11.2. Класифікація витрат та групування витрат за економічними елементами
11.2. Класифікація витрат та групування витрат за економічними елементами
Витрати підприємства є комплексним показником, в якому при плануванні повинна бути відображена велика кількість факторів, що впливають на його рівень. Усі фактори діляться на зовнішні та внутрішні. До основних зовнішніх факторів відноситься зміна:
цін на ресурси, які підприємство одержує від постачальників;
розмірів мінімальної заробітної плати та обов’язкових платежів.
Основними внутрішніми факторами є зміна:
продуктивності праці;
трудомісткості та матеріаломісткості продукції.
Планові витрати підприємства визначаються, виходячи з планових обсягів господарської діяльності та нормативної потреби у виробничих запасах, трудових ресурсах і необоротних матеріальних та нематеріальних активах.
Під час складання проектів річних планів планові витрати визначаються шляхом розрахунків зміни базового рівня витрат за основними техніко-економічними факторами, вплив яких на рівень витрат спричинений розвитком виробництва, зміною структури продукції, інвестиціями в оновлення основних фондів, впровадженням нових технологій, змінами в організації виробництва тощо.
Результати розрахунків економії витрат, пов’язаних із впливом окремих факторів, узагальнюються в зведеному розрахунку зниження собівартості продукції за техніко-економічним факторами.
Конкретизуємо класифікацію витрат за основними ознаками.
За місцем виникнення витрати на виробництво групуються за виробництвами, цехами, дільницями, технологічними переділами, службами та іншими адміністративно відокремленими структурними підрозділами виробництв.
Залежно від характеру та призначення виконуваних процесів виробництво поділяється на основне та допоміжне (підсобне).
До основного виробництва належать цехи, дільниці, що беруть безпосередню участь у виготовленні продукції.
Допоміжне (підсобне) виробництво призначене для обслуговування цехів основного виробництва; виконання робіт по ремонту основних засобів, забезпечення інструментом, запасними частинами для ремонту устаткування, різними видами енергії (парою, холодом), тарою, транспортними та іншими послугами. До нього належать ремонтні цехи, експериментальні, енергетичні, паросилове господарство, компресорні, тарні, транспортні та інші підрозділи.
Усі витрати на виробництво включаються до собівартості окремих видів продукції, робіт і послуг (у тому числі окремих виробів, виготовлених за індивідуальними замовленнями), груп однорідних виробів, типових представників виробів, напівфабрикатів.
За єдністю складу витрати поділяються на одноелементні та комплексні. Одноелементні – складаються з одного елементу витрат, комплексні – з кількох економічних елементів.
За видами витрати класифікуються за економічними елементами та за статтями калькуляції.
Під економічними елементами витрат розуміють сукупність економічно однорідних витрат в грошовому виразі за їх видами (це групування дозволяє відповісти на запитання, що витрачено на даний об’єкт).
Статті калькуляції “показують” як формуються ці витрати для визначення собівартості продукції – одні витрати показуються за їх видами (елементами), інші – за комплексними статтями (включають декілька елементів). При цьому один елемент витрат може бути присутнім у кількох статтях калькуляції.
За способами перенесення вартості на продукцію витрати поділяються на прямі та непрямі.
Прямі – це витрати, які можуть бути віднесені безпосередньо до певного об'єкта витрат економічно можливим шляхом.
До прямих витрат належать витрати, пов'язані з виробництвом окремого виду продукції (прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці тощо), які можуть бути безпосередньо включені до її собівартості.
Непрямі витрати – витрати, що не можуть бути віднесені безпосередньо до певного об'єкта витрат економічно можливим шляхом.
До непрямих витрат належать витрати, пов'язані з виробництвом кількох видів продукції (загальновиробничі), що включаються до виробничої собівартості за допомогою спеціальних методів. Непрямі витрати утворюють комплексні статті калькуляції (тобто складаються з витрат, що включають кілька елементів), які відрізняються за їх функціональною роллю у виробничому процесі.
За ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат витрати поділяються на змінні та постійні.
До змінних належать витрати, абсолютна величина яких зростає із збільшенням обсягу випуску продукції і зменшується із його зниженням.
Змінні витрати включають витрати на сировину та матеріали, купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, технологічне паливо й енергію, на оплату праці працівникам, зайнятим виробництвом продукції (виконанням робіт, наданням послуг), з відрахуваннями на соціальні заходи, а також інші витрати.
Постійні – це витрати, абсолютна величина яких із збільшенням (зменшенням) обсягу випуску продукції істотно не змінюється.
До постійних належать витрати, пов'язані з обслуговуванням і управлінням виробничою діяльністю цехів, а також витрати на забезпечення господарських потреб виробництва.
За календарними періодами витрати на виробництво поділяються на поточні, довгострокові та одноразові.
Поточні – це постійні, звичайні витрати або витрати, у яких періодичність менша ніж місяць.
Довгострокові витрати – це витрати, пов'язані з виконанням довгострокового договору (контракту), тобто контракту, який не планується завершити раніше, ніж через 9 місяців з моменту здійснення перших витрат або отримання авансу (передоплати).
Одноразові, тобто однократні витрати, або витрати, які здійснюються один раз (з періодичністю більш ніж місяць) і спрямовуються на забезпечення процесу виробництва протягом тривалого часу.
За доцільністю витрачання витрати поділяються на продуктивні та непродуктивні.
Продуктивні – передбачені технологією та організацією виробництва.
Непродуктивні – не обов'язкові, що виникають у результаті певних недоліків організації виробництва, порушення технології тощо.
За визначенням відношення до собівартості продукції розрізняють витрати на продукцію та витрати періоду.
Витрати на продукцію – це витрати, пов'язані з виробництвом. У виробничій сфері до таких витрат належать усі витрати (матеріали, зарплата, амортизація основних засобів тощо), пов'язані з функцією виробництва продукції.
Витрати на виробництво продукції створюють виробничу собівартість продукції (робіт, послуг).
Витрати періоду – це витрати, що не включаються до виробничої собівартості і розглядаються як витрати того періоду, в якому вони були здійснені. Це витрати на управління, збут продукції та інші операційні витрати.
Витрати операційної діяльності групуються за такими економічними елементами:
матеріальні витрати;
витрати на оплату праці;
відрахування на соціальні заходи;
амортизація;
інші операційні витрати.
Це групування є єдиним для всієї промисловості.
До складу елемента «Матеріальні витрати» включаються витрати на:
1) сировину й матеріали, які використані як основні та допоміжні матеріали в операційній діяльності підприємства;
2) купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, які використані в операційній діяльності підприємства;
3) придбане у сторонніх підприємств і організацій будь-яке паливо та енергію всіх видів, що спожиті в операційній діяльності підприємства.
Витрати на власне виробництво електричної та інших видів енергії, а також на трансформацію та передачу придбаної енергії до місця її споживання включаються до відповідних елементів витрат;
4) тару й тарні матеріали, що використані в операційній діяльності підприємства;
5) будівельні матеріали, які використані як основні та допоміжні матеріали в операційній діяльності підприємства;
6) запасні частини, які використані для ремонту основних засобів, інших необоротних матеріальних активів та малоцінних і швидкозношуваних предметів підприємства;
7) інші матеріальні витрати, які відображають вартість виконаних для підприємства робіт і послуг виробничого та невиробничого характеру;
8) витрати на малоцінні й швидкозношувані предмети (МШП), що використовуються протягом не більше одного року або нормального операційного циклу, якщо він більше одного року, в операційній діяльності підприємства.
При плануванні витрат на сировину і матеріали необхідно враховувати, що при відпуску матеріальних цінностей у виробництво оцінка їх здійснюється за одним з таких методів:
ідентифікованої собівартості відповідної одиниці матеріальних цінностей;
середньозваженої собівартості;
собівартості перших за часом надходження матеріальних цінностей (ФІФО);
собівартості останніх за часом надходження матеріальних цінностей (ЛІФО);
нормативних затрат.
Метод оцінки матеріальних цінностей при їх відпуску у виробництво підприємство вибирає самостійно.
При цьому для всіх одиниць бухгалтерського обліку матеріальних цінностей, що мають однакове призначення та однакові умови використання, застосовується тільки один з наведених методів.
Матеріальні цінності, які відпускаються, та послуги, що виконуються для спеціальних замовлень і проектів, а також матеріали, які не замінюють одне одного, оцінюються за методом ідентифікованої собівартості. Цей метод передбачає ведення обліку фактичної собівартості по кожній конкретній одиниці матеріальних цінностей.
Але можливість застосування цього методу на практиці обмежена з причини різноманітності номенклатури і великої кількості однакових матеріальних цінностей.
Оцінка за методом середньозваженої собівартості проводиться по кожній одиниці матеріальних цінностей діленням сумарної вартості залишку таких матеріалів на початок звітного місяця і вартості матеріальних цінностей, які надійшли у звітному місяці, на сумарну кількість матеріалів на початок звітного місяця і одержаних у звітному місяці.
Оцінка за методом собівартості перших за часом надходження матеріальних цінностей (ФІФО) базується на припущенні, що матеріальні цінності використовуються у тій послідовності, у якій вони надходили на підприємство, тобто матеріали, які першими відпускаються у виробництво, оцінюються за собівартістю перших за часом надходження матеріалів.
Оцінка за методом собівартості останніх за часом надходження матеріальних цінностей (ЛІФО) базується на припущенні, що матеріальні цінності використовуються у послідовності, що є протилежною їх надходженню на підприємство, тобто матеріальні цінності, які першими відпускаються у виробництво, оцінюються за собівартістю останніх за часом надходження матеріалів.
Оцінка за методом нормативних затрат полягає у застосуванні норм витрат на одиницю продукції (робіт, послуг), які встановлені підприємством, з урахуванням нормальних рівнів використання матеріальних цінностей, праці, виробничих потужностей і діючих цін.
Нормальна виробнича потужність – це очікуваний середній обсяг діяльності, що може бути досягнутий за умов звичайної діяльності підприємства протягом кількох років або операційних циклів з урахуванням запланованого обслуговування виробництва.
Можна застосовувати фактичний рівень виробництва, якщо він наближається до нормальної потужності.
Для забезпечення максимального наближення нормативних затрат до фактичних норми витрат і ціни у нормативній базі повинні регулярно перевірятися і переглядатися. Оцінка матеріалів за нормативною собівартістю здійснюється у разі стабільності цін на ці матеріали.
Цей метод найбільш застосовується на підприємствах обробних галузей промисловості (машинобудівної, шинної, меблевої, швейної, шкіряної, харчової), які здійснюють масове і серійне виробництво різноманітної і складної продукції з великою кількістю деталей та вузлів.
Метод нормативних затрат сприяє використанню досягнень науково-технічного прогресу, впровадженню прогресивних норм витрат, здійсненню діючого контролю за рівнем витрат на виробництво, виявленню резервів зниження собівартості продукції, оперативному керівництву виробництвом.
Слід зазначити, що при застосуванні методу нормативних затрат можуть виникнути наднормативні витрати. В такому випадку згідно з нормами П(С)БО 16 їх треба списувати не на виробничу собівартість виробленої продукції (виконаних робіт, наданих послуг), а на собівартість реалізованої продукції.
Потреба у виробничих запасах визначається за наступними розрахунками:
ВЗН = ПОН х НВН,
ВЗВ = ПОН х НВН х Ц,
ВЗН = ПОВ х НВВ / Ц,
ВЗВ = ПОВ х НВВ,
де ВЗН і ВЗВ – потреба у виробничих запасах відповідно в натуральному і вартісному виразі;
ПОН і ПОВ – планові обсяги господарської діяльності відповідно у натуральному і вартісному виразі;
НВН і НВВ – норми витрат виробничих запасів на виробництво одиниці обсягів господарської діяльності відповідно у натуральному і вартісному виразі;
Ц – ціна за натуральну одиницю виробничих запасів, грн. коп.
До складу елемента «Витрати на оплату праці» включаються:
заробітна плата за окладами й тарифами;
надбавки та доплати до тарифних ставок та посадових окладів у розмірах, передбачених діючим законодавством;
премії та заохочення;
матеріальна допомога;
компенсаційні виплати;
оплата відпусток та іншого невідпрацьованого часу;
інші витрати на оплату праці.
Планування витрат на оплату праці розглянуто в темі 9 “Персонал і оплата праці”.
До складу елемента «Відрахування на соціальні заходи» включаються:
відрахування на обов'язкове державне пенсійне страхування;
відрахування на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, зумовленими народженням і похованням (далі – страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності);
відрахування на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття (далі – страхування на випадок безробіття);
відрахування на обов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричиняють втрату працездатності (далі – страхування від нещасних випадків);
відрахування на індивідуальне страхування персоналу підприємства;
відрахування на інші соціальні заходи.
Платниками збору на обов'язкове державне пенсійне страхування є:
1) суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності, їх об'єднання, бюджетні, громадські та інші установи та організації, об'єднання громадян та інші юридичні особи, а також фізичні особи – суб'єкти підприємницької діяльності, які використовують працю найманих працівників;
2) філії, відділення та інші відокремлені підрозділи платників збору, що не мають статусу юридичної особи, розташовані на території іншої, ніж платник збору, територіальної громади.
Об’єктом оподаткування для нарахування збору на обов'язкове державне пенсійне страхування є фактичні витрати на оплату праці працівників, що включають витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати та інших заохочувальних і компенсаційних виплат, у вигляді премій, заохочень, у тому числі в натуральній формі, а також винагороди, що виплачуються громадянам за виконання робіт (послуг) за угодами цивільно-правового характеру. Ставка збору - 32 відсотки від об'єкта оподаткування, для підприємств, де працюють інваліди – 4 відсотки від фактичних витрат на оплату праці найманих працівників-інвалідів та 32 відсотки від витрат на оплату праці інших працівників.
Платниками збору на загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності є:
1) власники підприємств, установ, організацій або уповноважені ними органи незалежно від форм власності, виду діяльності, господарювання; фізичні особи, які використовують працю найманих працівників (у тому числі іноземців, які на законних підставах працюють за наймом в Україні);
2) власники розташованих в Україні іноземних підприємств, установ, організацій (у тому числі міжнародних), філій та представництв, що використовують працю найманих працівників, якщо інше не передбачене міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України;
3) власники підприємств, організацій, громадських організацій інвалідів, де кількість інвалідів становить не менше 50 відсотків загальної чисельності працюючих і за умови, що фонд оплати праці таких інвалідів становить не менше 25 відсотків суми витрат на оплату праці;
4) власники підприємств, організацій, товариств УТОГ і УТОС.
Збір на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності нараховується на фактичні витрати на оплату праці працівників, які включають витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати та інші заохочувальні і компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, які підлягають обкладанню податком на доходи фізичних осіб (прибутковим податком з громадян). Ставка збору для платників, вказаних у п. 1 та п. 2 складає 2,9 відсотка від об'єкта оподаткування. Для платників збору, вказаних у п. 3 – 0,7 відсотка від фактичних витрат на оплату праці найманих працівників-інвалідів та 2,9 відсотка від витрат на оплату праці інших працівників. Платники збору, що вказані в п. 4 – 0,5 відсотка від витрат на оплату праці найманих працівників.
Платниками збору на загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття є:
1) власники підприємств, установ, організацій або уповноваженні ними органи і фізичні особи, які використовують найману працю;
2) власники розташованих в Україні іноземних підприємств, установ, організацій (у тому числі міжнародних), філій або представництв, що використовують працю найманих працівників, якщо інше не передбачене міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Розмір страхових внесків на випадок безробіття складає 2,1 відсотка суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, що включають витрати на виплату основної та додаткової заробітної плати, інші заохочувальні та компенсаційні виплати.
Страхові внески на індивідуальне страхування та на інші соціальні заходи персоналу підприємства установлюються відповідними Законами України з кожного окремого виду страхування.
До елемента «Амортизація» включається сума нарахованої амортизації основних засобів, інших необоротних матеріальних активів та нематеріальних активів.
Амортизація – систематичний розподіл вартості, що амортизується, необоротних активів протягом строку їх корисного використання (експлуатації).
1) прямолінійним, за яким річна сума амортизації визначається діленням вартості, яка амортизується, на очікуваний період часу використання об'єкта основних засобів.
При використанні цього методу вартість об'єкта основних засобів списується однаковими частками протягом усього періоду його експлуатації. Це найпоширеніший метод нарахування амортизації основних засобів підприємств і організацій.
Перевагами прямолінійного методу є, передусім, простота розрахунку амортизації, а також можливість рівномірного розподілу амортизації в кожному звітному періоді, що зручно для аналітичного обліку продукції, яка випускається і реалізується.
Прямолінійний метод зручно використовувати для нарахування амортизації на такі об'єкти основних засобів, як нерухомість.
Недоліки цього методу полягають в тому, що при його застосуванні не враховується моральний знос об'єкта, а також необхідність збільшення затрат на ремонт в останні роки експлуатації основних засобів в порівнянні з першими;
2) зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року (або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації) та річної норми амортизації.
Річна норма амортизації (у відсотках) обчислюється як різниця між одиницею та результатом кореня ступеню кількості років корисного використання об'єкта з результату від ділення ліквідаційної вартості об'єкта на його первісну вартість.
Річна норма амортизації = 1 – 
,
де п - кількість років корисної експлуатації.
Метод зменшення залишкової вартості засновується на тому, що новий об'єкт основних засобів дає велику віддачу на початку терміну експлуатації і тому економічно обґрунтовано нарахування більшої суми амортизації у першому році використання об'єкта і поступове її зменшення надалі. Цей метод слід використовувати у випадку, коли передбачається наявність ліквідаційної вартості;
3) прискореного зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного періоду (або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації) та подвоєної річної норми амортизації. Річна норма визначається діленням 100 на кількість років корисного використання (експлуатації) об'єкта основних засобів;
4) кумулятивним, за яким річна сума амортизації визначається як добуток вартості, що амортизується, та кумулятивного коефіцієнту. Кумулятивний коефіцієнт розраховується діленням кількості років, що залишається до кінця очікуваного строку використання об'єкта основних засобів, на суму чисел років його корисного використання.
Сума чисел років - це сума порядкових номерів тих років, протягом яких функціонує об'єкт (наприклад, число років 5, сума чисел років дорівнює: 1 + 2 + 3 + 4 +5 = 15).
Кумулятивний метод амортизації, методи зменшення залишкової вартості та прискореного зменшення залишкової вартості - є методами прискореної амортизації основних засобів і найбільш привабливими для підприємств, оскільки протягом перших років експлуатації об'єктів (коли вони практично нові) накопичується максимальна сума грошових коштів на придбання нових об'єктів за допомогою амортизації, що відноситься на собівартість виробленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг. При цьому в останні роки експлуатації тих же об'єктів, коли збільшуються витрати на їх утримання і ремонт, сума амортизації, яка нараховується, незначна, що балансує витрати виробництва протягом терміну використання таких основних засобів;
5) виробничим, за яким місячна сума амортизації визначається як добуток фактичного місячного обсягу продукції (робіт, послуг) та виробничої ставки амортизації.
Виробнича ставка амортизації обчислюється діленням вартості, що амортизується, на загальний обсяг продукції (робіт, послуг), який підприємство очікує виробити з використанням об’єкта основних засобів.
Виробничий метод нарахування амортизації доцільно застосовувати у разі, коли обсяги виконання робіт (виготовлення продукції та надання послуг) можуть бути визначені достатньо точно.
Розглянемо механізм нарахування амортизації основних засобів за вказаними методами:
1. Прямолінійний:
2. Зменшення залишкової вартості:
3. Прискореного зменшення залишкової вартості:
,
,
.
4. Кумулятивний:
5. Виробничий:
Ма = (Пв-Лв)/Но х Ом,
Ма = Ва/Но х Ом,
Ма = Вс х Ом,
Вс =(Пв-Лв)/Но.
При використанні методів нарахування амортизації основних засобів: прямолінійного, зменшення залишкової вартості, прискореного зменшення залишкової вартості і кумулятивного щомісячна сума амортизації визначається за розрахунком:
Ма = Ра / 12,
де Ра – річна сума амортизації;
Ма – місячна сума амортизації;
Пв – первісна вартість об’єкта;
Лв – ліквідаційна вартість об’єкта;
Кв – очікуваний термін корисного використання об’єкта;
Кк – кумулятивний коефіцієнт;
Ва – вартість об’єкта, що підлягає амортизації;
На – норма амортизації на рік;
Вс – виробнича ставка амортизації;
Зв – залишкова (балансова) вартість;
Кп – коефіцієнт прискореного зменшення залишкової вартості;
Ке – кількість років експлуатації об’єкта;
СРКв – сума чисел років корисного використання об’єкта основних засобів;
Но – нормативний обсяг продукції (робіт, послуг), який підприємство передбачає зробити, використовуючи об’єкт;
Ор – річний обсяг продукції (робіт, послуг), який виготовлений з використанням об’єкта;
Ом – місячний обсяг продукції (робіт, послуг), який виготовлений з використанням об’єкта.
Розрахунок сум амортизації за різними методами нарахування наведено в таблиці 11.4.
Підприємства можуть також застосовувати норми і методи нарахування амортизації основних засобів, передбачені податковим законодавством (податкові методи):
1) метод зменшення залишкової вартості.
Відповідно до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» суми амортизаційних відрахувань звітного періоду визначаються шляхом застосування норм амортизації у відсотках до балансової вартості груп основних засобів на початок звітного періоду в такому розмірі (у розрахунку на календарний квартал):
група 1-1,25 відсотка;
група 2-6,25 відсотка;
група 3-3,75 відсотка.
До групи 1 належать будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, в тому числі жилі будинки та їх частини (квартири і місця загального користування);
до групи 2 – автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього; меблі; побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, інформаційні системи, телефони, мікрофони та рації, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування та приладдя до них;
до групи 3 – будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1 і 2.
Балансова вартість групи основних фондів на початок звітного періоду розраховується за формулою:
Б(а)=Б(а-1)+П(а-1)-В(а-1)-А(а-1),
де Б(а) – балансова вартість групи на початок звітного періоду;
Б(а-1) – балансова вартість групи на початок періоду, що передував звітному;
П(а-1) – сума витрат, понесених на придбання основних фондів, здійснення капітального ремонту, реконструкцій, модернізацій та інших поліпшень основних фондів протягом періоду, що передував звітному
2) метод прискореної амортизації.
Підприємство має право самостійно прийняти рішення про застосування прискореної амортизації основних засобів групи 3, що були придбані після набрання чинності Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” за такими нормами (у розрахунку на календарний рік):
1-й рік експлуатації – 15 відсотків;
2-й рік експлуатації – 30 відсотків;
3-й рік експлуатації – 20 відсотків;
4-й рік експлуатації – 15 відсотків;
5-й рік експлуатації – 10 відсотків;
6-й рік експлуатації – 5 відсотків;
7-й рік експлуатації – 5 відсотків.
Але зазначене рішення не може бути прийняте підприємствами, що випускають продукцію (виконують роботи, надають послуги), ціни (тарифи) на які встановлюються (регулюються) державою або підприємствами, які визнані такими, що займають монопольне становище на ринку.
Більш детально планування амортизаційної політики на підприємстві розглядається в темі 13 “Планування амортизаційної політики на підприємстві”.
До елемента «Інші операційні витрати» належать:
витрати на відрядження фізичних осіб;
витрати на придбання літератури для інформаційного забезпечення господарської діяльності підприємства;
витрати щодо сплати за участь у семінарах;
витрати на проведення аудиту;
витрати на транспортне обслуговування;
оплата за використання та обслуговування технічних засобів управління;
витрати на придбання ліцензій та інших спеціальних дозволів, що видані для ведення господарської діяльності;
витрати на охорону праці;
витрати на перевезення працівників до місця роботи і назад;
витрати, пов'язані з оплатою послуг комерційних банків та інших кредитно-фінансових установ;
витрати зі страхування ризиків;
податки, збори та інші обов'язкові платежі;
витрати на оприлюднення річного звіту;
інші витрати.
Таким чином, розрахунок планових витрат за окремими елементами здійснюється наступним чином:
1) Матеріальні витрати (МВ):
МВ = НПО х ННВ х ОЦ,
МВ = НПО х НВ,
МВ = ВПО х НВВ,
де НПО і ВПО – плановий обсяг господарської діяльності відповідно в натуральному (кількість продукції, робіт, послуг) та вартісному виразі;
ННВ, НВВ і НВН – норма витрат сировини і матеріалів відповідно у натуральному виразі на натуральну одиницю продукції, вартісному виразі на вартісну одиницю продукції, та вартісному виразі на натуральну одиницю;
ОЦ – облікова ціна натуральної одиниці сировини і матеріалів, грн. коп.
2) Витрати на оплату праці (ВОП):
ВОП = НПО х ЗП х РПО,
ВОП = НПО х РОП,
ВОП = ВПО х РОД,
де ЗП – затрати праці на одиницю продукції (робіт, послуг), господарську операцію, люд.-год.;
РПО – розцінка оплати праці за одиницю затрат праці, грн. коп.;
РОП – розцінка оплати праці за одиницю продукції (робіт, послуг), грн. коп.;
РОД – розцінка оплати праці за одиницю обсягу господарської діяльності у вартісному виразі, грн. коп.
3) Витрати на соціальні заходи (ВСЗ):
ВСЗ = БН х СТ,
ВСЗ = ВПО х СО,
де БН – база для нарахування витрат на соціальні заходи;
СТ – ставка платежів на одиницю бази для нарахування витрат на соціальні заходи, грн. коп.;
СО – ставка платежів на соціальні заходи на одиницю обсягів господарської діяльності у вартісному виразі.
4) Амортизація (А):
А = ВОЗ х НАВ / 100,
А = НПО х НАП,
А = ВПО х НВА,
де ВОЗ – вартість основних засобів (необоротних активів), які планують використовувати при здійсненні господарської діяльності, грн.;
НАВ – норма амортизації основних засобів до їх вартості, %;
НАП – норма амортизації основних засобів на одиницю виготовленої продукції в натуральному виразі, грн. коп.;
НВА – норма амортизації основних засобів на одиницю виготовленої продукції у вартісному виразі, грн. коп.