Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

10. СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ В РЕГІОНАЛЬНОМУ ОТОЧЕННІ

СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ В РЕГІОНАЛЬНОМУ ОТОЧЕННІ

Під регіональною міжнародною інтеграцією, як правило, розу­міють процеси зміцнення системи економічних, політичних і культу­рних відносин між країнами, що розташовані в одному регіоні й ма­ють визначене коло спільних інтересів і прагнень. Для задоволення спільних інтересів країни-учасниці інтегрованої єдності погоджу­ються поступатися деякими менш пріоритетними для них, зумовле­ними суто національними особливостями, інтересами. Важливою ознакою високого рівня регіональної інтеграції можна вважати наяв­ність наддержавних координуючих органів з визначеним колом пов­новажень.

Розташована в південно-східній частині Європи, Україна межує з державами Центральної Європи, Балкан, Чорноморського регіону. Вона має свої власні інтереси в Центральній Азії, на Близькому Схо­ді, в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Україна є важливою лан­кою системи трансрегіонального співробітництва в євразійському просторі. Вона зацікавлена у формуванні регіональних структур на теренах колишнього СРСР (зрозуміло, що РФ як потужніша держава має більше можливостей для розвитку співробітництва з іншими по­страдянськими державами та спроможна менше, аніж Україна, зва­жати на думку інших світових центрів сил, але й нашій державі не ва­рто втрачати нагромаджений у минулому досвід співпраці й сформо­вані історично зв'язки).

Україна має статус регіональної держави зі значним потенціа­лом, що надає їй шанс для активної реалізації власних інтересів. Ре­гіональна арена України не обтяжена істотними конфронтаційними проблемами й має великий обшир для розгортання активних дій на­шої держави. Економічним підґрунтям для міжнародного співробіт­ництва на регіональному рівні є взаємовигідна торгівля та спільні ма­сштабні проекти економічного розвитку.

Стратегічна ідея для України полягає в тому, що формування ре­гіональних субструктур співробітництва створює більш стабільне міжнародне середовище, що, в свою чергу, є стримуючим чинником для зовнішніх сил. Формування регіональних систем, виведених з по­ля конфронтаційних взаємин глобальних світових сил відповідатиме схемі більш стабільного світового порядку. Не виключено, що в май­бутньому такі регіональні структури можуть стати елементами всеохоплюючої системи європейської безпеки. Таким чином, згуртуван­ня країн регіону дасть можливість протистояти зовнішнім політич­ним й економічним впливам, створить умови для рівноправного спів­робітництва і справді демократичного об'єднання держав Європи.

Процеси формування національних держав у країнах Центрально--Східної Європи в XIX ст. мали антиімперське і переважно демократи­чне спрямування. Останнє стимулювалося й тим, що зовнішні сили, на які могли спиратися національно-визвольні рухи в цьому регіоні, — Англія, Франція, пізніше — США — були зацікавлені в послабленні континентальних європейських імперій. Щоправда, більшість країн даного регіону все ж пройшли через періоди авторитарної диктатури власного (національного) або зовнішнього (імперського) зразка, але, врешті-решт, у суспільствах Центральної Європи сформувався до­мінуючий консенсус щодо необхідності демократичного шляху роз­витку.

Всі країни регіональної арени України, які були розташовані в по­сткомуністичному просторі, були свого часу членами Варшавського пакту та РЕВ, тобто входили до сфери впливу Москви, а з розпадом СРСР — перебувають у стані економічної та соціально-політичної трансформації, що в геополітичному ракурсі означає "вихід з радянсь­кого минулого" і "повернення в Європу". З низки причин цей рух для різних держав має різні темпи та неоднаковий характер, але в цілому він спільний для них усіх.

Панує думка, що вакуум, утворений внаслідок послаблення або виходу з геополітичної гри певної зовнішньополітичної сили, неод­мінно має заповнюватися якоюсь іншою зовнішньою потугою або зростанням місцевої "локальної сили". Вакуум у Центральній Європі утворився внаслідок краху СРСР та усієї системи "соціалістичного табору", започаткувавши подвійний процес, який полягає, з одного боку, у переорієнтації країн регіону на Захід, що виявилось, зокрема, у їх прагненні увійти в НАТО та Євросоюз, а з іншого — у внутрішній консолідації та формуванні локальних субрегіональних структур і Балтійсько-Чорноморської системи в цілому.

Зростаюча кооперація в політичній, економічній, комунікаційній і транспортній сферах об'єктивно відповідає національним інтересам усіх країн Центральної Європи і може значно полегшити й прискори­ти процеси трансформації їхніх економік, посилити інтеграцію в євро­пейські структури. Економічні чинники є потужним стимулом для зміцнення відносин України з країнами Центральної та Східної Євро­пи, які серйозно зацікавлені в розвитку економічного співробітництва з Україною як одним з найперспективніших ринків, вихід на який для їхніх товарів є значно легшим і доступнішим, аніж на західноєвропей­ський та інші світові ринки з усталеними економічними зв'язками.

Від країн центральноєвропейського ареалу багато в чому зале­жить стабільність усієї європейської системи безпеки. Вони великою мірою визначають і надалі визначатимуть її стан і структуру. Свого часу в пошуках прийнятної альтернативи відносинам із Заходом та Росією в керівних колах Польщі, України, Литви та низки інших кра­їн виникла ідея створення Балтійсько-Чорноморської дуги як зони безпеки країн цього регіону. Вперше вона була ініційована в 1992—1993 pp. президентом Польщі як ідея "НАТО-біс". У ті часи сподівання Польщі вступити до НАТО були ще досить непевними, і згадана ідея виникла як проміжний варіант з огляду на вакуум безпеки в регіоні.

Під якими б гаслами не розвивалася система співробітництва та безпеки в Центральній Європі, осьове значення тут завжди матимуть українсько-польські взаємини. Плідна співпраця двох найбільших країн цієї частини Європи має не лише регіональне, а й загальноєвро­пейське значення. На сьогодні Польща активно домагається ролі про­відника інтересів України в новій Європі, відчуваючи, що саме такий хід подій значно прискорить її власне входження до європейської спільноти, істотним чином підвищить вплив і авторитет обох країн на міжнародній арені. Як справедливо наголосив Л. Бальцерович, Поль­щі в Європі нічого робити без України, проте присутність у європей­ському світі обох центральноєвропейських держав значно підвищить імідж кожної. Польські домагання ролі провідника західних ціннос­тей на Сході знаходять підтримку і в країнах Балтії.

Починаючи з 1990 p., українсько-польські взаємини за підтримки більшості польських лідерів еволюціонують швидкими темпами. Ре­спубліка Польща першою визнала Україну як незалежну державу. В травні 1992 р. підписано польсько-український Договір про добросу-сідство, дружні відносини та співробітництво, який включав поло­ження про взаємну відмову обох держав від територіальних претен­зій одна до одної тепер і в майбутньому, відмову від застосування си­ли у взаємовідносинах та надання своєї території однією стороною для агресії проти іншої сторони. Під час травневого 1993 р. візиту в Україну польський президент Л. Валенса висловив знаменну думку, що "незалежна Україна є умовою існування незалежної Польщі".

Польща — країна, що безпосередньо межує з Україною і має свої економічні й політичні інтереси в Східноєвропейському регіоні. Втрата Польщею своїх впливів в Україні позбавить її значних можли­востей впливу і на Заході. В разі виникнення якогось варіанту "заліз­ної завіси" на власному східному кордоні, Польща матиме статус "єв­ропейської периферії".

З огляду на досить драматичний перебіг подій в історії польсь­ко-українських стосунків протягом останніх століть, а особливо у XX ст. багато хто з недругів обох народів сподівався на поступове фор­мування нової "залізної завіси" на польсько-українському кордоні. Час від часу актуалізуються наболілі питання взаємин, пов'язані з трактуванням тих або інших історичних подій. В польській суспільній свідомості та в побутовій сфері ще досить поширене не зовсім до­брозичливе ставлення до українського населення. З української сто­рони також іноді звучать на адресу поляків недалекоглядні звинува­чення, в яких багато емоцій та не достатньо виваженості. Але треба віддати належне здоровому глуздові політичного керівництва обох держав, яке знаходить можливості подолати тертя у відносинах і на­давати нові імпульси їх розвитку.

Розвиток польсько-українських відносин в останні роки дає під­стави сподіватися на позитивні результати, що вимагає і більш ефекти­вних та неординарних кроків. Польща об'єктивно зацікавлена у втягу­ванні України в тісніше співробітництво з НАТО. Окрім функції посе­редника між Україною та Заходом, вона таким чином отримує й певну стратегічну перспективу розвитку відносин з країнами Чорноморсь-ко-Каспійського регіону.

Українсько-польське економічне співробітництво набуває рис за­гальноєвропейського значення у зв'язку з просуванням під- триманого Євросоюзом стратегічного проекту транспортування каспійських ене­ргоносіїв через трубопровід Одеса—Броди з продовженням до Плоць-ка і Гданська. Реалізація цього проекту надасть можливість зміцнити енергетичну безпеку Європи, а з іншого боку — підвищить геополіти-чну значущість України.

Від 2003 р. у зв'язку із іракською кризою українсько-польське стратегічне співробітництво увійшло в ще одну, нову площину — український миротворчий контингент в Іраку діє в складі спільного батальйону в польській зоні відповідальності, що передбачає більш тісну взаємодію на рівні військово-політичних та зовнішньополітич­них відомств обох держав. Набутий попередньо під час подій на Бал­канах досвід українсько-польського співробітництва у сфері миро­творчої діяльності, відпрацьовані форми взаємодії при створенні та виконанні завдань спільним миротворчим батальйоном дають під­стави говорити про успішність нової місії двох дружніх держав.

Більш складним шляхом, аніж із Польщею, відбувалося станов­лення відносин незалежної України з найбільшою державою на її пів­денно-західному кордоні — Румунією. Історично відносини України та Румунії в XX ст. складались не найкращим чином, хоча, здавалося б, два православних народи, маючи тривалий досвід співіснування, могли б швидко порозумітися між собою. Румунія як держава була утворена в 1862 р. внаслідок об'єднання князівств Валахія (Волощи­на) та Молдова, що перебували з XV ст. під владою Османської імпе­рії (незалежність Румунії проголошено 9 травня 1877 p.). Внаслідок сприятливих для румунів обставин, що склалися з розпадом Австро-Угорської та Російської імперій, у 1918—1920 pp. територія Румунії зросла більш, аніж удвічі, а населення — втричі. Саме тоді й зав'язав­ся вузол румуно-українських проблем. Важливо зазначити, що правові підстави сучасних територіаль­них претензій румунів до України пов'язані з Версальською систе­мою міжнародного порядку, яка діяла у XX ст. між двома світовими війнами і яка аж ніяк не враховувала інтереси українців. Пакт Рибент-ропа—Молотова 1939 р. разом із Мюнхенською угодою 1938 р. фак­тично поклали кінець Версальській мирній системі та відкрили шлю­зи новій війні. В такій позаправовій ситуації під тиском радянського ультиматуму Румунія в червні 1940 р. погодилася на повернення Бес-сарабії та передачу Північної Буковини СРСР.

Зі здобуттям незалежності в 1991 р. Україна зіткнулася з пробле­мою територіальних претензій відразу з боку двох сусідніх держав — Російської Федерації, яка зазіхала на Крим і м. Севастополь, і Руму­нії, яка претендувала на "свої історичні території". Ці домагання ще мали б якісь підстави, якби за точку відліку можна було брати будь-яку історичну добу — скажімо, міжвоєнний період з тогочасними фа­ктичними кордонами. Але тоді виникає питання, чому слід обирати саме цю добу, а не часи "до Першої світової" або "після Другої світо­вої" війн?

Інша вихідна позиція в аргументації румунів — ототожнення ру­мунів і молдаван як одного етносу, що тяжіє до возз'єднання. Румун­ська статистика всіх молдаван зараховує до румунів, приблизно так само, як іноді ототожнюють українців та росіян, хоча вони і є окреми­ми народами. Нарешті, покладений в основу територіальних претен­зій принцип етнічного розселення румунів, які начебто становлять більшість населення на "спірних територіях", також не витримує кри­тики, оскільки не може стосуватися Північної Буковини навіть дово­єнної доби, не кажучи вже про сьогодення. В період румунської оку­пації були скасовані автономні права Буковини, і її було перетворено на румунську провінцію, українську мову — заборонено, а україн­ців — оголошено "рутенізованіми румунами, що втратили рідну мо-ву".

В 1991 р. Румунія відмовилася визнати результати референдуму про незалежність України стосовно районів, на територію яких вона претендувала, і закликала етнічних румунів — мешканців цих райо­нів бойкотувати український референдум. Румунія заявляла, що кор­дони між румунською та українською територіями, що пролягають по Дністру, визначені СРСР в односторонньому порядку та нав'язані Румунії під загрозою зброї і тому не можуть бути визнаними. Заява румунського парламенту, в якій і Північна Буковина, і деякі райони Одеської області проголошувалися "румунськими територіями", су­проводжувалась закликами до парламентів та урядів інших держав не визнавати приналежності до України цих "спірних територій".

Врешті-решт, завдяки зусиллям української та румунської диплома­тії Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Украї­ною та Румунією було підписано 2 червня 1997р., що в цілому зняло напругу на міждержавному рівні між обома країнами та затвердило нові зміни в європейському геополітичному просторі. Укладення політичної угоди між Україною та Румунією відповідає загальновизнаним нормам міжнародного права, створює умови для розвитку дружніх відносин між двома країнами.

Інше питання, що продовжує бути джерелом певної напруги в українсько-румунських відносинах — це так звана проблема захисту прав національних меншин. Час від часу в румунській пресі з'явля­ються публікації про начебто серйозні утискування прав румунської національної меншини в Україні, про закриття румунських шкіл, за­борону вживання румунської мови, тощо. Звичайно це робиться за схемою, згідно з якою слід якнайгучніше волати про "примусову українізацію", не маючи для цього жодних вагомих підстав, щоб у міжнародної спільноти сформувалося уявлення про порушення прав національних меншин в Україні, а з іншого боку — створюються умови для подальшої румунізації відповідних українських територій.

Наприкінці 1996 р. румунський уряд оприлюднив програму, яка визначила найближчі пріоритети розвитку Румунії в економічному і політичному напрямах. У програмі є пункт про захист прав румунів, що мешкають в Україні. Причому в цьому аспекті головними завдан­нями є домогтися визнання Україною статусу корінного населення для румунської меншості, репатріації та відшкодування збитків укра­їнською стороною депортованим румунам і їхнім нащадкам. У про­грамі йдеться про забезпечення в Україні в повному обсязі прав лю­дини, передбачених Рекомендацією 1201 Ради Європи, проте в той же час про зобов'язання румунської сторони щодо українського насе­лення Південної Буковини (Сучавський повіт) та Марамощини (Мар-мурський повіт) у цьому документі й не згадується.

Виконання пункту про захист прав румунської меншини в Украї­ні передбачає реалізацію цілої низки заходів, серед яких головним є поступова зміна проукраїнської орієнтації населення так званих істо­ричних румунських територій на прорумунську, що може створити можливість для підняття в майбутньому питання про зміну кордонів мирним шляхом.

Визнаючи принцип непорушності кордонів з Україною, Молдо­вою тощо, офіційний Бухарест не виключає можливості перегляду ко­рдонів мирним шляхом на основі домовленостей, що вважається при­пустимим згідно з Гельсинкським Актом. Тобто, йдеться про сценарій приєднання до Румунії територій сусідніх держав, подібний до того, за яким відбувалося об'єднання Німеччини, розпад СРСР, Югославії, Че-хословаччини тощо.

Що стосується Молдови, то, з огляду на перспективу входження Румунії в ЄС і НАТО, принадність ідеї об'єднання з Румунією для значної частини молдаван зростатиме, оскільки таким шляхом вони без особливих зусиль опиняються в середовищі європейських народів. Такий хід розвитку подій виглядає цілком вірогідним з погляду, що молдавани і румуни є православними за традиційною вірою, ма­ють практично єдину мову на латинській основі, спільну культурну та історичну традицію. У румунських мас-медіа превалює думка, що об'єднання Румунії та Молдови — це лише справа часу. За певних умов цей процес може набути відчутного прискорення. Зокрема, на тлі прогресуючої економічної кризи та погіршення життєвого рівня населення Молдови возз'єднання може бути представлене як єдино можливий вихід для виживання нації. Залежно від успіху реалізації економічних реформ у Румунії, а також просування її до ЄС, зацікав­леність Молдови в розвитку її стосунків з Румунією зростатиме.

Побоювання "румунізації" Молдови спровокували утворення са-мопроголошеної Придністровської республіки, хоча фактично остан­ня виникла внаслідок переважної орієнтації правлячої еліти промис­лово розвиненої придністровської зони на єднання з Росією. Ситуація в Молдові істотно змінилася після перемоги комуністів на парламе­нтських виборах, що стала результатом їх успішної передвиборчої кампанії на тлі поглиблення внутрішньополітичної й економічної кризи в країні. Але, попри те, що в передвиборних заявах комуністи наголошували на двох позиціях — наданні російській мові статусу державної та приєднанні Молдови до Союзу Росії і Білорусі, — нові лідери країни розуміють, що прискорений рух у напрямку вирішення цих питань може викликати невдоволення значної частини населення Молдови та підсилити імовірність консолідації правих сил.

Аналіз характеру комуністичних рухів у пострадянському прос­торі свідчить, що комуністичні гасла є перш за все певним знаряддям здобуття влади для політичних сил, які грають на ностальгічних на­строях частини населення, але самі ці політичні сили за своєю суттю мало чим відрізняються від тієї частини колишньої радянської по­літичної еліти, яка взяла на озброєння інші гасла, зокрема національ­но-демократичного або ліберального спрямування. Відповідно до цього можна сподіватися, що нова політична верхівка Молдови по­ступово усвідомлюватиме свої владні та економічні інтереси дещо в іншому напрямку, аніж в російському, і почне шукати шляхи їх реа­лізації на західному зовнішньополітичному векторі.

З точки зору українських інтересів ініціативу ОБСЄ, яка прив'я­зує процес розширення можливостей економічного співробітництва з Молдовою до подальшого поступу в переговорному процесі з При­дністровською республікою, слід вважати найкращою з-поміж інших ініціатив врегулювання придністровської проблеми. При остаточно­му вирішенні придністровської проблеми політична лінія ОБСЄ є ва­гомішою, ніж російська, і більш відповідає стратегічним інтересам України. Позиція України незмінно грунтується на безумовному дотриманні принципів територіальної цілісності, суверенітету та непо­рушності існуючих державних кордонів Республіки Молдова. Парла­мент Молдови ратифікував українсько-молдовський договір про дер­жавний кордон.

Стратегічно важливим напрямом зовнішньої політики України є південно-східний вектор, відповідно до якого наша держава розвиває перспективні взаємини з країнами Чорноморсько-Каспійського ре­гіону, Середнього Сходу, Центральної та Південної Азії, країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР). Діючи в цьому напрямі, Україна знаходить нові можливості для власної зовнішньополітичної та економічної активності, залучає до співпраці нових перспективних партнерів. Фактично наша держава вже стає важливою ланкою в роз­будові євразійської системи транспортних та енергетичних комуніка­цій. У своїй зовнішньополітичній діяльності Україна враховує і факт переміщення центру тяжіння світової економіки в Азіатсько-Тихоо-кеанський регіон. Робота над концептуальними засадами нашої стра­тегії в цьому просторі ще далека від завершення, а практичні пробле­ми, які тут виникають, потребують нетривіальних підходів і рішень.

Діяльність України в південному стратегічному напрямі її націо­нальних інтересів поки що найменше розвинута, але, з огляду на пер­спективи, цей напрямок є найбільш привабливим. За сприятливих умов Україна може здійснювати торговельно-економічну експансію на Південь і з часом зайняти важливе становище серед країн Чорно­морського басейну. Через Південь Україна виходить у широкий світ країн Близького Сходу, Азії та Африки, через Європу Україна може спілкуватися з Північною і Південною Америкою, через країни СНД лежить її шлях до країн Далекого Сходу, в Китай. Але геополітичні інтереси України в цих регіонах зможуть визначитися, можливо, тільки тоді, коли будуть реалізовані інтереси держави в більш близь­кому оточенні. На сьогодні ми можемо тільки намітити власні еконо­мічні інтереси в країнах Африки та Південної Америки.

Посилення зовнішньополітичної активності України в інших ре­гіонах світу сприятиме поліпшенню соціально-економічної ситуації в межах країни, оскільки підвищить зайнятість населення в різних га­лузях виробництва і надасть нові можливості для економічного розвит­ку, а також — послабить в країні соціально-політичну напруженість, адже суспільство отримає замість існуючої біполярної (Росія, Захід) ін­шу — більш багатопланову конфігурацію взаємодії держави із зовніш­німи політичними силами.

Стратегічно важливе для України значення Чорноморського ре­гіону полягає в тому, що через нього проходять основні транспортні комунікації, які поєднують розвинені цивілізаційні центри Європи з країнами Середнього Сходу та Центральної Азії, багатими на сировинні ресурси, і ведуть до ринків країн Індійського океану й Азіатсь-ко-Тихоокеанського регіону. Українська держава має давню історич­ну традицію у налагодженні стосунків із країнами Чорноморського регіону. За часів Київської Русі стрижневою віссю її чорноморської геополітики були стосунки з Візантією. Монголо-татарська навала спричинила суттєві зміни в розстановці політичних сил, і Україна-Русь була позбавлена тоді можливості здійснювати власну політику в Чорноморському регіоні.

Із заснуванням Османської держави й утворенням Кримського ханства Україна була змушена чинити постійний опір вторгненням загарбників з Півдня, у зв'язку з чим утворилася козацька Запорозька республіка. Згодом козацтво відіграло значну роль у створенні украї­нської Гетьманської держави. Україна на той час була локальною ре­гіональною силою, а її зовнішньополітичні інтереси спрямовувалися на утвердження власної державності. Із втратою козацької державно­сті чорноморські інтереси України "розчиняються" у чорноморських інтересах Російської, а згодом — радянської імперії. Короткочасне існування Української Народної Республіки в 1918—1920 pp. не дало можливості виявити її зовнішньополітичні інтереси повною мірою.

Приєднавши Лівобережну Україну за Андрусівським договором 1667 p., Московська держава (з 1721 р. — Російська імперія) отрима­ла значні можливості для експансії в чорноморському напрямі. Цей напрям стає однією з основних домінант російського військово-по­літичного просування у XVIII—XIX ст. Геостратегічною метою Росії тривалий час було оволодіння чорноморськими протоками. В роки Першої світової війни ця мета була як ніколи близька до реалізації.

Слабші державні утворення Чорноморського регіону за складних історичних умов, що постійно змінювалися, не спромоглися стати значною політичною силою й змушені були шукати зовнішнього за­ступництва або ж мали пристосовуватися до інтересів сильніших — Османської, Російської, Австрійської імперій, які боролися за по­літичне лідерство в регіоні, використовуючи ресурси місцевих наро­дів. Важливо, що тривалий час Візантія, а потім Османська і Російсь­ка імперії (кожна по-своєму) підтримували певну політичну й культу­рну єдність більшості країн регіону або їхніх частин, здійснюючи при цьому насильницьку культурну асиміляцію місцевого населення.

У соціально-політичному сенсі можна говорити про наявність у регіоні принаймні трьох рівнів геополітичної ідентичності. На пер­шому, цивілізаційному, маємо справу з розподілом ідентичності від­повідно до традицій ісламської та православної цивілізацій. Другий шар визначений схемами ідентичності, сформованими в часи модер­нізації радянського взірця й які ще й сьогодні значною мірою присут­ні в менталітеті широких верств населення та політичних еліт регіону. Третій рівень ідентичності пов'язаний із ліберально-демократич­ними схемами поведінки та мислення. Він поступово поширюється в регіоні разом із новим колом модернізації та втягуванням регіону в світовий економічний простір. Переплетіння різних тенденцій, що репрезентують нині той або інший рівень, і визначає ситуативну складність регіональної геополітики, обумовлюючи виникнення то­чок напруги та конфліктних протистоянь.

Прийнято вважати, що в останнє десятиліття геополітичне про­тистояння в світі (у тому числі й у Чорноморському регіоні) по лінії "Захід — Схід" змінюється протистоянням по лінії "Північ — Пів­день". Як правило, останнє асоціюється з дією ісламського чинника. Але нині ситуація в регіоні, вочевидь, є ще більш складною, оскільки в пострадянському просторі один тип конфронтації накладається на інший і утворюється відповідна конфігурація балансів та відносин, з якою європейсько-азіатський світ упродовж усієї своєї історії ще не стикався.

Джерелом нестабільності в регіоні залишаються конфлікти, що за­важають встановленню тісного співробітництва між країнами регіону, гальмують їхню повномасштабну участь у міжнародних інституціях і спричинюють значні економічні труднощі в розвитку регіональних (по­літичної та економічної) інфраструктур.

З огляду на важливість вирішення проблем, пов'язаних із розбу­довою транспортно-енергетичних магістралей в Чорноморсько-Кас-пійському регіоні, зростанням потоків міграції з країн Сходу та боро­тьбою з наркобізнесом, поширенням ісламського фундаменталізму та появою нових конфліктонебезпечних зон у цій частині світу, за­цікавленість США й західних країн у стабільності та безпечному роз­витку країн регіону зростає, й одним із важливих та ефективних меха­нізмів врегулювання регіональних міждержавних відносин може ста­ти контроль з боку євроатлантичної системи безпеки. Зона відповіда­льності НАТО вже включає Балкани, де країни Альянсу виявили го­товність до рішучих і активних дій. Дедалі більшу увагу Північноат­лантичний альянс починає приділяти й транскавказьким країнам, з якими він підтримує відносини партнерства. Відбувається й пере­осмислення майбутньої ролі НАТО в Чорноморсько-Каспійському регіоні в напрямку більшої відповідальності Заходу за процеси, що тут відбуваються. Якщо прогнозувати появу значних загроз європей­ській стабільності та безпеці, вони можуть бути сформовані саме у цьому регіоні. Українська тема в європейських прогнозах і міркуван­нях виникає вже не лише в зв'язку з процесами в Центральній Європі, а й на тлі подій, що назрівають в просторі від Адріатики до Каспію.

Інтереси України та Росії в Чорноморському регіоні стикаються при вирішенні трьох головних проблем — Кримського питання, базування Чорноморського флоту РФ в Севастополі та питання розмежу­вання акваторії Азовського моря та Керченської протоки.

Крим є стратегічно важливим для України вузловим пунктом Чо­рноморського регіону на шляхах, що ведуть до Середземномор'я, Близького Сходу та Кавказу. Саме лише загроза втрати контролю над Кримом здатна завдати серйозної шкоди національним інтересам української держави. Півострів має природну захищеність, оскільки оточений морським простором і лише з північної сторони з'єднується з материком вузьким перешийком, над яким легко можна встановити контроль незначними військовими силами. І хоча у Криму мало при­родних ресурсів, володіння півостровом надає значні стратегічні пе­реваги державі, яка його контролює, посилює її оборонний та зовніш­ній військово-політичний потенціал.

Намагання деяких російських політиків поставити під знак пи­тання приналежність Криму Україні законних підстав не мають. Факт приналежності Криму Україні визнано законодавством РФ та підтве­рджено українсько-російськими угодами. Наявність значної кількос­ті етнічних росіян в Криму не може бути підставою для їх "самовиз­начення", оскільки тоді слід говорити і про весь південно-східний ре­гіон та інші області України, де також живе багато росіян.

Для розширення свого впливу в пострадянському просторі Росія запозичила й адаптувала досвід радянського керівництва в останні роки існування СРСР. Згідно цього відпрацьованого сценарію авто­номні формування у тій чи іншій державі, які мають проросійський характер, спочатку створюють внутрішню напруженість, яка потім легко може перейти у збройний конфлікт, і тоді Москва під виглядом захисту російськомовного населення та з метою "миротворчості" ви­користовує в зоні конфлікту свої війська. Так було, зокрема, у При­дністров'ї та в Абхазії. Для легалізації своєї участі в збройних конф­ліктах Росія домагалася повноважень від ООН. її метою були поділ з НАТО сфер впливу і набуття російськими збройними силами статусу миротворчих військ ООН на всій території колишнього СРСР. Після провалу ідеї створення єдиних стратегічних сил СНД "миротвор-чість" стала для Росії основним напрямком використання збройних сил у пострадянському просторі.

Скільки б не складалося міфів навколо "дарунка Хрущова", тобто акту передачі в 1954 р. Криму з РРФСР до України, слід визнати, що наслідки цього рішення сприяли пом'якшенню ситуації в пострадян­ські часи. За умов, якби Крим продовжував існувати під опікою Мос­кви, повернення на півострів кримських татар, розпочате напередо­дні краху СРСР, мало б ще більш стихійний і непередбачуваний хара­ктер 1.

Цілком імовірно, що московський владний істеблішмент, налаш­тований на силові засоби вирішення конфліктів, спровокував би в Криму ще одну Чечню. При цьому значна частина "російськомовно­го" населення мігрувала б на південь України та в прилеглі області Росії. Кримськотатарський етнос міг бути або винищений, або утво­рив би ісламсько-фундаменталістський анклав і організував рух опо­ру. Такий рух (у поєднанні з подібним рухом у Чечні) перетворився б на осередок міжнародної нестабільності, куди стікався б і де знахо­див би притулок кримінальний елемент з усього пострадянського простору. Таким чином, виникла б значно більша загроза національ­ній безпеці як України, так і Росії. Конфліктогенність підживлювала­ся б також орієнтаціями збуреного кримськотатарського населення на Туреччину.

Крим — поки що економічно збитковий регіон з обмеженими ре­сурсами прісної води. Якби Крим перейшов до Росії, то коштів від продажу води Криму Україні вистачило б, щоб покрити власні витра­ти за російський газ і нафту. Малоймовірно, що Росія справді прагне приєднати Крим. Швидше за все, для Росії кримське питання є одним з важелів впливу на українську зовнішню і внутрішню політику зага­лом.

Належність Криму Україні на ділі сприяла пом'якшенню конф­ліктної ситуації на півострові. Владні структури в Києві не були при­хильні до силових рішень, і тому вони вимушено пішли на створення Кримської автономії, щоб таким чином локалізувати зростаючий внутрішній конфлікт між місцевою владою і кримськотатарськими переселенцями. З іншого боку, це була поступка кримським сепара­тистам, які прагнули повернення півострова під опіку Москви. Відбу­лася часткова взаємна нейтралізація сил, і конфлікт не набув серйоз­ного розмаху. На той час Київ отримав стратегічний виграш, оскільки зайняв позицію "стороннього арбітра", до якого звертаються і з дум­кою якого рахуються обидві сторони. Втім, це не вирішувало про­блем півострова.

Сильним аргументом проти надання Кримській АР етнонаціона-льного статусу є домінування "російськомовного" населення в Кри­му. Власне, йдеться не про росіян або українців, а саме про "російсь­комовних" — позаетнічний прошарок населення, складений з пересе­ленців з усіх регіонів СРСР. Його важко спокусити ідеями, замішани­ми на російському або українському націоналізмові, але легко викли­кати в нього ностальгію за колишніми часами відносного добробуту та спокою, чим і користується комуністична пропаганда. Втім, росій­ські націонал-патріоти також не відмовляються від ідеї перетворення Криму на суто російську національну автономію з підтримуванням постійної загрози її відокремлення від України. У вигляді АР Крим існує фактично як російськомовне пострадянське напівдержавне утворення, що виникло в результаті компромісу інтересів політичних еліт Москви та Києва.

Наявність автономії в межах унітарної держави вже сама по собі є парадоксом. АР Крим утворено зовсім не як національно-територіа­льну автономію і аж ніяк не в інтересах кримських татар. Швидше за все вона створювалася якраз для протидії міграційному рухові в ситу­ації, коли ані Москві, ані Києву, зайнятим своїми проблемами, ніколи було перейматися ще й кримськими татарами. З іншого боку, утво­рення АРК упереджувало ситуацію, коли після повернення кримські татари висунули б вимогу створення національно-територіальної ав­тономії. АРК фактично слід розглядати як своєрідний засіб зміцнення місцевої влади для запобігання можливим небажаним наслідкам пе­реселення кримських татар. Почасти це також і засіб самоорганізації російськомовного населення Криму для захисту своїх матеріальних і політичних інтересів. Найбільш прагматичний погляд на Кримську автономію полягає в розумінні її як механізму вирішення конфлікт­них суперечностей і погодження інтересів кримських татар з місце­вим населенням, як засобу толерантної інтеграції кримських татар в систему українського громадянського суспільства. Якщо цю функ­цію АРК не в змозі виконувати, то слід замислитися над питанням про доцільність її подальшого існування.

Деякі процеси розвитку кримськотатарського суспільства можна розуміти двояко — і як природні процеси кримськотатарського націо­нально-культурного відродження, і як нарощування політичного поте­нціалу кримськотатарського етносу. Існує ризик паралельного або не-конвергентного розвитку місцевої кримської і кримськотатарської громад, що створюватиме реальну перспективу зростання масштабно­го конфлікту між ними.

Для збереження контролю над процесами в Чорноморському ре­гіоні Росія робить все можливе для зміцнення своїх позицій на Крим­ському півострові. Особливого значення це набуває з огляду на перс­пективу транспортування каспійської нафти за умов послаблення по­зицій РФ в регіоні Південного Кавказу. Необхідність для РФ поси­лення позицій на Чорному морі мотивується і процесом подальшого розширення НАТО.

Неврегульованість кримськотатарської проблеми даватиме змо­гу офіційній Росії (на випадок ускладнення відносин з Україною) ви­рішувати дві взаємопов'язані проблеми: по-перше, підтримування етнополітичної ситуації в АРК у неврівноваженому стані у разі необ­хідності жорсткого з'ясування стосунків з Києвом щодо Чорноморсь­кого флоту або Севастополя, а по-друге, створення атмосфери недо­віри між Україною і Туреччиною з метою збільшення геополітичної ваги Росії в Чорномор'ї.

Міфи про ісламську загрозу, про меджліс як другу владу — екст­ремістського спрямування, про загрозу масового переселення крим­ських татар з Туреччини тощо, так або інакше відіграють свою нега­тивну функцію: острах перед гіпотетичною і міфічною ісламською загрозою обертається для України на реальну загрозу втратити Крим. Виступи промосковськи налаштованих кримських сепаратистів про­ти меджлісу, намагання експлуатувати міф про другу владу — це на­слідок прищеплених російською стороною уявлень, що саме кримсь­кі татари є "реальним ворогом", який заважає реалізації сепаратист­ських намірів деяких кримських політичних сил.

Наявність численного мусульманського населення на території України само по собі не становить загрозу національній безпеці. Українські мусульмани є такими ж громадянами нашої держави, як і представники інших конфесій, і так само вони мають таке ж, як і всі, конституційне право на свободу віросповідання. Не можна також вважати загрозливим утворення ісламських політичних партій та ру­хів, і вони мають право на життя, таке ж саме, як і партії християнсь­кого спрямування. Якщо ж вести мову про використання релігійних організацій для підсилення зовнішніх політичних впливів на внут­рішню ситуацію в країні, то слід визнати, що іслам у цьому відношен­ні значно програє іншим конфесіям (католицизму, московському православ'ю, новітнім релігійним течіям тощо). Отже, немає сенсу виокремлювати "ісламський чинник" з кола інших явищ цього типу, а тим паче — оцінювати його як "загрозу".

Про іслам окремо доречно говорити лише в етноконфесійному аспекті у зв'язку з наявністю в Україні кримськотатарського етносу, локалізованого переважно в Криму. Слід також зазначити, що іслам кримських татар не має фундаменталістського забарвлення. Загроза українським національним інтересам може виникнути не від тради­ційних форм самоідентифікації кримських татар, а внаслідок прова­дження політики "виштовхування" кримських татар з українського суспільства, тобто, якщо не будуть знайдені механізми адекватної адаптації цього етносу до умов України. Кримські татари з часу отри­мання незалежності Україною підтримували процес розбудови украї­нської державності, і їхня позиція значною мірою сприяла подолан­ню сепаратистських тенденцій в Криму. Але формування щодо них "образу ворога" сприятиме радикалізації кримськотатарського етно­су і змінить його зовнішньополітичні орієнтації. За такої недолугої політики цілком можливий сценарій на зразок Чечні.

Важливо підкреслити, що в стратегічній перспективі загрозу по­силення "проісламських" орієнтацій кримських татар значною мірою буде знижено або й взагалі зведено нанівець унаслідок успішної інте­грації України в Європейську спільноту та забезпечення в Україні ви­сокого рівня життя. Проісламські орієнтації не надають кримським татарам цивілізаційних переваг, а скоріше, віддаляють їх від європей­ської системи цінностей. Отже, важливо посилювати проєвропейську складову крим- ськотатарської ідентичності, переконуючи лідерів кримськотатарського руху в доцільності співпраці для досягнення стратегічної мети.

Замість того, аби створювати з ісламу бар'єр у стосунках між на­родами, доцільніше було б використати приналежність кримськота­тарського етносу до ісламського світу для посилення міжнародних зв'язків України з країнами Середнього Сходу і реалізації наших ін­тересів у цьому регіоні. Особливо це стосується проектів розбудови транспортно-енергетичних коридорів в країнах Кавказу і Централь­ної Азії, розвитку взаємовигідної торгівлі з ними. Слід зауважити, що з деякими з цих країн, які також традиційно належать до ісламського світу, в України існує домовленість про встановлення взаємин стра­тегічного партнерства. Отже, спекуляції навколо "ісламської загро­зи" здатні лише посварити нас з можливими союзниками.

В умовах Криму розгортання подій за подібним до чеченського сценарієм призвело б у кінцевому підсумку або ж до повного відокре­млення Криму від України, або ж до формування на півострові анкла­вів ворогуючих між собою общин, подібно до того як це відбувається на Кіпрі чи в Лівані.

Перебіг переговорного процесу між Україною і РФ з приводу розподілу Чорноморського флоту свідчить про те, що головною пере­шкодою на шляху вирішення існуючих проблем була надмірна запо-літизованість російською стороною всього комплексу питань, пов'я­заних із ЧФ і статусом Севастополя. Позитивні зрушення в перегово­рах нерідко викликали негативну реакцію, а іноді й провокації з боку законодавчих структур Росії та представників політичного істебліш­менту. Проблеми ЧФ колишнього СРСР стали для політиків і народу України чинником політичного дозрівання 2.

Проблеми Чорноморського флоту і Севастополя вирішені непов­ністю. Частина їх була загнана в глухий кут і відкладена в часі. Таким чином на сьогодні Україна має на своїй території військову базу ін­шої держави. І хоча в угодах прописано термін її перебування на українській території, існують сумніви в тому, що він буде дотрима­ний. Підписані в травні 1997 р. угоди не визначили порядок виведен­ня частин ЧФ РФ з нашої території. Не визначено також і порядок їх­нього мобілізаційного розгортання та використання в конфліктах з третіми країнами.

Конфлікти навколо Криму, Севастополя і Чорноморського фло­ту — вагома складова політики Росії стосовно України. В 1991—1994 pp. Росія посилено вела боротьбу за відторгнення Криму від України. ЧФ брав у цьому активну участь. Було проведено рідкісну операцію "обрання" офіцерів і адміралів ЧФ до складу кримського па­рламенту. На підтримку Ю. Мешкова під час президентських виборів були виведені у море кораблі, що викликало сплеск шовінізму в Криму. Російська підтримка Ю.Мєш- кова на виборах в Криму не була безко­рисливою. Кримський президент слухняно проводив проросійську політику, а вже після провалу своєї міси він, як і інші, знайшов приту­лок у Москві. На той час Росія вже встигла втягнутися в чеченський конфлікт і тому не змогла належним чином підтримати кримських се­паратистів, що дало перепочинок українським політикам, привело до відставки Ю. Мешкова, ліквідації президентства в Криму, а в подаль­шому — і до повного банкрутства ідеї сепаратизму.

Включення Севастополя до складу Російської Федерації видаєть­ся російським політикам значно вигіднішою справою, ніж володіння всім Кримом. У місті знаходиться низка промислових підприємств, що можуть забезпечити йому відносну самооплатність. Росія активно проникає своїми фінансами в процеси приватизації цих підприємств. Крім того, займаючи центральне місце на чорноморському узбереж­жі, Севастополь є природним військово-морським плацдармом і вод­ночас має найкращі в Чорноморському регіоні перспективи розвитку торгового порту 3.

Досить вагому роль ЧФ СРСР зіграв у період "холодної війни", а по закінченні її він втратив своє політичне значення. Але сьогодні, в умовах змін у геополітичній ситуації в регіоні, роль флоту на Чорно­му морі знову почала зростати. Навколо видобутку і транспортування каспійської нафти відбувається прихована боротьба різних геопо-літичних потуг за домінування в регіоні. Серед головних сил — Росія, яка прагне відновити свою роль, а також — Туреччина, країна НАТО, яка прагне бути провідною регіональною державою. Останню під­тримують США, які нарощують свою присутність в Чорноморському регіоні, включеному до кола їхніх стратегічних інтересів.

Потрібно враховувати, що, забезпечуючи політичні й економічні інтереси Росії в даному регіоні, російський ЧФ діятиме з території України і це створюватиме як зовнішньополітичні, так і внутрішньо­політичні проблеми для останньої. Так, кораблі ЧФ Росії можуть бу­ти задіяні на підтримку Абхазької автономії, що внесе розлад у друж­ні взаємини України з Грузією. Без дозволу України також був на­дісланий російський корабель в Адріатику під час косовської кризи, що могло ускладнити стосунки України з НАТО тощо.

Та головною ланкою в проблемі Чорноморського флоту є не стільки сам флот, скільки територія його базування та інфраструкту­ра. Зберігаючи за собою Севастополь, Росія має шанс продовжити там терміни свого перебування, а в разі поступливості української по­літики — одержати Севастополь у свою власність і витиснути звідти українські ВМС. РФ може продовжувати політику прихованого шан­тажу, періодично створюючи небезпеку конфліктів у Криму. Таким чином буде закрито Україні двері до європейських структур, бо при­сутність на території України іноземної військової бази, наявність те­риторіальних суперечок — це серйозна перешкода для входження України до НАТО, як і для проведення самостійної зовнішньої по­літики.

Російські політики на цій проблемі пожинають політичні дивіде­нди, оскільки конфлікт відволікає увагу російської громадськості від внутрішніх економічних та соціальних проблем. Так, чергова ескала­ція севастопольсько-флотського конфлікту почалася відразу ж після підписання мирного договору в Чечні. Цим кроком російські політи­ки переорієнтували негативну реакцію пересічного росіянина з Чечні на Україну. Для тих російських політиків, які намагаються будь-що втриматися на російському Олімпі влади, тема Севастополя є козир­ною картою при завоюванні голосів на виборах.

Позитивним моментом у складних українсько-російських пере­говорах щодо широкомасштабного Договору було укладання угод з питань флоту раніше, ніж самого Договору. Якби останній був рати­фікованим Верховною Радою до підписання пакета угод про флот, то це призвело б до гальмування вирішення проблеми базування Чорно­морського флоту, що було б рівнозначно офіційному визнанню спір­ності українського статусу Севастополя. Держдума Росії намагалася це зробити навіть після підписання угод. Визнання території спір­ною, фактичне перебування на ній російських військ, фінансування міста з бюджету РФ — усе це створило б у майбутньому сприятливі для Росії умови для перегляду "спірних" територіальних питань на свою користь.

Одним з головних питань відносин між суверенними державами, що межують між собою, є цивілізоване вирішення проблеми кордо­нів та встановлення їхнього режиму. Найбільш неузгодженим в укра­їнсько-російських відносинах є питання визначення морських кордо­нів, яке безпосередньо залежить від визначення статусу Азовського моря і Керченської протоки.

Азовське море, за міжнародною оцінкою, належить до типу за­мкненого або напівзамкненого моря. Країни, що розташовані побли­зу такого моря, повинні співпрацювати між собою в питаннях розвід­ки й розробки живих ресурсів, збереження морського середовища то­що, водночас вводяться певні обмеження для третіх країн щодо суд­ноплавства, польотів, інших видів діяльності в цій акваторії. Україн­ським національним інтересам відповідає такий спосіб визначення та закріплення правового статусу та правового режиму Азовського мо­ря і Керченської протоки.

Але під час українсько-російського самміту в Москві в лютому 1998 р. було досягнуто домовленості щодо встановлення за Азов­ським морем статусу внутрішніх вод України та РФ. Разом з тим Україна пропонувала здійснити також делімітацію як Азовського мо­ря, так і Керченської протоки. Якщо взяти до уваги міжобласні ад­міністративні кордони, що існували за часів колишнього СРСР, то до України мало б відійти 70 % азовської акваторії та Керченсько-Єна-кільський канал, що є єдиним шляхом, придатним для торговельного судноплавства між Чорним і Азовським морями. Однак така де­лімітація була не вигідною для Російської Федерації і вона наполяга­ла, щоб Азовсько-Керченську акваторію розглядали як цілісний гос­подарсько-природничий комплекс спільного використання і ні в яко­му разі не робили його розподілу, тому що це призведе до відкриття акваторії в міжнародно-правовому відношенні та до безперешкодно­го доступу туди третіх держав.

ДЖЕРЕЛА і ПРИМІТКИ

1          У результаті депортації кримських татар 18—19 травня 1944 р. було виселено 238 500 осіб. Основна підстава для виселення — колективна відповідальність усього народу за "співробітництво з окупантами". В листопаді 1989 р. ВР СРСР прийняла Декларацію "Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, які підлягали насильницькому переселенню, і про забезпечення їхніх прав". Кримський облвиконком схвалив постанову про виділення 8400 земельних ділянок для кримських татар, що стимулювало масштабний і погано контрольований процес переселення десятків тисяч кримських татар до Кримської області України.

2          24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла постанову "Про військові сф­ ормування в Україні". Відповідно ст. 1-ї даної постанови, усі військові підрозділи в Україні (в тому числі й Чорноморський флот) переходили під юрисдикцію нашої де­
ржави. 10 грудня 1991 р. Верховна Рада України ратифікувала Договір про створення СНД, яким визначено, що військовими формуваннями неукраїнського підпорядкув­ ання на території України є "стратегічні збройні сили" колишнього СРСР, а це 43-я ар­
мія РВ СН. Ратифікувавши договір, Росія не висловила своєї претензії щодо ЧФ і так­ им чином визнала приналежність його Україні.

3          Український статус Севастополя і Криму визнаний світовим співтовариством, 142 держави визнали Україну в існуючих межах. Рада Безпеки ООН 20 липня 1993 р. засудила рішення Верховної Ради Російської Федерації "Про статус міста Севастоп­оля" від 9 липня 1993 р. і визнала його несумісним зі Статутом ООН. Статус само­стійної адміністративно-територіальної одиниці в складі України Севастополь отримав у 1978 р. вже відповідно до нової Конституції УРСР. Його збережено і в Конституції України 1996 р. Ні в Конституції РСФСР 1978 p., ні в Конституції Російської Федерації 1993 р. Севастополь не згадується взагалі. До 1953 р. місто фінансувалося з бюджету РСФСР. Від 1954 р. і донині Севастополь входить у держбюджет України окремим рядком.