі такий метод роботи був прийнятний, але колгоспи вимагали іншого рівня керівництва. Держава знайшла сили, щоб загнати селян в артілі, але не спромоглася в перші роки існування колгоспного ладу налагодити системне господарювання. Самих колгоспників стан справ в громад­ському господарстві мало турбував. Вони бачили, що результати їх праці відчужуються державою, і зосереджували свої зусилля на тому, що встигли відвоювати, — присадибній ділянці. Тут вони працювали з величезним піднесенням без будь-якого зовнішнього втручання.

Разом з колгоспним ладом народилося і директивне керівництво колгоспами, при якому той, хто давав настанову, не брав на себе еко­номічної відповідальності за наслідки. "Керівна лінія" на ділі транс­формувалася у дріб'язкове, суперечливе, часто некомпетентне, але за всіх умов директивне втручання у виробничу діяльність. Господарст­ва зарегламентовувалися численними постановами, планами й нор­мативами, які плодилися на всіх рівнях управлінського апарату.

Чи не найважливішу роль у результатах колективного господа­рювання відігравав адміністративно-управлінський апарат самих колгоспів. За статутом колгоспники могли самостійно обирати на за­гальних зборах голову й правління в цілому. Однак повноваження цього органу "колгоспної демократії" були ілюзорними. Незалежно від того, чи були директиви зверху обгрунтовані, їх невиконання для колгоспних керівників завжди закінчувалось звільненням з посади.

Листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) ухвалив відрядити на село 25 тис. робітників, здатних очолити сільськогосподарські колек-тиви. Україна повинна була дати 7 500 робітників. З них 5 500 пере­дбачалося використати безпосередньо в республіці, а інших — надіс­лати в автономні республіки і краї Російської Федерації, переважно в райони, де проживало багато українців. Одночасно в Україну прибу­ло понад 1900 двадцятип'ятитисячників з Ленінграда, Москви та ін­ших міст Росії160.

Поряд з багатьма позитивними прикладами талановитого госпо­дарювання, які дали двадцятип'ятитисячники й висуванці з селян, іс­торія колективізації має безліч прикладів протилежного характеру. Нерідко трудові зусилля колгоспників сходили нанівець через неком­петентність, байдужість і корисливість поставленого над ними ад­міністративно-управлінського апарату. Неспроможність багатьох на­чальників пояснювалася тим, що при їх висуванні керувалися не ін­тересами справи, а тільки анкетними даними. Працелюбні й досвід­чені селяни, які в роки непу досягали відмінного результату в інди­відуальному господарюванні, взагалі не бралися до уваги при визна­ченні складу керівної ланки колгоспного ладу.

Народження колгоспного ладу одразу поставило проблему орга­нізаційно-господарського стану колгоспів. У директиві від 6 червня 1930 р. "Про оцінку й облік праці в колгоспах" Колгоспцентр СРСР висловився за впровадження нової економічної категорії — трудод­ня161. Через півроку, у січні 1931 р., на Всесоюзній нараді по організа­ції праці в колгоспах у Москві ідея трудодня набула цілком конкрет­них рис. Нарада рекомендувала правлінням колгоспів встановлювати відрядну оцінку кожної одиниці роботи в трудоднях. Головною умовою застосування індивідуальної і групової відрядності нази­валося правильне нормування сільськогосподарських робіт. Реко­мендації наради лягли в основу постанови VI з'їзду рад СРСР "Про колгоспне будівництво" (березень 1931 p.). З'їзд оголосив трудо­день єдиною мірою кількісних і якісних результатів роботи у громад­ському господарстві й зобов'язав керівників колгоспів забезпечити повсюдне запровадження відрядності. Розподіл продуктів, підкрес­лювалося в резолюціях з'їзду, мав здійснюватися за принципом "Хто більше й краще працює, той більше одержує, хто не працює, той нічого не одержує"162.

На папері вимальовувалася досить логічна оплата праці, але в ре­альних умовах села вона не спрацьовувала. Перш за все виявилася тенденція до нарощування управлінських структур і відповідно — витрат на їх утримання за рахунок зовсім невеликого доходу від гро­мадського господарства. По-друге, незважаючи на оптимістичні дані про запровадження відрядної оплати праці, які фігурують у статисти­чних довідниках, у більшості колгоспів панували знеосібка і зрівня­лівка. По-третє, і це найголовніше, половина колективних госпо­дарств України, за свідченням С Косіора, у 1931 р. не видала на тру-до дні абсолютно нічого163. Інакше кажучи, в половині артілей люди цілий рік працювали задурно, здобуваючи собі і своїй сім'ї жалюгідні засоби до існування тільки з невеликих присадибних ділянок.

Трудодні ставали паперовими через те, що держава забирала у колгоспів весь вирощений хліб, не компенсуючи це ні товарами, ні грошима. Уже в 1930 і 1931 pp. хліб у сільській місцевості став вели­чезним дефіцитом.

На папері все виглядало добре. Наркомзем СРСР Я. Яковлев і го­лова Колгоспцентру СРСР Т. Юркін опрацювали документ, названий роз'ясненням цих відомств щодо запровадження в життя Примірного статуту сільськогосподарської артілі. В ньому визначалися норми здавання (продажу) заготівельним органам зернової продукції у хлібовиробляючих регіонах країни (в тому числі в Україні): від однієї чверті до однієї третини валового збору, виходячи з розрахунку сере­днього врожаю. Для колгоспів незернових районів встановлювало­ся здавання (продаж) товарного хліба за нормою, яка не перевищу­вала однієї восьмої частини валового збору. "Вся інша маса валово­го збору, — вказувалося у роз'ясненні до статуту, — як в зернових, так і в незернових районах залишається у цілковитому розпоря­дженні колгоспів"164.

Цей документ був схвалений політбюро ЦК ВКП(б) 12 квітня, за­тверджений ЦВК і РНК СРСР 13 квітня 1930 р. і негайно опубліко­ваний в офіційному виданні "Сборник законов СССР", 1930, № 24, ст. 256. Проте, виконуючи інструкції Кремля (Сталін особисто кож­ного разу затверджував черговий варіант плану), хлібозаготівельні органи "працювали" в Україні над урожаєм 1930 р. аж до 1 червня 1931 р. За весь період заготівель з селянського сектора було викача­но 393 млн пудів, а в цілому по УСРР — 477 млн пудів хліба. Це становило на 167 млн пудів більше, ніж з урожаю 1929 р. Державні заготівельні органи одержали по 4,7 центнера зерна з кожного гекта­ра посівних площ — рекордний показник товарності за всі дорево-люцшні и пореволюцшні роки . Кремль не цікавився становищем тих, хто вирощував хліб, і навіть тим, чи можна буде нагодувати ко­ней фуражем і посіяти зерно у весняній кампанії 1931 р. Це була по­літика "підхльостування", яка застосовувалася й у промисловості. Намагаючись підняти темпи індустріалізації, Сталін не думав про економічні наслідки такого курсу.

У 1931 р. в УСРР було заготовлено 440 млн пудів хліба, тобто на 37 млн пудів менше, ніж у попередньому. Селянський сектор недови­конав план, але порівняно з попереднім роком з нього було вичавлено на 2,5 млн пудів більше166. Хлібозаготівлі знову продовжувалися до пізньої весни наступного року, поки в районах не залишилося будь-яких продовольчих і фуражних запасів.

Коли на селі переважали індивідуальні господарства, держава могла тиснути на них лише по лінії хлібозаготівель. Коли селян зігнали в колгоспи і врожай стало можливим прямо з полів транспортува­ти машинами МТС на елеватори і зсипні пункти, тиск держави поши­рився й на початкову фазу сільськогосподарського виробництва — посівну кампанію. Щоб зібрати для держави якнайбільше, треба було й посіяти якнайбільше. Як це виглядало, показує доповідь заступника наркома земельних справ УСРР О. Триліського на червневому (1931 р.) пленумі ЦК КП(б)У:

"Порівняно з минулим роком ми почали сіяти на місяць пізніше, засів ще триває. Зокрема, на Поліссі, на Правобережжі ганебно від­стають. Присутні знають рішучу директиву тов. Сталіна, щоб у цих районах забезпечити цілковите засіяння завдань (так у стенограмі. — Авт.). На 15 червня засіяно 18 млн гектарів. З тим, що засіяно восени, буде 28,8 млн. Минулого року збиральна площа становила 26,7 млн. Порівняно із станом засіву 1913 р. маємо більше на 6 млн гектарів, тобто на 25 %. Цього року вже затверджено план навесні в 19 млн, а на рік — ЗО млн. Ми розуміємо, що це надзвичайно напружений план. Щоб виконати його, треба не тільки розорати усі толоки, а й провести розкорчовування"167.

Вимушені виконувати сталінські директиви, місцеві власті нерід­ко заплутували облік посівних площ або подавали відомості про "ста­тистичні засіви" (якщо не знаходилося землі, яку можна було б засія­ти). Та найбільший опір чинили самі колгоспники. По-перше, вони не могли виконувати велетенські обсяги робіт охлялими кіньми. Систе­ма МТС тільки створювалася і на початку 30-х pp. ще не могла взяти на себе тягар основних робіт. По-друге, вони не мали бажання працю­вати на державу, яка відмовлялася платити за працю. Адже майже все, що вирощувалося в громадському господарстві, потрібно було здавати за рознарядками — основною і додатковими. Вони надходи­ли, поки хоч щось залишалося в колгоспних коморах.

Через півтора року, коли викликана недолугою політикою Крем­ля криза колгоспного ладу стала катастрофічною, проблему сівби по­рушив С Косіор. У жовтні 1932 р. він казав: "Чому так погано сіють у цьому році? Ви на це питання можете почути стереотипні, не дуже дотепні пояснення: погода суха, тягла нема тощо. Звичайно, були труднощі. Ми не можемо цього заперечувати. Та хіба основна причи­на полягає в цьому? Коріння утруднень у тому, що ми мали величез­ний опір сівбі з боку колгоспів, не кажучи вже про індивідуальника, і це зовсім не важко намацати в тому ж Степу. Там є колосальні маси­ви, що належать колгоспам, навіть радгоспам, яких протягом кількох років людська рука не торкалася. Ми ліквідуємо куркульство, земля звільняється, ми розігнали рештки заможних господарств. Усе це на­вантаження — на колгоспи. Вони мають дуже велике навантаження, і при тому несталому стані, який був у минулому році, який є тепер, ми маємо пряме прагнення ухилитись від того, щоб засіяти цю землю. Але ми не можемо не посіяти, тому що у нас немає хліба. Адже при нашому рівні врожайності нас рятує збереження посівної площі"168.

Чому це раптом благодатні українські чорноземи стали неродю­чими, і саме тоді, коли народився колгоспний лад? Відповідь знахо­димо в тезах відомого фахівця з визначення врожайності А. Сліпансь-кого, представлених в ЦК КП(б)У: в 1930 і 1931 pp. в Україні через за­бур'яненість полів загинуло до 40 відсотків врожаю169.

Проте ця відповідь породжує нове запитання: чому колгоспи не могли справитися з бур'янами так, як це робили покоління українсь­ких хліборобів — кожний селянин на своєму невеликому клаптику землі? Громадське господарство потрапило в зачароване коло: щоб мати більше хліба при низькій врожайності, треба було забезпечува­ти значні посівні площі; при розширенні планів на засів не вистача­ло ні сил для ведення польових робіт згідно з правилами агротех­ніки, ні бажання здійснювати ці роботи.

Отже, незадовільний догляд за посівами пояснювався не тіль­ки відсутністю заінтересованості колгоспників у майбутньому врожаї, але й технічною неможливістю впоратися з великою пло­щею засіву.

Жнива складалися з трьох операцій: косовиці, обмолоту й ви­возу зерна з поля. Проблема полягала в тому, як організувати їх: періодично чи так званим "конвейєром"? Якщо спочатку наляга­ли на косовицю, то при великій площі засіву не встигали з обмо­лотом скошеного хліба, і валки довго лежали в полі, потрапляючи під дощі. Сподіватися на добру погоду було неможливо, тому що збільшений план затягував посівну кампанію до кінця червня. Відповідно зсувалися на осінні місяці строки вистигання зерна. Якщо налягали на обмолот скошеної частини, то не встигали з ко­совицею на всій площі засіву, і нескошене, але вистигле зерно по­чинало обсипатися.

У червні 1931р. цю проблему розглядали майже одночасно на пленумах ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У. Нарком постачання УСРР М. Майоров і голова Колгоспцентру СРСР Т. Юркін прийшли до однакового висновку: попри втрати зберегти конвейєр ну систему жнив, за якої хліб навіть не потрапляв у колгоспні комори, а над­ходив з поля безпосередньо на державні елеватори та зсипні пун­кти170. Щоб мінімізувати втрати або від осипання на пні, або від дощу у валках, ЦК КП(б)У прийняв соломонове рішення: "орга­нізувати у радгоспах і колгоспах скиртування хліба при обов'яз­ковій умові одночасного проведення обмолоту та відвантаження хліба"171.

Тут варто звернути увагу не стільки на те, що керівники держав­ної партії почали приймати рішення в галузі технології сільськогосподарського виробництва — до цього селяни звикли досить швидко, — скільки на те, що запроваджувалася однакова технологія жнив для радгоспів і колгоспів. Цей "нюанс" в літературі досі залишався непо­міченим.

У програмі РКП(б) 1919 р. найбільш досконалою формою сіль­ськогосподарського виробництва вважалася зовсім не комуна, а ра­дянське господарство — радгосп. На початку 1930 р. Сталін відсту­пив від комуни до артілі, а селянство погодилося з артілями як з "мен­шим злом". Але перемога селян виявилася примарною. У 1930—1932 pp. під час планування збиральних кампаній будь-які колгоспні комори були проігноровані в принципі. Сталінська держа­ва не мала наміру розрізняти колгоспи від радгоспів: про це свідчать всі постанови досліджуваного трьохріччя. Але ж в радгоспах плати­ли заробітну плату, а в колгоспах не бажали "отоварювати" виробле­ною продукцією зароблені трудодні. Це може означати тільки одне: Сталіну здавалося, що колгоспникам вистачить тієї присадибної діля­нки, яку вони відвоювали у 1930 р., а в громадському господарстві вони повинні працювати безплатно або майже безплатно.

Встановлений у 1931 р. директивними вказівками компартійних органів порядок дій під час жнив був узаконений постановою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 5 липня 1932 р. "Про збиральну кампанію 1932 р. " "Вирішальними заходами у боротьбі з втратами врожаю, — проголошувалося у цьому документі, — є проведення збирання у мо­жливо найкоротші строки при негайному й обов'язковому повсюдно­му скиртуванні". Своєчасно скошений і заскиртований хліб міг три­валий час зберігатися в полі, чекаючи обмолоту. У постанові вимага­лося встановити найсуворіший облік врожаю, організувати згрібання колосків тощо172. Є певна символіка в тому, що внаслідок сталінської "революції зверху" турбота про згрібання колосків стала проявлятися на рівні вищого керівництва тоталітарної партії.

На III партконференций яка відкрилася у Харкові 6 липня 1932 p., керівники республіки були незвично відверті. На порядку денному стояло єдине питання — доповідь С. Косіора "Про підсу­мки весняної посівної кампанії, про хлібозаготівельну і збиральну кампанії та про завдання організаційно-господарського зміцнення колгоспів". У присутності найближчих поплічників Сталіна — Л. Кагановича і В. Молотова — керівники України називали цифри втрат, яких зазнало, на їхню думку, сільське господарство України у минулому році, щоб показати масштаби кризи й добитися мен­шого хлібозаготівельного плану з урожаю 1932 р. За оцінкою С. Косіора, втрати становили від 120 до 150 млн пудів. О. Шліхтер назвав цифру— 150, аМ. Скрипник — до 200 млн пудів. Ці цифри давали уявлення про масштаби втрат — до половини річного про­довольчого фонду сільського населення173. Якими ж були втрати з урожаю 1932 p.? Цього ніхто не підрахо­вував. Безсумнівно, однак, що вони були істотно більшими, ніж втра­ти з урожаю 1931 р. У розмові з полковником Робінсом у травні 1933 р. на пряме запитання "Чи вірно, що збирання врожаю торік пройшло незадовільно?" Сталін відповів ухильно: "Торік збирання

'                     •        її 174

пройшло менш задовільно, ніж позаторік     .

Технологічні рекомендації ЦК ВКП(б) на перший погляд були слушними. У 1932 р. в УСРР було заскиртовано вдвічі більше хліба, ніж у попередньому. В результаті втрати від осипання зменшилися. Однак тривале перебування хліба у скиртах викликало масове роз­множення гризунів. Що було гірше — осипання хліба чи польові ми­ші й ховрахи — важко сказати.

З ховрахами конкурували люди. Щоб залишити щось з врожаю для себе, колгоспники на жнивах переобладнували молотарки так, щоб зерно частково йшло в солому й полову. Адже до виконання без­розмірної "першої заповіді" — хлібозаготівельного плану — колгос­пам залишали тільки ці озадки. При повторному обмолоті озадків взимку або навесні селяни збирали затаєне зерно і дотягували до на­ступного врожаю.

Під час третіх колгоспних жнив селяни зовсім втратили віру в те, що одержать що-небудь від держави на свої трудодні. Ставлення їх до обов'язкової роботи в полі стало відповідним. У повідомленні, надру­кованому в газеті "Правда" 22 червня 1932 p., кореспондент з Дніпро­петровська зазначав: "Пишуться довгі резолюції, однак у більшості ра­йонів ще немає дійсної боротьби з втратами. Далеко не випадково, що питаннями якості збирання врожаю багато колгоспів Дніпропетров­щини як належить не займаються. Скошений хліб у снопи не в'яжуть, копни кладуть як попало, вітер розкидає їх, хліб усюди розкиданий, ко­лосся не згрібають ні кінними грабками, ні граблями. По скошеному хлібі їздять підводами і тракторами, витолочуючи зерно".

Продовження - Част. 3.