11.4. Діяльність центрального банку зі складання та регулювання платіжного балансу

11.4. Діяльність центрального банку зі складання та регулювання платіжного балансу

Важливим напрямом валютної політики центрального банку кожної країни є складання та регулювання сальдо платіжного балансу, який відбиває кількісне і якісне вартісне вираження масштабів, структури і характеру зовнішньоекономічних операцій країни та її участі у світовому господарстві.

Платіжний баланс — це співвідношення усіх фактичних платежів, здійснених даною країною іншим країнам, та надходжень коштів, отриманих нею з-за кордону.

Платіжний баланс є документом, що відображає систематизований запис усіх економічних угод, здійснюваних резидентами даної країни з її нерезидентами. Платіжний баланс може складатись або за певний період (рік, місяць, квартал) або на певну дату (у вигляді співвідношення міжнародних надходжень і платежів на даний момент). Відображаючи усі операції, здійснені між національною економікою та господарствами інших країн, платіжний баланс слугує важливою інформаційною базою для розроблення основних засад валютної, грошово-кредитної, зовнішньо­економічної політики держави, оцінки перспектив щодо участі країни у міжнародному поділі праці та її позицій на світових ринках. Тому складання платіжного балансу є обов’язковою вимогою Міжнародного валютного фонду до всіх країн-членів.

Згідно з рекомендаціями МВФ складання платіжного балансу має ґрунтуватися на чіткому визначенні цілого ряду понять: резидента (нерезидента), економічної території, поняття угоди, обліку цін та моменту здійснення угоди.

Визначення поняття резидента (нерезидента) для складання платіжного балансу загалом відповідає системі національних рахунків. Резидентом є суб’єкт ринку, що функціонує на економічній території даної країни більше року, має тут центр економічного інтересу, тобто веде господарську діяльність на території країни і має намір тривалий час продовжувати цю діяльність.

Під економічною територією розуміють географічну територію, на яку поширюється юрисдикція уряду даної країни і на якій товари, робоча сила і капітал мають можливість вільно переміщуватися. Економічна територія країни включає також її повітряний простір, територіальні води і континентальний шельф, на який країна має виключне право володіння.

Поняття угоди передбачає обмін матеріальними або фінансовими активами між резидентами і нерезидентами. Угода визначається як економічний потік, котрий відображає створення, перетворення, передання або знищення економічної цінності і передбачає зміну власності на товари і фінансові активи, надання послуг, робочої сили і капіталу.

Облік цін згідно з рекомендаціями спеціалістів МВФ здійснюється на основі використання ринкової ціни. Вона являє собою суму коштів, яку покупці, котрі бажають придбати товари чи фінансові активи, сплачують продавцям відповідно до кожної конкретної угоди.

Момент здійснення угоди може визначатися за датою її укладення, датою відвантаження товару, датою перетинання кордону тощо. Загальним правилом при визначенні моменту здійснення угоди є фіксація зміни права власності на економічні цінності.

Структура платіжного балансу передбачає групування всіх операцій, що в ньому відображаються, за окремими статтями і розділами залежно від характеру здійснюваних зовнішньоекономічних угод. Ці угоди поділяються на два види: 1) поточні, пов’язані з рухом товарів, послуг, доходів, трансфертів, і 2) фінансові, пов’язані з інвестиційною діяльністю, а також операціями з активами і зобов’язаннями.

Сьогодні структура платіжного балансу є стандартизованою відповідно до чинних методичних вказівок МВФ. Структурно основні компоненти платіжного балансу групуються за двома рахунками: 1) рахунок поточних операцій і 2) рахунок операцій з капіталом і фінансових операцій.

І. Рахунок поточних операцій охоплює всі операції, здійснювані резидентами і нерезидентами з реальними цінностями, також операції, пов’язані з безоплатним наданням чи одержанням цінностей для поточного використання. У структурі рахунка поточних операцій виділяють такі чотири елементи: 1) баланс товарів, 2) баланс послуг, 3) доходи і 4) поточні трансферти.

Баланс товарів (або торговельний баланс) показує співвідношення між доходами від експорту товарів і витратами, здійснюваними на оплату імпорту товарних цінностей. Облік експорту та імпорту товарів ведеться у цінах FOB, що не включають витрат на перевезення і страхування товарів, оскільки дані витрати належать до послуг і проходять у балансі за відповідною статтею.

Баланс послуг є частиною платіжного балансу, що відображає надходження коштів за надані нерезидентам послуги і витрати на оплату послуг, які отримуються резидентами. При цьому у платіжному балансі відображається рух коштів за такими видами послуг, як транспортні, подорожні, будівельні, фінансові, страхові, послуги зв’язку, комп’ютерні та інформаційні послуги, роялті та ліцензійні послуги, реклама та маркетинг, наукові та конструкторські послуги, урядові послуги та інші.

Доходи є статтею поточного рахунка платіжного балансу, що відображає рух коштів, пов’язаних з такими операціями: а) оплатою праці, тобто виплатами заробітної плати працівникам даної країни за роботу, виконану за кордоном; б) доходами від прямих, портфельних та інших інвестицій, що передбачають сплату коштів за результатами пайової участі у капіталі компаній, дивідендів за акціями, процентів за облігаціями і банківськими кредитами тощо.

Поточні трансферти є статтею рахунка поточних операцій, яка показує некомпенсоване передання даній країні матеріальних та фінансових цінностей з-за кордону, і навпаки. Вони включають, з іншого боку, державні трансферти у вигляді гуманітарної допомоги, внесків до міжнародних організацій, надання технічної допомоги, а з іншого — грошові перекази працюючих за кордоном, а також дарування, спадщину, аліменти, пенсії та інші виплати.

ІІ. Рахунок операцій з капіталом і фінансових операцій — це розділ платіжного балансу, в якому відображається співвідношення між іноземними активами та зобов’язаннями резидентів і нерезидентів даної країни. Відповідно до назви його двома основними складовими є рахунок операцій з капіталом та фінансовий рахунок.

Рахунок операцій з капіталом включає всі операції, які передбачають, по-перше, одержання або сплату капітальних трансфертів, а по-друге, придбання і використання невиробничих, нефінансових активів. У першому випадку йдеться про передання права власності на основні фонди, списання боргу за ввезені мігрантами ресурси, а в другому — про передання прав на користування землею та її надрами, патентів, ліцензій, авторських прав тощо.

Фінансовий рахунок охоплює усі операції з фінансовими активами і зобов’язаннями резидентів щодо нерезидентів. Усі ці операції за функціональними ознаками класифікуються на чотири основні групи: 1) прямі інвестиції; 2) портфельні інвестиції; 3) інші інвестиції; 4) резервні активи.

Прямі інвестиції відображають вкладення коштів резидентами у діяльність зарубіжних підприємств з метою справляти стійкий вплив на діяльність такого підприємства в іншій країні. Вкладення коштів вважаються прямими інвестиціями, якщо вони забезпечують 10-відсоткову участь у капіталі підприємства. Як правило, такого роду капіталовкладення передбачають придбання відповідної кількості простих акцій, що забезпечують право голосу їх власникові.

Портфельні інвестиції охоплюють вкладення коштів резидентів у цінні папери, які надають право участі у капіталі, а також боргові цінні папери, за винятком тих коштів, що належать до прямих інвестицій та резервних активів. Сюди належать вкладення в акції різних типів (не для контролю над підприємством), облігації та інші боргові зобов’язання, а також різні види похідних фінансових інструментів.

Інші інвестиції відображають вкладення за залишковим принципом, тобто операції, що не відносяться до прямих і портфельних інвестицій та резервних активів. Сюди належать торговельні кредити (тобто комерційні кредити постачальників або аванси покупців), банківські кредити, готівкова валюта (поза банківською системою), депозити у банках, довгострокові кредити МВФ та міжнародних валютно-кредитних організацій, прострочена заборгованість.

Резервні активи відображають іноземні валютні активи у різних формах, що перебувають під контролем центрального банку країни. До них відносять монетарне золото, спеціальні права запозичення, резервна позиція в МВФ, іноземна валюта (готівка і кошти на рахунках у банках-нерезидентах), а також зарубіжні фінансові активи у вигляді ліквідних цінних паперів, номінованих в іноземній валюті.

Побудова платіжного балансу ґрунтується на принципах бухгалтерського обліку, що передбачає відображення кожної економічної операції подвійним записом — кредитом однієї статті і дебетом іншої. Це підтверджує опосередковування рухом валютних потоків руху реальних економічних цінностей. У разі якщо економічні цінності (товари, послуги, фінансові активи) надаються безоплатно, для висвітлення цієї операції подвійним записом використовується спеціальна стаття «трансферти».

Статті платіжного балансу являють собою рядки таблиці. При цьому дебет за кожною статтею вказується зі знаком «–», а кредит — зі знаком «+». Це означає, що за дебетом рахунків платіжного балансу відображається надходження благ (товарів, послуг, фінансових зобов’язань — при видачі кредитів за кордон) у дану країну, за які її резиденти мають здійснювати відповідні платежі, тобто має місце відплив валютних коштів, що і показується зі знаком «–». І навпаки, за кредитом рахунків платіжного балансу показується відплив благ із країни (експорт товарів і послуг, видачу фінансових зобов’язань — при отриманні кредитів з-за кордону), за який її резиденти отримують валютні платежі, що і показується зі знаком «+».

Кожна угода у платіжному балансі має фіксуватися двічі, але з протилежними знаками. Тому загальний баланс має перебувати у стані рівноваги. Утім на практиці дану умову дотримати досить важко, оскільки для складання балансу використовуються різні джерела, що зумовлює часові та вартісні розбіжності. Для врівноваження балансу ці розбіжності наводяться у спеціальній статті «помилки й упущення».

З бухгалтерського погляду платіжний баланс завжди перебуває у стані рівноваги, проте за окремими його розділами має місце або активне сальдо (якщо надходження валюти перевищують платежі), або пасивне сальдо (якщо валютні платежі перевищують надходження). Так, наприклад, активне сальдо за поточним рахунком платіжного балансу показує, що країна більше продає товарів і послуг за кордон, аніж закуповує їх, а пасивне сальдо відображає, відповідно, зворотну ситуацію. Активне ж сальдо фінансового рахунка показує зниження іноземних активів резидентів або зростання іноземних зобов’язань країни, а пасивне — навпаки, відображає зростання іноземних активів (відплив капі­талів) чи зменшення іноземних зобов’язань (погашення кредитів).

Загалом сальдо рахунка поточних операцій урівноважується протилежним за знаком сальдо рахунка операцій з капіталом і фінансових операцій, а кінцевий підсумок платіжного балансу дорівнює нулю. Таким чином, усі переміщення капіталів є балансуючими статтями для руху товарів і послуг. Наприклад, якщо країна імпортує товарів більше, аніж експортує, то для оплати різниці необхідно залучити відповідні валютні кошти у формі іноземних інвестицій чи кредитів. Згідно з рекомендаціями МВФ до складу балансуючих статей, тобто тих статей, за рахунок яких здійснюється, власне, фінансування сальдо платіжного балансу, відносять зміни у резервних активах країни, а також кредитів МВФ та інших офіційних позик на міжнародному ринку. Відокремлення зазначених балансуючих статей від основних статей платіжного балансу, що пов’язані з рухом товарів, послуг і капіталів і мають самостійне значення, дає змогу визначити загальне сальдо платіжного балансу, тобто встановити, яким воно є — активним чи пасивним.

Загалом величина сальдо за різними розділами платіжного балансу визначається під впливом цілого ряду різноманітних факторів. До них, зокрема, належать такі.

По-перше, це нерівномірність економічного розвитку різних країн, що впливає на їхні конкурентні позиції на світових ринках та визначає місце у світовій торгівлі. Даний фактор, наприклад, показує роль міжнародної конкуренції між основними світовими центрами економічного розвитку (США, Західна Європа, країни Південно-Східної Азії) у формуванні їхніх платіжних балансів, виявом чого є поступова зміна їх позиції на світових ринках — від активного сальдо платіжного балансу США і дефіцитів балансів країн Західної Європи й Японії одразу після Другої світової війни до значного дефіциту торговельного балансу США в сучасних умовах і активного сальдо їхніх основних конкурентів.

По-друге, глобалізація економічних процесів, що визначає істотні спрощення при переміщеннях капіталів між країнами, обумовлює рух значних обсягів короткострокових вкладень, що часто-густо мають виключно спекулятивний характер і за наявності кризових явищ на світових фінансових ринках (кризи 90-х років минулого століття у Мексиці, Аргентині, країнах Південно-Східної Азії) можуть призводити до значних дефіцитів платіжних балансів.

По-третє, фінансовим фактором впливу на платіжний баланс країни є зовнішні державні витрати, спрямовані на забезпечення досягнення різноманітних економічних і політичних цілей (наприклад, утримання воєнних баз чи ведення військових дій за кордоном, надання фінансової і гуманітарної допомоги іншим країнам).

По-четверте, інфляційні процеси і нестабільність внутрішнього грошового обігу в країні можуть спричиняти підвищення собівартості й цін на продукцію національних виробників, ускладнюючи їх конкурентні позиції на світових ринках та обмежуючи можливості експорту. Крім того, дестабілізація грошового обігу та неконтрольовані темпи інфляції в країні можуть зумовлювати відплив капіталів за кордон. Усе це негативно позначається на сальдо платіжного балансу, змушуючи країну вдаватися до зарубіжної допомоги і зовнішніх запозичень.

По-п’яте, різні види таких надзвичайних обставин, як неврожаї, стихійні лиха, катастрофи, терористичні акти, можуть украй негативно вплинути на стан платіжного балансу країни з огляду на стимулювання відпливу капіталів за кордон, порушення виробничих циклів усередині країни та зниження обсягів експортних операцій.

Регулювання сальдо платіжного балансу належить до найважливіших завдань валютної політики центрального банку, позаяк рівновага платіжного балансу безпосередньо позначається на стабільності валютного курсу та грошового обігу всередині країни. Цей вплив реалізується через можливість різких коливань попиту на іноземну валюту на внутрішньому валютному ринку країни, що є наслідком тих чи інших змін в обсягах та структурі відповідних зовнішньоекономічних операцій, які відображаються у платіжному балансі й адекватний аналіз яких дає змогу центральному банку виробити правильні заходи валютного регулювання для забезпечення стабільності валютного ринку та досягнення цілей валютної політики.

Вибір інструментів валютної політики для регулювання сальдо платіжного балансу залежить від того, є воно пасивним чи активним. Так, за пасивного сальдо платіжного балансу необхідно вживати заходів, спрямованих на стимулювання експорту, обмеження імпорту, сприяння залученню іноземних капіталів та обмеження їх відпливу. За активного платіжного балансу валютне регулювання може бути спрямоване на усунення небажаного надмірного активного сальдо, для чого вживаються заходи зі стимулювання імпорту й обмеження експорту, сприяння вивезенню капіталів, у тому числі й через надання кредитів, і обмеження їх ввезення в країну.

Для досягнення зазначених цілей валютна політика центрального банку може передбачати таке використання відповідних інструментів.

По-перше, дисконтна політика за пасивного сальдо платіжного балансу через підвищення ставки рефінансування центрального банку може підвищити ринкову норму процента в країні загалом, що може мати своїм наслідком додаткове залучення іноземних капіталів у країну, які шукають вигідні сфери свого застосування. За активного сальдо — навпаки, зниження облікової ставки центрального банку є додатковим фактором експорту капіталів із країни.

По-друге, девізна політика через відповідні валютні інтервенції центрального банку може впливати на динаміку обмінного курсу національної валюти, визначаючи її девальвацію чи ревальвацію. Так, за пасивного сальдо платіжного балансу центральний банк може вдатися до заходів щодо девальвації національної валюти, що спрямовано на стимулювання експорту і стримування імпорту товарів через отримання національними виробниками продукції, яка продається за кордоном, так званої девальваційної премії, а отже і можливостей зниження цін і перемоги у конкурен­тній боротьбі на зовнішніх ринках. І навпаки, за активного сальдо центральний банк може вдатися до ревальвації національної
валюти задля стимулювання імпорту товарів.

По-третє, валютні обмеження, запроваджувані центральним банком, є активним засобом адміністративного впливу на операції на валютному ринку, що необхідно, як правило, для подолання дефіциту платіжного балансу. При цьому центральним банком можуть запроваджуватися, зокрема, обов’язковий продаж валютної виручки експортерами, ліцензування продажу іноземної валюти імпортерам, зосередження валютних операцій у небагатьох уповноважених банках. Спрямованість цих заходів передбачає обмеження вивезення капіталу з країни.

По-четверте, заходи грошово-кредитної політики, спрямовані на регулювання обсягу грошової маси в країні, впливають також і на валютний курс у разі порівняно ліберального режиму здійснення операцій на внутрішньому валютному ринку. За таких обставин рестриктивні заходи грошово-кредитної політики можуть сприяти підвищенню обмінного курсу національної валюти, що може бути необхідним за активного сальдо платіжного балансу, а експансіоністська монетарна політика, навпаки, сприяючи зниженню курсу, дає змогу поліпшити ситуацію при дефіциті платіжного балансу.

Якщо сальдо платіжного балансу пасивне, то для його врівноваження використовується ряд методів, які можна поділити на дві основні групи: тимчасові й остаточні.

Тимчасові методи покриття дефіциту платіжного балансу передбачають залучення іноземних кредитів (державних і приватних), відстрочення погашення вже залучених кредитів, отримання позичок від міжнародних валютно-кредитних організацій.

Остаточними методами покриття сальдо платіжного балансу є використання офіційних золотовалютних резервів країни, а також залучення іноземної допомоги.

В Україні практичні заходи зі складання платіжного балансу були розпочаті з 1993 р., коли спільною Постановою Національного банку і Кабінету Міністрів «Про деякі питання складання платіжного балансу» № 737 від 17 вересня 1993 р. відповідальність за складання платіжного балансу було покладено на Національний банк України, що згодом було підтверджено у законодавчому порядку із прийняттям Закону України «Про Націо­нальний банк України». А новою спільною Постановою Національного банку і Кабінету Міністрів № 517 від 17 березня 2000 р. було встановлено порядок координації дій міністерств і відомств щодо формування інформаційної бази платіжного балансу.

Відповідно до зазначеної постанови в Україні діє система збору інформації за міжнародними операціями для складання платіж­ного балансу, яка об’єднує два типи такого збору:

1) банківський — під егідою НБУ, що забезпечує збирання інформації про валютні операції від уповноважених банків за формою № 1-ПБ;

2) статистичний — під егідою Державного комітету статистики України, що ґрунтується на звітності підприємств і організацій, які відкрили рахунки в іноземних банках за формою № 2-ПБ.

Основою інформаційної бази для складання платіжного балансу України є банки, які декларують здійснені протягом кожного місяця операції з нерезидентами, що проведені за дорученням клієнтів та від власного імені. При цьому, крім дебетових та кредитових оборотів за коррахунками з розбивкою за операціями, уповноважені банки надають інформацію про залишки на коррахунках на початок і кінець звітного періоду. Важливими елементами інформаційної бази для складання платіжного балансу є також дані Державної митної служби України щодо митного декларування товарів, які перетинають кордон, а також Міністерства фінансів України про стан зовнішньої довгострокової заборгованості держави.

На Національний банк України покладені обов’язки безпосереднього складання платіжного балансу, а також розроблення методологічної та методичної бази для аналізу і прогнозування платіжного балансу. З цією метою НБУ координує дії всіх установ для концентрації повної інформації, необхідної для складання платіжного балансу.

Слід зазначити, що платіжний баланс складається у нейтральній або в аналітичній формі.

Нейтральна форма платіжного балансу передбачає об’єднан­ня всіх без винятку статей (як основних, так і балансуючих) у двох розділах за поточним і капітальним рахунком, а для забезпечення рівності додається стаття «помилки й упущення», що дає змогу зафіксувати нульове сальдо. Однак недоліком нейтральної форми платіжного балансу є те, що вона не дозволяє оцінити конкретний стан зовнішньоекономічної діяльності країни загалом, а дає уявлення лише за окремими видами операцій.

Аналітична форма платіжного балансу відображає його статті таким чином, щоб первинні, автономні операції були відокремлені від урівноважуючих (балансуючих) записів. Це дає змогу вивести активне чи пасивне сальдо платіжного балансу загалом та отримати фактичні результати зовнішньоекономічної діяльності країни

платіжний баланс України протягом останніх чотирьох років зводився з позитивним сальдо, що загалом визначало перевищення припливу іноземної валюти в країну над її відпливом. Це забезпечило можливість нарощування резервних активів Національного банку України та погашення раніше отриманих кредитів МВФ. Так, за І—ІІІ квартали 2004 р. позитивне сальдо платіжного балансу України становило 5,4 млрд дол. США. При цьому позитивне сальдо рахунка поточних операцій становило понад 5,7 млрд дол. Збільшення експорту товарів відбулося за рахунок сприятливої кон’юнктури ринків чорних металів, хімічної продукції та зростання експорту машинобудівельної продукції. Зростання експорту послуг відбувається передусім за рахунок збіль­шення обсягів різних видів транспортних послуг (залізничного, повітряного, трубопровідного). Від’ємне ж сальдо фінансового рахунка за цей період було зумовлене переважно значними виплатами за статтею «Портфельні інвестиції» (0,8 млрд дол.), зокрема, по облігаціях зовнішньої державної позики.

Схема побудови платіжного балансу за принципом подвійного запису, коли кожна зовнішньоекономічна операція відображається за дебетом і кредитом, дає змогу правильно оцінити, чи відбувається приплив валюти в країну, чи має місце її відплив. Загальне правило тут діє таке. Якщо має місце приплив валюти (тобто операція проводиться за кредитом) у балансі відповідна сума показана зі знаком «+». Як видно із даних табл. 11.3, приплив валюти в Україну у І кварталі 2004 р. за рахунком поточних операцій становив 1764 млн дол. США, з яких 683 млн дол. припливу валютної виручки забезпечено перевищенням експорту товарів над імпортом, а 549 млн дол. — відповідно експортом послуг. Знак «+», що показується у балансі, означає фактичне зростання пропозиції валюти на внутрішньому валютному ринку країни (у результаті зростання експортних операцій).

Якщо має місце відплив валютних коштів з країни, тобто операція проводиться за дебетом, у платіжному балансі відповідні суми угод відображаються зі знаком «–». Як свідчать дані таблиці, відплив валютних коштів за фінансовим рахунком у І та ІІ кварталах 2004 р. становив відповідно 497 та 643 млн дол. США. Знак «–» за статтею балансу означає відповідне зростання попиту на валюту на внутрішньому валютному ринку (іноземну валюту необхідно придбати для виконання зовнішніх зобов’язань, наприклад для погашення облігаційних позик чи іноземних кредитів).

Позитивне сальдо платіжного балансу на суму 2504 млн дол. США в ІІІ кварталі 2004 р. означає чистий приплив валютних коштів у країну за аналізований період. Дані ресурси можуть бути використані для поповнення валютних резервів центрального банку (що й було здійснено на суму 2440 млн дол.) або на погашення кредитів міжнародних валютно-кредитних організацій (погашення 64 млн дол. кредиту МВФ). При цьому збільшення валютних резервів відбувається через придбання валюти на ринку, тобто має місце попит на валюту і тому дана операція відображається за дебетом, тобто зі знаком «–». Якби Національний
банк продавав валюту з резервів, то стимулювалася б пропозиція і на внутрішній валютний ринок надходили б додаткові кошти, а сама операція відображалася б за крéдитом, тобто зі знаком «+».

Отже, у табл. 11.3, що подає аналітичну схему платіжного балансу, видно чіткий поділ усіх статей на основні й балансуючі. Усі статті над рядком «баланс» належать до основних, первинних, оскільки вони самостійно визначають приплив або відплив іноземної валюти, формуючи загальне сальдо платіжного балансу (позитивне чи негативне). Усі статті, що перебувають під рядком «баланс», є похідними, балансуючими, що врівноважують вплив первинних статей на кон’юнктуру внутрішнього валютного ринку. Відтак зміна первинних операцій у платіжному балансі автоматично тягне за собою проведення вторинних операцій. При здійсненні основних операцій виникає чистий приплив іноземної валюти на внутрішній валютний ринок, який може дестабілізувати його і зумовити значні коливання валютного курсу. Тому центральний банк змушений проводити відповідні операції з резервами для забезпечення належної стабільності валютного ринку і динаміки обмінного курсу.

Таким чином, глибокий, всебічний аналіз стану платіжного балансу дає змогу належно використовувати його результати у регулятивній діяльності НБУ у валютній сфері економічних відносин шляхом застосування відповідних інструментів механізму курсоутворення (передусім через заходи девізної політики) та оптимального управління золотовалютними резервами країни.