Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

11. ПОЛІТИЧНІ БАТАЛІЇ ОСТАННІХ РОКІВ (Частина 1)

ПОЛІТИЧНІ БАТАЛІЇ ОСТАННІХ РОКІВ

Однією з найголовніших складових політичного життя в Україні є вибори, точніше технології виборчого процесу. Спосіб, яким фор­мується склад парламенту, для життя країни, що була тоталітарною ще вчора, має особливе значення. В такій країні демократія нерідко обмежується тільки виборами, які відбуваються раз на кілька років. У перервах між виборами громадяни майже не мають впливу на по­літичне життя.

Вибори 1994 р. проводилися в одномандатних округах. Сподіва­ючись на підтримку трудових колективів, ліві партії тоді провалили законопроект про змішану (мажоритарно-пропорційну) систему пар­ламентських виборів. Виявилося, однак, що вони зберегли свій вплив тільки серед електорату пенсійного віку. На підприємствах з'явилися політичні діячі нової хвилі, як правило, з-поміж директорського кор­пусу. Тому під час перегляду виборчого закону у 1997 р. ліві вже від­стоювали пропорційну модель виборів.

За цією моделлю вибори організовуються і проводяться таким чином, що кожна допущена до них партія одержує кількість мандатів, пропорційну поданим за неї голосам в єдиному багатомандатному окрузі. Щоб у парламенті могла скластися депутатська більшість, по­будована за належністю до однієї політичної партії або на засадах партійної коаліції, пропорційна модель виборів доповнюється про­хідним процентним бар'єром. Партії, які набирають меншу від перед­баченої виборчим законом кількість голосів, до парламенту не потра­пляють, а подані за них голоси пропорційно розподіляються між пе­реможцями.

Пропорційна система вигідна для партій, які мають розвинуту структуру і певний вплив у регіонах. Таких партій в Україні в 1994 р. налічувалося три: КПУ, блок соціалістів і СелПУ, Народний рух. Ко­муністи і соціалісти із селянами зберегли успадковані з часів КПРС структури, а Народний рух за кілька років встиг розбудувати числен­ні організації практично в кожній області. Всі інші партії, які претен­дували на вплив у громадсько-політичному житті, спиралися або на "адміністративний ресурс", або на регіональні фінансово-промислові групи. Втім останні теж виникли завдяки місцевому "адміністратив­ному ресурсу". Ще з кінця 1980-х pp. радянська номенклатура почала об'єднувати в своїх руках владу з власністю.

При обговоренні у Верховній Раді закону, на основі якого мали проводитися вибори 1998 p., фракції комуністів, соціалістів-селян і Руху відстоювали пропорційну систему виборів з якомога вищим прохідним бар'єром для партійних списків. Інші депутати не пого­джувалися із законопроектом, який лобіював в інтересах власної партії спікер парламенту О. Мороз. Обговорення надовго затяглося. Справу було вирішено завдяки компромісу: запроваджувалася змішана пропо­рційно-мажоритарна система виборів. Одна половина депутатських вакансій здобувалася в одномандатних виборчих округах шляхом ін­дивідуальної боротьби претендентів, а друга — у боротьбі партій або партійних блоків у багатомандатному загальнодержавному окрузі.

Закон України "Про вибори народних депутатів України" від 24 вересня 1997 р. встановлював для партій і партійних блоків 4-від-сотковий (а не 5-відсотковий, як у Росії) бар'єр. У мажоритарних округах перемогу здобував кандидат, який випереджав суперників за поданими голосами, навіть якщо більшість виборців висловлювалася за інших кандидатів. Ця норма не відповідала демократичним прин­ципам. Однак у конкретній політичній ситуації України без неї важко було обійтися — вона припиняла виснажливий марафон, характер­ний для виборчої кампанії 1994 р.

Перед виборчим циклом 1998—1999 pp. в Україні внаслідок зу­божіння основної маси населення нагромадився значний протестний потенціал, який, здавалося б, гарантував перемогу представникам лівих партій як на парламентських, так і на президентських виборах. Проте високий інтелектуальний рівень українського суспільства пе­решкоджав широкому розповсюдженню лівого популізму. Українські громадяни здебільшого реально оці- нювали демагогічні обіцянки лівих партій, що разом з роз'єднаністю лівого табору робило пробле­матичним болгарський сценарій розвитку подій в нашій державі.

На відміну від Росії та інших країн СНД, українська складова ко­лишньої КПРС поділилася на конкуруючі одна з одною партії, що іс­тотно послаблювало кожну з них. На додаток, більш організована і потужна КПУ мала цілком безбарвного вождя, а меншу за чисельніс­тю СПУ очолював лідер загальнонаціонального масштабу.

Послаблені внаслідок конкуренції з комуністами позиції О. Мороза виявилися ще більше підірваними з появою суперника в його власному оточенні. Таким опозиціонером ще у 1996 р. стала На­таля Вітренко — член президії політради СПУ і радник голови Вер­ховної Ради з соціально-економічних питань. Спроба О. Мороза по­кінчити з опозицією в СПУ шляхом виключення з партії Н. Вітренко та В.Марченко тільки погіршила його власне становище. Спираю­чись на негласну підтримку провладних сил, які були зацікавлені в ослабленні СПУ, Н. Вітренко за два місяці спромоглася створити в областях достатню кількість організацій (переважно з членів СПУ), щоб скликати в квітні 1996 р. установчий з'їзд Прогресивної соціаліс­тичної партії України (ПСПУ). Демагогія і популізм "Жириновського в спідниці", як охрестили Вітренко політологи, не знали меж. Постій­но з'являючись на загальнонаціональних каналах телебачення, вона за два роки зуміла перетворити свою партію на одну з найбільш попу­лярних серед виборців.

Оточення діючого Президента активно зайнялося й творенням власної партії. В лютому 1996 р. на основі Партії демократичного від­родження, Трудового конгресу й об'єднання "Нова Укра- їна" була ор­ганізована Народно-демократична партія (НДП). Головою партії став колишній перший секретар ЦК ЛКСМУ А. Ма- твієнко. Керівництво НДП складалося з представників "партії влади" — О. Дьоміна, О. Ємця, Є. Кушнарьова, І. Плюща, В. Пу- стовойтенка та ін. Попри відсутність великих первинних осередків ця партія завдяки "адміністративному ресурсу" мала впливові позиції в східних, південних і центральних об­ластях України.

З осені 1997 р. політичні партії почали оголошувати свої виборчі списки. Соціал-демократична партія України (об'єднана), яка утво­рилася в січні 1995 р. з трьох своїх соціал-демократичних попере­дниць, але налічувала навіть у сукупності лише кілька тисяч членів, оголосила список, на чолі якого стояли перший президент України Л. Кравчук і екс-прем'єр-міністр Є. Марчук. Цей крок став фаталь­ним для голови партії, колишнього міністра юстиції В. Онопенка, але дав їй добрі шанси на успіх у виборах як у західних, так і в східних об­ластях.

Перед виборами 1998 р. в Україні налічувалося понад півсотні політичних партій. Центральна виборча комісія допустила до участі у виборах 29 березня 1998 р. ЗО політичних партій і партійних блоків.

Наявність численних претендентів на депутатські вакансії у бага­томандатному загальнодержавному окрузі й потреба визначити свого обранця з-поміж багатьох прізвищ за списком в одномандатному ма­жоритарному окрузі створювали великі незручності. Тим більше, що одночасно проводилися вибори в органи місцевого самоврядування. Людям, особливо похилого віку, було важко зорієнтуватися в чоти­рьох бюлетенях, які містили надто велику кількість інформації. Тому ще під час передвиборчої кампанії партії та блоки всіляко пропагува­ли присвоєний їм за жеребом номер, домагаючись того, щоб їхні при­хильники запам'ятали його.

Як показує таблиця 1, за квотою багатомандатного загальнодер­жавного округу депутатські місця в парламенті розподілилися між вісьмома партіями та партійними блоками, які спромоглися подолати 4-відсотковий бар'єр. Компартія України завоювала 24,7 % голосів, тобто більше, ніж разом узяті три партії або блоки, які посіли місця від другого до четвертого.

Таблиця 1

Підсумки парламентських виборів 1998 р.

Партії і партійні блоки

Всього

По багатомандат-

По одномандат-

 

мандатів

ному округу

ному округу

Компартія України

123

84

39

Народний рух України

46

32

14

СПУ—СелПУ

35

29

6

Партія зелених України

19

19

НДП

31

17

14

"Громада"

24

16

8

ПСПУ

17

14

3

СДПУ(о)

17

14

3

Партії і блоки, які не подолали

 

 

4-відсотковий бар'єр

JJ

 

JJ

Позапартійні

101

101

Всього

448

225

223

* Парламент України: вибори — 98. —Ч. 2. —К., 1998. —С 628—629. Позапартійні депутати, включені в партійні списки по загальнодержавному багатомандатному округу, пораховані у складі відповідних партій і блоків. Позапартійні депутати, обрані в одномандатних округах за списками партій або партійних блоків, включені до скла­ду відповідних партій і блоків.

За списки кандидатів у депутати восьми партій і партійних блоків було подано 17 482 тис. голосів. За списки 22 партій і партійних бло­ків, які не подолали бар'єру, було подано 5 474 тис. голосів. Ці голоси стали своєрідним "призом" для переможців.

Бар'єр подолали п'ять центристських партій та блоків і лише три лівих. Голоси виборців, які висловилися на користь центристських і правих партій, що зазнали поразки, перейшли переважно до лівих партій — Комуністичної, Соціалістичної, Селянської, Прогресивної соціалістичної.

Ліві сили одержали 127 місць з 225 у багатомандатному загально­державному окрузі, а центристи — лише 98. Перемога лівих була прогнозованою й пояснювалася незадоволенням виборців діями вла­ди в економічній сфері. Список НДП, який очолював прем'єр-міністр В. Пустовойтенко, зібрав лише 4,99 % голосів виборців. Тобто проу-рядова партія опинилася позаду Партії зелених України (5,46 % голо­сів), лідерів якої майже ніхто не знав. Не набагато вона випередила й створений нашвидку регіональний блок "Громада" (4,68 % голосів), який очолював непримиренний противник діючого Президента України П. Назаренко. Проурядова Аграрна партія України набрала 3,67 % голосів і не пройшла в парламент за партійними списками.

Поразка пропрезидентських політичних партій у багатоман­датному загальнодержавному окрузі пом'якшувалася результа­тами виборів в одномандатних мажоритарних округах, де обиралася друга половина депутатського корпусу. Хоча кандидати в депу­тати майже в кожному окрузі представляли найвпливовіші партії, більшість виборців віддала перевагу безпартійним. Уже в парламенті безпартійні депутати оголошували, якщо цього бажали, свою прина­лежність до тієї або іншої фракції.

Вплив "адміністративного ресурсу" на результати виборів був безсумнівним. Втручання влади у виборчий процес спостерігалося здебільшого на місцевому рівні в кланових інтересах. Дві партії ледь проскочили 4-відсотковий бар'єр. Партія прогресивних соціалістів подолала його завдяки 20,9 % голосів, набраних у Сумській області, тобто на батьківщині Н. Вітренко. Партія об'єднаних соціал-демок­ратів опинилася серед переможців завдяки підтримці 31,2 % закар­патських виборців. Втручання президентських структур у хід голосу­вання не було зафіксовано ні вітчизняними, ні зарубіжними спосте­рігачами. Аграрній партії не вистачило лише 0,33 % голосів, щоб увійти в число переможців. Влада не зуміла перешкодити й П. Назаренкові. "Громада" здобула в Дніпропетровській області 37,4 % голосів \

Політичне структурування новообраної Верховної Ради відбулося швидко. Як показує таблиця 2, воно було досить відвертим. 101 позапар­тійний депутат і 35 представників партій, які залишилися за бар'єром, повинні були визначити свої стосунки з фракціями партій і партійних блоків, які перемогли на виборах. Визначилися 87 з 136 депутатів, а 49 обрали статус позафракційних. Величезна більшість тих, хто визначив­ся, надала перевагу президентській НДП. Дехто з народних обранців приєднався до кланових партій. До лівих не приєднався ніхто.

Із таблиці 2 можна бачити, що ліві фракції (КПУ, СПУ—СелПУ, ПСПУ) мали разом 175 мандатів, або 39 % від складу парламенту. Лояльні до Президента України фракції НРУ, НДП, ПЗУ і СДПУ(о) ма­ли 185 мандатів, або 41 % голосів. Фракція "Громада" і позафракційні депутати мали в сумі 88 голосів, або майже 20 %. Отже, при голосу­ванні були можливі різноманітні комбінації.

Розстановка політичних сил ускладнювалася й суто персональ­ними факторами. Прогресивні соціалісти були непримиренно ворожі до очолюваних О. Морозом соціалістів, від яких відкололися. Лазаре-нківська "Громада" не бажала співпрацювати з народними демокра­тами А. Матвієнка, за якими стояли В. Пустовойтенко і Л. Кучма.

Таким чином, у Верховній Раді не утворилося більшості, готової взяти на себе відповідальність за діяльність уряду. Не склалися й умо­ви, сприятливі для законотворчої роботи. Багато лідерів фракцій ма­ли намір висунути свою кандидатуру на посаду Президента України у виборчій кампанії 1999 р. Президентській кампанії вони підпоряд­ковували поточну діяльність парламенту, наскільки це залежало від кожного з них.

Напруження майбутньої кампанії відчулося вже під час виборів голови Верховної Ради. "Спікеріада" тривала майже два місяці, було проведено 18 голосувань. Лише 7 липня 1998 р. головою парламенту обрали О. Ткаченка.

Заміщення всіх інших ключових посад у парламенті здійснювало­ся під впливом нового спікера. Першим заступником голови Верхов­ної Ради було обрано колишнього другого секретаря ЦК КПУ А. Мартинюка, заступником — радника Президента України, бізнес­мена В. Медведчука. Комуністи очолили шість комітетів Верховної Ради, "Громада" — чотири, соціалісти — два.

Першим постраждав у політичній боротьбі в Україні напередодні президентських виборів Павло Лазаренко. Коли вийшли на поверхню численні факти привласнення ним державних коштів в особливо ве­ликих розмірах і відповідні матеріали були передані у розпоряджен­ня Верховної Ради України, П. Лазаренко втік за кордон. 17 лютого 1999 р. Верховна Рада прийняла постанову "Про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності та арешт народного депутата Лазаренка П. І." Після цього "Громада" втратила політич­ний вплив і розкололася. Ю. Тимошенко з частиною "громадівців" утворила нову фракцію "Батьківщина", перетворену восени 1999 р. на однойменну партію.

Розколовся й Народний рух України — партія, яка мала особливі заслуги у творенні незалежної України. Загибель в автокатастрофі лідера партії В'ячеслава Чорновола не припинила внутрішньопартій­ної боротьби. Рух поділився на дві партії, одну очолив Юрій Костен­ко, другу — Геннадій Удовенко.

У боротьбі за президентську посаду Євген Марчук зробив спробу використати апарат СДПУ(о). Однак партія, очолена з жовтня 1998 р.

В. Медведчуком, солідаризувалася з діючим Президентом України, який мав намір балотуватися на другий строк. Є. Марчук змушений був покинути об'єднаних соціал-демократів і шукати собі інших по­літичних союзників.

Перед президентськими виборами з парламентської фракції НДП вийшло багато депутатів, включно з партійним лідером Анатолієм Матвієнком. Частина народних демократів разом з деякими позафра-кційними депутатами утворила досить впливову фракцію "За відро­дження регіонів".

На старті президентської кампанії серед претендентів правого спрямування найбільшим впливом користувався Є. Марчук. Після за­гибелі В.Чорновола претендентами від правих партій могли стати Ю. Костенко і Г.Удовенко, але їхня популярність за межами власних нечисленних партій не була високою.

Серед претендентів лівого спрямування безсумнівним лідером був О. Мороз. Проте вже на старті кампанії йому завдав відчутного удару О. Ткаченко: за безпосередньою вказівкою останнього СелПУ вийшла з Лівого центру. О. Мороз намагався чинити опір, але 9 груд­ня 1998 р. Конституційний Суд визнав неконституційними зміни до регламенту, що забороняли утворення фракцій партіям, які не здола­ли 4-відсоткового бар'єру.

При розгляді питання про позбавлення П. Назаренка депутатсь­кої недоторканності О. Мороз не взяв участі в голосуванні. Діючи за його інструкціями, 21 член соціалістичної фракції з 24 не підтримав відповідну парламентську постанову. Пояснюючи свою позицію, Мороз висловив твердження, які були негативно сприйняті громадсь­кою думкою. Зокрема, він заявив: 1) звинувачення проти П. Назаренка є дріб'язковими порівняно з тими зловживаннями, що спостерігаються на енергоринку і в економіці України загалом; 2) ко­рупція в Україні не зникне з притягненням П. Назаренка до відповіда­льності; 3) звинувачення проти П. Назаренка висунуті лише тому, що він "перестав годити" чинному Президентові2.

Виборча кампанія характеризувалася надзвичайним напружен­ням і призвела до майже повного паралічу законотворчої діяльності парламенту. Однак самі вибори 31 жовтня 1999 р. пройшли спокійно. Міжнародні спостерігачі констатували, що порушення виборчого за­кону мали несуттєвий характер і не вплинули істотно на результат.

Як і очікувалося, перший тур не виявив переможця, який зміг би набрати понад половину голосів виборців. Виявилося, що два супер­ники далеко випередили всіх інших. Н. Кучма набрав 36,49 % голосів, а П. Симоненко — 22,24 %. Незважаючи на харизму Н. Вітренко, О. Мороз посів третє місце серед претендентів з 11,29 % голосів. Про­те він далеко відстав не тільки від діючого Президента, але й від осно­вного суперника по лівому табору.

Політик, якого найбільше боялося президентське оточення, про­грав свої останні, як він відчував, вибори. Тому, мабуть, він не зміг стримати емоцій і заявив, що ті, хто голосував за Кучму, "ще не до­зріли до народу, є просто людьми, населенням, не піднялися над со­бою" 3.

Н.Вітренко залишилася на четвертому місці (10,97 % голосів), Є. Марчук — на п'ятому (8,13 %), Ю. Костенко — на шостому (2,17 %), Г.Удовенко — на сьомому (1,22 %).

Незважаючи на відносний успіх Л. Кучми, перший тур виборів дав перевагу представникам лівих сил. Це різко загострило політичне становище напередодні другого туру. Виявилося, що країна стоїть перед вибором: або підтримати курс ринкових реформ, або зробити спробу повернутися в минуле. Ця дилема перетворила президентську кампанію зі змагання окремих політиків, яким вона була в першому турі, на референдум з найбільш доленосного питання: йти до ринку і демократії чи відтворювати тоталітарний лад?

Аналізуючи результат першого туру, політологи й журналісти висловлювали різні припущення відносно змісту і характеру дій ад­міністрації діючого Президента України, які вплинули на склад пре­тендентів та їх взаємовідносини між собою. Безсумнівно, що вибор­чий штаб Президента мав програму дій, підкріплену відповідним "ад­міністративним ресурсом". Можна здогадуватися, що така програма враховувала настрої виборців, відсутність тривких організаційно-по­літичних зв'язків між ними, наявність могутніх регіональних кланів, народження яких закономірно випереджало формування елементів громадянського суспільства. Не слід, однак, переоцінювати можли­вості маніпулювання результатами виборів з боку будь-якого задія-ного в них політичного діяча. Надто багато політичних сил вирувало в епіцентрі подій, і це стримувало свободу дій, спрямованих на ко­ристь одного з кандидатів.

Мабуть, президентський виборчий штаб мав на меті спрямувати хід подій за найбільш вигідним для нього російським сценарієм. Проте досягнутий результат виборів і в Росії, і в Україні пояснювався не все­могутністю "адміністративного ресурсу", а подібністю українського і російського суспільств. Фактор суперництва лівих сил, який був прак­тично відсутній в Росії, створював можливість появи в діючого Прези­дента України суперника з правого табору, але цього не сталося через тяжку й тривалу економічну кризу. Як показали результати першого туру голосування, претенденти з правого табору просто провалилися.

Вирішальна проба сил відбулася 14 листопада 1999 р. Якщо в першому турі взяли участь 70,2 % виборців, то в другому — 74,9 %, тобто на 2 млн осіб більше 4. На вибори прийшла й молодь. Актив­ність виборців виявилася більшою, ніж на президентських виборах 1994 р. або на парламентських виборах 1998 р.

Леонід Кучма переміг лідера Комуністичної партії з переконли­вим результатом. За нього проголосували 15,87 млн виборців, це 56,25 % з тих, хто брав участь у голосуванні. За Петра Симоненка проголосували 10,67 млн виборців з 28,2 млн, або 37,8 %.

Порівняно з першим туром, кількість поданих за П. Симоненка голосів збільшилась на 4,82 млн. За даними екзит-полу, проведеного фондом "Демократичні ініціативи" під час другого туру, до П. Симоненка відійшло 55 % голосів електорату Н.Вітренко, 59 % — О. Мороза, 25 % — Є. Марчука; до Л. Кучми ві- дійшло 63 % електо­рату Є. Марчука, 29 % — О. Мороза, 35 % — Г. Вітренко 5.

Діючий Президент переміг у 14 областях України. Найперекон­ливішою була перемога в західних областях: Івано-Франківській (92 %), Тернопільській (92 %) Львівській (91 %), Закарпатській (84 %), Рівненській (77 %), Чернівецькій (73 %). Цей регіон завжди відзначався негативним ставленням до комуністичної ідеології й практики: у 1991 р. він підтримав В.Чорновола проти Л. Кравчука, в 1994 р. — Л. Кравчука проти Л. Кучми, в 1999 р. — Л. Кучму проти П. Симоненка.

У Волинській області Л. Кучму підтримало 76 %, а у Києві — 65 % виборців. Символічною була перемога Л. Кучми в Севастопо­лі — місті військових пенсіонерів, а також у Донецькій області, де іс­тотна частка електорату складалася з шахтарів. Не менш показовою була перемога в Сумській області, де більшість виборців у першому турі віддали свої голоси Н.Вітренко.

Перемога П. Симоненка в дев'яти областях і в Автономній Респу­бліці Крим не була переконливою. Л. Кучма також набрав там достат­ню кількість голосів, щоб зміцнити свою загальну перемогу. За ліде­ра комуністів висловилася більшість виборців восьми областей — Вінницької (59 %), Полтавської (58 %), Чернігівської (56 %), Луган­ської (54 %), Херсонської (53 %), Кіровоградської (53 %), Черкаської (52 %), Запорізької (50 %). У Миколаївській області він теж переміг з 49 % голосів. Усе це свідчило про серйозний розкол в українському суспільстві, викликаний прорахунками в реформаторській діяльності Л. Кучми і підтримуваних ним політичних сил. Мандат на другий те­рмін зобов'язав Президента, як це він сам визнав, більш рішуче по­ставитися до вирішення існуючих проблем.

У ході передвиборчої кампанії Л. Кучма заявляв, що звернеться до народу з питанням про довіру Верховній Раді й з пропозиціями внести до чинної конституції ряд поправок, які сприяли б утворенню парламе­нтської більшості та конструктивному співробітництву Президента і прем'єр-міністра з Верховною Радою. Після переобрання Л. Кучма ви­дав указ про проведення 16 квітня 2000 р. референдуму. На референ­дум глава держави виніс шість питань, на які треба було відповісти "так" або "ні":

про недовіру Верховній Раді 14-го скликання і внесення відпо­відних змін до Конституції (можливості розпуску парламенту шля­хом проведення відповідного референдуму Конституція не передба­
чала);

право розпуску Верховної Ради Президентом, якщо вона про­ тягом місяця не зможе утворити парламентську більшість або протя­гом трьох місяців не зможе затвердити бюджет, поданий урядом;

скасування депутатської недоторканності;

зменшення кількості депутатів з 450 до 300;

заснування верхньої палати парламенту як представника інте­ресів регіонів;

прийняття нової Конституції на референдумі.

Паралельно з опрацюванням указу про референдум глава держа­ви розпочав наступ на парламент. Депутати від лівих партій разом з частиною депутатів від правих партій не погодилися на те, щоб фор­мування нового уряду знову було доручене давньому соратникові Президента В. Пустовойтенку. 23 грудня Верховна Рада 296-ма голо­сами дала згоду на призначення іншої кандидатури, яку вніс Л. Кучма, — голови Національного банку України Віктора Ющенка. За нього висловилася навіть частина депутатів від СелПУ і "Лівого центру". О. Мороз при голосуванні утримався, однак зазначив, що В. Ющенко уособлює не клановий, а ліберальний напрямок розвитку країни б.

24 грудня Верховна Рада продовжила лінію на співробітництво з виконавчою владою: керівники 11 фракцій парафували сенсаційну угоду про утворення більшості й відставку спікера О. Ткаченка та йо­го першого заступника А. Мартинюка. Депутати більшості зобов'яза­лися підтримати курс реформ і взаємодіяти з урядом В. Ющенка.

Тим часом на українській політичній сцені тривала гра без пра­вил. У ситуації, що склалася, О. Ткаченко почав діяти зовсім не так, як це личить політикові. Невідомо й досі, на що він розраховував, по­збувшись підтримки більшості депутатів.

Усі пам'ятали виснажливу "спікеріаду", в ході якої О. Ткаченко став на чолі керівництва Верховною Радою. Тепер він влаштував не менш ви­снажливий спектакль, аби не допустити голосування за довіру голові парламенту. Згідно з регламентом для зміни керівництва парламенту необхідно було зафіксувати кворум — дві третини депутатів, присут­ніх в залі засідань. Кожного разу, коли поставало питання про голову, ліві партії не реєструвалися, створюючи ситуацію, яка в футболі нази­вається "поза грою". Одночасно спікер безпардонно порушував регла­мент: або відмовлявся надавати слово депутатам, які могли, коли був наявним зареєстрований кворум, запропонувати зміну керівництва пар­ламенту, або не ставив вже внесену таку пропозицію на голосування. Дні йшли за днями, але сформована більшість не могла проявити себе.

"Більшовики", як негайно охрестили створену більшість журна­лісти, змушені були покинути приміщення Верховної Ради по вул. М. Грушевського і перебазуватися в Український дім на Євро­пейській площі. "Меншовики" продовжували перебувати в при­міщенні Верховної Ради, але не могли працювати через відсутність кворуму.

21 січня 2000 р. 239 депутатів, що зібралися в Українському домі, проголосували за зміну регламенту та відставку спікера і його першо­го заступника. Після цього заступник голови Верховної Ради В. Медведчук разом із координатором більшості Л. Кравчуком почав переговори з фракціями про переобрання всіх керівних осіб: спікера, його заступників і голів комітетів. Мова йшла про те, щоб меншість, яка саботувала роботу парламенту, була позбавлена всіх посад у його керівництві.

1 лютого більшість, яка зросла до 255 депутатів, зібралася на пле­нарне засідання в Українському домі й офіційно затвердила досягну­ті "в пакеті" домовленості про всі нові призначення: головою Верхов­ної Ради було обрано Івана Плюща (НДП), першим віце-спікером — Віктора Медведчука (СДПУ(о)), віце-спі- кером — Степана Гавриша ("Відродження регіонів"). Було переобрано керівництво восьми ко­мітетів, які раніше очолювали представники лівих партій.

Одночасно Верховна Рада ухвалила новий порядок обчислення скликань — тепер воно починалося зі складу Верховної Ради, сфор­мованого на перших вільних виборах 1990 р. Цей склад депутатів приймав Декларацію про державний суверенітет і Акт проголошення незалежності України. Отже, на дев'ятому році існування незалежної держави Верховна Рада відмовлялася від існуючої з 1937 р. лічби сво­їх скликань.

До Кодексу законів про працю були внесені зміни: скасовувалися неробочі дні 7 і 8 листопада "на честь свята Великої Жовтневої соціа­лістичної революції". Депутати ухвалили також постанову про за­міну радянської символіки на фасаді будинку Верховної Ради держа­вною символікою незалежної України. Під час ремонту фасаду влітку 1999 р. деякі депутати пропонували збити з фасаду рельєф державно­го герба УРСР. Однак О. Тка- ченко і не подумав поставити тоді це пи­тання на голосування, що означало свідоме примирення парламенту з радянською символікою.

Ліва меншість парламенту не визнала рішень, які журналісти на­звали "оксамитовою революцією". Неприйняття нового керівництва Верховної Ради ліві аргументували порушенням регламенту: рішен­ня про його обрання приймалися за відсутності потрібного кворуму. Те, що регламенту не дотримувався сам О. Ткаченко, вони до уваги не брали. Однак Міністерство юстиції визнало дії більшості в ситуа­ції, що склалася, легітимними. Цим правова колізія була вичерпана.

29 лютого 2000 р. повинна була розпочатися п'ята сесія Верхов­ної Ради 3-го скликання. У відновленні роботи парламенту були од­наково зацікавлені всі депутати. Якби протягом місяця Верховна Ра­да не змогла розпочати спільні засідання, Президент, згідно з Консти­туцією, міг би розпустити її. Тому ліві фракції змушені були погоди­тись з переобранням керівництва парламенту і зареєструвати свою присутність в залі засідань.

Початок п'ятої сесії ознаменувався зникненням трьох парламе­нтських фракцій, чисельність яких скоротилася нижче критичного рівня (14 депутатів): прогресивних соціалістів, "Громади" і СелПУ. Щоб врятувати фракцію О. Ткаченка, комуністи відрядили до неї сімох депутатів. Але п'ятеро "селян" незабаром об'єдналися з депу­татами від мажоритарних округів (які визнали вигідним для себе по­кинути об'єднаних соціал-демократів) і утворили нову фракцію "Со­лідарність" на чолі з бізнесменом П. Порошенком.

Внаслідок майже безперервних переходів депутатів з фракції у фракцію Верховна Рада 3-го скликання стрімко змінювала своє об­личчя. Чітко визначилась основна закономірність: істотно зменши­лась кількість депутатів, які представляли лівий фланг — з 175 у трав­ні 1998 р. до 132 у вересні 2000 р. Натомість зміцнювалися фракції, побудовані за клановими інтересами. Комуністи залишилися най­більшою фракцією (115 депутатів), а далі фракції розташувалися в та­кому порядку: "Трудова Україна" (46), "Відродження регіонів"(38), об'єднані соціал-демократи (33), "Батьківщина"(30), "Солідарність" (27), народні демократи (21), Український народний рух (21), Народ­ний рух України (20), зелені (17), соціалісти (17), "Реформи-Конгрес" (15), "Яблуко"(14)7.

Боротьба навколо призначеного на 16 квітня 2000 р. референду­му показала, що палітра політичного життя після президентських ви­борів стала різноманітнішою. Раніше наперший план виступало про­тистояння між лівими та правими політичними силами, в якому праві виступали більш-менш консолідовано. Тепер же всередині правого табору відбулося розмежування. Намір Президента України шляхом референдуму зміцнити свої позиції за рахунок Верховної Ради не сподобався тим фінансово-промисловим групам, які були "на відста­ні" від виконавчої влади. Повторилася у дзеркальному відображенні (щодо Л. Кучми) ситуація 1993 p.: тоді Л. Кучма на посаді голови уря­ду протистояв Президентові, тепер же він, як Президент, сам став від­чувати опозицію з боку прем'єр-міністра.