10.4. Управління дебіторською заборгованістю

10.4. Управління дебіторською заборгованістю

Визначення кредитоспроможності корпорацій-покупців

Корпорація інвестує до 20 % своїх активів у дебіторську заборгованість. Переважна більшість фірм реалізують свої товари в кредит. В американській фінансовій літературі зазначається, що ця стаття за 1950—1980 рр. подвоїлася. Це відбило зростання продажу за інфляції, що посилилася.

Ефективне управління дебіторською заборгованістю сприяє підвищенню прибутку. Для вирішення цієї проблеми керівники корпорації розробляють кредитну політику. Її основні принципи полягають у визначенні: 1) стандартів кредитоспроможності покупця (credit standards); 2) умов торгівлі (terms of trade); 3) політики інкасації (collection policy).

Для визначення кредитоспроможності фірм-покупців корпорація користується інформацією спеціальних агентств. Так, наприклад, у США Дан енд Бредстрит (Dun & Bradstreet) видає довідник (Reference Book), у якому публікується інформація про 3 млн підприємницьких одиниць із зазначенням галузі підприємництва, фінансового стану, акціонерного капіталу, поточних боргових зобов’язань, кредитоспроможності, судових позовів та ін. Деякі галузі господарства мають свої власні агентства інформації. У літературі зазначається, що найбільш цікавими і важливими джерелами інформації є місцеві кредитні бюро, що інформують про щоденні угоди в даній місцевості (в окрузі, районі, місті).

Інформаційні агентства визначають клас ризику і коефіцієнт можливих утрат. Варто звернути увагу на те, що і сама корпорація як покупець із розстрочкою платежу піддається агентством такому ж аналізу, як її покупці.

Таблиця 10.3

МОЖЛИВІСТЬ УТРАТ У РАЗІ НАДАННЯ ВІДСТРОЧКИ ПЛАТЕЖУ [1]

Залежно від класу ризику, до якого належить покупець, формується кредитна політика (табл. 10.3). Терміни кредиту — голов­на умова торгівлі під час продажу в кредит. Вони, у свою чергу, впливають на обсяг реалізації товарів і послуг і час одержання виторгу. Корпорація може поставити собі за мету розширення ринків збуту за рахунок збільшення термінів кредиту (наприклад, із 30 днів до 60 днів). Але можуть виникнути і безнадійні, «погані» борги (bad debts), а покупці з невеликими обсягами угод можуть прострочити оплату рахунків. У випадку, якщо корпорація встановлює більш жорсткі терміни кредиту, вона може втратити своїх покупців, конкуренти можуть потіснити її на ринку.

Визначаючи свою кредитну політику, корпорація повинна оцінювати не тільки кредитоспроможність покупця, а й кон’юнк­туру ринку. За економічного спаду корпорація лібералізує умови кредиту, навіть у разі зростання питомої ваги передбачуваних безнадійних боргів. У роки піднесення за можливості розширення збуту корпорації роблять кредитні умови жорсткішими. Це стосується також умов ринку, коли товари корпорації є дефіцитними.

Корпорація може вдатися до страхування безнадійних боргів, при цьому враховується вартість страхування. Своєрідним видом страхування є факторинг — продаж прав на стягнення дебіторської заборгованості. У цьому випадку фінансовий менеджер повинен провести аналіз із погляду вигідності факторингу. Він повинен особливо врахувати ту важливу обставину, що в разі застосування факторингу можуть бути розкриті деякі комерційні таємниці (докладно про факторинг див. підрозд. 11.4).

Інкасація виторгу

Корпорація проводить певну політику щодо інкасації виторгу (collection policy). Корпорація при цьому вирішує кілька питань. По-перше, визначення середнього терміну інкасації виторгу. Цей показ­ник розраховується діленням суми дебіторської заборгованості на щоденну суму продажу в кредит. Зростання кількості днів інкасації може свідчити про неефективний фінансовий менеджмент. Але прийняття планів розширення продажу в кредит також збільшить цей показник. По-друге, визначення коефіцієнта «поганих» боргів. Цей коефіцієнт визначається діленням суми прострочених платежів на одноденну реалізацію в кредит. Збільшення цього показника може свідчити про агресивну торговельну політику на ринку. Проте частіше за все він показує, що зростає кількість неплатників. По-третє, визначення термінів дебіторської заборгованості [2].

Аналіз перших двох коефіцієнтів необхідний для прогнозування політики інкасації виторгу. На основі визначення термінів непогашених боргів розробляються проблеми управління поточними боргами клієнтів корпорації.

Звичайним засобом управління і контролю за станом дебіторської заборгованості є аналіз рахунків із простроченими термінами погашення. З цією метою відстежується інформація про прострочені рахунки (табл. 10.4).

Таблиця 10.4

Аналіз Термінів заборгованості [3]

Як показують дані таблиці, кількість дебіторів і непогашених рахунків кожен місяць скорочується.

Застосовується також другий прийом обліку непогашених боргів — визначення їх частки в продажу.

Таблиця 10.5

Ставка інкасації — непогашені рахунки
у ПРОЦЕНТАХ до обсягу продажу [4]

Дані таблиці показують, що покупці товарів і послуг мають прострочені борги. Заборгованість, що виникла три або більше місяців тому на суму 105 тис. ф. ст. і становить 14,5 % від загальної суми непогашених боргів, можна вважати сумнівною. Непогашені борги скорочували обсяг продажу, здійсненого корпорацією три і більше місяців тому, на 16,7—4,8 %. За даними таблиці мож­на зробити висновки і накреслити відповідні заходи. Якщо корпорація надає відстрочку на 60 днів, відділ з управління дебіторською заборгованістю повинен уживати заходів щодо можливої оплати рахунків терміном понад 60 днів. Перша дія відділу зводитиметься до відправлення покупцям листа (факсу), котрий нагадує про прострочення платежу. Після цього корпорація вживає суворіших заходів: погрожує звернутися з позовом до суду і, нарешті, надсилає позов у судові інстанції.

Корпорація може відмовитися від застосування засобів залякування, які можуть бути дійовими, але важко оцінити витрати, пов’язані з ними. Вона розробляє політику щодо повернення сум­нівних боргів. З цією метою стягується певний процент з кожного простроченого рахунка. Звичайно штрафні санкції передбачаються в договорі про продаж. Така практика широко застосовується в країнах ЄС і США.