10.1. Світовий валютний ринок

Знову звернемося до "Oxford Paperback Encyclopedia" (1998 р., с. 251), щоб дізнатися, як англомовні фахівці розуміють поняття "капітал": "Товари, призначені не для споживання, роль яких у виробничому процесі полягає у поданні допомоги у виробництві інших товарів і послуг. Продукування капіталу передбачає відмову від споживання, отже є нагромадженням, бо ресурси використовуються для вироб­ництва капітальних товарів (capital goods), а не споживчих товарів (consumer goods). Капітал звичайно поділяють на основний капітал (fixed capital) і оборотний капітал (working capital). Основний капітал, такий як споруди та машини (buildings and machinery), існує довше, ніж виробничий процес. Оборотний капітал або запаси (inventories) включає проміжні товари (intermediate goods), що використовують­ся у виробничому процесі. Збільшення нагромадження капіталу (stock of capital) у будь-якому періоді називається інвестуванням. Кваліфіковану робочу силу (skilled labour) часто називають люд­ським капіталом (humancapital). Валові інвестиції (gross investment) за вирахуванням амортизації (depreciation) є чистими інвестиціями. У побутовому вживанні термін "капітал" може також застосовува­тися до особистого багатства або грошей (personal wealth or money)".

Отже, капітал є дуже широким поняттям.

Глобалізація фінансової системи охоплює інтернаціоналізацію внутрішніх валют (domestic currency), банківської справи та ринку ка­піталу. Ринок, на якому резиденти різних країн здійснюють торгівлю активами, називається міжнародним ринком капіталу. Цю назву не слід вважати остаточною, оскільки цей ринок фактично не є якимось

єдиним ринком. Насправді це ряд тісно взаємопов'язаних ринків, де торгівля активами відбувається у міжнародному масштабі.

Важливою складовою міжнародного ринку капіталу є міжнарод­на торгівля валютою, яку здійснюють комерційні банки, корпорації, небанківські фінансові установи, центральні банки та інші державні органи. Зазначені юридичні особи є також суб'єктами міжнародно­го ринку капіталу, який діє у мережі світових фінансових центрів.

Отже, міжнародний валютний ринок можна розглядати як скла­дову міжнародного ринку капіталу. Валютний ринок є системою міжнародних організаційних і економічних відносин, пов'язаних з купівлею-продажем іноземних валют і платіжних документів, зафік­сованих в іноземних валютах. Вирізняють чотири групи суб'єктів цього ринку:

•  державні установи (чільне місце серед них посідають центральні
банки і казначейства відповідних країн);

•  юридичні та фізичні особи різної державної належності, що зай­
маються міжнародним бізнесом;

•  комерційні банківські установи, що обслуговують зовнішньоеко­
номічну діяльність;

•  валютні біржі, а також валютні департаменти фондових і товар­
них бірж.

На міжнародному валютному ринку провідну роль відіграють ве­ликі транснаціональні банки. Вони мають розгалужену мережу філі­алів, широко застосовують у своїй діяльності новітні комунікаційні технології. Використовуючи комп'ютерні, телексні, телефонні засо­би зв'язку, учасники валютного ринку мають можливість працюва­ти у режимі реального часу. Сучасні комунікаційні технології дають змогу переказувати кошти у будь-яке місце планети впродовж кіль­кох хвилин. Центральні банки країн та інші державні органи вда­ються до валютних інтервенцій, позичання коштів за кордоном.

На світовому ринку капіталів велике значення мають також ко­мерційні банки. Зобов'язання банків складаються переважно з депо­зитів, що мають різні терміни. Активами є передусім позики корпо­раціям і державам, міжбанківські депозити та облігації. Транснаціо­нальні банки беруть участь і в інших операціях з активами.

Транснаціональні корпорації залучають іноземні джерела капіта­лу для фінансування своїх інвестицій, продаючи пакети своїх акцій або беручи кошти в борг.

Суб'єктами світового ринку капіталу є небанківські фінансові ор­ганізації (страхові компанії, пенсійні та інвестиційні фонди тощо).

Валютні ринки у територіальному аспекті тяжіють до великих ва­лютних і валютно-біржових центрів. У ряді країн здійснюється між-банківська торгівля валютою, а також діють спеціальні валютні бір­жі. Встановлений на них курс валют має назву офіційного валютно­го курсу.

Найбільшим світовим центром торгівлі валютою вважається Нью-Йорк. За іншою інформацією, найбільшими світовими валют­ними ринками є Лондонський, частка якого в обороті іноземних ва­лют у середині 90-х років становила 30 %, за ним ідуть Нью-Йорк-ський (16 %), Токійський (10 %) і Сінгапурський (близько 7 %). До ряду великих фінансових центрів США також можна зарахувати Бостон, Чикаго, Сан-Франциско і Новий Орлеан. У США відсутні валютні біржі, на яких щодня встановлювалися б офіційні котиру­вання валют. Валютою торгують лише на міжбанківському валют­ному ринку, на ньому формується середній курс, який є основою для курсів продавця і покупця для клієнтів банків. Валютні біржі відсут­ні також у Швейцарії та Великобританії, у Франції та Австрії є по одній валютній біржі, а в Італії та ФРН — по кілька.

На думку фахівців, відсутність валютних бірж практично не впливає на обсяги валютних операцій, оскільки фактичні валютні курси коливаються навколо офіційних курсів валют.

Валютні біржі (від середньолат. bursa — гаманець) з'явилися у XV-ХVI ст. в італійських містах-державах Венеції, Генуї, Флоренції, а також у Голландії, Англії. У дореволюційній Росії валютно-фінан­сова біржа діяла з 70-х років ХІХ ст. і торгувала іноземною валютою та цінними паперами.

Окрім Лондонського валютного ринку центрами європейського валютного ринку вважаються також Франкфурт-на-Майні, Париж і Цюріх. Центрами американського валютного ринку є Нью-Йорк, Чикаго, Лос-Анджелес, Монреаль, азіатського — Токіо, Гонконг, Сінгапур і Бахрейн. Наприкінці 1980-х років одноденний оборот іно­земної валюти на міжнародних валютних ринках становив близько 600млрддол.,ав2001р. — 1,4трлндол.,тобто, показник зріс більш ніж удвічі. Щоденний оборот трьох найбільших валютних центрів світу — Нью-Йорка, Лондона і Токіо нині становить 1,5 трлн дол. Річний обсяг торгівлі валютою на світових ринках досягає 250 трлн дол. Звернімо увагу на ту обставину, що зазначені найбіль­ші валютні центри розміщені у різних годинних поясах. Це означає, що світовий валютний ринок функціонує цілодобово.

Встановленням контактів між покупцями і продавцями валюти займаються брокерські контори. Володіючи інформацією, вони на­дають консультативні послуги та складають прогнозні оцінки. У ва­лютних операціях задіяні і "міняйли" з чорного ринку.

Міжнародні ринки валют (international currency markets) виникли у зв'язку із запровадженням у 1973 р. плаваючих валютних обмінних курсів (floating exchange rates) і зростанням приватної міжнародної ліквідності (private international liquidity), переважно у формі єврова­лют. Зокрема, виникнення євровалют можна трактувати як реакцію на послаблення позицій долара США. Фахівці вважають євровалю-ти результатом поглиблення інтеграції світової економіки, що відоб­ражає посилення інтернаціоналізації виробничого і фінансового ка­піталу (productive and financial capital). Появу євровалют зумовило і загострення конкуренції між фінансовими установами, передусім ко­мерційними банками.

Євровалюта — це банківські депозити, що не підлягають внут­рішньому банківському законодавству (are not subject to domestic banking legislation). Як правило, такі депозити зберігаються у зарубіж­них країнах, які є "офшорними" щодо країн, де відповідна валюта є законним засобом платежу (legal tender). Ринок євровалют виявився досить привабливим, оскільки позичальникам (borrowers) позики на­даються за скороченими бюрократичними процедурами. Позики в євровалютах надаються під вищі проценти порівняно з процентами на внутрішню валюту.­

У період свого виникнення євровалюти були передусім доларами США, депозитованими в Європі. Згодом до американського долара додалися німецька марка та японська єна. Ринок євровалют часто називають ринком євродоларів. Це неправильно, оскільки на ньому був присутній не лише долар США. Не досить точною є і назва "єв­ровалюти" з огляду на те, що половина цих валют зосереджувалася не в Європі, а далеко за її межами — на Багамах, у Панамі, Сінгапу­рі та Бахрейні. Найбільшим європейським центром євровалют є Лондон.

Євродоларовим депозитам віддавав перевагу і колишній Радян­ський Союз. Комуністична влада остерігалася тримати доларові

депозити безпосередньо у США і віддавала перевагу Парижу і Лондону.

Появі євровалют сприяло і запровадження у 1963 р. президентом США Дж. Кеннеді контролю над вивозом капіталу, який тривав до 1973 р. Оскільки стало важко одержати кредити у США, то пози­чальники звернули свої погляди на Європу. Основними позичальни­ками були саме американські транснаціональні корпорації, яким капітал був потрібен для закордонної експансії. У 1971 р. США по­чали фінансувати свій бюджетний дефіцит своєю ж валютою, і обсяг ринку євровалют, що становив 2 млрд дол. у 1960 р., досягнув 735 млрд дол. у 1980 р. Тобто світ був перенасичений доларами, що спричини­ло глобальну інфляцію. Втім, основним чинником зростання ринку євровалют слід вважати нафтові кризи 1970-х років, коли валютні надходження країн-членів ОПЕК — так звані нафто долари — потек­ли до основних банків Європи.

Отже, ринок євровалют — це незалежний оптовий ринок, де опе­рують великими сумами. Цей ринок перебуває поза юрисдикцією держав, є джерелом порівняно дешевого кредиту для позичальника і водночас високого прибутку для позикодавця.

Євровалюти — це своєрідні бездомні валюти, оскільки не підля­гають регламентації з боку країн-емітентів відповідних валют. Ос­новним джерелом євродоларів є держави, юридичні та фізичні осо­би, офіційні резерви центральних банків, транснаціональні корпора­ції, що мають готівку у кількості, яка перевищує поточні потреби.

Ринку євродоларів властива висока оперативність. Він складаєть­ся з кількох сотень банків-посередників.

Важливим інструментом світового валютного ринку є Співтова­риство всесвітніх міжбанківських фінансових телекомунікацій (СВІФТ), створене у 1973 р. 239 банками з 15 країн. Нині у діяльнос­ті цього співтовариства беруть участь понад 3 тис. банків з багатьох країн світу. Міжнародні центри електронних розрахунків цієї систе­ми розміщені у Нідерландах, Бельгії та США. У березні 1993 р. Ук­раїна стала 92-ю державою, що належить до системи СВІФТ.

Далі розглянемо світові ринки золота. Цей дорогоцінний метал надходить на ринок у вигляді стандартних зливків (вагою 12,5 кг, проба щонайменше 995; кілька кілограмів, проба 900-916,6; малі зливки вагою 990-1005 г). Об'єктами операцій є також золоті моне­ти старого і сучасного карбування.

У світі налічується понад 50 центрів торгівлі золотом у Європі, Америці, Азії та Африці. Провідними центрами вважаються Лондон і Цюріх.

Залежно від правового режиму, який надає держава, ринки золо­та поділяються на такі:

•  світові (Лондон, Нью-Йорк, Цюріх, Гонконг, Дубай);

•  внутрішні вільні (Париж, Мілан, Стамбул, Ріо-де-Жанейро);

•  місцеві контрольовані (Афіни, Каїр);

•  чорні (Бомбей та ін.).

Протягом 1961-1968 рр. у світі існував "Золотий пул" — Міжна­родне об'єднання центральних банків Великобританії, ФРН, Фран­ції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Швейцарії і Федерального резервно­го банку Нью-Йорка. Його мета полягала у спробі стабілізувати ціну золота на лондонському ринку золота на рівні, близькому до офіційної ціни, регулюючи через Банк Англії купівлю-продаж золо­та за допомогою державних золотих запасів. "Золотий пул" заміни­ли аукціони золота, що періодично проводили Міжнародний валют­ний фонд (МВФ), а також уряди США, Індії та інших країн.

Наприкінці 90-х років МВФ і центральні банки ряду країн розпо­чали продаж своїх золотих запасів, що можна розглядати як певну зміну менталітету — гарантом стабільності національних валют ста­ли вважати не золото, а стабільність економіки. Проте золото про­довжувало відігравати роль валютного резерву.

Золото має подвійний статус. Воно водночас є стратегічним си­ровинним товаром і резервно-фінансовим активом. Така подвій­ність впливає на діяльність світових ринків золота.

Централізовані світові запаси монетарного золота наприкінці XX ст. становили 35 тис. т. Фахівці вважають, що насправді його у світі більше, оскільки існують секретні фонди. Золото розміщено у центральних банках, казначействах і спеціальних фондах. Великим власником золота є МВФ. До ряду найбільших у світі власників зо­лота належать США, ФРН, Швейцарія, Франція, Італія, Бельгія, Ні­дерланди. На промислово розвинені країни припадає понад 80 % централізованих запасів цього металу.

Щороку на планеті видобувають 1350 т золота. Найбільший його продуцент — Південно-Африканська Республіка (понад 20 % світового видобутку). Великим видобувачем золота був Радянський Союз. Протягом останнього періоду свого існування він продав за

кордон колосальну кількість золота (у 1989 р. — 245,5 т; у 1990 р. — 474,6 т). Великими продуцентами золота нині є також США та Авс­тралія.

На світові ринки золото потрапляє за допомогою посередників (дилерів). Золоті дилери є фінансовою елітою світу. Фірм-дилерів не­багато — лише два десятки. На Лондонському ринку діють 5 диле­рів. Найстаріша фірма з'явилася ще у XVII ст., молодшій близько 150 років. Банкірський дім Ротшильдів є лідером серед дилерів.

На закінчення розмови про золото зазначимо, що воно залиша­ється високоліквідним резервним активом центральних банків про­відних країн світу, а також використовується для тезаврації (приват­ного нагромадження золота як скарбу) і в промислово-побутових ці­лях).