Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

10.2. Монетаризм. Економічна гіпотеза М. Фрідмана

Монетаризм. Економічна гіпотеза М. Фрідмана

М. Фрідман — представник чиказької школи, а точніше, один з її фундаторів. Це цілком зрозуміло з передмови до збірки «Якби гроші заговорили». «Мета даної передмови полягає не в тому, щоб канонізува-
ти певний варіант чиказької концепції. Моя мета скоріше

полягає в тому, щоб викласти окрему модель кількісної теорії... Кількісна теорія — це перш за все теорія попиту на гроші. Це не теорія виробництва чи грошового доходу, чи рівня цін¼ Це нове формулювання кількісної теорії грошей»[1].

Оскільки попит на гроші — основа, то й аналіз розпочинається з визначення агентів цього попиту. Ці агенти — первинні власники багатства, для яких гроші — один з боків володіння ним, а другий — підприємства-виробники, для яких гроші є капітальним благом, вони — джерело виробничих послуг за поєднання з іншим благом, створюють продукт, що продається фірмами. З цього випливає, що теорія попиту на гроші — один з розділів теорії капіталу.

Фрідман виокремлює п’ять видів багатства: 1) гроші; 2) облігації; 3) акції; 4) фізичні блага; 5) людський капітал. Кожен з цих видів має свою форму доходу, свою корисність, максимізація яких визначається потоками. Багатство — усі джерела доходу. Одним з цих джерел є продуктивна здатність самого людського буття (потреба працювати). Уже цим відрізняється його теорія від трактування праці як жертви, тягаря.

Облікова ставка у Фрідмана — це співвідношення між багатством, що виступає як запас, та доходом, який виявляється як «потік»; тому якщо позначити сукупний потік доходів V і облікову ставку γ, то повна величина багатства W дорівнюватиме:

У Фрідмана «…дохід є деяким сукупним потоком чого-небудь, що належить до людського буття, доки не визначено величину витрат, необхідних для підтримки на незмінному рівні продуктивної здатності людей. Потік піддається впливу перехідних процесів, що змушують його більшою чи меншою мірою відхилятись від рівня споживання ресурсів, який у теорії вважається постійним та стаціонарним, тобто може підтримуватись нескінченно довгий час»[2]. Наголосимо: нескінченно довгий час. Саме це положення стає одним з основних його висновків, зокрема щодо стабільної залежності цін від грошової маси.

«Часовий лаг» відіграє в його теоретичних обґрунтуваннях особливу роль. На ньому в основному побудована критика кейнсіанства (облікової ставки, методів фіскальної політики, доходів від акцій та облігацій і т. д.).

Попит на гроші залежить від трьох факторів: 1) загальної суми багатства, яким володіє суспільство в різних формах (аналог бюджетного обмеження); 2) витрат доходу від цієї форми багатства
і від інших альтернативних його форм; 3) цілей та переваг власників багатства. Цей попит відрізняється від споживчого попиту, оскільки необхідно враховувати фактор часу за перетворення величин другої і третьої, а також виражати бюджетне обмеження термінами багатства.

Багатство включає всі споживчі блага, а також продуктивну здатність самої людської праці, що дає підстави для введення поняття «споживчий капітал», оскільки завдяки споживанню зростає потенціал людського капіталу. Споживання — не завершальний етап, воно є початком руху.

Загальний висновок щодо величини попиту на гроші: якщо одиниці, в яких виражені ціни і грошовий дохід, змінюються, пропорційно їм має змінитись і величина попиту на гроші.

Фрідман створює своє власне трактування кількісної теорії грошей, спираючись на методологічний підхід, для якого характерна органічна єдність позитивного і нормативного. У розробці засад позитивної економічної теорії він бачить мету економічної науки. «Позитивна економічна теорія має запропонувати сукупність висновків, які можуть бути використані для одержання правильних прогнозів відносно наслідків тих чи інших змін умов. Її значення слід оцінювати за мірою точності, масштабності й адекватності запропонованих прогнозів. Іншими словами, позитивна економічна теорія є або може стати об’єктивною наукою в тому сенсі, що і будь-яка інша природнича наука»[3].

М. Фрідман підкреслює важливість нормативного знання. Але це не наукове знання, а мистецтво перш за все прийняття політичних рішень. Позитивне знання — основа нормативних знань. Саме опора на позитивні знання дає ефект реалізації проблем за допомогою заходів у рамках економічної політики та їх органічної єдності.

У тезах нобелівської лекції (1976 г.) він зазначає: «Перше.
В економіці та інших суспільних науках, рівно як і в науках природничих, не існує раз і назавжди встановлених істин, а тільки спроби побудови теорій (гіпотез), які не можуть бути «доведені», однак в якийсь момент можуть бути спростовані експериментом. Друге. І в суспільних, і в природничих науках на світогляд справляє вплив кількісне («нормативно-оцінне») значення, але в основі формування останнього лежить світогляд, тобто позитивне знання»[4]. Як бачимо, позитивне знання — основа нормативного. Таким є методологічне кредо економічної теорії М. Фрідмана, лауреата Нобелівської премії 1976 року.

Це Фрідман ілюструє у своїй теорії грошей та кредитно-грошової економічної політики в їх органічній єдності. Гіпотеза — головне у формуванні теорії. Позитивна економічна теорія — мова, що визначає метод розмірковувань на підставі законів логіки. Правильність теорії — корисність її під час прогнозування.

Як бачимо з наведеного положення, М. Фрідман далекий від неолібералів та ордолібералів, які вважали, що економічних законів, адекватних природним, не може існувати. Тут немає повторюваності явищ. Прогнози розраховуються на тривалий період і, як правило, не дають позитивних результатів. У цьому сенсі досвід у чиказької школи напрацьований ще у 20-ті роки XX ст., коли її автори спрогнозували поступовий розвиток економіки,
а дістали Велику депресію.

Та й криза 1970—1980-х рр. показала «наукову зрілість» позитивної економічної теорії, але катастроф, схожих на Велику депресію, не виникало. Тож основа економічних досліджень у М. Фрідмана відзначається саме методом позитивної економічної теорії. Так його пояснення причин Великої депресії зводяться до того, що масштаби цієї кризи обумовлені некомпетентною грошовою політикою ФРС, у результаті якої відбулось різке (на 1/3) скорочення грошової маси, що призвело до падіння цін та обсягу виробництва. Хоч, як було з’ясовано раніше, падіння цін було значно меншим, аніж падіння обсягів виробництва.

На основі висновку щодо повторюваності цих процесів Фрідман і пропонує щорічне збільшення грошової маси в 2 % як засіб стабільного розвитку економіки. Але події кінця XX та початку XXI ст. показали, що про стабільність в економіці США не може бути й мови.

М. Фрідман — прихильник стабільного курсу національної валюти. Ця ідея відбилась у так званій «рейганоміці». Президент Р. Рейган стверджував, що одним з ефективних інструментів економічного піднесення другої половини 1980-х років є стабільний курс долара. Засаднича концепція валютної політики епохи президентства Рейгана — монетарна теорія Фрідмана, який був економічним радником президента. Але в багатьох колах США ця політика не викликала захоплення.

Справді, за ці роки значно скоротились темпи інфляції: з 13,5 % в 1980 р. до 10,4 % в 1981 і до 3,2 % в 1983 р. Відбувається економічне піднесення за високого рівня зайнятості. Ці досягнення монетаристи вважали результатом реалізації монетарної теорії. Утім більшість економістів США схиляються до думки, що вповільнення інфляції було викликано політикою жорстких грошей, а не переміщеннями вправо сукупного пропонування. Дуже вагомий фактор — саме в цей час відбувалось падіння цін на нафту.

У кейнсіанців є підстави вважати, що їхній вклад в економічний розквіт США цього часу також не викликає заперечень. Про це свідчать показники дефіциту федерального бюджету: 1982 р. — $ 146 млрд, 1983 р. — $ 179 млрд, 1984 р. — $ 173 млрд, 1985 р. — $ 197 млрд, 1986 р. — $ 206 млрд. Очевидний також і такий фа-
ктор, як ситуація у світі цього періоду. Боротьба двох економічних систем привела до встановлення воєнного паритету. Воєнний потенціал СРСР на початку 1970-х років став рівний потенціалу США, і цією обставиною скористалися країни, що розвиваються. У 70-х роках вони різко підняли ціни на сировинні продукти і перш за все на енергоносії. Як уже зазначалося, ціни на нафту підскочили в 4 рази, що стало серйозним ударом по економіці індустріальних країн з ринковою економікою. Так, наприклад, в Японії практично зникла така енергомістка галузь, як алюмінієва. Проте ринок знайшов нові варіанти і передусім у техніко-техно­логічних рішеннях на основі інформаційних технологій. Зменшення видатків за рахунок мінімізації параметрів виробів, зменшення енергомісткості, трудомісткості за рахунок використання нових технологій, принципу заміщення привело до підвищення їх конкурентоспроможності, а значить, до економічного зростання світової ринкової економіки. Справді, ринок — це диво!

У світовому економічному процесі національні валюти були далекими від стабільності, оскільки валютний курс національної валюти знижувався за умови, що довгострокові контракти укладалися на підставі курсу долара на визначену дату. Це завдавало сильних ударів по національних інтересах однієї зі сторін, що домовлялися. Про це свідчить раніше наведений приклад з купівлею «Боїнгів» японською авіакомпанією. Ще один приклад: фірма «Катерпілер» мала прибутки від продажу продукції в інших країнах, але була витіснена з-за кордону стабільним доларом. 1980 р., коли курс обміну на фунт був $ 1 = 0,63 фунта, екскаватор «Катерпілер» ціною $ 100 000 обходився британському покупцеві в 63 тис. фунтів. 1984 року за обмінним курсом $ 1 = 0,99 фунта він уже обходився у близько 99 тис. фунтів. За таким обмінним курсом продукція «Катерпілер» була витіснена з ринків японською фірмою «Каматсу». До речі, вона захопила й частину американського ринку. Унаслідок цих подій фірма «Катерпілер» виявилась наприкінці 1982 р. на межі банкрутства. Однак скорочення штату на 40 %, закриття 9 заводів та інвестиції на суму 1,8 млрд дол., гнучкі виробничі технології врятували становище, а головно, компанія переконала Рейгана в необхідності втручання в ринок іноземних валют. Тому твердження, що стабільність валютного курсу — благо для всіх фірм, є дуже відносним.

У 1985 р. було підписано угоду «Плаза» (США, Японія, Франція, Німеччина, Англія). Вона підтвердила завищену оцінку курсу долара. На початку 1985 р. долар почав знецінюватись унаслідок дефіциту зовнішньоторговельного балансу США, і протягом трьох наступних років курс долара впав до рівня 1980 р. («Катерпілер» воскрес).

Безумовно, конкурентоспроможність національних товарів залежить перш за все від конкурентоспроможності фірми, від такого надто вагомого фактора, як продуктивність праці за високої якості продукції. Такі чинники, як розвиток науки та впровадження її досягнень у реальну економіку, освіта — як загальна, так і спеціальна — також справляють вплив на підвищення конкурентоспроможності виробів національних фірм. Економічна політика підтримки національного виробника має в основному негативні наслідки насамперед у довгостроковому періоді щодо конкурентоспроможності національного товару.

М. Портер підкреслює: «Процес підтримування переваги може викликати досить великі незручності для фірм і тих, хто в них працює. Один із виявів — це тиск на уряд, щоб змусити його піти на девальвацію валюти з метою скинути тиск, що викликаний рівнем цін¼ Інший — знайти захист від зарубіжних конкурентів¼ Ще одне — охолодити суперництво між фірмами своєї країни або за допомогою картелю, що відносно панує в Швейцарії, або через злиття (в американському та скандинавському стилі) серед провідних конкурентів. Ще одна тенденція — це диверсифікація з метою запобігти нелегким проблемам у базовій галузі замість вкладання капіталів для їх вирішення»[5].

Як уже зазначалося, у М. Фрідмана є особливості в методі дослідження, що він реалізує і в теорії грошей. За Фрідманом, є реальна кількість грошей, яка вимірюється масою товарів та послуг, що купуються за номінальну кількість грошей. Реальна кількість грошей здійснює вагомий вплив на ефективність господарського механізму, оцінку моделі їх багатства і на його справжню величину. Цей вплив буде найбільш ефективним за оптимальної кількості грошей. А з цього випливає залучення таких понять, як оптимальні ціни, оптимальна процентна ставка, оптимальний запас капіталу, оптимальна структура капіталу. Фрідман знову підкреслює, що обговорюється довгострокова поведінка системи.

В аналіз уводиться поняття гіпотетичного суспільства — це статичний стан, котрого не існує в реальності. У цьому суспільстві гроші — засіб обігу благ, узагальнена купівельна спроможність. Відокремлення акту продажу від акту купівлі — фундамен­тальна продуктивна функція грошей. Це і є трансакційний мотив. Це — свідчення впливу теорії трансакційних витрат. Інший мотив — бажання мати резерв або страховку від можливих майбутніх несподіванок. Його Фрідман називає «мотив обережності». Яку кількість грошей зажадають люди на основі цих двох мотивів? Очевидно, не в номінальних, а реальних одиницях, тобто в обсягу товарів та послуг, але в грошовій формі. «Ця кількість залежатиме від особливостей інституційних механізмів, що регулюють потік платежів у стані рівноваги, а ті, своєю чергою, визначаються рівнем майстерності, смаками та вподобаннями членів суспільства та їх ставленням до невизначеності»[6].

Як бачимо, пошук оптимальності — справа досить складна і потребує найвищого мистецтва. Утім на емпіричному рівні, якщо гроші гіпотетичного суспільства ідентифікувати з готівкою, то маса останньої становить близько 1/10 річного доходу, тобто дорівнює доходу за 5,2 тижня.

Ядро монетарної теорії:

1. Фундаментальна відмінність між номінальною та реальною кількістю грошей.

2. Кардинальна відмінність перспектив, що відкриваються окремим індивідуумам та суспільствам у цілому за зміни номінальної кількості грошей.

3. Вирішальна роль прагнень окремих суб’єктів (відмінність понять ex ante та ex post): ex ante — витрати перевищують надходження, ex post — обидві величини виявляються рівними. Але спроби індивідуумів витратити більше, ніж вони отримують, призводять до загального зростання витрат та надходжень.

4. Відмінність кінцевого стану від процесу переходу в цей стан демонструє різницю між довгостроковою статикою та коротко­строковою динамікою.

5. Реальний запас грошей та його роль у процесі переходу від одного стаціонарного стану рівноваги до іншого.

Два висновки монетарної теорії відносно довгострокового періоду:

Номінальна кількість грошей визначається першою чергою їх пропонуванням.

Реальна кількість грошей визначається передусім попитом на гроші — функціональною залежністю між попитом на реальну кількість грошей та іншими змінними економічної системи.

Уводячи в дослідження граничний продукт грошей (МРМ), граничні негрошові послуги (PMNS), ціну утримання, внутрішню дисконтну ставку (IRD) (процентна ставка надходження від кожного долара, призначеного на споживання і не витраченого на нього, — це положення рівнозначно «тимчасовій перевазі» Бем-Баверка), Фрідман формулює: «Грошовий запас досягає оптимальної величини, коли виконуються умови нагромадження, так що реальний дохід від доданого долара виявляється рівним нулю»[7].

«IRD — це проблема нагромадження. Ринкова величина внутрішньої дисконтної ставки дорівнює постійному падінню цін, яке зводить номінальну ставку до нуля ¼дальше зниження цін змусить власників багатства прагнути до надмірного нагромадження, що призведе до негативних граничних негрошових витрат¼ Наше остаточне правило, що визначає оптимальну кількість грошей, полягає в тому, що цього можна досягти шляхом дефляції цін, темп якої приводить до нульової номінальної ставки процента. Тоді дохід від запасу готівкових грошей, що цінуються тим вище, чим більша їхня кількість, буде збалансований для окремих суб’єктів витратами відмови від споживання, а для фірм, що нагромаджують готівку за допомогою позик, — ціною зростаючого боргу ¼вони будуть змушені підтримувати той запас готівки,
котрий забезпечує нульовий граничний дохід у значенні корисності для одних та продуктивності для інших»[8].

Загальний висновок Фрідмана для стабільного розвитку економіки: зростання грошової маси має відбуватися зі швидкістю близько 2 % у рік. М. Фрідман значну увагу приділяє проблемам інфляції. Питання зростання цін — явище не сьогоднішнього дня. Ще в Римській імперії з ним боролись адміністративними заходами у формі видання заборонних законів, боротьбою зі «спекулянтами», зверненням до громадських доброчинців, пізніше — зверненням до християнських заповідей.

Для Фрідмана вирішення завдання — в корегуванні грошової маси. Інфляція завжди і всюди являє собою грошове явище, що виникає та супроводжується більш швидким зростанням грошової маси як порівняти з обсягом виробництва. Тому заходи, спрямовані на регулювання індивідуальних заробітних плат і цін, не можуть зупинити інфляцію. Саме пригнічена інфляція більш болісна як для економічної діяльності, так і для свободи, ніж інфляція відкрита. «Вкрай бажано запобігти інфляції, але якщо з якої-небудь причини це неможливо, то набагато краще мати відкриту інфляцію, аніж пригнічену»[9]. Фрідман наводить приклад. Так, наприклад, утримується ціна на сталь. Скоріше за все, обсяг поточного виробництва скоротиться, але якщо споживання скоротитись не може, хоч і виникає виробництво субститутів, невідворотна поява нормування. У цих умовах фаворитизм та хабарництво стають неминучими. Це вирішує, хто стане покупцем сталі. Вони сплатять менше, ніж готові були сплатити. Неодмінним наслідком стане падіння заробітної плати. Цей факт говорить про те, що теорія інфляції витрат виробництва не має реальних підстав. За Фрідманом, вона — результат оманливої видимості і бажання влади зняти з себе вину за інфляцію.

Однією з рис економічних відносин є контраст між тим, що істинно для суспільства і що — для індивідуума. «Так, кожен беззаперечно сприймає ціни товарів, які він купує, і вважає себе неспроможним змінити їх, але як сукупність споживачів вони впливають на ціни об’єднаною силою своїх розрізнених дій¼ Саме цей контраст, що справедливий для кожного окремо і для суспільства в цілому, лежить в основі багатьох, якщо не більшості, економічних помилок»[10]. Отже, центральним фактом є те, що інфляція завжди і всюди являє грошовий феномен.

Але інфляція — не завжди результат збільшення грошової маси, особливо у воєнний та повоєнний період. «Дві головні інфляції мирного часу в США припадають на 50-ті роки XIX ст. і на 1896—1913 рр. Обидві були складовою мирного розвитку. У пер­шому з цих періодів інфляція виявилась результатом відкриття золота в Каліфорнії, у другому — наслідком винаходу способу добування золота з руди з низьким вмістом цього металу і відкриття нових його родовищ»[11].

Чого ж не може монетарна політика? Як уже було з’ясовано, основним завданням позитивної економічної науки є пошуки способів, гіпотез, критерієм правильності яких виступає практика. Економічний процес має повторюваність, є закономірність його функціонування, про що свідчить аналіз грошової політики США за 1867—1960 рр.

Висновки позитивної економічної науки реалізує монетарна політика. Вона не може підтримувати на фіксованому рівні облікові ставки більше ніж на обмежених відтинках часу; вона не може підтримувати на фіксованому рівні безробіття більше, ніж на досить обмежених відтинках часу.

Фрідман доводить, що взаємозв’язок між грішми та обліковою ставкою потребує більш глибокого аналізу, ніж у Кейнса. Для того щоб знизити облікову ставку, ФРС повинна скуповувати цінні папери. Але це збільшить банківські резерви і, значить, величину банківських кредитів, а отже, збільшить і грошову масу. Спершу це на деякий час знизить облікову ставку. «Це початок, але аж ніяк не кінець»[12]. Швидке зростання кількості грошей стимулює витрати завдяки як інвестуванню через зменшену облікову ставку, так і зростанню інших витрат за підвищення цін через те, що маса готівки перевищує бажану величину (інфляція). Далі дохід, що зріс, призведе до збільшення надання переваги ліквідності та попиту на кредити; підвищаться також ціни, що знизить реальну кількість грошей. Підуть інфляційні процеси; менше ніж за рік вони знизять тиск на ставку в бік її підвищення до її попередньої величини, що забирає приблизно від року до двох.

Інфляція призведе до стійкого очікування її дальшого розвитку. Відбудеться своєрідна угода між боржниками та кредиторами щодо необхідності підвищення облікової ставки, і ФРС піде на це. Ефект цінових очікувань розвивається повільно, але й повільно зникає. Очевидно, що більш низький рівень безробіття свідчить про існування надмірного попиту на працю, яка тисне вгору на реальну заробітну плату, а більш високий рівень — на надмірне пропонування праці, яка тисне вниз на реальну заробітну плату. Фрідман запозичує термін «природний рівень безробіття», що близький до поняття «змушене безробіття» у Кейнса, хоч він і «не сприймає» Кейнса.

Він розбирає приклад, що якщо фінансові органи намагатимуться зафіксувати ринковий рівень безробіття нижче від природ­ного, нехай ставиться мета досягти 3 %, а вихідний рівень вище від цього значення, причому тут ціни стабільні, то вони починають провадити інтервенційну політику — збільшують темп приросту грошової маси. Це призводить до зниження облікової ставки та стимулювання попиту з боку людей. За Кейнсом, зростання доходів перейде на зростання виробництва та зайнятості. Але це тільки початок. Оскільки ціни на споживчі товари реагують на несподіване зростання попиту швидше, ніж на фактори виробництва, реально отримувана зарплата буде знижуватися. Наймані робітники стануть підсумовувати свої витрати з урахуванням прогнозованого зростання цін і почнуть вимагати її номінального підвищення. Рівень безробіття знизиться нижче від природного.

Щоб утримати безробіття на заданих 3 %, фінансові органи повинні ще швидше нарощувати грошову масу. Як і в разі з обліковою ставкою, ринковий рівень можна підтримувати нижче від природного тільки за рахунок інфляції, причому інфляції, що прискорюється. Між інфляцією та безробіттям завжди існує тільки тимчасовий взаємозв’язок. Є багато інших факторів. При цьому складність полягає в тому, що невідомо, який рівень облікової ставки або безробіття слід вважати природним.

Висновок Фрідмана: «…держава здатна контролювати власні зобов’язання, лише коли останні виражені в номінальних величинах. Вони можуть фіксувати величину валютного курсу, номінальний рівень національного доходу, рівень дефляції та інфляції. Вони, однак, не здатні контролювати реальні показники, такі як реальна облікова ставка, реальний рівень безробіття, реальний національний дохід, реальна кількість грошей, рівно як і темпи зростання реального доходу або реальної кількості грошей»[13].

«Парадоксально, що фінансові органи могли б досягти зниження номінальної облікової ставки, але для цього їм необхідно було почати рух у прямо протилежному напрямку, проводячи дефляційну монетарну політику. І аналогічно: можна прийти до високих номінальних ставок, проводячи інфляційну політику, та тимчасово допустити їх зниження… Монетарна політика не може забезпечити врахування облікових ставок ¼краще стежити безпосередньо за темпом зміни грошової маси»[14].

Монетарна політика не може вирішити проблему зайнятості. Фрідман констатує: «Аналіз Філліпса, що по праву вважається важливим та оригінальним дослідженням, уже у самій своїй основі містить дефект — у ньому не проводиться різниці між номінальною та реальною заробітною платою, так само як в аналізі Вікселя не розрізняються номінальні та реальні облікові ставки»[15].

Узвичаєний спосіб мислення: зростання грошової маси має стимулювати зайнятість, а її скорочення — гальмувати. Тут очевидна певна роль облікової ставки. Але існує природна та ринкова облікова ставка. Держава може за допомогою інфляції встановити величину ринкової ставки нижче від її природного рівня, а за допомогою дефляції — вище. На основі ефекту Фішера можна зробити висновок: політика інфляції підіймає номінальну природну ставку, щоб підтримати ринкову ставку. За ефектом Фішера виникне потреба запускати механізм дефляції, що сам прискорюється для того, щоб підтримувати ринкову ставку на рівні вище від вихідного природного.

Цей аналіз має свого двійника на ринку зайнятості. Так, очевидно, що реальна заробітна плата має тенденцію в середньому підійматися до нормального рівня за даного рівня безробіття. Реальна заробітна плата сформувалася за тривалого нагромадження капіталу, удосконалення технології.

Для того щоб унаочнити відмінності в поглядах М. Фрідмана та Дж. М. Кейнса, згрупуємо їх у таблицю.

Дж. М. Кейнс

М. Фрідман

Необхідне державне втручання в ринкове господарство

Ринок здатний до саморегулювання

Зайнятість залежить від сукупного ефективного попиту

Економіка сама встановить рівень виробництва та зайнятості

Грошова маса нейтральна до виробництва

Грошова маса — причина зростання або зміни кон’юнктури

Головна проблема — зайнятість ресурсів

Головна проблема — інфляція

Необхідна гнучка грошова політика

Необхідна стабільна грошова політика

Бюджетний дефіцит — спосіб стимулювання попиту

Бюджетний дефіцит — причина інфляції

Кейнсіанство — теорія економічного зростання

Монетаризм — теорія економічної рівноваги

С. А. Бертенев «Экономические теории и школы» (М., 1996. — С. 203)

Фіксування облікової ставки можливе через політику дешевих грошей

Фіксування облікової ставки на тривалий час неможливе

Зростання грошової маси приводить до зниження облікової ставки

Зростання грошової маси в тривалому періоді приводить до підвищення облікової ставки

Зростання грошової маси призводить до зростання зайнятості, а її зменшення — до зменшення зайнятості

У тривалому періоді фіксувати рівень безробіття монетарна політика не в змозі

Продовження

Дж. М. Кейнс

М. Фрідман

До суперечки щодо фіскальної політики

Кейнсіанці

Монетаристи

Фіскальна політика — більш потужний і надійний засіб стабілізації. Але визнається і значення активної кредитно-грошової політики

Заперечують фіскальну політику. Стан бюджету не виявляє суттєвого впливу на динаміку номінального грошового доходу, інфляцію, дефляцію або циклічні коливання

Фінансування дефіциту бюджету здійснюється за рахунок збільшення грошової маси

Фінансування бюджетного дефіциту здійснюється за рахунок позик

Постійне збільшення грошового про­понування може сприяти серйозним коливанням сукупних витрат і обумовити нестабільність

Грошове пропонування — вирішальний фактор визначення рівня економічної активності та зростання цін. Монетарне правило — збільшення грошової маси постійним темпом на 3—5 % у рік

Інфляція та безробіття одночасно виникнути не можуть. Вони стали голов­ною макроекономічною проблемою

Теорія адаптивних очікувань М. Фрід-
мана, в основі якої природній рівень безробіття (приблизно 5 %)

Крива Філліпса фіксує наявність обернено пропорційної залежності. Вище інфляція — нижче безробіття. Але реальне життя відкинуло цю гіпотезу.
З 1970-х років у результаті дії багатьох факторів з’являється стагфляція 1973—1975 рр. та 1978—1980 рр. Під час «великої стагфляції» зростали одночасно й інфляція, і безробіття, а протягом 1982—1988 рр. інфляція та безробіття одночасно знижувались

Зміни номінальної заробітної плати відстають від зміни рівня цін. Цей часовий «лаг» створює умови для тимчасового збільшення прибутків, що тимчасово стимулює зайнятість

За активну стабілізаційну політику

Політика невтручання. Економіка самостійно вийде на обсяг виробництва, що відповідає рівню повної зайнятості

Капіталізм, зокрема система вільного ринку, страждає від вроджених вад

Ринки достатньою мірою конкурентні, і система ринкової конкуренції дає високий ступінь макроекономічної стабільності

Сукупний обсяг витрат споживачів дорівнює обсягу виробництва в країні (ЧНП)

Основоположне рівняння обміну: MV = PQ, де M — пропонування грошей, V — швидкість обігу грошей, P — середня ціна, Q — фізичний обсяг виробництва та послуг

Закінчення

Дж. М. Кейнс

М. Фрідман

Гроші відіграють другорядну роль. Зміна кредитно-грошової політики змінює пропонування грошей у краї­ні, а це діє на облікову ставку, а значить, і на інвестиції через ефект мультиплікатора; зміни в інвестиціях впливають на чистий національний продукт способом зміни реального обсягу виробництва. Оскільки в цій політиці багато додаткових ланок, кредитно-грошова політика менш дієва, аніж фіскальна, котра виступає засобом стабілізації

Грошове пропонування — єдиний вагомий фактор, що визначає рівень виробництва, зайнятості та цін

Швидкість обігу грошей не стабільна. Стабільного зв’язку між М та ЧНП немає

Швидкість обігу грошей — стабільна. Її можна передбачити

Обіг грошей змінюється прямо пропорційно до ставки процента та обер­нено пропорційно до пропонування, значить, стабільного зв’язку між М та номінальним ЧНП немає

Збільшення грошової маси призводить до збільшення ЧНП

І ліберали, і монетаристи стверджують, що ринок — диво. Це твердження було своєрідним пророцтвом. До 1989 р. епоха історичних експериментів — функціонування інституціональної економіки — дійшла до завершення. Ринкові відносини довели свою ефективність, зокрема у вирішенні соціальних проблем. Ринкові відносини довели свою перевагу не способом воєнних сутичок (хоч локальних війн було багато), а в появі
такого феномену, як «холодна війна». Це був тривожний, напружений час — час націоналізації, приватизації, енергетичних, валютних, торгових криз, інтеграційних процесів, створення міжнародних інститутів тощо. Усе це — лише окремі боки основного процесу загострення суперечностей індустріальної цивілізації.

Утворення соціалістичного світу — його продукт, продукт суперечностей індустріалізму, нової ментальності, породженої індустріалізмом, зміною психології індивідуума і суспільства, нарешті, криз, раціоналізму, що породило бездуховність, жадіб­ність, аморальність. Ці процеси відбились у появі таких економічних теорій і доктрин, як марксизм-ленінізм, кейнсіанство, інституціоналізм, неоордолібералізм, конвергенція, народний капіталізм і їх різновидів. Водночас починається інформаційна техно­логічна революція. Проходить процес інтернаціоналізації, глобалізації, зростання міжкультурних зв’язків. Криза європейської цивілізації вивела на арену міжнародних відносин зв’язок Захід—Схід. Схід з оптимізмом дивиться в майбутнє. Індуїсти вірять у прихід золотого віку. Буддисти чекають на прихід Будди-любові. Християнство же погрожує Страшним судом, тому пошуки єднання вигідні всім. Криза індустріальної цивілізації породжена не зовнішніми факторами, а самим процесом її функціонування. Індустріальний розвиток створив кризу, яка постала перед людством наприкінці ХХ ст., — це забруднення природи, екологічні кризи, варварське використання земельних ресурсів, особливо вичерпних. Це виявляється в нафтових кризах 1970-х, 2004—2005 рр., які впливають на всі боки життя людства у виробництві, торгівлі, фінансах, грошовому обігу, життєвому рівні і якості життя, у політиці, ідеології, культурі. Не існує окремо криз демографічних, криз урбанізації, криз озброєнь, нафтових криз, торгових, технологічних. Кожна з них впливає на інші, але не можна їх вирішити окремо одна від одної.

Індустріальна цивілізація породила свій менталітет, в якому не виявилося місця емоціям, духовності. Раціоналізм породив не тільки підприємливість, він викликав жадібність, егоїзм та інші моральні пороки. Західна цивілізація наблизилась до Сходу. Водночас східні цивілізації зберегли ті риси, які можуть бути використані для виходу з глухого кута. Об’єднання цінностей Заходу та Сходу стало життєвою необхідністю. Так, багато з рис індуїзму і буддизму мають стати засобом відходу від однобічного розвитку особистості, поштовхом до саморозвитку, самовдосконалення як індивідуального, так і колективного. Етика роботи над собою, всебічний розвиток особистості, виховання самосвідомості, посилення ролі інтуїції — сьогодні це початок пошуку шляху відходу від шаблонності відповідей на питання, що стоять перед людством, а вони незліченні. Життя набуває міжкультурного, міждисциплінарного, всесвітнього характеру. Гарним є приклад з Буддою: він привів сліпих до слона і попросив кожного доторкнутися до якоїсь його частини. Враження були різноманітними, проте Будда хотів довести, що тільки тоді, коли розглядається щось у цілому, воно виявляється більшим, ніж сукупність його частин. Отже, роль синтезу в пізнанні різко зростає, але синтезу розуму й інтуїції.

Однією з відмінностей східних та західноєвропейських цивілізацій є спосіб пізнання світу. В історії немаловажна роль належить психіці. Психіка є свідоме й несвідоме. Свідоме психічне є засіб для адаптації й орієнтації та складається з функцій відчуття, мислення, почуття та інтуїції. Остання — це сприйняття за допомогою несвідомого[16]. Ці функції перебувають у відомих контактах, перетинаючись, накладаючись одна на одну або залишаючись на задньому плані. Частіше одна з них виступає лідером. Так, мислення під впливом почуття може навіть блокуватися. За певних умов інтуїція може контактувати з відчуттями й мисленням (а це функції психіки свідомого). Імовірно, й у «варварів» взаємозв’язок таких функцій теоретично має існувати, хоч він — під владою несвідомого.

Але й цивілізований індивід із блокованим мисленням стає ірраціональним примітивним дикуном. «Несвідоме в нас є залишком непереможної природи точно так само, як воно є матрицею, маткою нашого ненародженого майбутнього»[17]. «Людина провела в культивованому стані лише порівняно небагато тисячоліть, а в некультивованому — багато сотень тисяч років, тому функції архаї­чного характеру в неї ще надзвичайно життєздатні й легко під-
даються новому пожвавленню …коли завдяки ожилому лібідо відомі функції піддаються дезінтеграції …у несвідомому почи­нають функціонувати їхні архаїчні підвалини …от чому увага до функцій є життєвою потребою й неодмінним завданням виховання роду людського»[18]. Історія ХХ ст. показала, наскільки справедливі ці побажання. Людство заплатило величезну ціну за «дезінтеграцію функцій» архаїчних підвалин.

Варто наголосити, що інтуїція пов’язана більше з несвідомим. А її роль в історії прогресу людства неординарна. Розкрити «ворота» для всеосяжної інтуїції — одне з завдань пізнання світу на Сході. Для Заходу — шлях пізнання світу, накреслений Беконом і Локком, — раціоналізм, що спирається на емпіризм (спостереження, дослід).

І в ХІХ, і в ХХ ст. для західної (індустріальної) цивілізації раціоналізм виступав інструментом величезних її успіхів. Бурхливий розвиток техніки, технологій, науки, наукової організації вироб­ництва й праці, соціальних партнерських відносин, демократії, громадянського суспільства тощо — породжено раціональним використанням потенціалу людини, природи, капіталу й науки.

Утім уже наприкінці ХІХ ст. з’явилися перші симптоми прийдешніх тяжких випробувань для людства, небезпека раціоналізму і його породження — матеріалізму, що підривають духовні начала людини. Матеріалізм призвів «до нагромадження матеріалу, неосяжність якого створює поступово більше плутанини, ніж ясності. Він за необхідністю веде до наукового сепаратизму, душить активність мислення. Є ще й небезпека утворення теорій усередині окремої дисципліни»1. (Минуле історичної школи Німеччини є ілюстрацією даного висновку.) Тому раціональне правильне поняття занадто вузьке для того, щоб задовільно відповісти й виразити життя в цілому й на тривалий час. «Прискорений однаковий ритм технічної цивілізації змушує дедалі більшу кількість людей вести такий спосіб життя, що переважно, якщо навіть не винятково, орієнтований на зовнішні форми вияву…» [М. Демулен. История дзен-буддизма (СПб, 1994. — С. 9)].

В умовах інформаційної технологічної революції — економіки знання, що розгортається, раціоналізм як метод пізнання виявляється в ситуації дихотомії, тобто послідовного розщеплення на дві частини. З’явилися «дві концепції раціональності. Внесок науки в сучасні концепції раціональності» [див. Патнем Х. Разум, истина и история (СПб, 2002)].

Індуська цивілізація, як уже зазначалося, заглибилася в аналіз духовного — психіки. Якщо греки прагнули пізнати навколишній світ, то індуси і китайці спрямували пізнання в глибини психіки. Для індуса характерна духовність. Тут життя — релігія. «Набожній людині» має здаватися, що рух життя припинився з тих пір, як інтуїція поступилася місцем критичному розуму [Индийская философия (М., 1957. — Т. 2. — С. 12)].

На формування несвідомого в індуса величезний вплив справили веди — закони Ману. Ману — автор вед. Тут духовний досвід вище за розум. «Коли він унаслідок настанови свого почуття стане байдужий до всіх об’єктів, тоді він досягне вічного блаженства як у цьому світі, так і після смерті. Хто в такий спосіб потроху відречеться від усіх умов і звільниться від усіх пар протилежностей, той спочиває в Брахмі» [Бхагаватгіта]. Тут підкреслюється: «звільниться від усіх пар протилежностей». Поняття «пари протилежностей» є фундаментальною настановою індуїзму. До таких пар належать страждання — насолода, добро — зло, буття — небут­тя, рух — спокій, різноманіття — одноманітність тощо Усунення пар протилежностей — шлях до істини, зміст індуського завдання.

Те, що нерухомо, що літає та все-таки спочиває на місці,

Що дихає й не дихає і закриває його.

Воно несе всю землю в різноманітті її,

І от, замикаючись, воно стає Єдністю.        («Атзарвіведа»)

Брахман — об’єднання й усунення протилежностей, і тому він, як ірраціональна величина, стоїть водночас над ними. Це
є божественна сутність і разом з тим це особа і самість. Звільнення від напруги протилежностей збігається зі шляхом порятунку, що веде пізнання до порятунку Брахмана. Брахман зробив богів
і Брахман створив світ. «Цей світ приречений на постійні страждання від пар протилежностей» («Рамаяна»). Шлях до порятунку — у Брахмі.

Філософія Індії — філософія шести шкіл, шести систем. Кожна система є з’єднання логіки й психології, метафізики й релігії. Інтуїція, висновок і веди сприймаються всіма системами. Розум підкоряється інтуїції. Життя в усій його повноті не може бути зрозумілим одним логічним розумом. Є щось, що виходить за межі свідомості. Це називається надсвідомістю. Розбіжності між самосвідомістю й надсвідомістю становлять всі розбіжності між людиною, якою вона є, і людиною, якою вона повинна бути. Філософія Індії вважає, що культура, що ґрунтується на простій логіці або науці, може бути ефективною, але вона не надихає.

Визнано, що все має початок, все має й кінець. Світовий потік тече вічно, і це об’єктивно. Природа реальності — становлення, а не буття. Іде чергування епох. На цьому шляху смерть є не кінцем, а початком нового відрізка шляху.

У єдності зливається все реальне. Немає жодних суперечностей у загальній реальності. Знято проблему простору й часу. Вони одночасні й нерозривні. Є серединний шлях між буттям і небуттям, реалізмом і нігілізмом. Шлях пошуку істини — в інтуїції. Цей фундаментальний принцип індуської філософії бере на озбро­єння європейсько-американський раціоналізм. Наприкінці ХХ — початку ХХІ ст. з’являється раціоналізм, підґрунтя якого запозичується в індуїзмі.

У Принстонському університеті 1994 р. відбулось обговорення теми «Роль свідомості у виявленні матеріальної дійсності» на участі провідних учених і педагогів світу з метою застосування її на практиці в конкретних галузях науки. Основна теза: мозок — це голограма, що відбиває голографічний Всесвіт (чистий індуїзм). Ці загадки Всесвіту не можна вирішити за допомогою традиційних теорій. Один з варіантів — порядок з хаосу. Але це — поразка раціоналізму епохи індустріального суспільства.

Один із практиків розвитку сили мозку, що набув світової популярності, Джон Кехо, видав практичне керівництво «Підсвідомість може все!» Він цитує там рядки з Упанішад: «Зірвана травинка змушує здригнутися Всесвіт». Налаштуй свідомість на досягнення багатства — таке його гасло. Тож, бачимо, він далекий від засад Вед. Захід залишається Заходом. Мета життя там — не духовність, а грошове багатство.

Шлях до прозріння важкий і довгий. Початок йому — стан зосередженості. Попередньою умовою стану зосередженості є самоконтроль почуттів, пильнування духу. У різних школах Індії
й Китаю прийоми формування зосередження різні. Але найпоширенішою формою є медитація. Медитація — шлях до просвітління як рішення відходу від раціоналізму — мала в Індії й у тому
ж Китаї багато форм. Тут — зосередження свідомості і «на стіні», і на якому-небудь предметі. Піти від забруднення, множинності явищ, свідомості до мудрості, до чистого, проясненого. Мудрість ототожнюється з дитиною, з усіма живими істотами. У цих живих істот свідомість не забруднена, вона чиста. Тут зберігається природа Будди. Страждання — доля земної людини, — стверджують індуїзм і буддизм. Для Сходу земні негоди — для тіла, а не для душі. Душа безсмертна, вона реінкарнується, її носієм стає інше тіло. Сьогоднішнє — це життя вчорашнього тіла, сьогоднішнє — це життя того тіла, в яке реінкарнується душа завтра. Яка ж відповідальність одного перед іншим! Якою ж високою має бути моральність!

Заходу ідея страждань також не чужа. Ще грецькі поети слідом за Гомером возвіщали, що в цілому світі нещаснішої немає людини. Так, Гесеод страждав: «і земля, і море повні нещасть для людини, слабке життя людини, марні її турботи в короткому її житті, скорбота йде за скорботою…». Утім раціоналізм переміг. Захід шукав способів комфортного земного життя у використанні функцій психічного свідомого, а також несвідомого. Так, «дива», що творяться подвижниками, — результат, коли функції свідомого — почуття — блокувалися молитвою. Служіння Богу відкривало шлях подолання об’єктивного через механізм несвідомого.

Відомий чудотворець Серафім Соровський простояв на ко-
лінах на кам’яній підлозі 1000 днів і ночей. Це — реальність інституту медитації. «Наш отруєний матеріалізмом час зовсім утратив поняття всесвіту, космічну магічну силу молитов, духовну рухливість. Духовна сила завжди надіндивідуальна. Нею завжди встановлюється невидимий зв’язок між людьми», — писав Е. Фромм.

Заходу не далекий і аскетизм, який набирає форму тих же християнських постів. Але слабка мирська людина, аскетизм — покликання ченця. Але й це подвижництво не мало великого поширення з-поміж священнослужителів. Мирське життя знайшло своє віддзеркалення в економічних законах безперервного зростання потреб. Світ повний спокус, і ці спокуси породжені індустріалізацією.

Ще у 1980-ті роки у п