Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

10.1. Економічна концепція монетаризму М. Фрідмана

Економічна концепція монетаризму М. Фрідмана

Світову історію другої половини XX ст. можна розділити на три періоди: 1945—1973 рр., 1973—1989 рр. і період після 1989 р.

Якщо перший період був роками стрімкого економічного зростання, здійсненого за рахунок дешевих ресурсів (перш за все енергоресурсів) країн із традиційною економікою, а ці «дешеві ресурси» були регулятором імперіалістичної експансії індустріально розвину­тих країн з ринковими відносинами, то водночас виникає й ефективно функціонує світова система соціалізму на основі централізовано-адміністративної економіки. Ці успіхи привели до військового паритету двох систем. Протистояння цих систем використовували країни — колишні «додатки» індустріально-розвинутих країн. Во­ни різко підняли ціни, насамперед на енергоносії, що негайно позначилося на витратах виробництва, транспортування. В умовах «холодної війни» підтримка військового паритету вимагала постійно зростаючих військових витрат, здійснення соціальних програм, спрямова­них на соціальну гармонію партнерських відносин праці і капіталу, конкурентної надійності. Усе це відбувається в умовах виникнення і розширення індустріальних технологій, появи комп’ютера, використання ядерної енергії, біотехнології, фізики твердого тіла, успіхів хімії тощо.

Це — науково-технічна революція. Її наслідком стало величезне розширення кількості виробів, а отже, проблема субститутів, приватних технологій, масштабних виробництв, транспортних рішень, що потребували величезних капіталовкладень. Якщо кредити були ру-
шієм індустріалізації XIX ст., то в умовах науково-технічної революції вони набувають особливо великого  значення. З’являються і стрімко зростають транснаціональні промислові, фінансові, кредитні утворення. Їхня міць виявляється більш могутньою, ніж потенціал окремих держав, у тому числі з нетрадиційною економікою.

Починається процес економічної інтеграції. 1957 р. виникає Європейське співтовариство, яке згодом перетворилося на Європейський Союз. Виникає і поширюється практично на 2/3 Європи нове державне утворення, привабливе своїм величезним потенціалом.

Утворюється й військове угруповання — НАТО, а на противагу йому — Варшавський договір. Проте до початку 1970-х рр. утверджується військовий паритет за найнебезпечнішою зброєю — балістичними ракетами з ядерними боєголовками. Якщо на початок 1960-х за цим видом озброєння потенціал США був у кілька разів більший, ніж у СРСР, то на початку 1970-х на 1 американську ракету припадало 1,06 радянських. Це були часи, коли в СРСР використовувалися ринкові інструменти (від яких відмовилися пізніше). Науково-технічна революція стала могилою радянського соціалізму. Мільйони виробів чекали від центрального планового органу — Держплану — на розробку мільйонів матеріальних балансів, що було нереальним. А значить, централізовано-адміністративна економіка повинна була піти з історичної арени, як і її політичний варіант — однопартійність — і ідеологічний — одноособове панування марксизму-ленінізму. Але на визначеному історичному відрізку вплив СРСР на світові події, зокрема в соціальних, міжнародних, міждержавних відносинах, був досить відчутним. Це був період хиткої стійкості рівноважного стану змагання двох економічних систем: ринкового господарства із вбудованою соціальною складовою і централізовано-адмі­ністративного.

Свій вплив радянський соціалізм справив на соціал-демо­кратичний рух, активізуючи його боротьбу за соціальні зміни; «більше держави — більше соціалізму» — не тільки гасло, а й керівництво до дії. Так, у програмі французької соціалістичної партії 1980 р. (що відмежувалась від капіталізму) практичні рекомендації передбачали: а) упровадження соціалістичної системи планування й адміністративного керування; б) націоналізацію великих промислових підприємств і банків, підвищення доходів низькооплачуваних верств працівників; в) податки на надприбутки і представницькі витрати. Проте реалізація цих положень призвела до різкого збільшення інфляції і девальвації франка, проб­лем із платіжним балансом і інших «негараздів», що пізніше спричинилося до відмови від цих програмних положень. Нині соцпартія Франції стоїть на позиціях неолібералізму.

Цікавий досвід соціал-демократичної робочої партії Швеції, яка прийшла до влади 1932 р., і лише в 1976—1982 рр. і в 1991—1994 р. вона втрачала владні повноваження. Країна «демократичного соціалізму», в якій ринкове господарство виступає як панівна форма економічного процесу. Там немає втручання держави у виробничу діяльність, немає панування державної власності. Але регулюється розподіл і перерозподіл національного доходу за допомогою податків і державних витрат.

Ці витрати 1960 р. становили 33 % ВВП, 1970 р. — 45 %, 1982 р. — 67 %. На початку 1980-х рр. настає епоха кризових явищ, сповільнилися темпи економічного зростання, знизилася кон­курентоспроможність шведських товарів, підсилилися соціальні суперечності, що скінчилося поразкою партії на виборах 1991 р. Повернення до влади з 1994 р. змінило багато в чому політику кінця 70-х — початку 80-х. Вона стала більш консервативною.

Соціальна і виборча база соціал-демократії — робітники промисловості великих і найбільших підприємств. Але науково-технічна революція, соціальні і політичні зміни привели до різкого збільшення ролі малого і середнього бізнесу й індивідуальної трудової діяльності, колосального зростання сфери послуг — а це вимагало зміни програм соціал-демократичних партій за умови збереження захисту інтересів тих верств, що були їх базою до цього, хоч їх розмивання стало реальністю (перекваліфікація, робота в нових сферах, власний бізнес).

Це нові явища відбились у формулі «менше держави — більше соціалізму». Цей новий підхід відобразився в маніфесті Г. Шре­дера — Т. Блера.

Як видно, політична ситуація стала неабияк впливати на економічні процеси. Виборець у демократичній державі, у відкритому суспільстві може серйозно корегувати економічну політику, економічну стабільність; він — інституціональний інструмент.

Як ми вже з’ясували, після закінчення Першої світової війни почалась епоха історичних експериментів. Утворення країн з централізовано-адміністративною економічною системою змінило міжнародні політичні й економічні відносини. Зі світового рин­ку випав величезний його сегмент — це СРСР, Німеччина, Іта-
лія, Іспанія, де виникає централізовано-адміністративна система на основі приватної і корпоративної власності, політична влада в яких захоплена націоналістичними партіями. При цьому ці країни інтенсивно здійснювали мілітаризацію економіки. У Другій світовій війні країни централізовано-адміністративної економіки Німеччина й Італія зазнали нищівної поразки. Утім СРСР стає однією з великих держав, яка закріплює свої військові успіхи утвердженням нової економічної системи в Польщі, Болгарії, Угорщині, Югославії, Чехословаччині, Румунії й окупованій частині Німеччини. Дезорганізація світового ринку підсилилися. Уже в 1930-х роках конкурентна боротьба на ринках різко загострилася. Для торгових, фінансових, кредитних, коопераційно-вироб­ничих зв’язків була потрібна перебудова, насамперед у грошовій системі. Уже 1944 р. Бреттон-Вудська угода офіційно зафіксувала катастрофу золотого стандарту. (А його фактична катастрофа відбулась у 1929—1933 рр.)

Створюються два міжнародних інститути — Міжнародний Валютний Фонд і Світовий Банк (МБРР). Їхнє завдання — упорядкування міжнародної валютної системи, а також установлення фіксованого курсу обміну валют країн (їхня кількість сягає 44). Вони також були зобов’язані фіксувати цінність своєї валюти в золотих показниках, при цьому вони могли не обмінювати свою валюту на золото. Конвертацію на золото повинна була здійснювати тільки одна валюта — долар США (35 доларів за унцію золота). Країни зобов’язалися не припускати девальвації як інструменту конкурентної торгової політики.

Корегування ці рішення зазнали вже в перші роки після закінчення війни. «План Маршалла» фактично перекреслив роль Світового Банку. Кошти на відновлення європейської економіки прийшли зі США. Це був план порятунку ринкової економіки Європи. Світовий Банк став позичати гроші країнам, що розвиваються.

Між Бреттон-Вудською і Ямайською угодами (1976 р.) фіксований курс вичерпує себе й офіційно проголошується змінний валютний курс. Це були роки серйозних успіхів ринкової економіки і перемоги кейнсіанської економічної концепції.

Катастрофа фіксованих курсів відбулася під значним впливом війни США у В’єтнамі. Інфляція 1966 р. — 4 %, а 1968 р. — 9 %. Зростання державних витрат стимулювало економічне зростання, і в результаті збільшилися споживчі витрати на імпортні товари, а це різко погіршило платіжний баланс.

Бреттон-Вудська система могла працювати тільки доти, доки темпи інфляції залишалися незначними і не було бюджетного дефіциту. Ці умови зникли. Настав час Ямайських угод; золото як резервний актив перестало функціонувати. У вересні 1971 р. президент Р. Ніксон оголосив про припинення конвертації долара в золото.

Війна у В’єтнамі (1973 р.) показала, що військовий потенціал США не переважає над потенціалом СРСР. Оскільки встановився військовий паритет цих країн у ракетно-ядерному потенціалі, то вплив США на політику країн — «сировинних додатків» перестав бути вирішальним. Країни ОПЕК підняли в 4 рази ціни на нафту. 1979 р. вони були підняті ще в 2 рази.

Підвищення цін на нафту обумовило появу на міжнародному фінансовому ринку величезних сум «нафтодоларів», що опинилися під контролем міжнародних банків. Це породило бум міжнародного кредитування, який закінчується 1982 р. Тут — точка відліку фінансової кризи 1982 р. — початку епохи глобалізації.

Підвищення цін на енергоносії неминуче вплинуло на зростання витрат виробництва, а отже, і на підвищення цін. Зростання споживчих цін за період 1974—1975 рр. у Японії було до 24 %,
у США — до 11 %, Англії — до 24 %. Інфляційні процеси практично захопили всі країни, за винятком соціалістичних країн.

Величезне безробіття на тлі інфляції і падіння виробництва спричинило новий економічний феномен — стагфляцію (стагнація плюс інфляція). Багато суперечок точилося про причини цього феномену. Спроби використати кейнсіанські рецепти для боротьби з інфляцією не дали позитивного результату, оскільки змінилася економічна, технологічна, соціальна ситуація у світі. Відбувається відродження монетаризму.

Промислове виробництво в європейських країнах впало на 13 %, скоротився торговий обіг, погіршилися платіжні баланси. Протистояння двох систем увійшло у фазу «холодної війни», і це — на тлі інформаційної технологічної революції, що розпочиналася. Висока ставка процента залучила іноземних інвесторів у економіку США. Відбувається економічне піднесення. Як видно, проблема міжнародних валютних відносин повинна була привернути увагу економічної теорії.

Одночасно починається процес глобалізації. 1957 р. на карті Європи з’являється Європейське економічне співтовариство, що перетворилося потім на Європейський Союз. Це співтовариство швидко розвивалось, і до кінця 1970-х рр. воно вже стало серйозним конкурентом США. Як говорив президент Р. Ніксон, становище «вершника і коня» перестало існувати. До речі, включення до Євросоюзу десяти малих східноєвропейських країн на початку XXI ст. може змінити ситуацію. Їхня економічна «неміч» буде тягти їх до США, що може спричинитися до розпаду цього об’єднання.

Процес глобалізації відбувається не тільки за рахунок регіональ­них об’єднань. Він втілюється насамперед в утворенні транснаціо­нальних компаній.

НАЦІОНАЛЬНИЙ СКЛАД ТНК

Країна

З 260 у світі 1973 р.

З 500 найбільших ТНК
у світі 1997 р.

США

48,5 %

32,4 %

Японія

3,5 %

25,2 %

Англія

18,8 %

6,8 %

Франція

7,3 %

8,4 %

Німеччина

8,1 %

8,3 %

Джерело: Гіл Ч. Міжнародний бізнес. — К., 2001. — С. 50.

Глобалізація веде до розширення вільної торгівлі, вона повин­на зняти різного роду рудименти національної відособленості. Поле для неоліберальних концепцій розширюється. Але глобалізація несе нові ризики і має досить багато негативних наслідків. Однин з них — залишення влади національних урядів, які зберегли право на визначені рамки самостійності. Та ж азійська модель економічного зростання здійснювалася за альянсу підприємництва й уряду.

Проте у глобалізації є й інший бік. Глобалізація — наднаціональна. ТНК може поставити будь-яку державу (за винятком найбільших) у критичну ситуацію. ТНК як вияв глобалізації провадять підприємницьку політику на основі мінімізації витрат. Отже, під час вибору території або створення, або інвестування підприємства буде вибраний район (держава, де ринок такого фактора виробництва, як праця, особливо некапіталомісткий і ненаукомісткий), де працівники матимуть більш низьку зарплату і слабкий профспілковий захист. З цього випливає висновок, що такі держави, як Німеччина, Данія, Нідерланди, Японія, США, повинні або знизити життєвий рівень власників цього фактора, або дістати зростаюче безробіття (не врятує зростання зайнятості через зростання сфери послуг або платність громадських робіт). Тож глобалізація веде до зміни становища «золотого мільярда» та в країнах Східної Європи, південно-східної Азії, КНР, Індії.

Також очевидним є висновок про погіршення екологічної ситуації. Інвестування у виробництво в країнах, що не пройшли стадію індустріальної цивілізації, де залишається низькою заробітна плата, технологічна і перш за все енергетична складова, також має параметри, далекі від сучасних норм. У пошуках вирішення демографічної проблеми економічні аспекти виробничих проблем підуть у тінь. Очевидно, концепція Кейнса, створена на базі національних господарств, вже не може «працю­вати» в умовах глобалізації. Потрібна нова парадигма, потрібна нова концепція.

Однак головна складова глобалізації — це вільне переміщення капіталу, його повне панування. Він набуває характеру планетарного явища. З історичної сцени кінця XX ст. пішла централізовано-адміністративна господарська система, в якої, безсумнівно, були і позитивні боки, наприклад, проголошувалася загальна рівність, але рівність ще не є соціальною справедливістю.

Людина людині — товариш і брат. Панування капіталу в глобальному масштабі утвердило практично єдину мету — одержання прибутку, особистий грошовий інтерес. Гроші стають мірилом людських досягнень. Кожен прагне до реалізації своїх власних інтересів, ставка винятково на приватний інтерес.

Це нове, породжене глобалізацією, панування капіталу породило моральну кризу. Саме це ми бачимо в концепції Ф. Хайєка чиказької школи. Соціальне, — говорить Хайєк, — мені невідомо. Отже, соціальна справедливість — багатовікове, вистраждане в умовах індустріальної технологічної революції бажання — виявилося поза межами ринкових відносин у фазі утвердження в планетарному масштабі. Змінюється механізм ринкових відносин, у торгівлі з’явилися супермаркети й інтернет-торгівля, немає підприємця — хазяїна невеликої крамниці.

Кардинальні зміни відбуваються у фінансовому капіталі. Глобалізація здійснюється в умовах, коли світ ділиться на центр і периферію. Центр — США, Європа, Японія, а периферія — країни, що розвиваються, у тому числі і більшість країн пострадянської системи. Розподіл цей умовний, оскільки «азіатські тигри» змогли вирватися з цієї периферійної групи. Серйозну заяву на вихід роблять Китай, Індія, тому в перспективі центр може переміститись у ці країни.

У грудні 1997 р. за посередництва СОТ близько 100 країн погодилися відкрити для зовнішньої конкуренції свої банківські, страхові ринки і ринки цінних паперів, що, безсумнівно, вдарило по національних інститутах, погіршуючи їхнє становище.

Світове господарство утворилося наприкінці XIX ст.; воно було зруйновано Першою світовою війною, коли виникає двополюс-
ний світ; Друга світова війна покінчила з такою її сполучною ланкою, як «золотий стандарт».

У 1960-ті роки виникає конгломератний бум — вияв ролі фінансового капіталу, що змінився. Особливістю конгломератного буму є злиття у формі купівлі прибуткових компаній з розрахунку прибутковості акцій. Таке злиття не було обумовлено технологічно-технічними причинами. Організуючим мотивом був дохід на акцію. Фінансовий капітал виступав у формі інвестицій прямих, портфельних, інвестицій корпорацій, а також інституціо­нальних інвесторів у формі хеджевих фондів і інвесторів з фінансовими засобами інших людей. Ці останні працюють на ринках, де, якщо ціни активів зростають, вони інвестують, і навпаки, якщо ціни падають, вилучають інвестиції. Це породжує нестабільність — «стадну поведінку»: у разі настання обвалу трапляється катастрофа.

На глобальних ринках величезна перевага МНК і фінансових інститутів фінансового центру, а периферія — на задньому плані. Це призводить до того, що вирватися з «порочного кола бідності» для більшості країн практично неможливо.

Міжнародний фінансовий капітал став відігравати вирішальну роль у долях окремих держав. Прірва між багатими і бідними країнами розширюється. Поряд з національними, соціальними суперечностями, панування фінансового капіталу породило міжнародну соціальну суперечність — антиглобалістський політичний рух — серйозну загрозу міжнародній безпеці. Це відобразилося й у соціально-економічних концепціях.

Панування капіталу в умовах вільного його переміщення призвело до того, що економічна міць урядів піддалася трансформації. Якщо в 1950—1960-ті роки модними були теорії про «державу загального добробуту», породжені політикою перерозподілу національного доходу через податкову складову економічної політики, то вільний рух капіталу породив офшорні зони, приховування від оподатковування, а значить, уряди нині поставлені в дуже скрутне становище щодо реалізації своїх соціальних програм (Англія, Франція, Німеччина, Швеція, Австрія).

Якщо в останній третині ХІХ ст. Німеччина на шляху індустріального розвитку змогла за швидко зростаючої чисельності населення забезпечити найвищий рівень життя в Європі, то в умовах глобалізації це стало практично неможливим. Бідність чекає на населення цієї країни. Пошук рішень (що робити?) — життєве завдання будь-якої партії, а отже, будь-якого уряду. Безперечно, Німеччина не може посісти антикитайську, антиіндійську, антиросійську чи антиарабську позицію, бо це може призвести до небажаних наслідків. Цю ситуацію відбила концепція «третього шляху» Т. Блера і Г. Шредера як вияв кризи соціал-демократичних концепцій, що
будувалися на основі гарантованих позицій середнього класу.

Азіатська криза вдарила по цих дивах соціал-демократії. Але вона [криза] захопила й такі країни, як Аргентина, Бразилія, Чилі. Проте азіатська модель зростання ґрунтувалась і на ментальній рисі, характерній для конфуціанства, — родинні узи — родинні бізнес: інтереси родини вище за все. Однак глобальне панування фінансового капіталу, його мобільність, всеїдність, прагнення до прибутку поховали цю ментальну рису. Ментальність відбилася в японському менеджменті, втратила своє значення і породила як кризу японського менеджменту, так і кризу японської економіки. Відзначимо, що Японія — друга за кількістю батьківщина багатонаціональних монополій. Взаємозв’язок національного і глобального відбиває специфіку національних умов для процвітання міжнародного фінансового капіталу.

Глобалізація фінансового капіталу випробувала концепції рівноважного розвитку ринкової економіки на основі ліберальної економічної політики. Класична і неокласична економічні теорії спиралися на раціональну основу пізнання, на досконалість знань. Але вже Хайєк стверджує, що абсолютне знання на основі сучасної інформації не існує і неможливе, а отже, рівноважного стану не можна досягти і в умовах централізованої економічної системи, і тому тільки ринок може з найменшими витратами уникнути втрат від асиметрій, що виникають. Хоча Пригожин (брюссельська школа) стверджує, що саме хаос породжує порядок. Але це означає, що теорія «економіки раціональних очікувань» повинна стати надбанням історії економічних учень.

Глобалізація, збільшивши простір і глибину фінансових ринків, нестабільність не ліквідувала, а породила умови її безупинної нестійкості, так би мовити, стійкість у нестійкості. Якщо в 1930-х роках Кейнс порівнював ситуацію на фінансових ринках з конкур­сом красунь, то в умовах глобалізації, коли величезні суми вільно пересуваються по планеті в умовах геополітичної нестабільності, розбалансованість валютних курсів, процентних ставок стають повсякденністю.

Ілюстрацією нестабільності валютних курсів і її наслідків є приклад із замовленнями японської авіафірми цивільних літаків «Боїнг-747-400». Велику частину доходів фірма одержує в єнах. Так, 1985 р. на літаки моделі 747 (що мали були поставленими в 1990 р.) ціна замовлення становила близько $ 100 млн. Курс обміну $ 1 = 240 єн. Ціна замовлення в єнах — 2,4 млрд. Фірма уклала угоду на 10 років, форвардну угоду на суму 3,6 млрд єн. Але курс єни щодо долара в 1994 р. був $ 1 = 99 єн. За раніше укладеною угодою фірма розраховувалася з банком за курсом $ 1 = 240 єн. Ця угода принесла фірмі «Японські авіалінії» збиток у $ 450 млн, чи 45 млрд єн. За оцінками валютних трейдерів, фір­ма з 1988 р. втратила за цією угодою $ 1,5 млрд. І якби ж ця історія була винятком. Щодня відбуваються злети і падіння валютних курсів, на яких гріють руки сороси.

У кредитних відносинах також відбулися серйозні зміни. Суб’­єктивна оцінка у зв’язці «кредит—застава» — реальність. Цінність застави залежить від того, яку суму готовий позичити банк його власнику. Особливо це характерно у відносинах центру і периферії на постсоціалістичному просторі, де кредитні ризики дуже великі. А кредитний ризик веде до збільшення ставки процента. Тут відносини «дикого капіталізму», а Дж. Сорос називає його «бандитським капіталізмом».

Одним з виявів інформаційної технологічної революції є сфера комунікації. Тут якісне фантастичне зростання. Сорос робить висновок: «Отже, саме мобільність капіталів, інформації і підприємницьких мізків — вирішальні фактори економічної інтеграції»[1].

У цих складних, суперечливих умовах відбувається повернення в економічну теорію й економічну політику монетаризму. Дві підсистеми глобальної економіки — центр і периферія — породили неминучість зростання ролі трансакційних витрат. Вони набувають міжнародного характеру. Конвертація національних валют стає масовою. А валютні курси, як уже було з’ясовано, нестабільні, вони залежать від багатьох, не тільки економічних, а й політичних, соціальних і психологічних факторів. Вибір політики може обумовити величезні грошові втрати. Тому поява нової інституціональної економічної теорії — продукт епохи.

В умовах інформаційної технологічної революції потрібна нова парадигма дослідження конкурентоспроможності. Якщо в індустріальній технологічній революції Д. Рікардо висунув концеп­цію міжнародної торгівлі на основі порівняльних витрат викорис­тання регіональних переваг у виробництві тієї чи іншої продукції, його послідовники Фішер і Самуельсон виходять з одного фактора — праці, а відтак з’являється концепція ресурсної достатності факторів. Може бути високою заробітна плата висококваліфікованих робітників, може бути відносно високим рівень процента за високої капіталомісткості, дорогим керування, а фірма, окрема галузь якої-небудь країни виступає на міжнародному ринку як лідер, що забезпечує позитивні зрушення в платіжному балансі, у бездефіцитному бюджеті. Так, Японія має довгий список галузей, фірм, продукція яких далека від міжнародних стандартів, але автомобільна, електронна, напівпровідникова, робототехніка, фотоапаратура, фотоматеріали забезпечують країні друге місце у світі за промисловим виробництвом.

Країна не може бути лідером у всіх галузях, як це було з Англією до середини XIX ст., США для кінця XIX ст. і першої половини XX ст. Вступ в інформаційну технологічну революцію докорінно змінив картину процвітання окремої країни. На арену вийшла глобалізація у вигляді транснаціональних компаній. У зв’язку з цим змінилась і сама концепція конкурентоспроможності. Змінився вектор процвітання національної держави. «Країна має успіх у тих галузях, де її переваги як національної бази мають вагу в інших країнах і де вдосконалення і нововведення випереджають міжнародні потреби. Щоб домогтися міжнародного успіху, фірми повин­ні перетворити лідерство на внутрішньому ринку в лідерство на міжнародному. Це дозволяє підсилити переваги, отримані «вдома» за допомогою глобальної стратегії. Країни домагаються успіху
в тих галузях, де вітчизняні фірми конкурують глобально, що заохо­чуються урядом, чи під тиском обставин. У пошуках детермінант конкурентної переваги країн у різних галузях потрібно визначити умови в країні, які є сприятливими для успіху в конкуренції»[2].

Одним із примітних явищ цього періоду є падіння ефекту масштабів. Відкривається широкий простір для дрібного і середнього бізнесу. Зростає роль і значення людського капіталу, його відновлення.



[1] Сорос Дж. Кризис глобального капитализма. — К., 1999. — С. 237.

[2] Портер М. Международная конкуренция. — М., 1993. — С. 89.