11.2. Ціноутворення та формування виручки від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг
11.2. Ціноутворення та формування виручки від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг
Ціна як економічна категорія поєднує в собі:
грошове вираження вартості товару;
суму грошей, що сплачується покупцем і одержується продавцем за одиницю товару (готової продукції, робіт, послуг);
прийом непрямого вимірювання величини затраченої суспільно необхідної праці;
кількісне співвідношення попиту і пропозиції.
Кругообіг ресурсів на підприємстві закінчується процесом реалізації, готової продукції (робіт, послуг) та їх відшкодуванням коштами покупців.
Встановити ціну товару на ринку складно, бо на неї впливає велика кількість факторів: тип ринку, еластичність споживчого попиту, обсяг і динаміка попиту, економічні можливості покупців, витрати виробництва, ціна на аналогічні товари конкурентів, державне регулювання цін.
За умови конкуренції велике значення має встановлення розумної ціни на реалізовану продукцію (роботи, послуги, товари). Ні для кого не секрет, що коли ціна дуже висока, то товар реалізується погано і прибуток невели-кий. Якщо знизимо ціну, то торгівля йде жваво, а прибутку мало. А якщо ці-на правильна, то хороші темпи продажу поєднуються з хорошим прибутком.
Щоб правильно визначити ціну на підприємстві необхідно здійснити певний перелік робіт (рис. 11.5).
Рис. 11.5. Характеристика ціноутворення на підприємстві
Ціна одночасно відображає споживчі властивості (корисність) товару, купівельну спроможність грошової одиниці, ступінь рідкісності товару, силу конкуренції і державного контролю, економічну поведінку ринкових суб’єктів та інші суб’єктивні моменти.
Ціна виконує ряд функцій, а саме:
Планово-облікову (забезпечує оцінку майна, облік результатів господарювання та їх прогнозування).
Стимулюючу (сприяє мотивації раціональному використанню об-межених ресурсів, науково-технічному прогресу, оновленню асортименту).
Розподільчу (дозволяє розподілити доходи в суспільстві).
Регулюючу (здійснює збалансування між окремими виробництва-ми, попитом і пропозицією).
Між попитом, пропозицією та ціною існує тісний взаємозв’язок.
Ціноутворення – це процес обгрунтування, затвердження та перегляду цін і тарифів, визначення їх рівня, співвідношення та структури.
При визначенні ціни на товари підприємства слід враховувати міркування щодо можливого впливу їх розміру на фінансовий результат (табл. 11.9).
Ціна складається з окремих елементів:
У товаровиробника:
де Ц – ціна продавця; Пс – повна собівартість; П – прибуток; А – акциз; ПДВ – податок на додану вартість.
Ціна як сума Пс + П визначається на рівні, що влаштовує продавця, сума А+ПДВ визначається державою з метою одержання з покупців певного доходу для формування бюджету.
Схематично формування ціни можна подати таким чином:
| Вільна ціна з ПДВ | |||
| Вільна ціна з акцизним збором | ПДВ | ||
| Вільна ціна підприємства | Акцизний збір | ||
| Повна собівартість | Прибуток | ||
У комерційного підприємства:
де КВ – купівельна вартість; Во – витрати обігу; П – прибуток; ПДВ – податок на додану вартість; Во + П – розмір товарних надбавок.
Розмір товарних надбавок визначається у відсотках (%) до товарообігу. Розрахунковий розмір товарної надбавки по відношенню до купівельної вартості визначається за формулою:
де Ртк – розрахунковий розмір товарної надбавки до купівельної вартості (%); Ртт – розмір товарної надбавки до товарообігу (%).
œПриклад.
1. Комерційне підприємство придбало у товаровиробника 500 од. товару по 15 грн. 60 коп. за одиницю, на суму без ПДВ – 7800.00 грн. (купівельна вартість).
Витрати обігу (планові) у відсотках до товарообігу – 15 %.
Рівень рентабельності (прибуток у відсотках до товарообігу) – 10 %.
Розмір товарних надбавок у відсотках до товарообігу – 25 % (15+10).
Розрахунковий розмір товарної надбавки по відношенню до купівельної вартості:
Ртк = (25 ´ 100) / (100 – 25) = 33,3%.
Сума товарної надбавки:
15,60 ´ 33,3 / 100 = 5,19 грн.
Ціна за одиницю товару комерційного підприємства:
(15,60 + 5,19) ´ 1,2 = 24,95 грн.
Сума ПДВ з одиниці товару:
(24,95 ´ 20 / 120) = 4,16 грн.
Ціна підприємства (товарообіг) за одиницю товару
24,95 – 4,16 = 20,79 грн.
Розмір товарної надбавки для:
а) покриття витрат обігу
20,79 ´ 15% / 100 = 3,12;
б) формування прибутку
20,79 ´ 10 / 100 = 2,08 грн.
Сума товарної надбавки:
3,11 + 2,08 = 5,19 грн.
На внутрішньому ринку України діють вільні, фіксовані та регульовані ціни.
Вільні ціни – це реальний грошовий вимір вартості товару для підприємства, який визначається продавцями і покупцями в процесі домовленості між ними. У вільних цінах враховується повна собівартість і прибуток без обмеження рівня рентабельності:
За своїм змістом вільна ціна – договірна ціна, хоча формально акта домовленості між покупцем та продавцем може і не бути. Але оскільки продавець зацікавлений продати свій товар якомога дорожче, а покупець купити його якомога дешевше, ціна зрештою встановлюється з урахуванням їхніх економічних інтересів, хоча і суперечливих.
Регульовані ціни формуються за принципами вільного ціноутворення за умови їх певного державного регулювання на окремі види продукції (роботи, послуги) шляхом обмеження рівня рентабельності:
де Рн – рентабельність, яка не може перевищувати певний рівень (%).
Рентабельність – сума прибутку (різниця між ціною та повною собівартістю), що одержує підприємство з 1 грн. витрат (%, коп.).
Державне регулювання можливе також шляхом встановлення граничних рівнів цін, відхилень, товарної надбавки, мінімальних цін. Розміри мінімальних цін встановлені на горілку та лікеро-горілчані вироби.
Мінімальні оптово-відпускні та роздрібні ціни при реалізації (продажу) горілки та лікеро-горілчаних виробів вітчизняного виробництва в тарі різної місткості та різного вмісту спирту розраховуються добутком відповідних затверджених мінімальних цін, міцності за об’ємом у відсотках та місткості тари в літрах, поділеним на 100.
œПриклад. Розрахунок мінімальної роздрібної ціни (МРЦ) горілки вітчизняного виробництва міцністю 40 %, місткість пляшки 0,5 л:
МРЦ = 19,81 ´ 40 ´ 0,5 / 100 = 3,96 грн.,
де МРЦ – мінімальна роздрібна ціна однієї конкретної пляшки алкогольного напою; 19,81 – затверджена мінімальна роздрібна ціна за 1 л горілки та лікеро-горілчаних виробів у перерахунку на 100 – відсотковий спирт, грн.; 40 – міцність горілки, %; 0,5 – місткість пляшки, л.
Мінімальні оптово-відпускні та роздрібні ціни на імпортні горілку і лікеро-горілчані вироби при їх реалізації (продажу) визначаються добутком затвердженої мінімальної ціни та місткості тари в літрах.
œПриклад 1. Розрахунок мінімальної роздрібної ціни горілки імпортного виробництва міцністю 40 %, місткість пляшки 1 літр:
МРЦ = 30,89 ´ 1,0 = 30,89 грн.,
де МРЦ – мінімальна роздрібна ціна однієї конкретної пляшки алкогольного напою; 30,89 – затверджена мінімальна роздрібна ціна за 1 л, грн; 1,0 – місткість пляшки, л.
œПриклад 2. Розрахунок мінімальної оптово-відпускної ціни (ОВЦ) горілки імпортного виробництва, місткість пляшки 0,5 літра:
ОВЦ = 25,74 ´ 0,5 = 10,37 грн.,
де ОВЦ – оптово-відпускна ціна однієї конкретної пляшки алкогольного напою; 25,74 – затверджена мінімальна оптово-відпускна ціна за 1 літр, грн; 0,5 – місткість пляшки, л.
Фіксовані ціни встановлюються державою на ресурси, які мають визначальне значення для населення, а також на продукцію підприємств монополістів. Ці ціни на певний період часу є незмінні, суворо фіксовані. Фіксована ціна може покривати повну собівартість продукції (робіт, послуг) підприємства, або бути нижчою за неї. За умови, якщо фіксована ціна не покриває витрати підприємства, держава надає таким підприємствам дотацію.
Схематично формування ціни на товари планово-збиткового підприємства можна подати таким чином:
Державне регулювання цін здійснюється на перевезення, газ, електроенергію, послуги зв’язку тощо, а місцевими органами виконавчої влади – паливно-енергетичні ресурси, теплову енергію, водопостачання, дитяче харчування, квартплату тощо.
З метою встановлення оптимального рівня цін суб’єкти господарювання використовують такі методи ціноутворення:
1. Метод формування (отримання) певного розміру рентабельності від реалізації продукції (робіт, послуг) – ефективності господарської діяльності.
де Рн – нормативна рентабельність.
Отже, якщо повна собівартість продукції становить 10,20 грн., а підприємство передбачає мати рентабельність 25 %, то ціна, яка влаштовує підприємство, дорівнюватиме:
10,20 + 25 ´ 10,20 / 100 = 12,75 грн.
У разі, якщо ціни на ресурси збільшаться і повна собівартість становитиме 15,26 грн., то ціна, яка влаштовує підприємство, дорівнюватиме:
15,26 + 25 ´ 15,26 / 100 = 19,08 грн.
œПриклад. Розрахунок здійснюється за ціною на 1 робочу годину. Середня швидкість руху – 40 км/год. Залишкова вартість автомобіля – 21000 грн. (умовно з розрахунку на рік).
При реалізації ювелірних виробів із золота, платини і догороцінного каміння та тютюнових виробів до їх цін включається збір на обов’язкове державне пенсійне страхування від продажу в розмірі 5 % виручки.
œПриклад 1. Тютюновою фабрикою вироблені і здані на склад готової продукції тютюнові вироби за фактичною собівартістю 10000 грн.
Відпускна вартість цих виробів без акцизного збору встановлена у розмірі 30000 грн., сума нарахованого акцизного збору склала 1500 грн.
На вартість тютюнових виробів з урахуванням акцизного збору нараховуємо 5 % збору:
(30000 + 1500) ´ 0,05 = 1575 (грн.)
Нараховуємо ПДВ:
(30000 + 1500 +1575) ´ 0,2 = 6615 (грн.)
Договірна ціна тютюнових виробів, зазначена в оформлених при відвантаженні документах, дорівнює 39690 грн.:
(30000 + 1500 + 1575 + 6615) = 39690 (грн.)
2. Метод формування (отримання) певного розміру (суми) прибутку:
де Пн – нормативний розмір прибутку від господарської діяльності, необхідний підприємству (грн); Кр – кількість реалізованої продукції.
Так, якщо повна собівартість продукції становить 12,50 грн, а підприємство передбачає отримати 56 000 грн. прибутку від реалізації 10000 одиниць, то ціна, яка влаштовує підприємство, дорівнюватиме:
12,50 + 56 000 / 10 000 = 18,10 грн.
Існує ще ряд інших методів ціноутворення, але будь-який з них використовує загальні підходи цих двох методів з урахуванням мети господарської діяльності підприємства.
Для здійснення контролю і регулювання експортних цін державою встановлюються індикативні ціни.
Під індикативними розуміються ціни на товари, що відповідають цінам, які склалися на відповідний товар на ринку експорту або імпорту на момент здійснення експортної (імпортної) операції з урахуванням умов поставки та умов здійснення розрахунків, визначених відповідно до законодавства України.
Отже, індикативні ціни спрямовані на регулювання цін експорту. А для регулювання цін імпорту, починаючи з 1996 року, по деяких категоріях підакцизних товарів установлена мінімальна митна вартість і мінімальна ціна. Необхідність введення цих цін полягає в забезпеченні повноти сплати ПДВ, акцизного збору, мита. Відмінність полягає в тому, що товари, ввезені в Україну за мінімальною митною вартістю, можуть продаватися за іншою ціною. Якщо на товари крім мінімальної митної вартості встановлені ще і мінімальні ціни (на сьогодні це – імпортне пиво солодове, імпортні тютюнові вироби), то вони повинні бути реалізовані на території України за цінами не нижче від установлених мінімальних.
На сьогодні мінімальні ціни встановлені на:
імпортні автомобілі і шини;
імпортні лікеро-горілчані вироби;
імпортні тютюнові вироби;
імпортні продукти харчування, хутряний, шкіряний одяг, аудіо-, відеотехніку.
Якщо суб’єкт підприємницької діяльності застосовує ціни, які не відповідають вимогам законодавства, до підприємств застосовуються:
1. У разі порушення порядку застосування фіксованих і регульованих цін – економічні санкції:
необґрунтовано отримана підприємством сума виручки підлягає вилученню в доход бюджету;
штраф у двократному розмірі необгрунтовано отриманої виручки стягується до позабюджетних фондів місцевих органів виконавчої влади.
2. У разі продажу товарів за цінами нижче від установлених мінімальних – фінансові санкції. Як було зазначено вище, мінімальні ціни встановлені на імпортне пиво та імпортні тютюнові вироби. У даному випадку фінансовою санкцією є штраф у двократному розмірі вартості отриманої партії товару, але не менше 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що стягуються в доход бюджету.
Посадові особи, винні у порушенні порядку встановлення і застосування цін, притягуються до адміністративної відповідальності, яка визначена статтею 165 Кодексу України про адміністративні правопорушення у вигляді штрафу від 5 до 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Доход підприємства формується в процесі звичайної діяльності та за рахунок надзвичайних доходів (рис. 11.6).
Рис. 11.6. Формування доходу підприємства
В процесі реалізації продукції суб’єкт господарювання формує виручку (доход) для відшкодування витрачених ресурсів, сплати податків та здійснення інвестицій в господарську діяльність:
де В – виручка; Кр – кількість реалізованої продукції; Ц – ціна.
Продукція, роботи, товари, послуги вважаються реалізованими з моменту їх відвантаження (зміни власника) за вартістю, що зазначена в оформлених документах як підстава для розрахунків з покупцями (замовниками) незалежно від форми розрахунків.
До інших доходів звичайної діяльності належать: інші операційні доходи, доход від участі в капіталі, інші фінансові доходи та інші доходи.
Відшкодування витрат підприємства, які формувались вибуттям активів чи їх амортизацією, або у вигляді виникнення зобов’язань в процесі реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), здійснюється підприємству грошовими розрахунками або бартером.
Грошові розрахунки можуть набирати як готівкової, так і безготівкової форми. Готівкові розрахунки здійснюються через касу підприємства готівковими грошовими коштами. Безготівкові розрахунки – це грошові розрахунки, які здійснюються за допомогою записів на рахунках в банках, коли гроші (кошти) списуються з рахунка платника (покупця) і переказуються на рахунок отримувача коштів (продавця).
Безготівкові розрахунки можуть здійснюватися: платіжними дорученнями, платіжними вимогами – дорученнями, чеками, акредитивами, векселями, заліком взаємної заборгованості.
Розрахунки платіжними дорученнями здійснюються за такою схемою (рис. 11.7).
Рис. 11.7. Розрахунки платіжними дорученнями
1 – постачальник відвантажує продукцію (виконує роботи, надає послуги) та виписує покупцю рахунок-фактуру і податкову накладну; 2 – покупець подає до банку, що його обслуговує, платіжне доручення; 3 – банк покупця списує з його рахунка кошти; 4 – банк покупця повідомляє покупця – власника рахунка про списання коштів; 5 – банк покупця передає платіжне доручення на відповідну суму до банку постачальника; 6 – банк постачальника (отримувача коштів) зараховує кошти на рахунок постачальника; 7 – банк постачальника повідомляє постачальника про надходження коштів на його рахунок.
Схему здійснення розрахунків між покупцями і постачальниками за допомогою платіжної вимоги-доручення наведено на рис. 11.8.
Рис. 11.8. Розрахунки платіжною вимогою-дорученням:
1 – постачальник відвантажує продукцію (виконує роботи, надає послуги) та виписує покупцю рахунок-фактуру і податкову накладну; 2 – разом з документами на відвантажену продукцію постачальник передає платіжну вимогу-доручення на оплату; 3 – покупець передає платіжну вимогу-доручення в банк, що його обслуговує, для переказу коштів; 4 – банк покупця (платника коштів) списує з рахунка покупця кошти; 5 – банк покупця повідомляє випискою покупця – власника рахунка про списання коштів з його рахунка; 6 – банк покупця передає платіжну вимогу-доручення до банку постачальника; 7 – банк постачальника (отримувача коштів) зараховує кошти на рахунок постачальника; 8 – банк постачальника повідомляє постачальника про надходження коштів на його рахунок.
Розрахунки чеками здійснюються за схемою, наведеною на рис. 11.9.
Рис. 11.9. Розрахунки чеками
1 – постачальник відвантажує продукцію (виконує роботи, надає послуги) та виписує рахунок-фактуру і податкову накладну; 2 – покупець передає чек постачальнику; 3 – постачальник передає чек у свій банк; 4 – банк постачальника направляє чек для оплати в банк покупця; 5 – банк платника списує кошти з рахунка покупця товару; 6 – банк платника повідомляє платника про списання коштів; 7 – банк платника переказує банку постачальника відповідні кошти; 8 – банк постачальника зараховує кошти на рахунок постачальника; 9 – банк постачальника повідомляє постачальника про зарахування коштів на його рахунок.
Схему здійснення розрахунків з використанням акредитиву наведено на рис. 11.10.
Рис. 11.10. Розрахунки з використанням акредитива:
1 – покупець доручає банку, що його обслуговує, відкрити акредитив; 2 – банк покупця відкриває акредитив (спеціально бронює грошові кошти на оплату товарів); 3 – банк покупця сповіщає покупця про відкриття акредитива; 4 – банк покупця повідомляє банк постачальника про відкриття акредитива постачальнику на конкретну суму; 5 – банк постачальника сповіщає постачальника про відкриття акредитива; 6 – постачальник відвантажує продукцію (виконує роботи, надає послуги) та виписує рахунок-фактуру і податкову накладну; 7 – покупець повідомляє банк про виконання умови акредитива, тобто дає наказ на розкриття акредитива; 8 – банк покупця переказує банку постачальника суму коштів з акредитива; 9 – банк постачальника зараховує кошти на рахунок постачальника; 10 – банк постачальника повідомляє постачальника про надходження коштів на його рахунок.
Вексель – цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання боржника (векселедавця) сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателя).
Вексельна форма розрахунків наведена на рис. 11.11, 11.12.
Рис. 11.11. Простий вексельний обіг:
1 – постачальник відвантажує продукцію (виконує роботи, надає послуги) та виписує рахунок-фактуру і податкову накладну; 2 – векселедавець (покупець) передає вексель; 3 – покупець подає до банку, що його обслуговує, платіжне доручення; 4 – банк покупця списує з його рахунку кошти; 5 – банк покупця повідомляє покупця – власника рахунка про списання коштів; 6 – банк покупця передає платіжне доручення на відповідну суму до банку постачальника; 7 – банк постачальника (отримувача коштів) зараховує кошти на рахунок постачальника; 8 – банк постачальника повідомляє постачальника про надходження коштів на його рахунок; 9 – власник векселя – постачальник (векселедержатель) вручає погашений вексель векселедавцеві (покупцю).
Рис. 11.12. Переказний вексельний обіг:
1 – постачальник відвантажує продукцію (виконує роботи, надає послуги) та виписує рахунок-фактуру і податкову накладну; 2 – векселедавець (покупець) передає вексель; 3 – постачальник (векселедержатель) передає банку, що його обслуговує, вексель покупця; 4 – банк постачальника оплачує вексель покупця та зараховує кошти на рахунок постачальника; 5 – банк постачальника стає власником векселя покупця (векселедержатель); 6 – банк постачальника (векселедержатель) передає вексель покупця банку покупця; 7 – банк покупця оплачує вексель покупця та зараховує кошти на рахунок банку постачальника; 8 – банк покупця стає власником векселя покупця (век-селедержатель); 9 – покупець сплачує гроші своєму банку (векселедержате-лю) за виданий вексель постачальнику; 10 – власник векселя банку покупця (векселедержатель) вручає погашений вексель векселедавцеві (покупцю).
Розрахунки за допомогою заліку взаємної заборгованості можуть здійс-нюватися, коли два підприємства перебувають у постійних господарських зв’язках і кожне з них є одночасно і постачальником, і покупцем одне відносно іншого. Підприємства при відвантаженні товару надсилають один одному, обминаючи банк, розрахункові документи, а у визначені строки складають акт звірення заборгованості. Сторона, у якої виникає заборгованість на користь іншої, складає на підставі акта звірення платіжне доручення про перерахування платіжної суми з її рахунку на рахунок отримувача коштів (рис.11.13).
Рис. 11.13. Розрахунки при здійсненні заліку взаємної заборгованості
1 – підприємство-постачальник відвантажує продукцію (виконує роботи, надає послуги) підприємству-покупцю; 2 – підприємство, що було покупцем, як постачальник відвантажує продукцію (виконує роботи, надає послуги) підприємству, що було постачальником як покупцю; 3 – складається акт звірення взаємної заборгованості між підприємствами; 4 – підприємство-боржник (покупець, постачальник) подає до банку, що його обслуговує, платіжне доручення; 5 – банк боржника списує з його рахунка кошти; 6 – банк боржника повідомляє власника рахунка про списання коштів; 7 – банк боржника передає платіжне доручення на відповідну суму до банку підприємтва – отримувача коштів; 8 – банк отримувача коштів зараховує кошти на його рахунок – отримувача коштів; 9 – банк отримувача коштів повідомляє отримувача коштів про надходження коштів на його рахунок.
Бартер (товарний обмін) – господарська операція, яка передбачає проведення розрахунків за товари (роботи, послуги) у будь-якій формі, іншій, ніж грошова, включаючи будь-які види заліку та погашення взаємної заборгованості, в результаті яких не передбачається зарахування коштів на рахунки продавця для компенсації вартості таких товарів (робіт, послуг) (рис. 11.14).
Рис. 11.14. Розрахунки при бартері (товарному обміні).
1 – постачальник відвантажує продукцію (виконує роботи, надає послуги) та виписує рахунок-фактуру і податкову накладну; 2 – підприємство, що було покупцем, як постачальник відвантажує продукцію продавцю – підприємству, що було постачальником, та виписує покупцю рахунок-фактуру і податкову накладну; 3 – відвантаження продукції (виконання робіт, надання послуг) підприємствами одне одному, кожне з яких є одночасно і постачальником, і покупцем одне відносно іншого здійснюється в тотожній сумі.
Якщо операцію назвати бартерною і не закінчити (закрити) її зі сторони покупця в одному звітному податковому періоді (місяць, квартал), то виникають фінансові проблеми в обох учасників бартеру. У того, хто перший відпустив товар, відбувається його відчуження і з’являється дебіторська заборгованість (боржник), одночасно настає податкове зобов’язання (платежі до бюджету) без права на податковий кредит, а також збільшується валовий доход без збільшення валових витрат, що призводить до формування прибутку і платежів з його оподаткування. У того, хто одержав товар, з’являються активи без будь-яких витрат за рахунок кредиторської заборгованості, які збільшують його валовий доход без збільшення валових витрат, формують йому прибуток і платежі з його оподаткування, одночасно настає податкове зобов’язання без права на податковий кредит.
Приклад 1. Підприємство реалізує взуття. Розглянемо доцільність закупки підприємством 100 пар жіночих туфель за ціною 150 грн. за пару (в тому числі ПДВ). Загальна вартість партії складає 15000 грн., в тому числі ПДВ – 2500 грн. Витрати підприємства на придбання даної партії без ПДВ – 12500 грн. Середня вартість у конкурентів на дане взуття – 210 грн. з ПДВ. Розрахуємо наскільки вигідна для підприємства дана угода.
Примітка. В період реалізації взуття підприємство не передбачає реалізовувати інший товар.
Розрахуємо ціну реалізації даного товару:
Ціна пари взуття = (5000,00 + 13340,00) : 100 = 183,40 (грн.)
З ПДВ ціна однієї пари даного товару складе 220,08 грн. беручи до уваги середню конкурентоспроможну ціну однієї пари взуття такої номенклатури (175,00 грн. без ПДВ, 210,00 грн. з ПДВ), можна зробити висновок про те, що дана угода не вигідна.
Якщо підприємство відмовиться від додаткових витрат на рекламу та оренду складу, його змінні витрати складуть 12500,00 грн. Розрахуємо ціну реалізації товару в такому випадку:
Ціна пари взуття = (5000,00 + 12500,00) : 100 = 175,00 (грн.)
Таким чином, підприємство не отримає прибутку за даною угодою, але у нього не буде і збитку.
З формули (1) легко вивести наступну формулу (3):
Ціна = (ПВ + ЗВ) : К, (1)
де ПВ – постійні витрати підприємства, ЗВ – змінні витрати на одиницю реалізованої продукції, К – кількість реалізуємої продукції;
К = (ПВ + ЗВ) : Ціна (3).
Розрахуємо кількість пар взуття, яку повинно закупити підприємство таким чином, щоб ціна даного товару була не вище 210,00 грн. за одиницю при змінних витратах 13340,00 грн.:
Кількість пар взуття = (5000,00 + 13340,00) : 175,00 = 104,80 (шт.)
Так, у випадку закупки 105 пар взуття підприємство за даною угодою отримає прибуток в розмірі 12500,00 грн. вже додаткові 5 пар взуття при ціні 210,00 грн. (з ПДВ) приносять підприємству прибуток:
Пр = 175 х 105 – 5000 – 12500 = 875,00 (грн.)
Дану формулу (4) отримаємо шляхом перетворення формули (2).
Ціна = (ПВ + ЗВ + Пр) : К (2)
Пр = Ціна х К – ПВ –ЗВ, (4)
де Пр – очікуваний прибуток.
Безумовно, що закупка 105 пар взуття стає вигідною для підприємства при відмові від оренди складських приміщень, від додаткової реклами та збереженні ціни 210,00 грн. з ПДВ. Дана ціна може бути зменшена, але не нижче наступної межі:
Ціна пари взуття (без ПДВ)=(5000,00+12500,00) : 105 = 166,67 (грн.).
З врахуванням ПДВ вона складає 200,00 грн.
Для отримання прибутку в розмірі 500,00 грн. ціна взуття повинна буде складати:
(5000,00 + 12500,00 + 500,00) : 105 = 171,43 (грн.)
а з ПДВ – 205,72 грн. за пару.
Наприклад, якщо якість пропонуємих покупцю товарів краща, ніж у конкурентів, то ціну можна збільшувати, розрахувавши при цьому перебільшення над ціною конкурента так, щоб товар все рівно був більш вигідним покупцю. Для цього потрібно виділити явні переваги виробу та дати їх у вартісному виразі. В цьому випадку слід показати покупцю, що збільшення ціни перекриється економією від зниження інших витрат або витрат експлуатації. При цьому, економія від більш високої якості повинна бути “розділена” між покупцем та продавцем. Все це має вигляд простої формули:
Цд = Ца + Е х К,
Цд – договірна тверда ціна; Ца – ціна аналога (який раніше випускався або конкуруючого виробу); Е – економія покупця при використанні виробу; К – коефіцієнт (процент), який показує, яка частина економії включається до ціни (і яка, відповідно, залишиться покупцю).
Економія, яка залишається покупцю, повинна бути відчутною для нього, причому на стільки, щоб від надав переваги не аналогу, а виробу підприємства.
Розглянутий спосіб встановлення договірної ціни застосовується при малих розривах часу між підписанням договору та оплатою або оплатою та поставкою продукції та при незначних темпах інфляції.
Якщо ж такий період значний або темпи інфляції досить високі, то ціна, зафіксована в договорі, може не влаштувати виробника (продавця), так як ріст його витрат на виготовлення продукції (або закупівельних цін) навіть при незначних темпах інфляції, але тривалому циклі її виготовлення (доставки), може привести до різкого зниження рентабельності продукції або навіть зробити її виробництво та реалізацію збитковими. Встановлення ж більш високих цін раніше (з врахуванням передбачуваної інфляції) не влаштує покупця.
Тому в умовах інфляції краще користуватися ціною, яка називається – ціна з фіксацією на визначену дату або ціна за формулою.
В цьому випадку можливі декілька методів.
Перший метод заключається у встановленні в договорі не конкретного розміру ціни на момент укладання договору, а дати, на яку буде визначатися ціна. Такою датою може бути, наприклад, день закінчення виконання договору, або відвантаження продукції, або її оплати, або ін. Дуже важливо, щоб сторони чітко визначили джерело інформації про ціни, яке влаштовувало об’єктивністю обидві з них.
Другий метод – встановити в договорі базову ціну, тобто ціну, прийнятну для обох сторін на момент його укладання, та прийняти методику (формулу) її коригування (індексації). В цьому випадку також важливо узгодити джерело інформації для коригування ціни. Такою інформацією можуть бути індекси інфляції, індекси цін на товарні групи або окремі види товарів. В розрахунку беруть участь інфляції або аналогічний показник, розрахований з моменту укладання договору до моменту його виконання, наприклад, до дати оплати.
Формулу для розрахунку індексованої ціни можна представити так:
Цд = Цб (100 + Пі х Кд) : 100,
де Цд – договірна ціна, грн.; Цб – базова ціна, грн.; Пі – приріст індексу інфляції, цін товарної групи або інший аналогічний показник за період виконання договору, %; Кд – договірний коефіцієнт (від 0 до 1).
Приклад. Цб = 200 грн., індекс інфляції = 130 %, тобто Пі = 30 %, Кд = 0,7.
Цд = 200 (100 + 30 х 0,7) : 100 = 242 грн.
Договірний коефіцієнт слід застосовувати у тому випадку, коли покупця не влаштовує, що в договірній ціні завдяки помноженню на індекс інфляції закладений повний захист продавця від інфляції. По мірі зменшення цього коефіцієнта від 1 до 0 зменшується захист від інфляції продавця, але зменшуються і втрати на інфляції покупця.
Правда такий метод не достатньо ефективний, коли інфляція та зміна курсу національної валюти мають різні темпи.
Третій метод – встановити ціну в еквіваленті до іноземної валюти. Такий варіант часто застосовується не лише у зовнішньоекономічних, але і внутрішніх договорах. Популярність пояснюється простотою захисту від зниження курсу національної валюти. Водночас, слід врахувати і можливі проблеми.
По-перше, зміна курсу гривні до долара (так і до інших валют) може не лише випереджати темпи інфляції, що відбувається в теперішньому часі, але й суттєво відставати від останньої (тоді краще користуватися попередньою формулою). По-друге, при такому способі встановлення ціни досить складно зістикувати інтереси продавця та покупця, оскільки не завжди і не всякий покупець має доходи, які збільшуються пропорційно росту курсу інвалюти. В результаті продавець частіше за все втрачає обсяги продаж, а відповідно, і загальну масу отримуємого доходу та прибутку. По-третє, за встановлення цін та тарифів в цінниках та прейскурантах в іноземній валюті або в інших одиницях, які не є валютою України передбачена фінансова санкція.
Четвертий метод – базова договірна ціна встановлюється в гривнях на момент укладання договору та належить зміні у відповідності зі зміною курсу інвалюти за вказаною в договорі формулою, тобто перерахунку на момент закінчення виконання договору, на дату сплати або на іншу дату, вказану в договорі. Формула договірної ціни в цьому випадку наступна:
Цд = Цб (100 + Пв х Кд) : 100,
де Пв – приріст курсу інвалюти (наприклад, долара за офіційним курсом) за період виконання договору, %.
Приклад. Цб = 300 грн., ріст курсу долара = 120 %, тобто Пв = 20 %, Кт = 0,6.
Цд = 300 (100 + 20 х 0,6) : 100 = 336 грн.
В цій формулі також, як і в попередній, може також використовуватися договірний коефіцієнт. Його призначення в даному випадку – розділити між продавцем та покупцем в договірній пропорції втрати від зниження курсу національної валюти.
При такому методі інвалюта взагалі не фігурує в порядку розрахунку договірної ціни, а інтереси обох сторін находять своє відображення в узгодженому розмірі базової ціни та договірному коефіцієнті.
“Ковзна” ціна – цей метод встановлення договірних цін широко застосовується за кордоном, а також великими вітчизняними підприємствами з тривалим циклом виготовлення продукції. даний метод – це вдосконалена форма індексованої ціни. Відрізняється від останньої окремою індексацією составних цін – витрат на виготовлення продукції. В загальному вигляді формула “ковзної” ціни має такий вигляд:
Цдк = Цб (Пм х Ім + Пз х Із + Пі),
де Цдк – розрахункова (“ковзна”) договірна ціна, Цб – базова договірна ціна, Пм, Пз, Пі – питома вага, відповідно, матеріальних витрат, оплати праці, а також суми інших витрат (накладних або непрямих витрат) та прибутку в структурі базової ціни; Ім, Із – індекс, відповідно, цін на матеріали та оплати праці за період виконання договору.
Завдяки використанню формули “ковзної” ціни сторони домовляються про те, що індексація витрат виробника буде відбуватися не на абстрактний для даного виробу офіційний індекс інфляції, а на індекс цін на конкретні матеріали, необхідні для даного виробу та на індекс оплату праці. Тобто застосовуються індекси для конкретних елементів витрат. В результаті об’єктивність індексації ціни збільшується, та згода між сторонами досягається швидше.
“Ковзні” ціни можуть застосовуватися не лише при тривалих циклах виготовлення продукції, коли заздалегідь складно визначити майбутні фактичні витрати на її виготовлення, але за цією ж причиною та при незначній тривалості виробничого циклу в умовах високих темпів інфляції, а також при постійних тривалих поставках продукції навіть в умовах незначної інфляції.
Методи державного регулювання (обмеження цін).
Державне регулювання здійснюється шляхом встановлення:
фіксованих цін (тарифів);
граничних рівнів цін (тарифів);
граничних нормативів рентабельності в цінах;
граничних рівнів торгових (постачально-збутових) надбавок;
індикативних цін;
мінімальної митної вартості імпортованих товарів;
заморожування рівня цін;
введення обов’язкового декларування зміни цін (тарифів).