Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

1.5.1. Сутність ринкової, соціальне ринкової та змішаної економіки

Еволюція ринкової економіки та основні риси сучас­них економічних систем. Ринкова економіка (або ринко­ве господарство), згідно з теорією А. Сміта, — це лад, в якому відбувається вільна гра ринкових сил (принцип laissez—faire). Природною рушійною силою господарсь­кого розвитку є прагнення індивіда до реалізації своїх економічних інтересів. Дбаючи про свої інтереси, така економічно вільна людина як покращує свій добробут, так і примножує багатство суспільства. Суперечності між

індивідом і суспільством не існує. Розуміючи, що в умо­вах свободи господарської діяльності та свободи торгівлі деякі індивіди можуть домовлятися про підвищення цін або окремий суб'єкт господарювання прагнутиме до без­межного привласнення прибутку, А. Сміт вважав, що ін­тереси таких індивідів певною мірою гармонізує конку­ренція, що вона є регулятором особистого егоїзму, завдя­ки чому досягається економічна рівновага. Конкуренція вирівнює попит і пропозицію, відновлює пропорційність тощо, тобто здійснюється саморегулювання економіки.

У ринковій економіці державі належить другорядна роль: вона виконує лише ті функції, які не може викона­ти або робить це економічно неефективно окремий інди­від. Такими функціями є: організація громадського по­рядку, державної поштової служби, запровадження обо­в'язкового шкільного навчання, забезпечення національ­ної оборони, емісія крупних банкнот, будівництво деяких громадських споруд (доріг, мостів) та їх утримання в на­лежному стані.

З часом теорія ринкової економіки зазнала істотних змін. Так, концепція «соціального ринкового господарст­ва», основоположниками якої є західнонімецькі економі­сти А. Мюллер-Армак, В. Ойкен та ін., значно відрізня­ється від теорії класичного ліберального господарства (тобто від концепції «ринкової економіки»), в якій дер­жаві відводилася роль «нічного сторожа». Вони визна­ють, що «перед сучасною державою стоять нині величез­ні завдання», що в середині XX ст. можливість звільни­ти державу від обов'язків малоймовірна. Одним із найважливіших завдань держави Л. Ерхард вважає забезпечення вільної конкуренції. Вільна власна ініціа­тива і конкуренція повинні поєднуватися з активною роллю держави в господарському житті. Головним критерієм свободи, за Л. Ерхардом, є свобода споживан­ня, що «знаходить своє логічне доповнення у свободі під­приємця виробляти та продавати ті продукти, які відпо­відають попиту...». Громадяни країни також мають право на стабільну валюту.

Один із найважливіших критеріїв соціального ринкового господарства (поєднання соціального з ринко­вим) — досягнення ефективного господарського порядку, коли із зростанням продуктивності праці знижуються ціни, підвищується реальна заробітна плата. Через конкуренцію (як найефективніший засіб досягнення та забезпечення добробуту) «може бути досягнута — у кра­щому розумінні цього слова — соціалізація прогресу і прибутку...». г

Другим важливим критерієм соціального ринкового господарства є оптимальне поєднання ринкової економі­ки та планового господарства (централізовано регульо­вана система економіки). У цьому зв'язку Г. Ортліб (один із прихильників сучасного неолібералізму) писав: «Ми повинні зрозуміти, що давня суперечка про те, чому надати перевагу — плановому чи ринковому госпо­дарству, нині не становить інтересу. Важливішою є комбінація того й іншого, тобто регульована ринкова економіка». У пізніших виданнях інших німецьких авторів «соціальне ринкове господарство» визначається як «сучасна форма економічної організації ринкового типу з налагодженим механізмом державного регулюван­ня, відповідною інституціональною структурою і систе­мою соціального захисту населення».

Водночас Л. Ерхард відкидав концепції «товариства колективної відповідальності», «держави добробуту». Остання є складовим елементом теорії «змішаної еконо­міки», і в цьому її головна відмінність від теорії «со­ціального ринкового господарства». Якщо для досягнен­ня соціальної спрямованості економіки потрібно, на дум­ку батька німецького «економічного дива» Л. Ерхарда, не вдосконалювати розподіл, а піднімати виробництво, то, на думку Е. Хансена (одного з представників концеп­ції «змішаної економіки»), «держава добробуту» є пере­дусім перерозподільником виробленого доходу. Інша важлива функція такої держави — здійснення певних форм національного економічного планування.

Отже, якщо вибирати назву кінцевого етапу транс­формації існуючої нині в Україні соціально-економічної системи з визначень західних економістів, то найбільш прийнятним є термін «змішана економіка» в інтерпрета­ції Е. Хансена, в якому поєднуються риси «держави доб­робуту» і функція національного планування, яке здійс­нює держава. У свою чергу, «держава добробуту» немож­лива без перерозподілу значної частки національного доходу через центральний (федеральний) бюджет. Висту­пати взагалі проти перерозподілу національного доходу, проти вдосконалення процесів розподілу (як вважав Л. Ерхард) означає виступати проти об'єктивного ходу економічного розвитку людства, займати антигуманні, антипрогресивні позиції як у теорії, так і на практиці. Англійський економіст А. Пігу обґрунтовано стверджу­вав, що «трансферт доходу від багатих до бідних збіль­шить сукупний добробут, оскільки сума задоволення останніх зростає більше, ніж зменшується задоволення перших». _ ,„.-,,,

1 Поняття «ринкова економіка», або «ринкова систе­ма», відображає не сучасні реалії розвитку економіки західних країн, а реалії майже 200-річної давності. Це зумовлено тим, що в ній усі проблеми вирішуються за до­помогою ринкових важелів, а державне регулювання не­потрібне. Проте без нього сучасна економічна система іс­нувати не може. Критикуючи у цьому зв'язку погляди австрійського економіста Ф. Хаєка про необхідність під­порядкувати економіку дії «невидимої руки» абстрактно­го ринку (йдеться про принцип laissez—faire у концепції А. Сміта), Б. Селігмен писав: «Для того, щоб це здійсни­ти, ми повинні були б перекреслити історію останніх пів­тораста років і відтворити світ незалежних господарсь­ких одиниць без монополії і без великих утворень капі­талу». Різкіше висловився з цього приводу Дж. Гелб-рейт: тих, хто говорить про повернення до вільного рин­ку часів А. Сміта, він називає людьми з психічними від­хиленнями клінічного характеру.

Досконалішим варіантом ринкової економіки, за кла­сифікацією більшості західних учених, є різні варіанти змішаної економіки, які збагачувалися багатьма напря­мами, течіями і школами впродовж тривалого історично­го періоду.

Змішана економіка — західна модель соціально-економічного розвитку, що передбачає поєднання приватної і державної форм власності, плану і ринку, проведення інституціально-соціальних реформ з метою побудови прогресивнішого ладу.

Виникла в перші десятиліття XX ст. Розрізняють три основні варіанти цієї моделі економіки: 1) консерватив­ний; 2) ліберальний; 3) соціал-реформістський. Кожний із них набуває певних специфічних ознак у певній захід­ній країні, що зумовлено особливостями її економічного, соціального, політичного, національного, історичного розвитку. Водночас відбувається їх взаємозбагачення, на­повнення елементами якісно нового змісту в процесі ево­люції соціально-економічної системи. В межах окремих варіантних моделей змішаної економіки виділяються певні течії, школи.

Консервативний варіант змішаної економіки (найві-доміші його представники — американські економісти Л. Мізес, Ф. Хаєк, М. Фрідмен та ін.) передбачає обме­жене (передусім опосередковане) втручання держави в макроекономічні процеси з метою створення сприятли­вих умов для розвитку приватного сектора, ринкових ва­желів саморегулювання економіки.

Згідно з ліберальним варіантом змішаної економіки необхідне проведення важливих інстутиційних і соціаль­них реформ, раціональна взаємодія приватного і держав­ного секторів економіки, впровадження системи націо­нального планування, підпорядкування приватного сек­тора інтересам розвитку суспільства, здійснення поступо­вої соціалізації капіталістичної економіки. Найвидатні-шими представниками цієї моделі є американські еконо­місти Дж. Гелбрейт, Р. Хейлброннер та ін.

Соціал-реформістський варіант змішаної економіки має на меті необхідність оптимального поєднання децент­ралізму і централізму, планування і ринку, індивідуаль­них і колективних форм власності для поступової транс­формації капіталізму в більш прогресивне суспільство. Йо­го представники — теоретики лейбористської партії Вели­кобританії, автори концепції демократичного соціалізму.

Останні два варіанти змішаної економіки мають чи­мало спільного. Зокрема, їх представники виступають за пряме втручання держави в економіку в суспільних ін­тересах, значний розвиток державного сектора, пріоритет колективних і суспільних інтересів порівняно з індивіду­альними тощо.

За соціально-економічним змістом консервативний варіант змішаної економіки відділяє від ліберального та соціал-реформістського варіантів глибока прірва. Він представлений прихильниками неокласичного напряму економічної науки, тому лише незначною мірою відпові­дає тим принципам і критеріям, які формують змішану економіку, тобто поєднання двох форм власності, двох типів регулювання. Ідеологи цього напряму виступають проти планових начал в економіці (Ф. Хаєк, наприклад, називає планування рабством).

Ідейні витоки змішаної економіки — насамперед в ні­мецькій історичній школі, представники якої в останній чверті XIX ст. виступали за державне втручання в еконо­міку з метою її модернізації, за проведення соціальних реформ. Джерелом цієї моделі економіки є також інсти-туційно-соціальний напрям (або інституціоналізм), пред­ставники якого (Т. Веблен, А. Гобсон, Д. Коммонс та ін.) різко критикували неокласичну теорію ринкової рівнова­ги з її методологічним принципом граничної корисності, стверджували, що ринок перетворився лише на один з економічних інститутів поряд з такими інститутами, як корпорація, держава. Найважливішим інститутом з-по­між них вважали державу, яка проводить активну соці­альну політику, застосовує індикативне планування та Регулювання госпояягіського життя. Вони виступали за

встановлення соціального контролю і побудову держави соціального благоденства, за обмеження приватної влас­ності. Оскільки державу інституціоналісти вважали ней­тральною силою, то вона повинна здійснювати соціаль­ний контроль за економікою, проводити трансформацію соціально-економічної системи. Двома найважливішими елементами цієї системи вони називали форми власності та механізм розподілу (або аллокації) ресурсів, які є ос­новою для типологізації економічних систем. Крайніми антиподами власності інституціоналісти вважали приват­ну і державну, а проміжними — різні варіанти їх поєд­нання. Крайніми антиподами механізму розподілу ресур­сів, на їхню думку, є стихійно-ринкове регулювання і державне централізоване планування, а між ними — різ­номанітні форми поєднання цих полюсів. У свою чергу, залежно від поєднання централізму і децентралізму, форм втручання держави в економіку можна істотно змі­нювати механізм розподілу ресурсів і доходів.

Проблемам функціонування цієї моделі відведено значне місце в кейнсіанській теорії. На противагу нео­класичному напряму, представники якого вважали несу­місними ринкові механізми самоуправління економіки з державним централізованим управлінням, Дж. Кейнс розробив механізм активного державного регулювання економіки з використанням ринкових важелів. Зокрема, в його теорію «вмонтовані» такі методи безпосереднього втручання держави в макроекономічні процеси, як дер­жавна власність, організація громадських робіт, надання субсидій приватним компаніям, які є ознаками соціалі­зації економіки. Так, наприклад, характеризували захо­ди американського президента Ф. Рузвельта щодо вихо­ду економіки з кризи 1929—1933 pp., які ґрунтувалися на рекомендаціях кейнсіанської теорії.

Модель змішаної економіки збагатилася елементами нового змісту завдяки неокласичному синтезу — узагаль­нюючій економічній концепції, в якій поєднувалися ра­ціональні аспекти теорії ціноутворення і розподілу дохо­дів у межах неокласичного напряму з положеннями ма-кроекономічної рівноваги і зростання національного до­ходу в межах кейнсіанського напряму, їх представники обстоювали необхідність державного втручання в еконо­міку через використання різноманітних методів антици-клічного регулювання (насамперед сукупного попиту) з метою досягнення загальної рівноваги існуючої економіч­ної системи, її збалансування на макро- і мікроекономіч-ному рівнях. Головними умовами досягнення такої рівно­ваги є рівність інвестицій і заощаджень, а також попиту на ліквідність і грошової маси. ,,,.,, .•„./.-.,.,,,

Найважливішими формами соціалізації власності со-ціал-реформістські теоретики називають пряме одержав-лення окремих галузей або крупних компаній через на­ціоналізацію, будівництво державних підприємств і роз­виток на цій основі державного підприємництва, створен­ня спільних державно-приватних компаній. Важливо при цьому забезпечити умови і механізми розвитку дер­жавної власності в суспільних інтересах. За їх відсутнос­ті (демократизації контролю та управління цією формою власності, наявності демократичних інститутів, плюралі­зму політичних сил та інших) державна власність може сприяти посиленню монополізації економіки. Необхід­ною умовою соціалізації економіки є перетворення дер­жавної власності на основу розгалуженої системи демок­ратичного планування.

Значного поширення в деяких країнах Заходу набули реформістські ідеї соціалізації капіталістичної економіки через здійснення спільного (змішаного) державно-приват­ного підприємництва, зокрема впливу держави на інвес­тиційну, цінову, промислову політику крупних приват­них підприємств тощо, завдяки чому відбувається розши­рення частки державного капіталу. Цей шлях більш при­вабливий (порівняно з націоналізацією окремих підпри­ємств і галузей) з погляду як трансформації існуючих форм власності, так і створення відповідного механізму регулювання. Доцільно також, на думку реформістських теоретиків, створювати спеціальні державні фінансові ін­ститути, які б скуповували контрольні пакети акцій окремих крупних компаній у ключових галузях народно­го господарства і спрямовували їх подальший розвиток в загальнонаціональних інтересах.

Ліві соціал-демократи не без підстав пропонують ши­роко практикувати розвиток таких децентралізованих форм суспільної власності, як регіональна, муніципаль­на, комунальна та ін. Крім цих методів соціалізації капі­талістичної економіки, вони вважають за необхідне роз­вивати профспілкову, кооперативну та інші форми ко­лективної власності, асоціації дрібних підприємств тощо. Такі форми, на їхню думку, сприяють розвитку самоуп­равління, залученню трудящих до управління процесом виробництва і управління власністю.

Ще один напрям соціалізації економіки — вплив дер­жави на інвестиційну діяльність і розподіл доходів. Вплив на інвестиційну діяльність здійснюється через по­датки, кредити, надання позичок, субсидій, державні за­купівлі товарів і послуг, контроль за якістю продукції та

встановлення стандартів якості, за умовами праці, заробіт­ною платою і капіталовкладеннями та ін. Вплив на розпо­діл доходів здійснюється через механізм трансфертних витрат, контроль за цінами, заробітною платою, дивіден­дами, розподілом сировини, споживчим кредитом та ін. Деякі з цих важелів прямо або опосередковано стосуються як інвестиційної діяльності, так і розподілу доходів.

Засобами соціалізації є також: впровадження загаль­нонаціонального регіонального регулювання і плануван­ня всього народного господарства (макроекономічний рі­вень); мікроекономічного регулювання (через контроль стандартів якості продукції, укладення контрактів між державою та окремими компаніями, галузевими асоціа­ціями підприємців, селективний вплив на розвиток окре­мих галузей, економічну кон'юнктуру на окремих рин­ках та ін.); здійснення інституціональних реформ (через механізм посилення суспільного ревізорського нагляду, введення до складу керівництва крупними компаніями представників держави, профспілок, споживачів, вдоско­налення антимонопольного законодавства, прийняття но­вого статуту діяльності великих корпорацій тощо). Над­звичайно важливе значення з-поміж цих заходів надаєть­ся процесу демократизації планування, підпорядкування його суспільним інтересам, а також демократизації управління на макро- і мікрорівнях. Зокрема, за допомо­гою плану формується модель соціально-економічного розвитку країни, здійснюється макроекономічне регулю­вання народного господарства. Водночас за допомогою ринкових важелів саморегулювання економіки передба­чається регулювання і коригування пропорцій між попи­том і пропозицією лише на окремі товари і послуги. Де­мократизація процесу планування дасть змогу як здійс­нити демократичні перетворення в державному секторі, так і реформувати приватний сектор, спрямувати розви­ток гігантських монополій в русло загальнонаціональних інтересів, а в перспективі — поступово, без тотального одержавлення трансформувати змішану економіку спо­чатку в посткапіталістичну систему, а згодом — і в соці­алістичне суспільство, що ґрунтується на плюралізмі форм власності та регулюючих механізмів.

В інвестиційній діяльності впровадження демокра­тичного планування передбачає докорінну зміну в струк­турі виробництва і в розподілі доходів. Вирішальну роль в інвестиційному процесі повинні відігравати державні капіталовкладення, насамперед інвестиції в соціальну

сферу, в наукові дослідження й розробки, пов'язані з но­вою технікою. Це, на думку прихильників радикально-реформістської моделі змішаної економіки, стане засобом комплексного вирішення проблем інфляції та безробіття. Важливе значення в механізмі реалізації демократично­го планування повинен відігравати механізм укладення контрактів між державою і приватними компаніями, за допомогою якого буде узгоджено макроекономічне регу­лювання з мікроекономічним, а також встановлено необ­хідний суспільний контроль за крупними компаніями (за формуванням витрат виробництва і цін, системою звітно­сті та ін.). Крім того, контрактна система вважається ефе­ктивним засобом вдосконалення економічних взаємовід­носин в межах державного сектора економіки (зокрема між державними компаніями, з одного боку, адміністра­тивними і регулюючими органами — з іншого), зростан­ня ефективності державних підприємств, посилення їх фі­нансово-оперативної самостійності, конкурентоспромож­ності. Так, у разі виконання завдань державних органів, що не приносять економічної вигоди, державні підприєм­ства повинні отримувати відповідну компенсацію. До цьо­го методу, зокрема, мають на меті вдатися Лейбористська партія Великобританії, Соціалістична партія Франції.

У моделі змішаної економіки, в тому числі демокра­тичного планування, важлива роль відводиться ефектив­ному функціонуванню дрібних і середніх підприємств.

Якщо зіставити сутність змішаної економіки з реалі­ями української дійсності щодо трансформації існуючої економічної системи, то можна дійти висновку, що із трьох варіантів цієї економіки в Україні втілюється в життя консервативний. Найповніше він представлений консервативною економічною політикою, що ґрунтується на концепції монетаризму, її основними принципами є такі постулати неокласичного напряму політичної еконо­мії, як надання переваги приватній власності та основа­ному на ній механізму ринкової конкуренції. Серед сфер державного регулювання економіки монетаризм відіграє вирішальну роль у грошовій сфері, а для досягнення ста­білізації економіки вирішальна роль належить обсягу грошової пропозиції. Стабільне зростання останньої, мак­симальне обмеження державного втручання в економіку поряд із скороченням податкового тягаря — основні, як вважають монетаристи, важелі державного регулювання народного господарства. На їхню думку, ринкові важелі слід впроваджувати також у сферу соціального забезпе­чення.

Ці принципи монетаристської концепції послідовно втілювалися в Україні. Внаслідок цього руйнувалося дер­жавне управління економікою в умовах переважання державного сектора, проводилася свавільна лібералізація цін (у 1995 р. уряд контролював лише до 11% цін на то­вари і послуги), зовнішньоекономічної діяльності та ін. За умов відсутності сформованої структури та інфрастру­ктури ринку, значної монополізації економіки це означа­ло некерованість макроекономічними процесами, призве­ло до величезних збитків в народному господарстві (воно постраждало вдвоє більше, ніж під час Другої світової війни), до крайнього зубожіння трудящих і казкового збагачення жменьки кланово-номенклатурної еліти.

Із трьох західних соціально-економічних моделей роз­витку (змішана економіка, соціальне орієнтована ринко­ва економіка і ринкова економіка) найбільш адаптованою для України була б модель змішаної економіки, але не в консервативному варіанті. Це зумовлено тим, що вона орієнтована не на полюси у формах власності, у виборі важелів регулювання економіки, у розподілі ресурсів та в інших критеріях моделей соціально-економічного роз­витку. Більше того, вона значною мірою ґрунтується на тому, що поєднує в собі позитивні сторони приватної, ко­лективної та державної власності, ринкових механізмів і державного регулювання, ринкових і централізованих методів розподілу доходів, приватних, колективних і су­спільних інтересів, адміністративних, правових і еконо­мічних важелів управління народним господарством. Со­ціальною базою побудови такої економіки повинен стати середній клас.

Оскільки побудову змішаної економіки проголошено метою нашого суспільства, але в процесі реалізації Пре­зидентської програми все більше зростає прірва між мо­деллю і дійсністю, необхідно:

1) перестати орієнтуватися на переважання приватної власності;

2) відмовитися від тотальної приватизації (це було б на­ціоналізацією навпаки) і не зменшувати питому вагу дер­жавної власності на засоби виробництва нижче 30—35%;

3) відкинути помилкову тезу Президентської програ­ми про те, що «базовою основою інституціональних пере­творень повинна стати цінова лібералізація, поступовий перехід до вільного її регулювання за ринковими закона­ми попиту і пропозиції»;

4) перейти від декларацій про необхідність формуван­ня якнайширшого прошарку реальних акціонерів до їх реального втілення; . ,fiu,

.: ім.     - b~>f

5) перейти від монетаристсько-адміністративно-ко-мандного типу регулювання економіки до кейнсіансько-го та інституціонального.

Причини вживання терміна «ринкова економіка». Іс­нує декілька причин використання цього поняття в су­часних умовах:

1. Наявність стереотипів і догм у західній економіч­ній літературі. Це означає, що ним послуговуються і ни­ні, незважаючи на відсутність такої економіки (ринкової) уже майже три чверті століття.

2. Слабке знання основ діалектичного методу пізнан­ня та відсутність відповідного методу мислення. Цей метод передбачає, зокрема, що коли змінюються реальні економічні явища і процеси, то й їхнє відображення — економічні поняття та категорії — також повинні зазна­ти відповідних змін. Якщо при цьому вживаються такі фундаментальні поняття, як «капітал», «власність», «ринок» та ін., то для їх вираження у постійному проце­сі зміни слід вживати додаткові поняття, що доповнюють їх елементами якісно нового змісту. Наприклад, для пі­знання сутності сучасної економічної системи розвину­тих країн Заходу недостатньо вживати поняття «капітал» або «капіталістична власність». Для того щоб відобразити еволюцію цієї системи, вживають додаткові поняття — «акціонерний», «монополістичний» (у тому числі «олігополістичний»), «фінансовий», «державно-мо­нополістичний », « інтернаціональний », « транснаціональ­ний» капітал тощо. Характеризуючи процес еволюції ринку, також слід вживати додаткові категорії: «монополістичний» (у тому числі «олігополістичний»), «державний» ринок та ін. Крім того, поняття «ринок» нерідко вживається у поєднанні з іншими поняттями («план», «макроекономічний контроль», «регулювання», «макроекономічне регулювання» та ін.). У даному разі, якщо йдеться про ринкову економіку, яка відображає ха­рактеристику економічної системи передусім з боку то­варно-грошових відносин та спробу її регулювання, до­датковим поняттям, яке відображає вплив держави на її розвиток, є регульована ринкова економіка.

3. Проголошення визначальною однієї зі сфер суспільно­го відтворення, у даному разі обміну, і на цій основі харак­теристика всієї економіки. Такий підхід означає дотри­мання положень мінової вартості, а отже є поверховим.

4. Підміна критеріїв класифікації економічних сис­тем. Замість відносин економічної власності (капіталу) — товарно-грошові відносини. З урахуванням цього ринкова

економіка є капіталізмом на його нижчій стадії. З вели­кої кількості парних понять, які сучасні західні науковці протиставляють ринку, найбільш вживаною є категорія «планування». Більшість напрямів, течій і шкіл сучасної економічної думки доводять необхідність введення плану­вання з метою стабілізації економічної системи Заходу.

Американський економіст Б. Селігмен, полемізуючи з Ф. Хаєком (який виступав проти планування, проти втручання держави в економіку), справедливо заперечу­вав: «Головна проблема полягає не в тому, чи потрібні планування і контроль, а швидше в тому, хто буде за­тверджувати плани — панівна еліта, в тому числі вузьке коло приватних осіб, чи суспільство загалом».

Логічне завершення такі погляди (про необхідність ді­алектичного поєднання планування і ринку) знаходять у положенні про те, що сучасний ринок є регульованим. То­му, враховуючи вимоги діалектичної логіки (зокрема не­обхідність адекватного відображення у поняттях і катего­ріях реальної дійсності), існуючу в Україні соціально-еко­номічну систему слід трансформувати не в ринкову, а в планомірно-ринкову, або регульовану ринкову, систему.