Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

10.4. Організаційно-економічні особливості розвитку малого інноваційного бізнесу

10.4. Організаційно-економічні особливості розвитку малого інноваційного бізнесу

Найбільш поширеною, ефективною і особливою формою організації інноваційної діяльності є малі інноваційні підприємства (МІП). З народногосподарської точки зору МІП є ефективним інструментом постійного оновлення всіх елементів виробничих процесів, забезпечення високої конкурентноздатності продукції, робіт і послуг. Вони здатні дуже динамічно і гнучко реагувати як на зміни споживчого попиту, так і на нові пропозиції і перспективи, які відкриваються на базі результатів науково-дослідних і конструкторських робіт. При інноваційній діяльності вони, як правило, не вимагають значних інвестицій і залучення істотних матеріальних, трудових та енергетичних ресурсів.

Малі інноваційні підприємства можуть мати різні організаційно-правові форми, вибір яких залежить від характеру масштабів, науково-технічних напрямів та інших особливостей здійснюваної інноваційної діяльності. Незалежно від вибраної організаційно-правової форми підприємство може мати статус малого та інноваційного при наявності визначених характеристичних ознак. Належність підприємства до категорії інноваційних організацій необхідно пов'язувати з характером здійснюваних робіт і послуг, складом реалізованої продукції, а також характером використовуваних матеріальних і трудових ресурсів.

Основними ознаками науково-виробничої діяльності МІП є: розробка і просування на ринки нових продуктів і передових технологій; висока частка науково-дослідних і конструкторських робіт для створення нових конкурентноздатних продуктів і послуг; масштабний вплив інновацій, нових виробів і передових технологій на прибуток МІП; висока частка інвестицій в науково-дослідний сектор і пов'язане з ним обновлення виробництва; значна частка наукових та інженерно-технічних робітників в загальній чисельності персоналу МІП; значна частка наукового, лабораторного і випробувального обладнання в основних фондах МІП; високий рівень ризику, пов'язаного із здійсненням інноваційних проектів.

Принципове значення для діяльності МІП має належність його до категорії малих для отримання певних податкових та інших пільг у відповідності з прийнятими нормативними і законодавчими актами.

В залежності від характеру поєднання науки і виробництва можна виділити МІП наукового (розробка нових виробів і технологій), виробничого (освоєння нових виробів і технологій) і змішаного (науково-виробничого) профілю.

З метою забезпечення ефективного розвитку малих інноваційних підприємств важливо виділити і охарактеризувати його слабкі і сильні сторони. З народногосподарської точки зору найбільш повно вони проявляються при їх порівнянні з можливою альтернативною формою інноваційної діяльності великих інноваційних підприємств.

До сильних сторін МІП відносяться: коротка тривалість інноваційного циклу; прямі і персональні контакти з партнерами; швидке прийняття управлінських рішень; висока мотивація праці; низький рівень непрямих витрат; гнучка реакція на науково-технічні досягнення; динамічна орієнтація на попит споживача; відсутність бюрократичних структур в організації; мінімальна ієрархія в менеджменті.

Слабкі сторони МІП характеризують: низький професійний рівень менеджмента; незначні можливості зовнішнього фінансування, в тому числі кредитування; обмежені можливості диверсифікаційного профілю МІП; високий рівеь ризику в підприємницькій діяльності; незначний рівень поділу праці і спеціалізації робочих місць; обмежені можливості задоволення масштабного попиту; персоніфікована відповідальність за фінансові результати діяльності.

Малі інноваційні підприємства мають в порівнянні з великими інноваційними підприємствами досить високі шанси на підприємницький успіх при виконанні таких умов: виконання стратегії, орієнтованої на малі ніші ринків; відсутність жорстокої конкуренції і складних бар'єрів на ринку; невисока капіталоємність виробництва і просування на ринок; можливості прямих контактів із споживачами; входження в бізнес на ранніх фазах життєвого циклу інновації; можливості багатоваріантного використання результатів виконаних розробок; відносна стабільність економічних умов діяльності і стабільність цін на сировину, матеріали, енергетичні та інші ресурси.

Серед малих організаційних форм, які направлені на інтенсифікацію інноваційного процесу, важливе значення належить венчурним, інжиніринговим і впроваджувальним фірмам.

Венчурні фірми, тобто "ризикові" фірми, представляють собою невеликі, але дуже гнучкі і ефективні підприємства, які створюються з метою апробації, доопрацювання і доведення до промислової реалізації "ризикових" інновацій. В деяких випадках венчурні фірми є тимчасовими організаційними структурами, які створюються під вирішення конкретної проблеми. Дані підприємства характеризуються високою активністю, яка пояснюється прямою особистою зацікавленістю працівників фірми і партнерів по венчурному бізнесу в успішній комерційній реалізації розробленої ідеї, технологій, винаходів. Найбільше поширення венчури одержали в наукоємних галузях економіки, де вони спеціалізуються на проведенні наукових досліджень та на інженерних розробках.

Створюються венчурні фірми на договірній основі на кошти, які одержані шляхом об'єднання, як правило декількох юридичних чи фізичних осіб, або на кредити чи вкладення крупних компаній та банків. Для створення венчурної фірми необхідна наявність декількох умов: ідеї нововведення (нового виробництва, технології, послуг); суспільної потреби в реалізації даної ідеї; підприємця, здатного на основі такої ідеї організувати нову фірму; ризикового капіталу для фінансування цієї фірми.

На відміну від інших форм інвестування, інвестування у венчурний бізнес характеризується рядом відмінних особливостей:

фінансові кошти вкладаються у венчурний бізнес без матеріального забезпечення і без гарантій, тобто інвестори йдуть на великий ризик. У випадку невдачі вони можуть втратити значні грошові кошти. Таке "ризикове" вкладання коштів підприємцями пояснюється їх вірою в успіх венчурного бізнесу;

обов'язкова дольова участь інвестора в статутному капіталі фірми в прямій або непрямій формі (як правило частка не перевищує 50%), тобто ризиковий капітал розміщується не як кредит, а у вигляді пайового внеску в статутний капітал фірми в залежності від частки участі, яка обумовлюється при наданні фінансових коштів. Інвестори мають право на відповідне одержання прибутку фінансованої фірми;

кошти надаються на тривалий період і на безповоротній основі, тому в деяких випадках інвесторам доводиться чекати в середньому 3-5 років, щоб переконатися в перспективності вкладень;

активна участь інвестора в управлінні, консультуванні і наданні ділових послуг фінансованій ним фірмі, так як він особисто зацікавлений в успіху венчурного підприємства. Однак при цьому інвестор не вмішується в оперативне управління фірмою.

Венчурні фірми створюються в двох організаційних формах: самостійні венчурні фірми і фірми, які знаходяться всередині крупних підприємств. Рішення про створення внутрішнього венчура приймається керівництвом підприємства і його діяльність контролює безпосередньо один з керівників. При відборі ідей, на базі яких може бути створений "ризиковий" наукоємний проект, обов'язково враховуються два моменти: по-перше, завдання цього проекту не повинні співпадати з традиційною сферою інтересів материнської компанії, тобто метою внутрішнього венчура є пошук нових інновацій. По-друге, при відборі ідей, які будуть реалізуватися в рамках внутрішніх венчурів, експерти повинні переконатися, що комерційний потенціал нововведень, витрати на створення, виробництво і збут можуть бути передбачені з точністю від 50 до 75%.

Внутрішнім венчурам, як правило, надається юридична і бюджетна самостійність а також право формувати персонал підприємства. Для більшої самостійності вони переважно розміщуються в окремому будинку, однак материнська компанія забезпечує їх науково-дослідним, обчислювальним та іншим обладнанням, надає необхідні послуги в сфері управління. Переважно при успішній діяльності внутрішній венчур перетворюється в одне з виробничих підрозділів материнської компанії, а його продукція реалізується по сформованих в компанії каналах збуту.

Інжинірингові фірми - це сполучна ланка між науковими дослідженнями і розробками, з однієї сторони, і між нововведеннями та виробництвом - з іншої. Інжинірингова діяльність пов'язана з створенням об'єктів промислової промисловості, діяльністю по проектуванню, виробництву і експлуатації машин, обладнання,, організації виробничих процесів з врахуванням їх функціонального призначення, безпеки і економічності.

Інжинірингові фірми здійснюють: технічне прогнозування інноваційної ідеї, нової технології, корисної моделі, винаходу; виконують доробку і доводять нововведення до промислової реалізації; надають послуги і консультації в процесі впровадження об'єкта розробки; проводять пусконалагоджувальні, випробувальні роботи за дорученням промислових підприємств.

Впроваджувальні фірми також сприяють розвитку інноваційного процесу і, як правило, спеціалізуються на впровадженні невикористаних патентовласниками технологій, на просування на ринок ліцензій перспективних винаходів, які розроблені окремими винахідниками, на доводці винаходів до промислової стадії на виробництві невеликих дослідних партій об'єктів промислової власності з наступною продажею ліцензії.

У США, Японії, країнах Західної Європи в малому інноваційному бізнесі використовуються такі організації, як венчурні - фірми "ризикованого" капіталу і спін-офф - дочірні фірми, різноманітні інвестиційні фонди. Спочатку діяльність таких фірм нерідко фінансується великими компаніями, що не бажають ризикувати, але контролюють цей ризик. У випадку успіху велика компанія одержує готове нововведення (це може відбуватися шляхом поглинання венчурної фірми). Помноживши інновацію на потужність свого виробничого і комерційного потенціалу, компанія забезпечує собі великі прибутки.

Фірми спін-офф організовуються при вузах, спеціальних лабораторіях і державних дослідницьких центрах із метою комерційного впровадження науково-технічних досягнень, одержаних у ході виконання великих нецивільних проектів: військових розробок, космічних програм, фундаментальних досліджень.

Венчурні фірми і фірми спін-офф працюють на етапах росту і насичення винахідницької активності з початком падіння активності наукових вишукувань.

Створення венчурних фірм передбачає наявність таких компонентів: інноваційної ідеї - нової технології, нового виробу; суспільної потреби і підприємця, готового на основі ідеї організувати фірму; ризикового капіталу для фінансування.

Венчурний капітал може бути вкладений не тільки великою компанією або банком, але і державою, страховим або пенсійним фондом. На відміну від інших дана форма інвестування має особливі умови: дольова участь інвестора в капіталі фірми в прямій або опосередкованій формі; надання засобів на тривалий термін; активна роль інвестора в управлінні фірмою, що фінансується.

У США на початкові етапи розвитку бізнесу в підготовчий і стартовий періоди припадає 39% венчурних інвестицій. Середній річний рівень прибутковості американських венчурних фірм складає біля 20 %, що в 3 рази вище, ніж в цілому по економіці США.

Малі інноваційні фірми засновують учені, інженери, винахідники. Часто початковим капіталом таких фірм служать особисті заощадження. Якщо цих коштів буває недостатньо, тоді доводиться шукати ризиковий капітал. У середині 80-х років XX ст. у США нараховувалося до 500 таких фірм. Специфіка ризикового капіталу полягає в тому, що він дається на безпроцентній, безповоротній основі і не підлягає вилученню протягом усього терміну дії договору.

Венчурні фірми, як правило, безприбуткові, тому що не займаються виробництвом. Вони передають свої результати фірмам-експлерентам, патієнтам, віолентам і комутантам.

Для зниження ризику розробляються типові схеми створення нових або радикальних перетворень старих сегментів (фірм) ринку. Ці фірми просувають нововведення на ринок і їх називають фірмами-експлерентами, фірмами-піонерами. Вони працюють на етапі максимального циклу винахідницької активності і з самого початку випуску продукції великою компанією. Наприклад, фінансування для такої фірми розраховується на 48 місяців. Капіталовкладення поділяють на п'ять тимчасових відрізків з врахуванням жорстких правил: кожне нове вкладення здійснюється тільки тоді, коли попереднє себе виправдало, тобто експеримент просунувся в створенні або комерціалізації продукту; кожне нове вкладення перевищує попереднє і здійснюється на більш вигідних для експлерента умовах.

Часто фірма-експлерент не в змозі тиражувати нововведення, що зарекомендувало себе. Зволікання погрожує появою копій або аналогів, тому експлерент йде на спілку з фірмою-виробником.

У випадку орієнтації на вузький сегмент ринку створюються фірми-патієнти, що задовольняють потреби, сформовані, наприклад, під дією моди, реклами або інших засобів підвищення попиту. Фірми-патієнти діють на етапах збільшення виробництва продукції при падінні винахідницької активності. Вимоги до якості й обсягів продукції в цих фірм пов'язані з проблемами завоювання ринків, коли виникає необхідність прийняття рішення про проведення або припинення розробок, про доцільність продажу або покупки ліцензій і т.п. Такі фірми вважаються прибутковими, і в них доцільно вводити посаду постійного інноваційного менеджера, що повинен забезпечити безпеку діяльності фірми.

У сфері великого традиційного (стандартного) бізнесу діють фірми-віоленти, що володіють великим капіталом і високим рівнем освоєння технології. Ці фірми розробляють "силову стратегію", займаючись масовим виробництвом продукції для широкого кола споживачів, яких задовольняє середній рівень цін і які пред'являють "середні" вимоги до якості продукції. Науково-технічна політика (стратегія) фірми-віолента вимагає прийняття ряду важливих рішень: про терміни постановки продукції на виробництво, про зняття продукції з виробництва, про інвестиції і розширення виробництва, про заміну парку машин і устаткування, про придбання ліцензій. Ці фірми прибуткові і діють при транснаціональних корпораціях.

У сфері середнього і дрібного бізнесу, орієнтованого на задоволення національних і місцевих потреб, на етапі падіння циклу випуску продукції діють фірми-комутанти. Їхня науково-технічна політика полягає в прийнятті рішень про своєчасну постановку продукції на виробництво, про ступінь технологічної особливості виробів, що випускаються фірмами-віолентами.

Фірми-експлеренти вступають у партнерські відносини з фірмами-патієнтами, віолентами і комутантами.

Функції інноваційних менеджерів у цих фірмах може виконувати або традиційний менеджер, або спеціаліст, запрошений із сторони, наприклад із консалтингової фірми. При цьому необхідно враховувати особливості і специфіку різноманітних фірм. Так, для венчурних фірм і фірм-патієнтів головною метою інноваційного менеджера є зниження ризику в життєдіяльності фірми і створення комфортних умов для її співробітників. А інноваційні менеджери фірм-експлерентів, віолентів і комутантів повинні добре розбиратися в ситуації, яка склалася на ринку, у специфіці купівельного попиту, точно, оперативно і вірогідно прогнозувати попит і можливі кризи.

Організаційно-економічні особливості венчурного інноваційного бізнесу. Венчурні фірми створюються з метою апробації, доробки і доведення до промислової реалізації "ризикових" інновацій. Вони характеризуються високою активністю, яка пояснюється прямою особистою зацікавленістю працівників фірми і партнерів по венчурному бізнесу в успішній комерційній реалізації розробленої ідеї, технології, винаходів. Найбільше поширення венчури одержали в наукоємних галузях економіки, де вони спеціалізуються на проведенні наукових досліджень та інженергих розробках.

Створюються венчурні фірми на довгостроковій основі на кошти, які одержані шляхом об”єднання, як правило декількох юридичних, або фізичних осіб, або на кредити, або на вкладення крупних компаній і банків. Для створення венчурної фірми необхідно наявність декількох умов: ідеї нововведення (нового виробництва, технології, послуги); суспільної потреби в організації цієї ідеї; підприємця, який здатний на основі такої ідеї організувати нову фірму; ризикового капіталу для фінансування цієї фірми.

На відміну від інших форм інвестування, інвестування у венчурний бізнес характеризується рядом відмінних особливостей:

фінансові кошти вкладаються у венчурний бізнес без матеріального забезпечення і без гарантій, відповідно інвестори йдуть на великий ризик. Таке ризикове вкладення коштів підприємцями пояснюється їх вірою в успіх венчурного бізнесу і відсутністю умов для власних досліджень і комерційної реалізації перспективної технології;

обов”язкова дольова участь інвестора в статутному капіталі фірми в прямій або непрямій формі (як правило частка не перевищує 50 %), тобто ризиковий капітал розміщується не як кредит, а у вигляді пайового внеску в
статутний капітал фірми в залежності від частки участі, яка обумовлюється при наданні фінансових коштів. Інвестори мають право на відповідний прибуток фінансової фірми;

кошти надаються на тривалий строк і на безповоротній основі, тому в деяких випадках інвесторам доводиться очікувати в середньому 3-5 років, щоб переконатися в перспективності вкладень;

активна участь інвестора в управлінні фінансовою фірмою, так як він особисто зацікавлений в успіху венчурного підприємства, тому ризикові інвестори часто не обмежуються наданням грошових коштів, а надають різні управлінські, консультаційні та інші ділові послуги венчурній фірмі, але при цьому не вмішуються в оперативне керівництво її діяльності.

Венчурні фірми створюються в двох організаційних формах: самостійні венчурні фірми; венчурні фірми, які знаходяться в середині крупних підприємств. Рішення про створення внутрішнього венчуру приймається керівником підприємства і його діяльність контролює безпосередньо один із керівників.

При виборі ідей, на базі яких може бути створений ризиковий наукоємний проект обов”язково враховуються два моменти: по-перше, завдання цього проекту не повинні співпадати з традиційною сферою інтересів материнської компанії, тобто метою внутрішнього венчуру є вишукування нових інновацій; по-друге, при відборі ідей, які будуть реалізуватися в рамках внутрішніх венчурів, експерти повинні переконатися, що комерційний потенціал нововведень, витрати на виробництво і збут можуть бути передбачені з точністю від 50 до 75 %.

Внутрішнім венчурам, як правило, надається юридична і бюджетна самостійність, а також право формувати персонал підприємства. Для більшої самостійності вони переважно розміщуються в окремому будинку, однак материнська компанія забезпечує їх науково-дослідним, обчислювальним та іншим обладнанням, надає необхідні послуги в сфері управління. Переважно при успішній діяльності внутрішній венчур перетворюється в одне з виробничих підрозділів материнської компанії, а його продукція реалізується по сформованих в компанії каналах збуту. Багато компаній організують одночасно декілька внутрішніх венчурів.

Сучасні венчурні підприємства представляють собою гнучкі і мобільні структури, які відрізняються дуже високою і ціленаправленою активністю, що пояснюється в першу чергу прямою особистою зацікавленістю робітників підприємства та інвесторів в якнайскорішій успішній комерційній реалізації розроблюваної ідеї, технології, об"єкта, винаходу, причому з мінімальними затратами.