Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

11. ПОЛІТИЧНІ БАТАЛІЇ ОСТАННІХ РОКІВ (Частина 2)

Однак це протистояння мало інші підстави. В часи президентства Л. Кравчука воно спричинювалося відсутністю розмежування функ­цій між Кабінетом міністрів і Адміністрацією Президента, тепер же — розбіжністю пропрезидентських і проурядових фракцій у Вер­ховній Раді. Яскравим проявом цього стало призначення голови фра­кції "Батьківщина" Ю. Тимошенко на ключову посаду в уряді проти волі Президента. Та розбіжності між Л. Кучмою і В. Ющенком не ма­ли особистісного характеру.

Намітилося також розмежування правих фракцій парламенту на пропрезидентські й проурядові, що було пов'язано з ініційованим Президентом референдумом. Фракції, які боялися надмірного поси­лення президентської влади після впровадження результатів рефере­ндуму в політичне життя, шукали собі союзника в особі прем'єр-міністра.

Справді, позитивна відповідь на всі питання референдуму давала можливість Президентові сконцентрувати в своїх руках владу, порів­нянну з тією, яку мав глава держави в Росії. При цьому порушувалася ретельно виписана в Конституції система противаг і стримувань. На­скільки це було доцільно з точки зору історичного прогресу?

Менталітет і соціальна структура українського суспільства змінювалися надто повільно. Будучи віддзеркаленням суспільства, Верховна Рада спочатку була опанована лівими фракціями, які закли­кали повернутися в минуле, потім (практично без переходу і навіть з тим же складом депутатів) у ній почали зміцнюватися олігархічні фракції.

Для олігархів ринкові реформи були потрібні лише в обмежено­му вигляді. їх влаштовували номенклатурний капіталізм і монополіс­тичне, без усякої конкуренції з боку вітчизняних або зарубіжних під­приємців, розпорядження економічними ресурсами країни. Вони теж, як і ліві, прагнули до минулого, але не радянського, а ще дора-дянського (ідея постіндустріального, соціально орієнтованого сус­пільства була для них чужою).

Отже, з точки зору історичного прогресу, теоретично доцільно було б, аби парламент, опанований політичними силами, що предста­вляли інтереси фінансово-промислових груп, які не контролювалися законодавством, мав істотну противагу у вигляді сильної президент­ської влади.

Не переймаючись не зовсім зрозумілими для західних спостеріга­чів реаліями українського життя, Рада Європи офіційно висловила за­непокоєння з приводу того, що референдум порушує баланс влади. Найбільшу тривогу міжнародних організацій викликало питання про недовіру Верховній Раді й надання Президентові права на її розпуск. Незрозумілим залишалося й останнє питання — про прийняття нової Конституції на референдумі.

Непростою справою здавалася й реалізація рішень референдуму на випадок позитивної відповіді на поставлені питання. Імплемента­цію наслідків референдуму Конституційний Суд поклав на парла­мент. Втручання Конституційного Суду виявилося необхідним, тому що закон про референдум був прийнятий у липні 1991 р. (тобто ще за часів існування Радянського Союзу) і тому мав багато розбіжностей з чинною Конституцією України.

Опозиція звернулася до Конституційного Суду з проханням ви­значити відповідність формулювання поставлених питань нормам Основного закону. Суд зняв перше і шосте питання, які викликали особливо багато критичних зауважень всередині країни й за рубежем. Напруження в суспільстві після цього істотно послабилося.

У тих областях, де переміг на президентських виборах П. Симоненко, Л. Кучма познімав з посад голів адміністрацій. Місце­ва влада сприйняла це як вказівку на максимальне використання "ад­міністративного ресурсу" в ході референдуму. Було допущено дост­рокове голосування, при якому технічно неможливо проконтролюва­ти фальсифікацію результатів. Такою можливістю в областях скорис­талися максимально — в цілому по Україні достроково проголосува­ли 54 % громадян 8.

16 квітня 2000 р. Всеукраїнський референдум дав позитивні від­повіді на всі чотири запитання. Однак наслідки голосування не пере­конали тих політиків, які протестували проти розширення повнова­жень Президента України.

Для імплементації результатів референдуму вимагалася консти­туційна більшість голосів. За звичайних умов президентська команда в парламенті не змогла б зібрати такої більшості, проте в даному ви­падку йшлося про реалізацію народної волі, хай навіть фальсифікова­ної, як це вважало багато депутатів. Через це, щоб демонстративно не йти проти волі народу, противники розширення повноважень Прези­дента зволікали.

Імплементація результатів референдуму могла стати неактуаль­ною тільки в умовах гострої політичної кризи. Хоч об'єктивних під­став для такої кризи не існувало, вона все-таки спалахнула.

Офіцер президентської охорони, який (за легендою) крадькома записував на магнітофон у службовому кабінеті Л. Кучми його роз­мови з вітчизняними та зарубіжними політичними діячами, втік за ко­рдон, узявши із собою касетні записи. На одній із касет була начебто записана розмова, в якій президент, супроводжуючи свої слова по­грозами, вимагав від своїх підлеглих покласти край журналістській діяльності Георгія Ґонґадзе —співробітника опозиційного йому ін-тернет-видання. Ця плівка потрапила до рук О. Мороза. Режисери справи, що стала відома в усьому світі як "касетний скандал", подбали про те, щоб лідер соціалістів виступив у парламенті і, посилаючись на зміст записаної розмови, прямо звинуватив Президента України у при­четності до зникнення журналіста, Варіанту, за яким скоєння злочину могли організувати власники плівки, О. Мороз не розглядав.

За дивних обставин знайшовся труп (так зване таращанське тіло). Ідентифікація підтвердила, що це — Г. Ґонґадзе. Слідство не встано­вило ані обставин смерті журналіста, ані людей, причетних до його вбивства. Однак упродовж кількох місяців вітчизняна та зарубіжна преса щоденно інформувала своїх читачів про всі перипетії справи.

Цей скандал підірвав авторитет молодої держави більшою мірою, ніж корупційна справа екс-прем'єр-міністра П. Назаренка.

Опозиція, яку можна назвати "право-лівою", оскільки в спро- бах повалити діючого Президента України об'єдналися партії Ю. Тимошенко, О. Мороза, Ю. Костенка і Г. Удовенка, зробила спро­бу "підняти маси". Проте їй не допомогли ні вуличні демонстрації, ні намети на Майдані Незалежності в Києві, ні заклики до боротьби, що лунали з контрольованих нею газет. Безрезультатними виявилися спроби загострити ситуацію шляхом кривавих конфліктів, які вчини­ли праві бойовики. Народні маси не піднялися і в черговий раз не да­ли втягнути себе в боротьбу за чужі їм політичні інтереси.

Кілька місяців протистояння призвели лише до одного — виму­шеної відставки прем'єр-міністра В. Ющенка, якого права опозиція бажала зробити своїм вождем. Розглядаючи у квітні 2001 р. звіт уря­ду, Верховна Рада голосами 283 депутатів висловила В. Ющенкові недовіру. Президент України, згідно з Конституцією, прийняв відста­вку прем'єр-міністра і після тривалих консультацій з різними по­літичними силами в парламенті запропонував кандидатуру А. Кінаха.

А. Кінах народився в Молдавії у 1954 p., здобув спеціальність ін-женера-суднобудівника і багато років пропрацював на Миколаївсь­кому суднобудівному заводі "Океан". У 1990 р. від миколаївських ко­рабелів пройшов в депутати Верховної Ради, а через два роки його було призначено представником Президента України в Миколаївсь­кій області. На виборах 1994 р. його обрали головою обласної ради народних депутатів, а в липні 1995 р. він був призначений віце-пре-м'єр-міністром з питань промислової політики. Після скорочення цієї посади в ході реорганізації уряду А. Кінах став президентом Україн­ського союзу промисловців і підприємців. Від березня 1998 р. він — депутат Верховної Ради України, голова координаційної ради Конфе­ренції роботодавців України. Працював у парламенті головою ко­мітету з питань промислової політики. Із серпня 1999 р. по січень 2000 р. був першим віце-прем'єром України.

Виступаючи 29 травня 2001 р. в українському парламенті, А. Кінах виклав основні принципи, якими мав керуватися в разі за­твердження його на посаді, а також основні напрями діяльності май­бутнього складу Кабінету міністрів:

посилення соціальної спрямованості реформ;

реформування податкової системи;

           економічно обгрунтований протекціонізм, підтримка та за­хист вітчизняних товаровиробників на внутрішньому і зовнішньому ринках;

           активне структурування промислової та аграрної політики, ба­зоване на інноваційній моделі розвитку;

забезпечення рівних умов для всіх суб'єктів господарювання;

розробка й реалізація стратегії розвитку паливно-енергетич­ного комплексу;

адміністративне реформування як складова завдання підви­щення ефективності системи державної влади та формування грома­дянського суспільства9.

Після відставки В. Ющенка політологи прогнозували тривалу "прем'єріаду" за зразком "спікеріади", яка відбувалася в парламенті в травні—липні 1998 р. Однак між висуненням кандидатури А. Кінаха та його затвердженням пройшло лише шість днів. Після доповіді від­булося голосування, і кандидатура нового прем'єра була схвалена 239 голосами (при необхідних 226).

Результати голосування були несподівані. Парламентська біль­шість зразка 2000 р. розпалася. Фракція комуністів заявила напередо­дні, що не братиме участі в голосуванні. Таку саму позицію обрала фракція "Батьківщина" Ю. Тимошенко.

Справу вирішив "Лівий центр", який віддав А. Кінаху всі свої го­лоси. Пояснення лідера соціалістів щодо мотивів голосування були плутані й непереконливі, але О. Мороз в кінцевому підсумку остаточ­но розвалив "право-ліву" антипрезидентську коаліцію.

Без голосів соціалістів "прем'єріада" таки стала б реальністю. Хоч на засіданні були присутні 400 депутатів, в момент голосування зареєструвалося лише 276. Цілковиту одностайність у голосуванні виявили: депутатська група "Солідарність" (21 депутат) і фракції НЗУ (17), "Лівий центр" (16), НДП (16), "Яблуко" (16). Майже одно­стайно підтримали А. Кінаха фракції СДПУ(о) — 34 з 35 депутатів, "Демократичний союз" — 25 з 27, депутатські групи "Регіони Украї­ни" — 17 з 20, "Трудова Україна" — 45 з 46. Позитивно проголосува­ли по два депутати правих фракцій "Реформи-Конгрес" і НРУ, один депутат з Українського народного руху, 27 позафракційних депута­тів, а також голова Верховної Ради і обидва його заступники 10.

"Независимая газета" так коментувала це затвердження: "Анато­лій Кінах — абсолютно нейтральна кандидатура, яка більш-менш вла­штовує всіх представників ситуативної парламентської більшості. Депутати Верховної Ради розглядають насамперед політичний, а не економічний аспект рішення про призначення Анатолія Кінаха пре­м'єр-міністром. В економіці, цілком можливо, стануться зміни в бік певної лібералізації — хоча б тому, що цього вимагають близькі до Кінаха промисловці та підприємці. Що ж стосується політики, то, бу­дучи "людиною Президента", Кінах не стане самостійно розпоряджа­тися адміністративним ресурсом уряду в період передвиборної кам­панії п.

У виборчих перегонах 2002 р. взяли участь 63 із 130 офіційно за­реєстрованих політичних партій. 21 з них виступала самостійно, а 42 — у складі блоків. Як і попередні, ці вибори відбувалися за зміша­ною, тобто пропорційно-мажоритарною системою. Партії та блоки боролися за половину місць у парламенті (225). На другу половину місць претендували представники партій і блоків, а також самовису-ванці в одномандатних округах.

31 березня народ сказав своє слово. 4-відсотковий бар'єр подола­ли лише три партійні блоки й три політичні партії. Блок "Наша Украї­на", очолюваний екс-прем'єр-міністром В. Ющенком, набрав 23,8 % голосів і завоював 70 мандатів у парламенті. На другому місці з 20 % голосів і 59 мандатами залишилися комуністи. Блок "За єдину Украї­ну!", що його очолював глава Адміністрації Президента В.Литвин, опинився на третьому місці. Він здобув 11,8 % голосів і 35 мандатів. Серед переможців виявилися також блок Ю. Тимошенко (7,3 % голо­сів, 22 мандати), соціалісти (6,9 % голосів, 20 мандатів), об'єднані со­ціал-демократи (6,3 % голосів, 19 мандатів).

Особливістю цих виборів було те, що КПУ вперше поступилася за чисельністю завойованих мандатів іншій політичній силі. Основна лінія суперництва пролягла між блоками — "Наша Україна" та "За єдину Україну!" Перший із них лише умовно можна назвати опози­ційним, а другий не приховував, що репрезентує партію влади.

Партії та блоки, які виграли вибори в єдиному багатомандатному окрузі, висунули своїх кандидатів і в одномандатних мажоритарних округах. Тут уже першість належала блоку В.Литвина, який завоював 66 мандатів. Блок В. Ющенка здобув 42 мандати, КПУ — 7, СДПУ-(о) — 5, СПУ — 3. Отже, в сумі В. Ющенко в парламенті дістав 112 депутатських мандатів, В. Литвин — 102, КПУ — 66, СДПУ(о) — 24, СПУ — 23, Ю. Тимошенко — 22. Четверо депутатів-мажоритарників пройшли до парламенту від блоку "ДемПУ — Демсоюз", який про­грав вибори, ще троє — від організованого мером Києва О.Омельчен-ком блоку "Єдність". Резервом для всіх партій стали близько сотні депутатів-самовисуванців. За них між блоками й партіями розгорну­лася напружена боротьба.

Як показують результати соціологічних опитувань, українське суспільство залишається лівоконсервативним. Надто багато людей покладаються за звичкою на допомогу держави у розв'язанні власних проблем. Число тих, хто "вписався" в ринок, ще недостатнє. Це мож­на пояснити тільки одним: неспроможністю політичної еліти здійс­нювати трансформацію суспільства з якомога меншими втратами для населення. За даними опитування, проведеного після парламентсь­ких виборів фондом "Демократичні ініціативи" та фірмою СОЦИС, відповіді на питання "Якою має бути політика партії чи блоку, за який ви проголосували, щодо ринкових перетворень?" розподілилися та­ким чином:

обстоювати більш швидкий рух до ринкових перетворень — 21 %;

потрібне обережне, поступове просування до ринкової еконо­міки — 27 %;

потрібні не ринкові перетворення, а повернення до центра­лізованої державної економіки — 25 %;

вагалися з відповіддю — 27 %.

Отже, на одинадцятому році незалежності за ринкову економіку все ще висловлювалося менше половини громадян України. Навпаки, переважна більшість депутатів Верховної Ради безвідносно до пар­тійно-блокової приналежності висловлювалася за ринок.

Верховна Рада 4-го скликання почала працювати з 14 травня 2002 р. Голова попереднього складу парламенту І. Плющ відкрив перше засідання і запросив на трибуну найстарішого за віком депутата. Піс­ля того, як 82-річна Ярослава Стецько зачитала текст присяги, депу­тати скріпили його своїми підписами і одержали персональні картки для голосування. Розпочалися вибори керівництва парламенту.

Співвідношення сил у Верховній Раді не давало змоги сподівати­ся на виникнення стабільної більшості. Однак керівники блоку "За єдину Україну!" максимально ефективно використали півтора місяці між виборами і відкриттям першої сесії парламенту — основна части­на депутатів-самовисуванців приєдналася до фракції "Єдина Украї­на".

В ході перших голосувань парламент поділився на дві частини. Після об'єднання з фракцією об'єднаних соціал-демократів у "Єди­ної України" не вистачило для завоювання більшості близько двох десятків голосів. Об'єднання інших чотирьох блоків і партійних фра­кцій дало достатню кількість голосів, щоб нав'язувати свою волю па­рламенту. Однак протилежні інтереси партій, які увійшли в опозицій­ний блок, паралізували колективні зусилля. Проте лідери "Нашої України" не йшли на результативні переговори з блоком В. Литвина, щоб створити в парламенті ефективно працюючу більшість.

Після двох тижнів "спікеріади" лідери урядового блоку постави­ли на голосування власний "пакет" і домоглися його прийняття 226 голосами. За цей "пакет", крім депутатів двох фракцій, проголосува­ло близько двадцяти опозиціонерів — позафракційні, представники "Нашої України", а також безпартійний (який пройшов в парламент за списком КПУ) колишній генеральний прокурор України М. Потебенько.

Головою Верховної Ради став колишній керівник Адміністрації Президента України, голова виборчого блоку "За єдину Україну!", іс­торик за фахом Володимир Литвин. Першим заступником голови бу­ло обрано члена фракції "Єдина Україна", депутата парламенту 3-го скликання, а до обрання депутатом — прокурора Донецької області Геннадія Васильєва. Заступником голови Верховної Ради став глава фракції об'єднаних соціалістів-демократів в парламентах 3-го і 4-го скликань, почесний президент телеканалу "Інтер" Олександр Зінчен-ко.

Одразу після "спікеріади" почалися вибори голів і перших засту­пників голів парламентських комітетів. Керівництво Верховної Ради могло б обрати уторований шлях — зосередити керівні посади в ру­ках двох фракцій. Однак це означало б заблокування законотворчої діяльності парламенту, в якому урядово-президентські фракції не дістали кількісної переваги. Виснажливі переговори з усіма фракція­ми тривали десять днів підряд. Нарешті, 7 червня 2002 р. угода про розподіл комітетів була досягнута і закріплена результативним голо­суванням. 235 депутатів проголосували за досягнутий міжфракцій-ний консенсус, серед яких лише 89 були з фракції "Єдина Україна". 10 із 25 комітетів, у тому числі й бюджетний, відійшли до фракції "Наша Україна", сім дісталися комуністам, по два — фракції О. Мороза і Ю. Тимошенко, один — об'єднаним соціал-демократам.

В ході розподілу комітетів між політичними силами опозиційної "четвірки" відбулася не менш гостра боротьба, ніж та, яка раніше то­чилася між "четвіркою" й "двійкою". По суті, перед початком законо­творчої роботи "четвірка" остаточно розпалася, а між "Нашою Украї­ною" і "Єдиною Україною" намітився курс на співробітництво, який, однак, не набув розвитку.

Загострення політичної ситуації в Україні відбувалося на тлі якісних змін в українсько-російських відносинах, що сталися з при­ходом до влади нового президента РФ В. Путіна. Росія почала стави­тися до українських проблем більш прагматично.