Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

10.2. Підстави припинення шлюбу в різних цивільно-правових системах

10.2. Підстави припинення шлюбу в різних цивільно-правових системах

Припинення шлюбу, як відомо, передбачає припинення прав і обов’язків чоловіка та дружини на майбутнє. Припинення шлюбних правовідносин за законами зарубіжних країн відбувається, насамперед, унаслідок смерті одного з подружжя. У такому разі шлюб припиняється автоматично, інший з подружжя має право укладати новий шлюб. У деяких країнах, як вже зазначалося, існують обмеження щодо термінів реєстрації нового шлюбу жінкою, чоловік якої помер (Франція, Німеччина та інші країни континентальної правової сім’ї). Шлюб припиняється і на підставі визнання одного з подружжя померлим (Німеччина, Англія, США) або безвісно відсутнім (Франція)[1].

За життя подружжя припинення шлюбу можливе шляхом розлучення, тобто розірвання його за певною встановленою законом процедурою. Ставлення до такого акту в різних країнах суттєво змінювалося в різні історичні періоди. Незалежно від того, що в Стародавньому Римі розлучення розглядалося як цивільно-пра­вова угода й не вимагало спеціальної процедури, у країнах романо-германської правової системи, яка формувалася під пріоритетним впливом римського приватного права, погляди на розлучення суттєво відрізнялися. Більшість країн континентальної Європи є католицькими країнами, і, безумовно, на шлюбно-сімейні відносини істотно, вплинуло канонічне (католицьке) право, згідно з уявленнями якого розлучення або взагалі неприпустиме, або дозволяється не інакше, як рішенням церковних органів виключно за наявності суворо обмежених підстав. Сучасне законодавство щодо розлучення певною мірою лібералізоване, однак держава продовжує контролювати процес розлучення подружжя, оскільки вважається, що розпад сім’ї вкрай небажаний для суспільства, негативно на ньому позначається. Разом з тим, ця позиція поступово відступає з міркувань захисту інтересів людської особистості.

Закони зарубіжних країн допускають розірвання шлюбу, переважно, у судовому порядку за наявності певних підстав, основними з яких є безнадійний розпад сім’ї та винна поведінка одного з подружжя, яка дозволяє іншому ініціювати процедуру розлучення.

У деяких країнах розірвання шлюбу можливе за умови взаємної згоди чоловіка та дружини, якщо це не порушує істотних інтересів одного з них чи інтересів неповнолітніх дітей. Дозвіл на розлучення за взаємною згодою чоловіка та дружини теоретично ґрунтується на договірній теорії шлюбу. Якщо основою шлюбу є договір, то слід допустити можливість його припинення в будь-який час за погодженням сторін.

За законодавством ФРН розірвання шлюбу можливе тільки за умови встановлення факту невідворотного розпаду шлюбу. Мотивуючи своє спільне рішення про розлучення, подружжя не зобов’язане пред’являти докази такого розпаду шлюбних відносин. Однак на практиці такими доказами можуть бути: повне припинення шлюбних стосунків, безнадійність їх поновлення, тривале роздільне проживання подружжя. Кожен з подружжя в змозі ініціювати розлучення, якщо інший впродовж 3-х років проживає окремо від сім’ї. Суд може відмовити в розірванні шлюбу, якщо вирішить, що це зашкодить інтересам неповнолітніх дітей або якщо це спричинить істотні труднощі для одного з подружжя.

У Франції Цивільний кодекс допускає три приводи для розір­вання шлюбу: взаємну згоду, припинення спільного сімейного життя та винну поведінку одного з подружжя.

Розлучення за взаємною згодою поділяють на розлучення—угоду та розлучення—смирення. У першому випадку ініціа­торами припинення шлюбу виступають обидва з подружжя; заяву про розірвання шлюбу суд може прийняти не раніше 6 мі­сяців з дня реєстрації шлюбу; суд надає подружжю строк для
примирення — подання такої заяви не підтвердять свого рішення розлучитися, то заява втрачає силу. Суд вправі відмовити в розірванні шлюбу, якщо дійде висновку, що внаслідок розлучення постраждають інтереси одного з них або інтереси неповнолітніх дітей.

У разі розлучення-смирення заяву подає один з подружжя,
а інший немов би йому не заперечує та змиряється з його рішенням. У заяві про таке розлучення заявник повинен зазначити причини неможливості продовження сімейного життя, а той, що змиряється, — визнати їх наявність і дати згоду на розірвання шлюбу.

До заяви додається проект угоди між подружжям про врегулювання майнових відносин між колишнім подружжям, умови утримання й виховання ними дітей, виплати різноманітних компенсацій і т.ін.

Розлучення у зв’язку з припиненням спільного сімейного життя закон дозволяє у випадку, якщо подружжя протягом 6 років жили зовсім відокремлено один від одного або якщо один з них упродовж такого ж строку страждає душевним захворюванням, через яке відновлення подружнього життя уявляється неможливим.

Розірвання шлюбу внаслідок винної поведінки одного з подружжя можливе, якщо мова йде про вчинення ним подружньої зради чи злочину. Винна сторона буде зобов’язана сплатити іншій компенсацію за майнову та моральну шкоду, спричинену розлученням.

В Англії розірвання шлюбу можливе тільки за таких підстав: якщо шлюб визнано безнадійним, тобто якщо мала місце подруж­ня зрада, або якщо поведінка одного з подружжя завдала іншому фізичної чи моральної шкоди та виключає можливість подальшого спільного проживання, або якщо відповідачем залишено сім’ю на строк не менше 2-х років і він не заперечує проти розлучення за бездоганної поведінки іншої сторони (позивача).

У США шлюб розривається тільки через суд, для звернення до якого необхідно мати ценз осілості, тобто прожити в певний час в одному штаті чи окрузі, а саме — у тому, де подається заява про розірвання шлюбу. Цей період різний у окремих штатах і становить від 6 тижнів до 2 років (найчастіше — 6 місяців). Мета такої вимоги — забезпечити можливість для суду штату об’єктивно розглянути обставини справи та винести справедливе рішення.

Раніше розлучитися у США було можливо тільки за умови винної поведінки однієї із сторін: постійного пияцтва, подружньої невірності, фізичного чи психічного насильства, залишення сім’ї або божевілля одного з подружжя. Після реформ законодавства 1960-х років стало допускатися й так зване «безвинне» розлучення у випадках, якщо доведено, що шлюб невідворотно розпався. Нині на практиці основними причинами для розлучення є: серйозне хронічне захворювання, яке унеможливлює подальше сімейне життя, подружня зрада, скоєння одним із подружжя кримінального злочину, що спричинило ув’язнення на тривалий строк, залишення сім’ї чи так званий невідворотний (безнадійний) розпад шлюбу.

Чоловік і жінка, які розлучаються, найчастіше самостійно досягають певних фінансових та інших домовленостей стосовно поділу майна, аліментних зобов’язань тощо та подають відповідну угоду до суду для розгляду. Суд схвалює таку угоду за умови, що вона виключає будь-який обман чи застосування примусу з боку одного з подружжя, її положення є чесними та достатніми, враховують життєві реалії. Схвалення судом такої угоди часто об’єднується з постановою суду про розірвання шлюбу.

У праві Франції, Англії та США існує так званий інститут сепарації (separation de corps, Separation, separation) — як правило, умовне, безстрокове призупинення дії шлюбу судом та одержання дозволу на роздільне проживання чоловіка і дружини. Іншими словами, подружня пара юридично оформляє роздільне проживання. Дійсність шлюбу не припиняється й чоловік і дружина не в змозі укладати іншого шлюбу, однак можуть наставати наслідки іншого характеру: припиняється обов’язок спільного проживання, не виникає режиму спільності на майно, що набувається за час такого роздільного проживання, та ін. В акті суду про встанов­лення режиму роздільного проживання врегульовуються питання майна та виховання дітей. Обидві сторони протягом цього періоду однаковою мірою відповідають за утримання дітей. Подружжя може обрати законне роздільне проживання як засіб перевірки того, чи є сенс подавати на розлучення. У багатьох випадках сепарація є попередньою стадією розлучення, хоча може закінчуватися й примиренням подружжя та збереженням сім’ї.



[1] Див. главу 3 «Фізичні особи в цивільному праві зарубіжних країн» даного посібника.