11.4. Факторинг

11.4. Факторинг

Сутність кредитування за факторингом

Англійські клірингові банки широко застосовують кредитування клієнта, яке називається факторингом (factoring — посередництво). Виникнувши в XVI—XVII ст. як операція торговельних посередників, факторинг починає стрімко розвиватись у другій половині XX ст. Нині в багатьох країнах факторингові операції проводять як спеціалізовані компанії, так і комерційні банки. У Великобританії тільки за 10 років (1977—1987 рр.) оборот за факторинговими операціями зріс більше ніж у 7 разів. Існує міжнародна організація «Міжнародний факторинговий ланцюг» (Factors Chain International), що об’єднує факторингові компанії 27-ми країн[1].

Сутність факторингу полягає в тому, що комерційний банк (або компанія), діючи як посередник, купує вимоги на боржника (тобто купує борги свого клієнта) і як кредитор надає йому короткостроковий кредит.

Купівля боргів має велике значення для продавця, оскільки він уже не залежить від платоспроможності покупця. Комерційний банк або факторингова компанія за договором зі своїм клієнтом укладає договір про гарантування платежів у визначений термін. Головна функція факторингу — зняття ризику неплатежів покупця. У літературі відзначається особлива значущість факторингу для невеликих швидкозростаючих компаній. Факторинг сприяє звільненню фондів зі статті «Дебіторська заборгованість» і в такий спосіб створює сприятливіші умови для формування оборотного капіталу. Крім того, факторинг поліпшує показники ліквідності фірми[2].

Укладання договору факторингу означає, що банк придбав право в продавця товарів або послуг на стягнення суми дебіторської заборгованості покупця. При цьому протягом двох–трьох днів банк переказує продавцеві від 70 до 90 % суми боргу. По суті, банк купує борг клієнта під пред’явлені документи на відвантаження товару. Після того, як від покупця надійшли гроші, банк перераховує клієнтові суму, що залишилася, за мінусом винагороди за факторингову послугу.

Банк або факторингова компанія беруть на себе ризик несплати боргу, тому під час укладання договору аналізується платоспроможність як продавця, так і покупця. Залежно від їхнього рейтингу визначаються процентні й інші платежі за послуги. Для оцінки ризику кредиту традиційно встановлюються п’ять характерних ознак його одержувача: економічна характеристика позичальника, кредитоспроможність, розмір капіталу, забезпечення кредиту і його умови. Відповідно до отриманої характеристики оцінюється кредитний ризик.

Корпорації проводять гнучку політику у сфері факторингових послуг. Фінансові відділи корпорацій визначають, що дешевше: укласти договір факторингу чи одержати банківську позичку.

Ситуація 2

Розглянемо ситуацію з вибором рішення[3].

Компанія, що надає послуги з факторингу, стягує комісійні в розмірі 3 % і надає позичку корпорації в розмірі до 75 % суми дебіторської заборгованості, яку вона викуповує за 1 % на місяць. Обсяг продажу в кредит становить 400 000 дол. За договором факторингу компанія може заощадити 6500 дол. за місяць на вартості кредиту і від продажу безнадійних боргів у розмірі 2 % обсягу продажу в кредит. Банк також запропонував свої послуги. Він може надати позичку в розмірі 75 % дебіторської заборгованості за ставкою 2 % на місяць плюс 4 % нарахувань, пов’язаних з роботою стосовно дебіторської заборгованості (одержання інформації про фірму-боржника, відшкодування можливого ризику та ін.). Період інкасації грошового виторгу за продаж у кредит становить 30 днів. Корпорація має намір взяти максимально можливу позичку. Фінансові менеджери повинні вирішити питання, що вигідніше — продати дебіторську заборгованість чи одержати кредит у банку.

Розв’язання

1. Визначимо витрати за факторингом.

2. Визначимо вартість банківської позички.

Наведені розрахунки показують, що банківська позичка обій-
деться в два рази дорожче, ніж факторинг, тому фінансові менеджери вибирають факторинг.