1.5. Національна політика Кремля в Україні

Національна політика Кремля в Україні починалася з україніза­ції. Проте українізація - це полісемантичний термін, зміст якого не завжди збігався з формою.

Російська імперія була терпимою до підкорених народів. Інород­ців, як правило, не допускали до влади, якщо вони не наверталися у православ'я, але їм дозволялося жити власним життям. Становище українців було іншим. Вони вважалися не інородцями, а етнографіч­ною гілкою єдиного російського народу. У тих, хто погоджувався бу­ти малоросом, не виникало проблем, пов'язаних з національним по­ходженням. Але освічені малороси повинні були засвоїти російську мову, культуру й ментальність. Вони не мали права на власну інте­лігенцію. Людина, яка здобувала освіту й відстоювала право свого народу на власну літературну мову, відмінну від російської націо­нальну історію і самобутню культуру, ставала українським інтеліген­том. Самим своїм існуванням українська інтелігенція кидала виклик імперським колам.

Українська революція починалася з українізації. Створювані Центральною Радою державні установи повинні були користуватися українською мовою. Діти в школах мали вчитися рідною мовою. Сол­дати на фронті повинні були об'єднатися в українські військові під­розділи. Державність українського народу повинна була здобути на­ціональний характер. У короткочасну добу Української Народної Ре­спубліки жодної суперечності між формою і суттю українізації не іс­нувало.

Однак імперію, що розпалася, вдалося "зібрати" більшовикам. Не останню роль у цьому успіхові ленінської партії відігравала плас­тична національна політика. Більшовики готові були йти на далеко­сяжні поступки пригнобленим націям у справі відродження їх мови й культури, навіть у становленні національної державності. Держав­ність була головною вимогою пригноблених націй, але більшовики могли йти їм назустріч без всякої шкоди для своєї влади внаслідок взаємопов'язаності партійної диктатури з державністю в її радянсь­кій оболонці. Однак саме через те, що національна державність ста­вала примарною внаслідок збереження диктатури російської по­літичної партії, форма радянського різновиду українізації не могла збігатися з її змістом.

Висхідним пунктом радянської українізації може вважатися ре­золюція VIII Всеросійської партконференций в якій містилася така вимога: "Члени РКП на території України повинні на ділі провадити право трудящих мас учитися й розмовляти в усіх радянських устано­вах рідною мовою"186.

Ця вимога була надзвичайно прогресивною порівняно з російсь­кою імперською дійсністю. Та у процитованих рядках йшлося тільки про одне: коренізацію влади, встановленої більшовиками в Україні після трьох збройних вторгнень. Звичайно, мова нерозривно пов'яза­на з національною культурою і становить її першооснову. Тому здій­снювана з Кремля політика українізації не могла не сприяти подолан­ню русифікації України, зростанню національної самосвідомості на­родних мас, нарешті, державницьким устремлінням народу. Ці на­слідки індустріалізації були небажаними для Кремля, в основі політи­ки якого було поглиблення однорідності суспільства, в тому числі в національному відношенні. Але керівники державної партії розу­міли, що неможливо контролювати Україну тільки за допомогою вій­ськової сили. Українці мали переконатися в тому, що радянська влада

-              це їхня власна влада. Переслідувану сотні років рідну мову українці
повинні були почути в установах, школах, закладах культури.

Зважаючи на небажані побічні наслідки курсу на укорінення влади, керівники КП(б)У довго не виявляли схильності до активних дій у напрямі українізації. Зрештою, їм довелося б починати украї­нізацію з себе, тобто прикласти особисті зусилля для оволодіння українською мовою. За даними 1923 p., тільки 737 з 11 826 відпо­відальних працівників компартійно-державного апарату УСРР за-явили, що знають її   .

Небажання відповідальних працівників зробити щось істотне у сфері українізації на початку 20-х pp. простежується за багатьма доку­ментами. Наприклад, у постанові лютневого (1922 р.) пленуму ЦК КП(б)У "Цілі і завдання українізації" проголошувалися "повна абсо­лютна рівноправність української і російської мов, рішуча боротьба проти всякої штучної українізації і русифікації і водночас усунення тих перешкод, які затримували б природний розвиток української культури або які відрізували б українському селянству доступ до ознайомлення з російською культурою"188. За цим набором слів від­чувалося явне бажання прикинутися дурником. Ніби обидві мови за­ймали в Україні однакове становище, і йшлося тільки про те, щоб збе­регти паритет!

Проте не всі бажали прикидатися. Секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь зробив навіть спробу теоретично обгрунтувати відразу компартійно-радянської еліти до української мови й культури. Мовляв, російська мова і культура в Україні пов'язані з містом і "найпрогресивнішим" в суспільній структурі робітничим класом, а українська мова і культура

-              з селом і "відсталим" селянством. Звідси обов'язком членів
КП(б)У, на думку Лебедя, було сприяння "природному процесу" пе­
ремоги російської мови й культури.

Теорію "боротьби двох культур" в КП(б)У не підтримали, тому що вона була відверто шовіністичною. Однак російськомовна біль­шість у ЦК КП(б)У і губкомах партії гнула свою лінію. В КП(б)У на кінець 1923 р. налічувалось 57 тис. членів і кандидатів партії, серед яких було 45 відсотків росіян, 33 —українців, 14 — євреїв189. За пере­писом 1923 р. питома вага українців в радянському апараті не переви­щувала 35 відсотків. Особливо незначною частка українців булав ке­рівних радянських структурах. Основна маса службовців в наркома­тах складалася на 40 відсотків з євреїв, на 37 відсотків — з росіян і тільки на 14 відсотків — з українців190.

Відразу після утворення СРСР в ЦК РКП(б) вирішили "врівнова­жити" втрату республіками незалежного статусу підвищеною увагою до національного питання. XII з'їзд РКП(б) у квітні 1923 р. затвердив політику коренізації як офіційну лінію партії. "Теорія" Д. Лебедя без згадки його прізвища знайшла своє місце в резолюції з'їзду з націо­нального питання: "Розмови про переваги російської культури і вису­вання положення про неминучість перемоги більш високої російсь­кої культури над культурами більш відсталих народів (українською, азербайджанською, узбецькою, киргизькою та ін.) є не що інше, як спроба закріпити панування великоруської національності. Тому рішуча боротьба з пережитками великоруського шовінізму є першим черговим завданням нашої партії"191.

На цьому з'їзді з великою програмною промовою виступив М. Скрипник. Він не скаржився на першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга, німця за національністю, який активно саботував спра­ву українізації, але дав зрозуміти присутнім, що становище в респу­бліці явно неблагополучие. За заведеним порядком тези Й. Сталіна з національного питання напередодні з'їзду обговорювалися в респу­бліканських партійних організаціях. На Всеукраїнській партконфе-ренції резолюція, що відповідала змісту тез, була прийнята одного­лосно (при чотирьох, хто утримався). Зазначивши це, М. Скрипник продовжував: "Але мені переказували, що після ухвали цієї резолю­ції один з тих, хто голосував за неї, голова губвиконкому, коли до його при виході з зали засідання заговорив один безпартійний коо­ператор українською мовою, відповів: "Говорите со мной на понят­ном языке". Він "проголосував" резолюцію в національному питан­ні, він з нею "вполне согласен". Це протиріччя між теорією і практи­кою, цю лінію "болота" треба вишмалити, треба випекти розжаре­ним залізом"192.

Після відкликання X. Раковського влітку 1923 р. в харківському субцентрі влади, як і в Москві, першою стала посада партійного сек­ретаря. Квірінг на цій посаді явно не підходив на роль людини, яка могла б випекти розжареним залізом лінію "болота". Але він не встиг своєчасно зорієнтуватися в боротьбі за владу в Кремлі і в квітні 1925 р. втратив посаду. Сталін надіслав у Харків на формально підви­щену посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У свого найближчого апаратного співробітника Л. Кагановича. Саме при ньому політика українізації здобула потрібні масштаби. Каганович по-чиновницько­му наполегливо втілював офіційний курс. Він навіть трохи опанував українську мову, якої не знав, хоч народився в селі Кабани на Київ­щині.

Проте головна роль у здійсненні українізації належала не Кагано­вичу, а М. Скрипнику. Серед партійних керівників вищого рангу він був "білою вороною", оскільки надавав великого значення розв'язан­ню національного питання. Раніше реноме націонал-комуніста зава­жало йому зайняти чільне місце в групі харківської владної еліти. В лібералізованій атмосфері 20-х pp. Скрипник очолив наркомат освіти і підпорядковані йому установи, став членом політбюро ЦК КП(б)У і одним з найбільш впливових в Україні політичних діячів.

Результати українізації 20-х pp. були вагомі. Питома вага україн­ців серед службовців радянського апарату зросла до 54 відсотків у 1927 р. Тоді питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У сягнула 52 відсотків. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина книг, журналів і газет стала видаватися українською мовою. З ініціативи М. Скрипника, який витискував усе можливе з курсу на українізацію, національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу та в деяких червоноармійських частинах. На Кубані відкрили­ся українські школи, видавалися українські газети, працювало укра­їнське радіомовлення193.

Процеси коренізації в інших союзних республіках в основному відповідали офіційному курсу на укорінення владних структур. Ко-ренізація в Україні претендувала на щось більше. Прищеплення тота­літарних владних структур суспільному організму України супрово­джувалося великим культурним піднесенням, названим в літературі національним відродженням 20-х pp. Кращі представники національ­ної інтелігенції, починаючи від М. Грушевського, які у минулому очолювали визвольний рух і будували демократичну державу україн­ського народу, знайшли застосування своїм силам у галузі культури. Завдяки їх зусиллям, було одержано вагомі здобутки у розвиткові освіти, науки, літератури та мистецтва.

Використання офіційного курсу в інтересах національного від­родження було заслугою зовсім невеликої групи відповідальних працівників КП(б)У, в основному колишніх боротьбистських вож­дів, які згуртувалися навколо М. Скрипника. їх культурницька дія­льність виразно й чітко спрямовувалася на дерусифікацію. Завдяки цьому вона дістала широку суспільну підтримку.

М. Скрипник спромігся так багато зробити для національного відродження саме тому, що користувався підтримкою першої особи в компартійно-радянській номенклатурі республіки. Фактично його підтримував Й. Сталін. Професійно підготовлений у національному питанні, Сталін відчував всю його силу і бажав мати за собою одну з найбільших партійних організацій і найпотужнішу після Росії респу­бліку. У тій жорстокій боротьбі за владу, що тривала в Кремлі з 1922 по 1928 pp., генсек обійшов Л. Троцького і Г. Зінов'єва, які народили­ся в Україні, і здобув необхідну підтримку республіки. Навіть після 1928 p., коли в СРСР почалася сталінська "революція зверху" і селянс­тво, перш за все українське, опинилося в епіцентрі найжорстокіших репресій, національна політика Кремля не змінювалася: новий вождь умів чекати. Тільки після того, як були розв'язані соціальні завдання "соціалістичного будівництва", Сталін постарався ліквідувати ті здо­бутки політики українізації, які створювали загрозу для централізова­ної держави і його персональної диктатури.

Суперечність між позбавленими політичних прав радянськими органами влади й наділеними диктаторськими правами компартійни­ми комітетами існувала всюди і в усі часи. Незважаючи на свою дво-єдиність, забезпечувану якраз диктатурою парткомів, це були зовсім різні організації: одна з них будувалася на засадах конституції, а дру­га спиралася на партійний статут. В Україні суперечність між ними набувала особливої рельєфності, тому що на неї накладалося нероз­в'язане національне питання.

Документи, які підтверджують цю думку, зустрічаються не час­то. З тим більшою увагою треба поставитися до тих, які уже увійшли в науковий обіг. Один з них - анонімний лист групи делегатів XIII Всеукраїнського з'їзду рад, який був написаний 26 лютого 1931 р. і тепер знаходиться в архівному фонді ЦК КП(б)У.

У листі порушувалося питання про перспективи розвитку україн­ської державності, про необхідність надання Україні більших бю­джетних повноважень. Висловлювалася незгода з централізацією управління промисловістю і з відсутністю міжнародної політики українського уряду після утворення СРСР. Звертаючись до президії з'їзду, дописувачі питали: "Чому уряд та партія не можуть рішуче поставити питання про те, щоб всім економічним життям УСРР керу­вали наш уряд, партія і робітничий клас України, узгоджуючи свої плани з союзними органами?" Особливе незадоволення авторів листа викликала форма взаємовідносин українських партійних та радянсь­ких установ з всесоюзними: "Чому наш уряд пише: "прохати союз­ний уряд"? Суверенна республіка, коли їй що-небудь потрібно роби­ти, не ходить на поклін"194.

На думку авторів, щоб наповнити національну політику партії справжнім змістом, "необхідно терміново взятися за висування керів­них кадрів з місцевого населення. Українську радянську державність потрібно будувати, так як це будівництво лише розпочате, а у нас до цих пір говорять лише про мову та культуру, хоча, звичайно, і це елементи державності". Автори вимагали "заповнити національну по­літику державницьким змістом у повному його обсязі"195.

Не піддаючи жодному сумніву необхідність модернізації СРСР за рахунок напруження зусиль усіх республік, автори висловлювали обурення тим, що результати надмірної експлуатації робітників і се­лян України не залишаються в ній: "Експлуатація велика, але в ім'я чого? Бідняцько-середняцьке селянство позбавляється останньої ко­рівки, шматка сала, яйця, ходить обідраним, так само й робітники. І за всі ці біди, яких ніколи не було в історії, за все це будується російська промисловість. Тепер ми голодуємо. В ім'я чого? Скажете, соціаліз­му? Так. Та хіба він повинен будуватися лише в Росії? Чому ж туди відправляється все, що тільки є?"196

Автори листа були переконані в необхідності репресивної по­літики і в потрібності такої репресивної сили, як ДПУ. Але їх обу­рювало те, що ця сила зовсім не підконтрольна українському урядо­ві і формується не з українців: "В ДПУ переважна більшість апарату та особового складу була сформована з елементів, ні соціально, ні національно не пов'язаних з українською радянською дійсністю. Це у більшості своїй вихідці з сімей єврейських торговців і декласова­ного російського, випадкового для України елемента, який проліз туди різними шляхами. Чому там не звертають увагу на україніза­цію, навіть не вважають її за справжню політику партії та уряду, не­мов вони "держава в державі"? Ми вважаємо, що необхідно переди­витися ці "кадри" та поповнити ряди ДПУ дійсно класово витрима­ними, бездоганними робітниками, відданими справі революції, бід­няками та середняками, створивши з них основне ядро. Необхідно забезпечити відповідне керівництво цим органом з боку українського уряду и партії.

Автори цього листа не були випадковими людьми в системі вла­ди. Безумовно, кожний з них мав свою самостійну ділянку роботи й активно працював над розбудовою тоталітарного ладу, вважаючи йо­го найвищим досягненням людства. Але вони не бажали задовольни­тися підпорядкованою роллю, яка призначалася кадрам українського походження володарями Кремля. Цей лист наочно ілюструє нео­бґрунтованість певної ідеалізації націонал-комунізму, яка виникла в літературі української діаспори внаслідок його антиросійської спря­мованості (в радянській літературі тема націонал-комунізму взагалі була забороненою).

Політика українізації не могла не зустрітися з двома підводними рифами: проблемами росіян в Україні і українців у Росії.

Українізація була різновидом коренізації. Вагому частку насе­лення України становили громадяни неукраїнської національності, тобто національні меншини. Політика коренізації поширювалася й на них. У кожному випадку треба було встановлювати ареал компактного проживання національної меншини, формувати відповідний на­ціональний район, переводити діяльність установ та закладів освіти й культури на національну мову, засновувати відповідні газети й жур­нали. Логіка такої політики вимагала створення російських націо­нальних районів у місцях компактного проживання росіян. З іншого боку, незважаючи на конституційний популізм, Росія залишалася державоутворюючою республікою, і саме на неї спиралися "проле­тарські інтернаціоналісти" Кремля.

Як і в Російській імперії, мовою міжнаціонального спілкування в Радянському Союзі залишалася російська. На відміну від всіх інших національностей, росіяни не відчували себе національною менши­ною в будь-якій республіці. їх дратувала дерусифікація, яка завжди була оборотною стороною українізації, полонізації або болгаризації. Не мало значення те, що дерусифікація торкалася не росіян, а руси­фікованих українців, поляків або болгар. Багатьох росіян не влашто­вував сам факт протидії природній або штучній асиміляції неросійсь­ких національностей. У листі до Л. Кагановича та інших членів політ-бюро ЦК КП(б)У, написаному у квітні 1926 p., принциповий і по­слідовний представник російської сторони Й. Сталін звинувачував наркома освіти УСРР О. Шумського саме за його підтримку закликів негайної дерусифікації пролетаріату. Хоч мова йшла про русифікова­них українських робітників, Сталіну здавалося, що такий заклик "в устах українського комуніста звучить більш ніж дивно"198.

Перетворення української мови на фактичну державну мову в ме­жах УСРР було найбільшим досягненням націонал-комуністів, які згуртувалися навколо М. Скрипника. Українізація не зачіпала ін­тересів російськомовного населення, але російська інтелігенція в Україні вперше відчула себе національною меншиною. Це було не­звично, а для багатьох - й неприємно. Варто процитувати відомий лист М. Горького від 7 травня 1926 р. директору Держвидаву України О. Слісаренку з протестом проти скорочення тексту повісті "Мать" при її виданні українською мовою. Письменник-демократ без усяких хитрощів висловив те, що думав: "Мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий - стремятся сделать наречия "язы­ком", но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились мень­шинством в области данного наречия"199.

Українські громади в Росії після 1917 р. почали організовуватися з метою задоволення своїх національно-культурних інтересів. Однак, на відміну від всіх інших національних меншин, вони зустрічали опір місцевої влади, яка була переконана в тому, що українці нічого не втратять, якщо асимілюються. Уперше на державному рівні про необхідність задоволення їх потреб заговорив М. Скрипник. У промові на XII з'їзді РКП(б) він заявив, що на 7 млн осіб українського насе­лення в Російській Федерації є тільки 500 шкіл з українською викла-довою мовою і 2 технікуми. "Очевидячки, — говорив він, — тут наша практика не сходиться з нашою теорією. Тут треба, щоб тези наші в цій справі перетворювалися в життя належною мірою"200.

Незважаючи на те, що М. Скрипник діяв у межах існуючого зако­нодавства, йому доводилося буквально "пробивати" кожну школу з українською мовою навчання навіть у тих районах Росії, де українці становили більшість населення. Чиновницька протидія давалася взнаки. Саме до таких чиновників, які знати не бажали України і українців, був звернений вірш В. Маяковського "Борг Україні" (1926 р.):201

Мы знаем,

курит ли,

пьет ли Чаплин;

мы знаем Италии безликие руины;

мы знаем,

как Дугласа

галстук краплен...

А что мы знаем о лице Украины?

Керівники республіки вважали своїм обов'язком підтримувати українців за межами України, але їхні демарші не часто спрацьову­вали. Впродовж 20-х pp. ні український театр в Москві, ні земляцт­во, незважаючи на неодноразові спроби їх організації, так і не змог­ли зіп'ятися на ноги через протидію московських чиновників. Останні розглядали їх як "петлюрівщину" й чинили всілякі пере­шкоди (не надавали приміщення, не відпускали коштів тощо). У да­тованому 9 січня 1930 р. проекті листа до ЦК ВКП(б) з приводу за­безпечення потреб культурного життя московських українців за­відуючий відділом агітації, пропаганди й преси ЦК КП(б)У А. Хви­ля наголошував: "Довкола питання культурного обслуговування українців виникла якась стіна ворожості та бюрократизму із суто ве­ликодержавницькими шовіністичними вихватками деяких праців­ників проти культурної роботи серед українців Москви на українсь­кій мові". В остаточному варіанті листа (від 11 січня) цю фразу було вилучено202.

І все-таки зусилля націонал-комуністів не пропали даремно. У 20-ті pp. вони зробили надзвичайно багато для розвитку національної інфраструктури в українських регіонах Росії, особливо на Кубані. На­селення Кубані, яке на дві третини складалося з українців, дістало мо­жливість навчати дітей в українських школах, читати українські газети й журнали, слухати передачі місцевого радіо рідною мовою. З ча­сом націонал-комуністи стали робити прозорі натяки на те, що було б справедливо передати Кубанський округ Північно-Кавказького краю Україні.

Все змінилося в один день - 14 грудня 1932 p., з публікацією постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР про хлібозаготівлі в Україні, на Північному Кавказі і в Західній області. Це була одна з постанов ре­пресивного характеру, з санкціями проти "зрадників" справи партії, які старалися залишити на місцях хоч невеликі продовольчі ресур­си, з рішенням про виселення в північні регіони СРСР всіх жителів великої станиці Полтавська і т.п. Починаючи терор голодом, спря­мованим проти України й Кубані, Сталін не забув про свій давно ви­пестуваний намір покінчити з українізацією Кубані. У постанові вказувалося:203

"Предложить ЦК КП(б)У и СНК Украины обратить серьезное внимание на правильное проведение украинизации, устранить меха­ническое проведение ее, изгнать петлюровские и другие буржуазно-националистические элементы из партийных и советских организа­ций, тщательно подбирать и воспитывать украинские большевистс­кие кадры, обеспечить систематическое партийное руководство и контроль за проведением украинизации.

Немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов «украинизированных» районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский язык как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык. ЦК и СНК обязывают крайком и крайисполком срочно проверить и улуч­шить состав работников школ в «украинизированных» районах».

Так закінчилася розпочата у XVIII ст. історія української Кубані. Царський уряд багато зробив, щоб русифікувати волелюбних нащад­ків запорозьких козаків, але у нього не все виходило. В тоталітарній державі все було зроблено в кілька тижнів, тому що супроводжувало­ся терором, голодом і загибеллю внаслідок цього терору сотень тисяч кубанців. Всесоюзний перепис населення 1939 р. зареєстрував в Крас­нодарському краї 3172,7 тис. осіб, в тому числі 2 754,0 тис. росіян (86,8 відсотка), 149,9 тис. українців (4,7 відсотка), 64,2 тис. адигейців і чер­кесів (2,0 відсотки) та ін.204 Українцями мали право назвати себе ті, хто приїхав до Краснодарського краю після 1917 р. Корінні жителі Кубані проходили у переписувачів населення як росіяни.

Остання крапка в політиці українізації за межами УСРР була поставлена передовою статтею газети "Правда" від 10 березня 1933 р. У статті піддавалися нищівній критиці "кричущі факти найгрубішого перекручення національної політики на Україні", вказувалося на "значне послаблення боротьби проти ухилів у національному питанні", і лише окремою ремаркою було виділено вже поховану справу українізації територій поза УСРР: "А окремі керівні українські пра­цівники посилено пропагували шовіністичну ідею про обов'язкову українізацію ряду районів СРСР". За місяць до того М. Скрипник уже був переміщений з посади наркома освіти на посади заступника голо­ви РНК УСРР і голови Держплану УСРР, але залишався членом по-літбюро ЦК КП(б)У. Тому спрямована на його адресу критика ще бу­ла анонімною.

У січні 1933 р. Сталін надіслав в Україну з диктаторськими пов­новаженнями П.Постишева. Він був обраний на посаду другого сек­ретаря ЦК КП(б)У, тобто формально підпорядковувався генерально­му секретарю ЦК С. Косіору. Проте навіть формально він стояв над Косіором, тому що зберігав за собою попередню посаду секретаря ЦК ВКП(б).

П. Постишев мав два завдання: по-перше, навести порядок у кол­госпах після здійсненої Молотовим і Кагановичем каральної реквізи­ції продовольчих запасів у "боржників" по хлібозаготівлях; по-друге, "втихомирити" українську інтелігенцію як потенційного носія сепа­ратизму. Він упорався з обома завданнями.

У липні 1933 р. покінчив життя самогубством зацькований Постишевим М. Скрипник. Після смерті колишнього наркома освіти було ліквідовано багато розпочатих ним справ у царині українізації. Вдягнутий замість френча (традиційна уніформа більшовицьких во­ждів) в українську вишиванку, Постишев провадив нещадну бороть­бу проти "українського буржуазного націоналізму". У концтабори потрапила більшість діячів української культури, зокрема багато пре­дставників нової генерації, переважно робітничо-селянського похо­дження. Жертвами чекістів стали практично всі, хто брав участь в Українській революції 1917—1920 pp. За 1933 р. чекістами було заа­рештовано 124 463 громадянина України (проти 74 849 у 1932 р. і ЗО 322 у 1934 р.)205.

Після постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 грудня 1932 р. з'я­вилися дві українізації - петлюрівська і більшовицька. Всі небажані наслідки українізації тепер можна було вносити на карб петлюрівців.

Підбиваючи перші підсумки чистки партійних і радянських уста­нов від прибічників М. Скрипника, П. Постишев на листопадовому (1933 р.) об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У заявив про утворен­ня в КП(б)У націоналістичного ухилу, який почав "змикатися з інтер­венціоністською агентурою на Україні в період боротьби за ліквіда­цію куркульства як класу". Саме на цьому пленумі ЦК і ЦКК україн­ський націоналізм був уперше названий головною небезпекою в Україні206.

На XVII з'їзді ВКП(б) у січні 1934 р. Й. Сталін підтвердив офіцій­ну зміну в ставленні партії до проявів націоналізму. Суперечка про те, який ухил (до великодержавного чи місцевого націоналізму) ста­новить головну небезпеку, оголошувалася несуттєвою. "Головну не­безпеку, — підкреслював Сталін, — становить той ухил, проти якого перестали боротися і якому дали, таким чином, розростися до держа­вної небезпеки". Як приклад ситуації, де саме ухил до місцевого на­ціоналізму став головною небезпекою, Сталін навів Україну207. Від­тоді й до кінця існування СРСР головною небезпекою вважався "бур­жуазний націоналізм".

Разом з тим Кремль старався показати, що національна політика партії не змінилася з часів XII з'їзду РКП(б). На нараді з питань націо­нальної політики, яка відбулася 20 квітня 1933 p., новий український теоретик з національного питання М. Попов вказував: "Треба дати найрішучішу відсіч спробам і українських, і великодержавних шо­віністів тлумачити рішучу боротьбу проти українського буржуазного націоналізму як ревізію національної політики партії"208.

XII з'їзд КП(б)У в січні 1934 р. прийняв рішення про перенесення столиці УСРР в Київ, "маючи на увазі необхідність наближення уря­ду України і центрального партійного і радянського апарату до най­важливіших сільськогосподарських районів, якими є райони, розта­шовані на Правобережжі України, а також для дальшого і швидкого розвитку національно-культурного будівництва і більшовицької українізації на базі індустріалізації і колективізації"209. У постанові Київ називався природним географічним центром України, а не її іс­торичним центром. Для Кремля історія України починалася з 1917 р.

Проте чимало українських комуністів, які вважали себе віддани­ми комуністичній ідеї і розуміли інтернаціоналізм як рівність націй, розчарувалися в національній політиці ВКП(б). Розгром "націоналіс­тичного ухилу" М. Скрипника вони вважали поверненням до велико­державного шовінізму. П. Постишев наважився згадати на XII з'їзді КП(б)У про анонімний лист 150 комуністів Харкова, автори якого так коментували перенесення столиці з Харкова у Київ: "Це — димова за­віса, так само, як і відкриття пам'ятника Шевченкові, яким ви намага­єтесь прикрити розгром української культури. Ваш лозунг — "Украї­на — невід'ємна частина Радянського Союзу — щось дуже схожий на лозунг — "єдина неділима".

У єдиному досі дослідженні про національно-культурну політи­ку Кремля щодо радянської України в 30-х pp. Г. Єфіменко ствер­джує, що при незмінному ставленні до процесів коренізації змінило­ся ставлення до ролі росіян, їх мови й культури у зміцненні радянсь­кої державності. Якщо націонал-комуністи вважали росіян за націо­нальну меншину в Україні (так само, як українці були національною меншиною в Росії), то для керівників ЦК КП(б)У 1934—1937 pp. poсійський народ спочатку став немовби другою титульною нацією, а потім і старшим братом для всіх інших народів СРСР211.

У такій вразливій сфері, як міжнаціональні відносини, офіційних документів старалися не створювати. їх заміняли передовиці газети "Правда". Критика чи похвала цієї газети були чітким сигналом, своєрідним камертоном для багатотисячної армії пропагандистів і для всієї радянської преси. Аналізуючи правдинські передовиці, мо­жна зробити висновок, зокрема, що з 1936 р. вже не допускалася кри­тика російського народу — за будь-яких обставин, за будь-яких істо­ричних періодів.

Редактор газети "Известия ВЦИК" М. Бухарін 21 січня 1936 р. на­друкував статтю, присвячену пам'яті В. Леніна, в якій мав необереж­ність назвати Росію країною, "де обломовщина була найбільш універсальною прикметою характеру", а російський народ був "на­цією Обломових". Після цього Бухарін наразився на гостру відповідь газети "Правда". "Народ, який підготував і здійснив під керівництвом більшовицької партії Жовтневу революцію, називати "нацією Обло­мових" може лише людина, що не розуміє того, що говорить", — за­значалося у редакційній статті "Правди" ЗО січня 1936 р. Відповісти Бухарін не міг, хоч він пам'ятав не менш гострі, можливо, й несправе­дливі, якщо їх абсолютизувати, але дуже рішучі слова В. Леніна, ска­зані ним на схилі життя: російська нація "велика тільки своїм насиль­ством, велика тільки так, як велика є держиморда"212. Реагуючи на критику, Бухарін написав у передовій статті своєї газети від 2 лютого: "Російський народ займає перше місце, як перший серед рівних. Його мова, його національна культура, його національне мистецтво чим далі, то все більше й більше приходять на допомогу народам СРСР".

Сталінська Конституція СРСР 1936 р. і створена на її основі Кон­ституція УРСР 1937 р. знову декларували рівноправність союзних ре­спублік, вільність соціалістичних націй, свободу виходу союзних ре­спублік зі складу СРСР. Чи то керівники КП(б)У не розуміли пропа­гандистського значення конституційних декларацій, чи не читали пе-редовиць "Правди", але вони почали досить вільно поводити себе у спілкуванні з центром. Виступаючи з доповіддю про проект Консти­туції УРСР на XIV Всеукраїнському з'їзді рад, П. Любченко відчував себе як керівник суверенної держави, вдячний за допомогу в завою­ванні справжньої незалежності "великому російському народу". Любченко насмілився навіть сказати про національну гордість укра­їнців, але "збалансував" цю заяву іншою: "Почуття національної гордості у нас є складовою частиною пролетарського інтернаціона­лізму"213.

Сталін теж збалансував національну політику щодо України: запровадив у життя найбільш прогресивну Конституцію СРСР і одразу після цього розгорнув Великий терор, у вогні якого згоріло все українське компартійно-радянське керівництво (за винятком викликаного в Москву і всіма забутого Г. Петровського). У передовій статті від 4 вересня 1937 р. газета "Вісті ВУЦВК" писала: "Всією під­ривною роботою на Україні керували головні довірені фашистських розвідок, всілякі любченки та хвилі".

На початку 1938 р. в Україну приїхав на постійну роботу М. Хру­щов. З призначенням його на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У з лексикону українських керівників зникають такі поняття, як украї­нізація і великодержавний шовінізм.

З приходом до влади в Україні М. Хрущова почалася неприхова­на русифікація всіх сфер життя. Та перебіг подій, у першу чергу — міжнародних, змусив керівників Кремля і київський компартійно-ра­дянський субцентр влади відкласти свої наміри.