Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

10.2. Промисловий переворот і його вплив на національну структуру суспільства в Україні

Розклад натурального господарства у пореформений пері­од створював ринок збуту для капіталістичного виробництва. Вже в другій половині 60-х років починається швидке зрос­тання фабрично-заводської промисловості. В основних галу­зях народного господарства починають переважати парові

машини і різноманітна техніка - механічні станки, обладнан­ня, механізми, перш за все в обробній промисловості.

Однією з найрозвинутіших галузей української промисло­вості стає цукроваріння. Його питома вага у всеросійському виробництві цукру в 1852-1885 рр. досягла 87,8%. Україна стала основним постачальником цукру для всієї імперії. Ма­шинна індустрія в цукровій промисловості України сформува­лася в основному на базі великих вотчинних мануфактур шля­хом заміни ручної техніки в усіх основних операціях систе­мою машин, а примусової праці кріпосних селян - працею вільнонайманих робітників.

Початок капіталістичної індустріалізації характеризував­ся прямим втручанням держави в економіку, зокрема у формі фінансування залізничного будівництва, прямої підтримки га­лузей, що мали загальноросійське значення (металургія, маши­нобудування). Інтенсивне залізничне будівництво 70-80-х років сприяло розширенню внутрішнього ринку для фабричної про­мисловості; розвиткові нових галузей — рейкопрокатного ви­робництва, транспортного машинобудування.

Селянська реформа сприяла появі дешевої робочої сили, що спричинило до надзвичайно високої норми її експлуатації. Це приваблювало до країни іноземні капітали, до того ж царизм поширював різні форми державної підтримки й на закордонних підприємців. Іноземний капітал брав участь у розвиткові вели­кої машинної індустрії шляхом скуповування акцій російських компаній, фінансування вітчизняних підприємств тощо.

Своєрідністю економічного розвитку України у післяре-форменний період був двобічний розвиток капіталізму -вшир і вглиб — за умов здійснення так званої "внутрішньої колонізації", швидкого зростання населення степової смуги за рахунок еміграції, викликаної розвитком великої про­мисловості Півдня та капіталізацією сільського господар­ства. Характерним для перших пореформених десятиліть було існування поряд з великими фабриками, заводами, ко­пальнями дрібних закладів і мануфактур, зокрема у харчовій та обробній промисловості.

Вже у 60-х - на початку 80-х років відбулися зміни у струк­турі промисловості України: ґуральництво, суконна та інші колись високорозвинені галузі поміщицької промисловості займають другорядні позиції або занепадають і ліквідовують­ся, натомість зростає вага добувної промисловості (кам'яне ву­гілля), посилено розвиваються металургія, машинобудування.

 60 -80-ті роки XIX ст, — це час інтенсивного залізничного будівництва, розвитку річкового і морського пароплавства, за­галом - розгортання в країні промислового перевороту, суть якого полягала у витіснені ручної праці машинною.

Щодо металообробної та машинобудівної промисловості, то найбільшими районами її розвитку на Україні були Херсонсь­ка, Харківська, Катеринославська і Київська губернії. Потуж­ними на той час підприємствами були Луганський казенний завод, "Арсенал" у Києві, завод Бобринських у Смілі, завод Ях-ненків і Симирненка в Городищі, завод Російського товариства пароплавства і торгівлі в Одесі. На початку 70-х років анг­лійський капіталіст Дж. Хьюз (Юз) збудував у Донецькому басейні великий металургійний завод.

З кінця 60-х років розпочалося інтенсивне піднесення ву­гільної промисловості Донбасу. Через швидкий розвиток ме­талургії та будівництва залізниць у Донецькому краю сталася справжня підприємницька лихоманка. Вітчизняні й іноземні капіталісти намагалися у всякий спосіб захопити родовища вугілля і будувати шахти. Особливого розмаху капіталістичне підприємництво набуло у зв'язку з будівництвом залізниць, що перетинали Південь України: Курсько-Харківсько-Азовсь-кої, Лозово-Севастопольської та Донецької.

У 60-80-ті роки Україна стає головним центром харчової промисловості Росії. Розвинутими галузями були цукрова, спир­тогорілчана і мукомольна. Районами цукроваріння всеросійсь­кого значення були Київщина і Поділля.

У 80-ті - на початку 90-х років завершився технічний перево­рот у традиційних галузях промисловості України - харчовій та легкій. На цукроварнях були впроваджені системи машин, різко зросла середня продуктивність цукроварні та загальне виробни­цтво цукру. На початку 90-х років на Правобережжі та Харків­щині діяло понад 150 цукроварних заводів, які виробляли близь­ко 21 млн. пудів цукру (85% загальноросійського виробництва). Головним районом капіталістичної мукомольної промисловості був Південь України. На Правобережжі та Лівобережжі центра­ми мукомольного виробництва стають Київ, Кременчук, Харків. Цукрове, мукомольне, спиртогорілчане виробництво України пе­ретворилися на галузі великої капіталістичної промисловості все­російського значення. Серед галузей по переробці тваринної си­ровини продовжувала розвиватися шкіряна.

Тривав швидкий розвиток кам'яновугільної промисловості Донбасу. Добування вугілля тут зросло з 6 млн. пудів у 1868 р.

до 250 млн. на середину 90-х років. Донецький басейн став го­ловною вугільною базою країни, на його частку припадало близь­ко 70% загальноросійського вуглевидобутку. Важливе значен­ня для розвитку металургійної промисловості мало створення на Україні власної залізорудної бази. У середині 80-х років ос­новним районом добування руди стає Криворіжжя. Тут почав діяти ряд потужних рудників, видобуток залізної руди зріс із 6,9 млн. пудів у 1885 р. до 66,7 млн. у 1895 р.

У другій половині 80-х-на початку 90-х років на Україні було збудовано чотири великі металургійні заводи: Олександрів-ський Брянського товариства у Катеринославі, Дніпровський завод у Каменському, Гданцівський завод у Кривому Розі та завод Донецького товариства у Дружківці. Південь України перетворився в найпотужніший район виробництва металу: в 1895 р. залізо і сталь, що були вироблені на його заводах, скла­дали 28,6% загального виробництва в Україні. Тим самим, відтіснюючи Урал, Південь України перетворився в основну ву­гільно-металургійну базу країни. Швидке піднесення Півдня здійснювалося завдяки інтенсивному припливу капіталів (зо­крема іноземних), створенню густої транспортної мережі, близь­кості моря, відсутності тут феодальної рутини, що забезпечувала розвиток суто капіталістичних галузей промисловості.

Протягом 80-х—на початку 90-х років бачимо швидке зро­стання на Україні капіталістичної машинобудівної промисло­вості. На середину 90-х років діяло 109 заводів (79 із яких збудовано саме в ці роки). Значна частина заводів була вели­кими підприємствами. На початку 90-х років на Україні зосе­реджувалося майже 32 % всіх машинобудівних заводів Росії, котрі давали близько 16% загальної російської продукції ма­шинобудування. Україна перетворилася на головний район сільськогосподарського машинобудування. Найбільшими центрами машинобудування були Харків, Катеринослав, Київ, Одеса, Олександрівськ. Водночас його розвиток гальмувався обмеженістю власної технічної бази.

Продовжувалося інтенсивне залізничне будівництво. Заліз­ниці на Україні створювались як складова загальноросійської мережі. Частина залізниць була збудована казною, решта -великими акціонерними товариствами за підтримки державного кредиту. На початку 90-х років на Україні діяло 9 залізничних (казенних і приватних) магістралей, загальна дов­жина становила 7,6 тис. верст. Виникли великі транспортні вузли - Харків, Київ, Катеринослав, Кременчук тощо. ,

На середину 90-х років на Україні склалися промислові райони всеросійського значення: Правобережжя - з розвину­тою цукровою та іншими галузями харчової промисловості та машинобудуванням, Південь, який поділявся на Криворізько-Придніпровський район — з розвинутою залізорудною і мар­ганцевою промисловістю, металургією і машинобудуванням, та Донбас — із розвинутою вугільною, металургійною, хімічною промисловістю. Слід ще виділити Харківський район (маши­нобудування, цукрова промисловість) і Одесько-Миколаївський (машинобудування, суднобудування, харчова промисловість).

У 90-ті роки в обробній промисловості України налічувалось понад 34 тис. підприємств. Отже, на цей час тут був створений основний кістяк великої капіталістичної машинної індустрії.

Розвиток капіталізму призвів до утворення двох нових су­спільних класів - пролетаріату і буржуазії, що було виражен­ням зміни суспільно-економічних відносин, які відбувались в усіх галузях народного господарства. Цей процес поширював­ся в межах загальних для всіх країн закономірностей. Разом з тим, формування буржуазії в різних районах, зокрема в Ук­раїні, мало свої особливості, які визначалися рівнем розвитку економіки, спеціалізацією виробництва, становищем даного рай­ону в системі всеросійського капіталізму.

Провідне становище в буржуазному класі належало великій буржуазії. В Україні на час реформи 1861 р. вона являла со­бою відносно чисельну групу, зформувавшись в цукровій, вино­курній та деяких галузях обробної промисловості на базі на­громадження капіталу в поміщицьких господарствах. У цей період промислова буржуазія ще не набула серйозного сусп­ільного значення.

Розвиток капіталізму в промисловості, поштовх якому дала селянська реформа 1861 р., створив грунт для кількісного росту промислової буржуазії, збільшення її капіталів, зміцнен­ня економічного становища і ролі в житті суспільства. Про­мислова буржуазія в пореформений період поновлювалася ви­хідцями з різних станів - дворянства, купецтва, заможного капіталізованого селянства. В Україні до складу промисло­вої буржуазії входили також представники технічної інтелі­генції і частково капіталісти-іноземці, які переселялися в Росію і вкладали свої капітали у важку промисловість: ву­гільну, металургійну, машинобудівну. Ядро торговельної буржуазії складали купці, які займалися торгівлею ще в до-реформений період.

Поступовий розвиток капіталізму супроводжувався струк­турними змінами в класі буржуазії. Дуже велике значення в цьому процесі належало промисловому перевороту. Зростан­ня машинної індустрії, посилення концентрації виробництва мали своїм наслідком зосередження великих промислових підприємств в руках окремих капіталістів. Промисловий пе­реворот все більше закріплював в ролі лідера буржуазного роз­витку крупний промисловий капітал, підпорядкувавши йому торговий та фінансовий капітал.

Утворення промислової буржуазії на Україні відбувалося насамперед шляхом "обуржуазнення" українських, російських, польських поміщиків (Терещенків, Головинських, Тишківсь-ких, Рутченків, Добринських, Лопухіних-Демидових), які стали на шлях капіталізації своїх господарств, перетворювалися у власників промислових підприємств, ставали членами акціо­нерних і пайових товариств - передусім у цукровій, спиртого­рілчаній, мукомольній галузях. Формування промислової бур­жуазії йшло також за рахунок вихідців з українського купе­цтва й міщанства — в цукровій, мукомольній, шкіряній, вугільній промисловості й пароплавстві (Яхненки і Симирненки, Пан-ченки, Стороженки); російського — в суконній, машинобудівній і металообробній промисловості, залізничному транспорті (Дег-тярьови, Суботіни); єврейського - в цукровій, винокурній, му­комольній промисловості (Бродські, Горенштейни, Гальперіни). Таким чином, характерною особливістю промислової буржу­азії на Україні був її багатонаціональний склад. При цьому українська національна буржуазія посідала важливі позиції в ряді провідних галузей промисловості.

Дрібна буржуазія (власники невеликих промислових за­кладів, ремісничих майстерень тощо) відступала на задній план, частково розорялася. Однак в Україні, як і в цілому по Росії, все ж таки зберігався значно більший, ніж в західноєвропейських країнах, дрібнобуржуазний прошарок.

В середовищі буржуазії складався прошарок буржуазної інтелігенції — адвокати, лікарі, землеміри.

Процес становлення робітничого класу нерозривно пов'яза­ний передусім із переходом від мануфактури до фабрики, з пе­ремогою машинної праці над ручною. Якщо робітник на ману­фактурній стадії капіталістичної промисловості ще не розірвав зв'язків з землею, то фабричні робітники зосереджувались на великих підприємствах, втрачали риси патріархальності і ос­таточно поривали зі своїм минулим.

•™ Головним джерелом утворення робітничих кадрів для ве­ликої машинної індустрії було збідніле селянство. У 60-х—80-х роках, коли фабрики витісняли мануфактуру та відбу­валося прискорене будівництво великих підприємств, селяни, йдучи на фабрики і заводи, вливалися до лав промислових ро­бітників, оволодівали навичками машинної праці, набували певної технічної культури, розширювали свій кругозір. Маса робітників перетворювалася у соціальний клас — пролетаріат. Соціальна характеристика цього класу визначалася відсутні­стю у нього будь-якої власності і працею по найму, тобто виму­шеним продажем своєї робочої сили капіталістам при фор­мальній свободі. У 1897 році загальне число промислових ро­бітників України сягало близько 425 тис., причому майже по­ловина з них зосереджувалася у важкій промисловості Кате­ринославської губернії. Однак промислові робітники все ще складали лише 7% робочої сили.

Процес утворення робітничого класу України здійснював­ся нерівномірно: найбільш інтенсивно він проходив у най­важливіших галузях промисловості, у великих промислових районах (Донецькому краї, Криворіжжі), на залізничному транспорті.

Активні процеси концентрації виробництва в головних галузях промисловості України в свою чергу сприяли концен­трації робітників на великих підприємствах. Складна техніка таких підприємств вимагала постійних кадрів робітників, які були б обізнані з нею. Концентрація робітників на великих підприємствах була основою для формування постійних кадрів промислового пролетаріату.

Формування робітничого класу у післяреформенні роки здійснювалося за рахунок не лише місцевого населення, а й при­міських селян і робітників, передусім із Центральної Росії. Швидкий розвиток індустрії на Півдні притягував сюди тисячі трудівників. Так, на шахтах Донбасу на початку 90-х років більше половини робітників були прийшлими, переважно з російських губерній. До половини робітників металургійних заводів також були вихідцями з російських і білоруських губерній, а на заліз­ницях їх була третина.

Умови праці в промисловості України, як і в усій Російській імперії, були, за європейськими стандартами, просто жахливими. Навіть після введених урядовими законами 1890-х років по­ліпшень, робочі зміни нерідко тривали по 10, 12 чи 15 годин. Технічної безпеки чи медичного обслуговування практично не

існувало. А платня (що майже цілком витрачалася на їжу та злиденне житло) середнього робітника на Україні становила лише малу частку того, що отримував його європейський колега.