Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

10.3. Національна культура в умовах тоталітаризму 30-х років

Культурне життя в радянській Україні 30-х років було цілком обумовлене системою і режимом політичної влади, що склалася в СРСР внаслідок «великого перелому» кінця 20-х років. Воно мало суперечливий характер, досягнення історичного значення захлиналися в хвилях політичного терору проти культури і її творців.

Незважаючи на жорсткий утиск тоталітарне-бюрократичної системи, сталінізму, в культурному житті республіки ще певний час зберігалася інерція позитивних процесів, започаткованих у попередньому десятилітті.

Культурний розвиток українського народу тривав, і цьому є об'єктивні пояснення. По-перше, він був обумовлений реальними здобутками в ліквідації неписьменності, створенні широкої мережі культурно-освітніх закладів у попередні роки, що сприяло формуванню активного суб'єкта культури. По-друге, офіційна концепція соціальне-економічного розвитку була орієнтована на швидке зростання загальноосвітнього, культурно-технічного рівня населення, на підготовку нової генерації радянської інтелігенції, отже, на розширення мережі шкіл, вузів, наукових і культурних закладів. По-третє, в умовах відносної ідейної терпимості, творчої розкутості в культурному процесі 20-х років сформувалися літературні та мистецькі сили, які ще певний час продовжували творити в дусі усталених традицій навіть за умов невпинного наростання тоталітарної регламентації культурного життя.

У 30-ті роки в УРСР розширюється мережа загальноосвітніх шкіл, закладів вищої та середньої спеціальної освіти. Кількість учнів у загальноосвітніх школах збільшилася впродовж 1932—1939 pp. з 4,5 до 5,5 млн, учителів — з 126, 4 до 193,8 тис. Згідно з офіційною статистикою впродовж десятиліття республіка утримувала першість у країні за грамотністю населення.

Кількість вузів зросла з 38 (близько 29 тис. студентів) в 1929 р. до 148 (понад 125 тис. студентів) у 1939 p., а кількість технікумів і прирівняних до них закладів — з 146 (29 тис. учнів) до 600 (172,4 тис. учнів). Найбільш високими темпами зростала мережа інженерно-технічних, сільськогосподарських, педагогічних та медичних вузів. Виняток становили вузи художнього профілю, де впродовж 30-х років кількість студентів навіть зменшилася. З огляду на офіційні пріоритети суспільного розвитку це було красномовним свідченням укорінення певних тенденцій, а саме — технократизації суспільного життя, формування негати-вістського ставлення до проблем його гуманітаризації, невиправданого протиставлення «виробників матеріальних благ» і тих, хто «займається розумовою діяльністю».

З кінця 20-х років ідеологічний і політичний натиск на українське національно-культурне відродження стає вже майже неприхованим. Сталіна і його оточення не влаштовувало, що українізація не обмежується знанням і поширенням мови, що на її основі швидко зростав прошарок національної інтелігенції, недовіра до якої була характерною рисою тоталітарного режиму. Тому з початку 30-х років національно-культурне відродження, що здійснювалося в процесі українізації, було істотно загальмовано, а потім і взагалі зведено нанівець. З 1937 р. сам термін «українізація» остаточно зникає з офіційних документів.

Почалися переслідування, злісне цькування тих, хто уособлював українізацію, а в більш широкому контексті весь процес національно-культурного відродження України. Жорстокий моральний терор обрушився на наркома освіти УРСР М. Скрипника. У березні 1933 р. він був змушений залишити свою посаду, а кілька місяців потому, не витримавши принижень, покінчив життя самогубством. Такою самою була доля і ще однієї з найпомітніших постатей українського культурного ренесансу — М. Хвильового.

Тотальної чистки зазнали як сам Наркомос УРСР, так і наукові, педагогічні, культурно-освітні установи, які входили в його систему. В обласних управліннях народної освіти з ідейно-політичних мотивів було замінено все керівництво, в районній ланці — майже на 90%. Система народної освіти республіки була фактично дезорганізована, враховуючи, що хвиля терору не обминула й учительські кадри. Тисячі вчителів як «класове-ворожі елементи» вже були звільнені з роботи, а новий нарком освіти В. Затонський закликав продовжувати чистку. Спустошливого розгрому зазнали також вузи республіки.

Під гаслом боротьби з «буржуазним націоналізмом», «шкідництвом» наприкінці 20 — початку 30-х років почався справжній розгром української науки. Переслідування наукової інтелігенції, яке практично не припинялося всі післяреволюційні роки, набуло характеру масового терору. «Націоналісти» викривалися в усіх установах ВУАН, їх праці оголошувалися ворожими матеріалістичному світогляду, політичне небезпечними з усіма висновками, що з цього випливали.

Розправа з вченими не тільки спустошувала наукові установи, нищила традиції і сам генофонд української науки, а й розчищала шлях до неї людям типу горезвісного академіка Т. Лисенка. Саме на хвилі репресій стала можливою його кар'єра — з рядового агронома в дійсні члени Академії наук України.

Незвичайних гонінь зазнали представники гуманітарної науки, в яких ідеологічні і політичні адепти сталінізму вбачали інтелектуальну опозицію тоталітарній владі.

Із зазначених причин були майже повністю знекровлені Інститут української культури, інститути мовознавства, української літератури, радянського права, польської культури та ін. «Ворогів народу» вишукували і знешкоджували в музеях, бібліотеках, архівах.

Особливе несприйняття ідеологічних структур тоталітарної держави викликали будь-які спроби торкатися в наукових дослідженнях національних особливостей культурного розвитку чи соціально-економічних процесів. Наставляючи історичну, інші суспільствознавчі науки на «більшовицькі рейки», вони спрямовували науковців на безкомпромісне розвінчання «буржуазно-націоналістичної контрреволюції», інших «ворогів народу», коло яких розширювалося до безмежності. Про наукову об'єктивність при цьому не йшлося.

І все ж, в міру того як розвіювались ілюзії щодо світової революції, наростала загроза фашистської агресії в суспільно-політичному житті, а отже, й в культуротворчому процесі посилюються національно-патріотичні мотиви. В 1934 р. приймається партійно-урядове рішення про обов'язкове вивчення в загальноосвітній школі вітчизняної історії. В історичних дослідженнях, художній літературі, різних мистецьких жанрах помітною стає тематика, пов'язана з боротьбою українського народу за соціальне і національне визволення. Повертаються із забуття окремі постаті української національної культури, національно-визвольного руху. Звичайно, все це відбувалося під прискіпливим партійно-державним контролем, нещадною цензурою.

Кінець 20-х — 30-ті роки в історії культури українського народу пов'язані з наростанням міфологізованих уявлень про радянську дійсність і відповідне становище в ній людини. І чим більш помітними ставали прогалини в системі цінностей, нав'язаних народу, тим гострішою, з погляду правлячої верхівки, була потреба підмінити в свідомості трудящих

об'єктивні уявлення про реальний стан суспільства рожевими легендами про нього.

Над створенням і підтримкою таких легенд, крім пропагандистського апарату партійних органів, мали працювати всі сфери культури — література, кіно, театр, образотворче мистецтво тощо. Тому культура дедалі більше стає предметом «постійної уваги» партії та уряду. В реальній практиці це означало посилення політичного й ідеологічного контролю за культурою. Управління нею набуває форм директивних постанов, які дозволяли одне і забороняли інше, а звідси — нещадне викорчовування інакомислення в літературі і мистецтві.

На ідеологічну аксіому перетворюється сталінське визначення і суті соціалістичної культури — пролетарської за змістом, національної за формою. Все, що не вписувалося в рамки цього визначення, оголошувалося ворожим, зазнавало утисків, гоніння.

Митці мали стати або ідеологічними адептами режиму, або ж звинувачені в усіх гріхах вилучалися з творчого процесу, а часто й втрачали життя. Запобігати інакомисленню в творчій сфері мали створені ще на початку 20-х років органи цензури — Головліт, Головмистецтво, Голов-репертком та інші з їх розгалуженою системою від центру до округу (області).

Почалося силове запровадження методу соціалістичного реалізму в художній творчості. Сам по собі цей метод, як один з творчих напрямів, мав право на існування. Проте в умовах ідеологічного монополізму він був проголошений єдиним творчим методом в літературі і мистецтві, і навіть гіпотетичні міркування щодо можливості інших напрямів чи методів визнавалися крамольними.

Апаратна верхівка офіційної ідеології фактично заохочувала, а то й відверто провокувала в літературно-мистецькому середовищі чвари серед різних течій і творчих об'єднань, нагнітала взаємонищівну критику, організовувала цькування інакомислячих. Митців переслідували як за відрив від «соціалістичної дійсності», так і за так званий натуралізм, тобто за правдивий показ реального життя. Суб'єктивістська підміна естетичних критеріїв політико-ідеологічними призводила до того, що митець, творчість якого не вписувалась у відповідні схеми, сприймався не просто як опонент офіційної точки зору, а як ідейний ворог з відповідними, як на ті часи, наслідками.

На основі постанови ЦК ВКП(б) про перебудову літературно-художніх організацій (1932) в СРСР, а також у всіх союзних республіках було створено єдині творчі спілки — радянських письменників, художників та ін. Цей захід навряд чи підлягає однозначній оцінці.

Безумовно, ця свого роду колективізація мистецьких сил об'єктивно сприяла їх інтеграції в суспільно-політичну систему існуючого режиму, прив'язувала митців до певного ідеологічного соціального замовлення. Проте фактом було й те, що багато хто, навіть з творчої інтелігенції, яку не можна було запідозріти в запопадливому ставленні до влади, схвально сприйняв створення єдиних творчих спілок. У них вони вбачали свого роду запобіжний захід проти ідеологічного терору «класове орієнтованих» літературних та інших мистецьких організацій, які з позицій стерильної пролетарської культури громили аполітичні, з їх погляду, літературно-художні угруповання.

Доречно зауважити, що ні ваплітяни, ні неокласики не заперечували зв'язок між літературою і політикою. Проте не погоджувалися з його вульгарним трактуванням, доводячи, що він (зв'язок) не є прямим і безпосереднім, отже, відкидали наміри політизувати'мистецтво, культуру в цілому.

Історія української культури 20—30-х років дає переконливі приклади як жертовного служіння її ідеалам і принципам, так і соціального конформізму. Багато митців, літераторів, діячів науки не поступилися принципами, зазнаючи всіляких переслідувань, гонінь, репресій, прийняли мученицьку смерть у таборах ГУЛАГу. Проте значна частина літераторів, діячів театру, кіно, інших видів мистецтва «за велінням серця» чи в зв'язку з вимушеними обставинами стала на шлях нагнітання соціально-класової непримиренності, цькування «буржуазних націоналістів» та інших «класове ворожих елементів».

Гімни червоному терору, ідеології класової боротьби співали і кращі, митці України, в цілому чесні в своїй творчості. Наприклад, М. Хвильовий, Г. Епік, М. Куліш, піддавшись кампанії нагнітання політичного психозу, підтримали процес над Спілкою визволення України (СВУ), складаючи подяку органам ДПУ за розвінчання «академіко-бандитів».

Не витримали ідеологічного натиску, переслідувань і такі колоритні постаті українського національно-культурного ренесансу, як П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, Ю. Яновський та багато інших.

Провідною в літературі і мистецтві стає так звана виробнича темати-, ка. Досить сказати, що тільки будівництву Дніпрогресу лише в 1932 р. присвятили понад 70 творів: «Бурун» С. Скляренка, «Сила» Я. Баша тощо. Поряд із звеличенням людей праці в творах про індустріалізацію, колективізацію обов'язковими персонажами були консервативні керівники, шкідники-спеціалісти, класове обмежені інтелігенти, яким протистоять «безгрішні» партійні вожаки, «червоні спеціалісти», люмпенізовані робітники чи селяни — носії передової пролетарської ідеології і моралі. Сталінська теорія загострення класової боротьби надихала багатьох митців на художнє втілення науки ненависті, нагнітання соціальних конфліктів. Разом з тим у численних творах про соціалістичне перетворення села читач не знаходив навіть згадки про трагедію українського села, пов'язану з голодом 1932—1933 pp., з винищенням його основної виробничої сили під час сумнозвісного розкуркулювання. Отже, тією чи іншою мірою численні митці робили свій внесок у створення культурної платформи ідеології сталінізму, допомагали розкручувати маховик насильства, жертвою якого ставали й самі.

Один за одним слідували «зведені списки» літератури, творів образотворчого мистецтва, театральних вистав, що підлягали вилученню з бібліотек, продажу, музеїв, театрального репертуару, навчального процесу. Під тотальну заборону потрапили твори сотень українських митців, причому накладене «табу» зберігалося десятки років.

Про масштаби трагедії української культури свідчать хоча б такі дані: у 1930 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. — лише 36 з них. За. цей час померли своєю смертю лише 10 письменників. Аналогічна доля спіткала представників і всіх інших галузей української національної культури. Ці найбільш трагічні аспекти історії української культури докладно викладено в книгах Ю. Лаврі-ненко «Розстріляне Відродження» і «Репресоване Відродження».

«Розстріляне Відродження» — цей термін, уперше вжитий у середині 40-х років, вичерпно характеризує суть наслідків тоталітарного режиму для української національної культури. І не тільки національної. Нищівного розгрому зазнали також болгарська, грецька, єврейська, німецька, польська культури, культури інших національностей, що проживали на території України.

Негативні наслідки для суспільного розвитку мало примусове вилучення релігії із сфери духовного життя народу. Офіційна ідеологія кваліфікувала релігію як світогляд, ворожий пролетарським цінностям, оскільки вона виступає носієм моралі в її загальнолюдських проявах.

Оголосивши релігію антиподом культури, влада повела проти неї безкомпромісну боротьбу не лише пропагандою войовничого атеїзму, а й адміністративними, репресивними заходами. Зокрема, під тиском властей у 1930 р. припинила своє існування Українська автокефальна православна церква. Ряд відомих її діячів репресували за так званою справою Спілки визволення України. Внаслідок репресій загинуло 13 єпископів і архієпископів УАПЦ, в живих залишилося тільки двоє. Духовенство переслідувалося і виселялося за межі України разом з так званими куркулями, оскільки було віднесено до категорії населення з нетрудовими Доходами. З числа вищих ієрархів Руської православної церкви в Україні на кінець 30-х років залишилося чотири з кількох десятків, решта були репресовані за сфальсифікованими звинуваченнями.

У 30-ті роки в Україні припинили існування 75—80 % церков. Вони були або зруйновані, або їх приміщення були передані під господарські

потреби чи під культурно-просвітницькі заклади. «Залучення» в такий спосіб церкви до потреб культури, як і антирелігійна політика в цілому, завдало непоправних деформацій духовному розвитку українського народу, призвело до втрати багатьох цінностей і моральних норм загальнолюдського характеру. Поняття порядності, честі, справедливості, благородства, милосердя, які проповідувалися церквою споконвіку, почали розглядати як абстрактно-гуманістичні, позбавлені класового змісту категорії, отже, як необов'язкові для «будівників» соціалістичного суспільства, в свідомість яких насаджувалися класові сурогати з відповідними критеріями добра і зла, справедливості, рівності, свободи тощо.

Отже, по-перше, історія розвитку зарубіжної і вітчизняної культури у міжвоєнний період засвідчує, що культура нації тісно пов'язана з її державним устроєм. Зберігати і вільно розвивати національну культуру можна лише в умовах, які забезпечує незалежна держава. І навпаки, повноцінний розвиток культури неможливий при політичному безправ'ї, переконливим свідченням чого є доля української культури 20—30-х років — чи то за умов радянської дійсності, польського або румунського поневолення. По-друге (і це ще один з узагальнюючих висновків української історії міжвоєнного періоду), в умовах державного поневолення культура залишається сферою суспільного життя, найбільш здатною до супротиву поневолювачам. Вона є тим соціальним ферментом, в якому зберігаються і розвиваються ідеї державності. Саме тому український культурний процес 20—30-х років виразно виявив тенденцію до національно-державного відродження. По-третє, історія культури міжвоєнного періоду (і не лише вітчизняної) засвідчує, що тотальна політизація й ідеологізація згубні для творчої діяльності, а отже, й для розвитку культури в широкому розумінні.

У своїх основах і принципах культура має бути незалежною від держави, тим більше політичної кон'юнктури чи ідеологічних впливів. Згубний для культури і всеохоплюючий нігілізм щодо культурних надбань минулого, загальнолюдських культурних, духовних цінностей. Здатність і можливість сприймати культурні впливи ззовні є необхідною умовою культурного розвитку кожного народу.