Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

10.1. Загальні проблеми фінансування аграрних підприємств

10.1. Загальні проблеми фінансування аграрних підприємств

Основна мета аграрної політики на сучасному етапі розвитку аграрних відносин в Україні може бути визначена як підвищення конкурентоспроможності вітчизняної сільськогосподарської продукції на внутрішньому та міжнародних аграрних ринках. Якщо розглядати весь комплекс актуальних питань і проблем, що існує на сьогодні в сільському господарстві України, то їх можна звести до однієї проблеми — відсутність або нестача коштів для поповнення оборотних та відновлення основних засобів виробництва. Всі інші питання розглядаються крізь приз­му цієї найактуальнішої проблеми. Наприклад, яка основна ме-
та реформування колективних сільськогосподарських підприємств? Відповідь на це така: підвищення конкурентоспромож­ності та ефективності сільськогосподарського виробництва шляхом створення аграрних підприємств, заснованих на приватній власності на землю й майно, і функціональне розмежування основних чотирьох чинників, що визначають ефективність використання виробничих ресурсів, — власності на землю, власності на майно, трудових відносин і менеджменту.

До суб’єктів, що формують пропозицію на фінансових ринках, можна віднести банки, лізингові компанії, Державний фонд підтримки фермерських господарств, іноземні компанії, постачальників ресурсів, кредитні спілки, фізичних осіб. Охарактеризуємо ці суб’єкти.

Банки. Обсяги кредитування сільського господарства комерційними банками мають тенденцію до зростання. У 2002 р. вони збільшилися утричі порівняно з 2000 р. і становили 50 % суми кредитів, наданих аграрним підприємствам. Підвищуються і терміни надання кредитів у середньому від п’яти до семи місяців за середнього рівня процентної ставки 27 %. До речі, середня ставка за поточний період 2003 р. становить 20 %. Однак 52 % господарств у 2002 р. брали кредити терміном від шести до дев’яти місяців, 42 % — понад дев’ять місяців, 5 % — від трьох до шести місяців і 1 % — до трьох місяців. Таким чином, 98 % усіх кредитів були терміном до одного року. Близько 90 банків брали участь у кредитуванні сільськогосподарських підприємств. Загалом у 2002 р. було надано кредитів у сумі 5,5 млрд грн, з яких 2,2 млрд грн — на пільгових умовах, тобто з частковою компенсацією державою процента за кредит. На ці цілі було використано 90 млн грн бюджетних коштів. Отже, на одну гривню бюджет-них коштів, використаних на компенсацію процента за кредит, припало 24 грн кредитних ресурсів, тоді як у 2001 р. цей показник становив 18 грн, а в 2000 р. — 16 грн. Рівень повернення кредитів комерційним банкам сільськогосподарськими підприємствами стано­вив за цей період 92 %. У поточному році на 1.05.2003 р. залучено 2,1 млрд грн, що в 1,5 раза більше, ніж за цей самий період 2002 р. Серед основних позичальників слід виділити такі банки, як «Аваль», «Промінвестбанк», «ПриватБанк», «Укрсоцбанк».

Звертає на себе увагу досить висока різниця між депозитними і кредитними ставками в банках України, що в 2002 р. становила в середньому 12 %, тоді як, наприклад, в Угорщині — лише 4 %, тобто утричі нижча. У країнах з розвиненою економікою ця
різниця взагалі дорівнює 0,5—1 %.

У 2002 р. в структурі капітальних інвестицій загалом в економіці України приблизно 70 % — це власні кошти підприємств, 5 % — кредити банків і 4 % — іноземні інвестиції.

Лізингові компанії. За різними оцінками, обсяг лізингових операцій в Україні становить від 300 млн грн до 1 млрд грн. Цією діяльністю займаються близько 25 лізингових компаній з 50 зареєстрованих, з яких приблизно 15 працюють у сільському господарстві. Більшість з цих компаній засновані виробниками сільськогосподарської техніки або банками. На сільське господарство припадає близько 50 % усіх лізингових операцій. Певної шкоди розвитку ринку лізингу завдала НАК «Украгролізинг», яка за рахунок пільгового користування державними кредитами порушує конкуренцію на лізинговому ринку. Так, ця компанія надає техніку в лізинг під 3—5 % річних, а приватні компанії — під 25 % річних. Однак «Украгролізинг» завищує вартість техніки на 25—30 %. У результаті кінцева сума лізингових платежів в обох випадках є приблизно однаковою.

Державний фонд підтримки фермерських господарств. Забезпечує лише кілька процентів потреби фермерів у кредитах. На початку 90-х років можливості фонду були набагато вищими, що позитивно вплинуло на розвиток фермерства в Україні.

Іноземні компанії. За даними ООН, на початок 2002 р. Україна посідала 95-те місце серед 140 країн світу за індексом залучення прямих іноземних інвестицій. Із загальної суми інвестицій в АПК, що становила 648 млн дол. США, 49 млн дол., або 7,6 %, були використані в сільському господарстві і понад 92 %, або близько 600 млн дол. США, — у харчовій та переробній галузях. При цьому 52 % з цієї суми залучені у виробництво безалкогольних напоїв. У 2002 р. США інвестували в сільське господарство 26,5 млн дол., Об’єднане Королівство — 9,2 млн, Ліхтейнштейн —
6,8 млн, Німеччина — 4,3 млн дол. У харчову промисловість
Нідерланди вклали — 257 млн дол., США — 126 млн, Об’єднане Королівство — 82,5 млн, Швейцарія — 676,9 млн, Кіпр —
65,7 млн дол. Серед інвесторів, що інвестують в аграрний сектор, можна виділити такі компанії, як «Монсанто», «Каргіл» (США), «Даймлер-Бенц», «Райфайзен!», «Аг рево», «Янке» (ФРН). Заслуговує на увагу досвід залучення кредитів компанією «Чумак», який проявляється в тісній співпраці банку та сільськогосподарських підприємств.

Постачальники ресурсів. Це постачальники техніки, паливно-мастильних матеріалів, добрив, засобів захисту рослин, зернотрейдери, заводи з переробки молока. Як правило, вони постачають ресурси під заставу майбутнього врожаю. За такою схемою працює більшість аграрних підприємств. Однак найуспішніші з них уникають такої схеми кредитування, вважаючи її занадто витратною. Вони віддають перевагу користуванню власними коштами або вигідному банківському кредитуванню (коли підприємство має хорошу кредитну історію і користується довірою банку).

Кредитні спілки. Високі процентні ставки за кредит та трансакційні витрати, а також відсутність розгалуженої банківської інфраструктури в сільській місцевості спричинили виникнення кредитних спілок. Кредитна спілка — це неприбуткова організація, заснована фізичними особами на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні й надання фінансових послуг за рахунок грошових внесків членів кредитної спілки. В Україні налічується понад 120 кредитних спілок, що мають у своїх активах близько 40 млн грн і які діють на основі Закону України «Про кредитні спілки».

Фізичні особи. Практика свідчить, що дрібні фермерські господарства часто користуються кредитами приватних осіб. При цьому спостерігається чітка тенденція — чим менше за розмірами фермерське господарство, тим частіше воно звертається за кредитами до приватних осіб (родичі, друзі, знайомі). До 50 % фермерських господарств користуються такими кредитами.

Розглянемо проблеми фінансування аграрних підприємств.

Високий ризик кредитування. Це низька ефективність роботи аграрних підприємств, нестабільність виробництва (значні коливання обсягів, коли вони зменшуються або зростають удвічі), відсутність ліквідної застави, низький рівень менеджменту на аграрних підприємствах, відсутність позитивної кредитної історії.

Високі витрати на підготовку і контроль кредитних угод. Позичальник має оплатити послуги з оцінки об’єкта застави, його страхування, підготовки бізнес-плану. Ці витрати сягають 3—6 % вартості кредиту.

До суб’єктів, що формують пропозицію на фінансових ринках, належать передусім виробники сільськогосподарської продукції. У 2002 р. вони придбали техніки, за даними МАП, на суму лише близько 130 млн грн, що становить приблизно 1 % щорічної потреби в оновленні техніки.

До основних проблем суб’єктів кредитного ринку слід віднести такі:

Заміна техніки. Необхідність придбання техніки називається фермерами та іншими сільськогосподарськими виробниками основною метою отримання кредитів, хоч у дійсності основна частка кредитів використовується на закупівлю пального й мастил,
а також на засоби захисту рослин і посівного матеріалу. Лише близько 13 % господарств у минулому році спрямували отримані кредити на технологічне оновлення виробництва та 6 % — на його розширення.

Низька ефективність виробництва. Приблизно половина господарств працюють зі збитками, рівень прибутковості виробництва становить 1—2 % у середньому по всіх господарствах. Після реорганізації КСП і створення нових приватних підприємств на більшості з них ця процедура відбулася формально. Не було й реструктуризації виробництва. Господарства зберігають приблизно ту саму структуру виробництва в рослинництві. В багатьох господарствах згорнуто виробництво тваринницької продукції. Разом з тим досвід роботи успішних господарств свідчить, що розвиток тваринництва, зокрема молочного скотарства, забезпечує значні й регулярні грошові надходження в господарство, що є суттєвим джерелом фінансових ресурсів. Створюється замкнуте коло — у господарствах, що працюють неефективно, тваринництво є збитковим, і вони його згор­тають. Водночас у них не вистачає коштів навіть на поповнення
оборотних засобів, не говорячи вже про заміну техніки і здійснення
технологічного оновлення у рослинництві.

Низький рівень менеджменту і кваліфікації управлінського персоналу. Серед причин низької ефективності господарювання низький рівень менеджменту і кваліфікації управлінців слід виділити як основну. Два господарства знаходяться поряд, мають однакові зовнішні умови, а результати господарювання у них різні. Досвід показує, що за відсутності адекватної освіти (99,9 % фермерів та керівників реформованих господарств отримали освіту в колишньому Радянському Союзі, яка не відповідає вимогам ринкової економіки) основою успішного менеджменту є природні здібності й досвід роботи. Так, середній вік таких успішних менеджерів становить близько 50 років, з яких понад 30 років вони пропрацювали у сільському господарстві.

Існує також проблема аграрної економічної освіти й підвищення кваліфікації фермерів і керівників аграрних підприємств. Передусім це стосується підготовки викладачів університетів та аграрних коледжів.

Потрібен комплексний підхід до організації виробництва. Приміром, можна придбати сучасний дорогий зернозбиральний комбайн, але якщо в господарстві не впроваджено відповідної технології вирощування зернових, що передбачає весь комплекс технологічних заходів — від підготовки ґрунту до забезпечення якісним насінням і якісним посівом, добривами, хімічними засобами захисту рослин, то, можливо, комбайном не буде чого збирати. Такі значні коливання в обсягах виробництва рослинницької продукції, коли обсяги виробництва знижуються або зрос­тають удвічі, не є нормальним явищем. За відповідної технології ці коливання не повинні перевищувати більше ніж 15—20 %.

Відсутність ринку землі та можливостей її застави. При-
ватизацію землі слід розглядати крізь призму створення земельного ринку та іпотечного кредитування під заставу землі. Тобто приватна власність на землю створює умови для залучення коштів сільськогосподарськими підприємствами. Однак у нинішніх умовах України, коли власниками сільськогосподарської землі колишніх колективних сільськогосподарських підприємств є близько 7 млн фізичних осіб, іпотечне кредитування не може бути значним кредитним джерелом для сільськогосподарських підприємств. У власності засновників новостворених сільськогосподарських підприємств перебуває, за нашими підрахунками, майже 1,5 млн га землі. При цьому слід ураховувати, що не всі засновники виявляють бажання віддати свою землю у заставу. 5 червня 2003 р. Верховна Рада ухвалила Закон «Про іпотеку»,
в якому регламентується й іпотека сільськогосподарських земель. При цьому кредитором може бути банк або фізична особа. В уряді також обговорюється можливість скасування мораторію на купівлю-продаж сільськогосподарських земель, який встановлено до 1.01.2005 р.

Проблеми з майном та його заставою. Паювання майна колишніх колективних сільськогосподарських підприємств теж може розглядатися з погляду первинного нагромадження капіталу засновниками нових аграрних підприємств і потенційно виступати у ролі застави при отриманні ними кредитів. Слід зазначити, що найбільше проблем сьогодні існує саме з цим майном. Якщо процедура приватизації землі більш-менш чітка й визначена і низка законодавчих та підзаконних документів регулюють видачу державних актів на право приватної власності на землю, то до процедури розподілу і використання майна колишніх КСП є багато запитань та невирішених проблем. Серед них можна зазначити такі:

— у деяких господарствах договори оренди майна взагалі відсутні. Таким чином, майно колишнього КСП, яке формально належить його колишнім членам, використовується новоствореними підприємствами без будь-яких юридичних підстав;

— згідно з існуючою процедурою використання майна в оренду можуть передаватися тільки основні засоби, а оборотні мають використовуватися шляхом їх викупу на правах товарного кредиту. На практиці у багатьох господарствах це не реалізовано. У кращому випадку є договори лише на оренду основних засобів. Отже, оборот­ні засоби використовуються без будь-яких правових підстав;

— типовим порушенням є також той факт, що комісії з урегулювання майнових відносин передають майно орендарю безпосередньо, хоч вони на це не мають права. Майно може передаватися за напрямами його використання тільки його співвласниками. Тобто комісія з урегулювання майнових відносин передає майно колективу співвласників, а останній уже може передати його орендареві, продати тощо;

— існує проблема виділення майна в натурі й передачі його власникам або співвласникам. Це має місце, коли створюються кілька груп співвласників (десять або більше) і кожній такій групі за списком пооб’єктно передається майно. Однак у багатьох господарствах ця робота ще не проведена;

— існує проблема використання майна, коли орендарю потріб-
не не все майно, а лише окремі об’єкти. У цьому випадку окремі співвласники майна, яке орендар не взяв в оренду, не отримуватимуть орендної плати;

— проблема з майном померлих осіб і невитребуваним майном (коли колишні члени КСП, які мають майновий пай, не звертаються за його оформленням і виділенням) полягає в тому, куди подіти це майно та який його юридичний статус.

У багатьох господарствах відбувається процес переходу власності на майно від колишніх членів КСП до орендарів. Таким чином, відбувається, первинне нагромадження капіталу. Орендар заінтересований у тому, щоб у його власності було не менше ніж 51 % майна, аби мати вирішальний голос на зборах співвласників при розв’язанні питань стосовно напрямів використання майна. Вочевидь, цей процес слід розглядати як позитивний. В умовах, коли за користування майном не платиться зовсім або платиться надто мало, його доцільніше продати й одноразово отримати пев­ну суму грошей. Звичайно, при цьому головним питанням є ціна за майно. На жаль, ринок нерухомості в сільському господарстві розвинений дуже слабо. Особливо це стосується виробничих приміщень і споруд.