Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

12.1. Господарське життя України в період Центральної Ради

Економічна ситуація на Україні, як і у всій Росії, за станом на березень 1917 р. була дуже складною. До першої світової війни в 9 українських губерні­ях вироблялось 8 з кожних 10 пудів вугілля й цук­ру, 7 - залізної руди та чавуну, більше половини сільгоспмашин, майже половина паровозів від усієї продукції імперії.

Селяни України напередодні світової війни зби­рали 23,1 млн. тонн зернових, 9,3 - цукрового буря­ка, 23,2 млн. тонн картоплі, виробляли 1,1 млн. тонн м'яса, 4,7 млн. тонн молока, 3 мільярди яєць, 14,8 тисяч тонн вовни тощо. Сільськогосподарським ви­робництвом займалась переважна більшість праце­здатного населення - 12 млн. чоловік. Майже 40% експортованої з Росії пшениці, половина ячменю, більше половини жита, практично весь експортова­ний цукор вироблялись в українських губерніях.

Війна суттєво підірвала економічний потенціал України. З липня 1914 р. по липень 1915 р. Ро­сійська імперія витратила на війну 5,3 млрд. крб., з липня 1915 р. по липень 1916 р. - 11,2 млрд. крб,

з липня 1916 р. по липень 1917 р. — 18,6 млрд. крб. Остання сума — це майже половина всіх матеріальних цінностей, ство­рених в країні. За період війни рівень інфляції в країні досяг нечуваних розмірів: у 1914 р. щомісяця друкувалось банк­нот на 219 млн. крб., у 1915 р. - 223 млн.крб., у 1916 р. - 290 млн. крб., у першій половині 1917 р. — 423 млн. крб., у другій його половині - 832 млн.

Українські підприємства і українське село були позбав­лені 4-х мільйонів чоловік, які були призвані до війська, -найбільш продуктивної і кваліфікованої частини працездат­ного населення. З цих причин та через гостру нестачу сиро­вини лише у травні 1917 р. на Україні було закрито 108 підприємств, у червні - 125, у липні - 206 підприємств. В результаті цього кількість безробітних становила біля 100 тис. чоловік. Лише у жовтні 1917 р. закрилось майже 200 шахт. На початку серпня 1917 р. з числа діючих вибуло 23 доменні та 32 мартенівські печі, тобто третина, а ті, що залишились, працювали лише на три чверті потужностей; виплавка чаву­ну і сталі зменшилась майже вдвічі. На кінець червня 1917 р. вибули з ладу 5200, тобто кожний четвертий паровоз, 51 тися­ча вагонів. З села до війська була забрана третина коней. Скорочувались посівні площі: плантації цукрового буряку у 1917 р. зменшились майже у півтора рази; знижувались вро­жаї зернових, соняшнику, картоплі, а все це разом різко змен­шувало валові збори сільськогосподарської продукції.

Підірване війною українське село знаходилось у тяжкому становищі: 45,5% господарств не мало робочої худоби, 35,7%

- корів, 44,9% - знарядь по обробітку землі. Влітку 1917 р. тут налічувалось 625 тис. безпосівних селянських дворів, 616 тис. - з посівом до однієї десятини, 647 тис. - з посівом 1-2 десятини. З 44 млн. сільгоспугідь 13 млн. перебували у ру­ках міцних господарників, 9,1 млн. — у руках середньомож-них селян, 5,1 млн. - у руках малоземельного селянства. 16,2 млн. десятин належали дворянам, промисловикам, удільному відомству та церкві. У середньому на одне поміщицьке госпо­дарство випадало 1740 десятин, куркульське — 25,4, бідняцьке

- 2,2 десятин.

УЦР, особливо у перші місяці свого існування, переважно займалась мітингуванням, політичними питаннями, а економі­ка відходила при цьому на другий план. На третіх загальних зборах Центральної Ради Садовський, Ковалевський та деякі

інші члени Ради переконливо доводили, що відкладання економічних проблем взагалі і аграрного питання зокрема, відштовхує від УЦР народні маси, і особливо селянство. Але й після цього господарські питання не стали пріоритетними у діяльності Центральної Ради.

З іншого боку, ЦР намагалась розв'язати фінансові пробле­ми. Вже на початку свого існування УЦР намагалась створити Національний фонд. У травні 1917 р. вона проголосила про перший вільний громадянський податок на українську спра­ву. Він повинен був вноситись добровільно у будь-якому розмірі робітниками, селянами, кооперативами, земельними управами, земельними продовольчими комітетами тощо. Кошти плану­валось направляти на підготовку кадрів вчителів-українців, на придбання літератури для українських шкіл.

Із створенням генерального секретарства фінансів, у складі якого функціонували департамент митних зборів, департамент простих податків, департамент Державної скарбниці, науково-статистичний відділ, Комітет по народним заощадженням і страхуванню життя, Українська експедиція заготовки держав­них паперів та інші підрозділи, фінансова діяльність поступо­во жвавішала. Активізувались українські філії Петербурзько­го міжнародного комерційного банку, Об'єднаного банку, Азо-во-Донського банку та інших банків, яких загалом налічува­лось біля ста. Почали надавати кредити, здійснювати грошові розрахунки, операції з цінними паперами приватні комерційні банки, Український народний кооперативний банк (Укрінбанк). ЗО серпня УЦР створила спеціальну фінансову комісію, яка мала узагальнювати і розробляти пропозиції щодо поліпшен­ня фінансової справи.

9 грудня 1917 р. ЦР проголосила, що всі державні податки і прибутки, які збираються на території УНР, визначаються державним скарбом України. У цей же день було засновано Головну скарбницю УНР, а всі губернські і повітові казначей­ства стали її місцевими органами. Київська контора Держбан­ку перетворилася на Український державний банк, а місцеві банківські установи стали його відділами.

Того ж дня Укрдержбанк одержав доручення на випуск кре­дитних білетів УНР на суму 500 мільйонів карбованців. На думку Центральної Ради, саме такий розмір відповідав потребам гро­шового обігу у той час. Ця кількість грошових знаків, звичайно, не забезпечувалась золотим запасом. Функцію не існуючого зо­лота повинні були виконувати надра, ліси, залізниці і прибутки

України від монополій після одержання на відповідну суму зо­бов'язань Головної скарбниці УНР. Ставилось також завдання, щоб кількість національних грошей не перевищувала половини річної суми від прибутків по республіці в цілому. Один повний карбованець містив 17,424 долі чистого золота і ділився на 200 шагів. Українські гроші мали ходити нарівні з золотою моне­тою і російськими кредитними білетами, їх взаємообмін був обо­в'язковим для всіх осіб і установ.

Першого бюджету УНР за часів Центральної Ради так і не було складено. Всі державні видатки проводились на підставі тимчасових кошторисів, які надавались відповідними міністер­ствами на кожний поточний місяць через міністерство фінансів на затвердження УЦР. Місячний бюджет України складав при­близно 170 млн. карбованців.

Великі надії у відбудові народного господарства України покладались на генеральне секретарство торгу й промисловості. Саме у цьому відомстві зосереджувались галузеві виконавчі орга­ни: фабрично-заводський, технічний, митно-тарифно-трактатний, гірничий, паливний департаменти, департамент зовнішнього торгу, департамент внутрішнього торгу, відділ металообробної промис­ловості, відділ винаходів, відділ мір і ваги тощо. У губерніях та повітах міністерство представляли головні уповноважені, упов­новажені, комісари з різних галузей і т.п. До початку 1918 р. діяльність секретарства торгу і промисловості не дуже відчу- > валась, воно ніяк не могло знайти своє місце у складній ситу-ації, тому переважно видавало "заборонні" акти.

Дещо активізувалась робота міністерства у останні два місяці перебування Центральної Ради у Києві. Держава до­сить жорстко регулювала ціни на значну частину товарів. Дер­жавною власністю були проголошені всі торфяні болота, при­датні до промислової розробки палива і інших потреб. Міністер­ство торгу й промисловості надсилало на кордони з Росією своїх уповноважених з правами комісарів для контролю за рухом вантажів. Вони мали право на місцях вирішувати пи­тання про дозвіл чи заборону ввозу і вивозу товарів у конкрет­них випадках.

Надзвичайно складною була ситуація на залізницях УНР. Починаючи з листопада 1917 р. кошти на відбудову залізниць майже зовсім не виділялись, вагони, потяги виходили з ладу. Настав хаос і повне фінансове розорення доріг. Місцевими орга­нами міністерства шляхів були правління і ради залізниць, управління по будівництву нових залізниць тощо. Державні

залізниці цілком підпорядковувались міністерству, а приватні — частково. Майже військовою владою наділялись головні ко­місари Південної, Південно-Західної та інших великих заліз­ниць, їх накази повинні були виконуватись негайно.

Враховуючи дуже складну на той час ситуацію з продо­вольством, а також те, що абсолютна більшість працездатного населення України займалась виробництвом продукції рос­линництва і тваринництва, найбільшу увагу Центральна Рада приділяла проблемам землі і продовольства.

Центральна Рада неодноразово доводила, що Україна дасть хліб і армії, і голодним російським губерніям. Але для цього вона повинна взяти продовольчу справу у власні руки. Пет­роград, зосередивши ці питання у центрі, не знав стану справ на місцях, давав погано продумані вказівки. Скажімо, Київсь­ка губернія за весь 1916 р. поставила до державних засік 25 млн. пудів хліба, а лише на серпень 1917 р. за вказівкою Тим­часового уряду повинна була відвантажити 11 млн. пудів.

Після жовтневих подій у Петрограді генеральний коміса­ріат з продовольчих справ розіслав всім губерніям директи­ву з попередженням загрози голоду на фронті і в тилу. Передбачалось, що всі запаси продовольства необхідно взяти під найсуворіший контроль. Та продовольчі справи погіршу­вались з кожним днем. Генеральний секретаріат оцінював становище як смертельно небезпечне. Хліб проголошувався власністю УНР, торгувати ним приватним особам забороня­лось. Ключем для розв'язання проблеми могла стати негайна земельна реформа, але з ЇЇ впровадженням зволікали. На VIII сесії УЦР було прийнято чергову резолюцію про соціаліза­цію землі, те саме закріплювалось у III Універсалі, де проголо­шувалось скасування права власності на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетні, церковні та інші землі нетрудових господарств. Це викликало багато непорозумінь на селі. Ось чому Генеральний секретаріат і земельне секретарство через тиждень після оприлюднення Універсалу змушені були вида­ти положення ЦР про земельну справу. У циркулярі вказува­лось, що III Універсал лише проголошує загальні підвалини для наступних законів про землю, які мають виробити уряд та Українські Установчі збори. Зверталась увага на те, що загальнонародне право власності означає, що виділені землі забороняється продавати будь-кому іншими способами. До Українських Установчих зборів порядкувати на землях мали виборні земельні комітети. Самовільне захоплення землі

заборонялось так само, як і захоплення сільськогосподарсь­ких машин, лісів, будинків, коней, корів і іншого добра. Ро­з'яснювалось, що майбутні закони про землю і Установчі збо­ри подбають про забезпечення інтересів всіх сільськогоспо­дарських робітників і службовців, визначать порядок сплати боргів, а також питання про допомогу тим, хто найбільше по­страждає в результаті земельної реформи. Всі трудові селянські землі мали залишитись недоторканими. Це ж саме стосува­лось земель міст, містечок, сіл, каменоломень, копалень, фаб­рик, заводів. Категорично заборонялось рубати ліси без до­зволу повітових земельних комітетів. Не зачіпав Універсал і землевласників, котрі обробляли землю своїми руками, тобто, як прийнято було говорити тоді, "у розмірах трудового госпо­дарства". Іншими словами, власність на землю у межах до 50 десятин не скасовувалась.

У тяжкому становищі опинилось сільськогосподарське ма­шинобудування на Україні. Не маючи ні металу, ні палива, заводи зупинялись. Секретарство земельних справ намагалось прибрати справу по забезпеченню сільськогосподарськими машинами до своїх рук і створило Український комітет по сільськогосподарському машинопостачанню. Продовольчим управам на місцях належало зробити перепис всіх машин і механізмів на своїй території і встановити жорсткий контроль за їх вивезенням за межі України, що допускалось тільки за дозволом Комітету, він же розподіляв техніку між українсь­кими губерніями.

18 січня 1918 р. УЦР затвердила Тимчасовий земельний закон, основні положення якого відповідали вимогам Всеукраїнського селянського з'їзду і Універсалів щодо власності на землю, води, ліси і надра. Верховне порядкування цими при­родними багатствами до скликання Установчих зборів взяла на себе Центральна Рада. Міськими землями розпоряджались орга­ни місцевого самоврядування, іншими — сільські громади, во­лосні, повітові і губернські земельні комітети. Головним їх зав­данням було забезпечення прав громадянам на користування землею, охорона природних багатств від виснаження, вживання заходів щодо збільшення цих багатств.

Земля надавалась для загальногромадського користування, під оселі і будівлі окремим особам, товариствам, громадським установам для мешкання, розміщення торговельних і промис­лових підприємств і, звичайно, для приватно-трудового госпо­дарювання, яке мало вестись власною працею окремими

особами, сім'ями або товариствами. Наймана праця могла ви­користовуватись лише у виключних випадках, тимчасово і відповідно з правилами, які встановлювали земельні комітети. Приватно-трудові і колективні господарства повинні були одер­жувати землю за нормами, встановленими земельними комітета­ми і сільськими громадами, але "під керуванням і з затверджен­ня центрального органу державної влади". Такі норми не могли перевищувати тієї кількості землі, що оброблялася працею сім'ї або товариства для задоволення своїх споживчих потреб і для підтримання власного господарства. Користування землею про­голошувалось безкоштовним, оподаткуванню підлягали лише землі понад встановлену норму, а також надприбутки, які зале­жали від родючості земельної ділянки, її розташування стосовно торговельних центрів та шляхів та інших соціально-економіч­них умов, що не залежали від праці землекористувачів.

Право користування землею могло переходити у спадщину, а строки встановлювалися сільськими громадами і товариства­ми на підставі правил, затверджених земельними комітетами згідно з законами. Передача права на користування дозволя­лася лише громадами і земельними комітетами.

Вилучення у великих власників земель, вод, надр, лісів про­водилось без викупу, але колишнім землевласникам за їх ба­жанням і згідно з рішенням волосних земельних комітетів залишалися ділянки з садами, виноградниками, хмільниками і т.ін. в кількості, яку вони могли обробити власною працею і працею своєї сім'ї.

Водночас з вилученими землями у підпорядкування за­гальних комітетів переходив рухомий і нерухомий інвентар колишніх власників, а також будівлі, за винятком тих, які вкрай потрібні їм для життя і ведення приватно-трудового господарства чи торговельно-промислової діяльності. Всі ви­лучені ділянки мали за рішенням земельних комітетів под­ілятися на землі для громадського господарства і землі для приватно-трудового користування.

Для одержання землі у трудове користування безземельні і малоземельні селяни повинні були подати відповідну заяву до сільських управ, а останні складали спеціальні списки. В них зазначались прізвище, ім'я та по батькові прохача, кількість працездатних чоловіків та жінок в його сім'ї, напівпрацездат-них (чоловічої статі віком від 14 до 17 і більше 60 років, жіно­чої статі - від 13 до 15 і більше 55 років), непрацездатних. Складені списки вивішувались на видному місці у селі на тиж-

день. Після цього вони затверджувались сільським сходом і пересилались до волосного земельного комітету. Якщо на про­тязі двох тижнів не надходило ніяких протестів, заяви затверд­жувались остаточно і громадяни мали право одержати землю.

В цей час вдосконалювалась структура центральних відомств, які відали питаннями землі і продовольства. З квітня 1918 р. Рада народних міністерств утворила Державне хлібне бюро, а на місцях — низку Державних контор хлібного бюро. Але го­ловною опорою міністерства залишались губернські і повітові продовольчі комітети, які були створені ще у березні 1917 р.

Та врядування як центральних, так і місцевих органів за умов окупації було досить обмеженим. Німецькі і австро-угорські війська на свій власний розсуд реквізували в укра­їнських селян хліб, м'ясо, яйця та інші продукти.

З наближенням весни 1918 року настрій у селян все по­гіршувався. Посівна кампанія 1918 р. проходила вкрай мля­во. Напевно, Центральна Рада сподівалась відновити свої втра­чені позиції на селі за допомогою чергового Всеукраїнського селянського з'їзду, та він не відбувся. Але відбувся інший з'їзд - з'їзд хліборобів, який, скориставшись кризою політики Цен­тральної Ради на селі та деякими іншими обставинами, по­клав кінець її існуванню.

Таким чином, причиною поразки Центральної Ради було те, що вона не проводила будь-якої суттєвої економічної по­літики, навіть наболіле питання про землю лідери Централь­ної Ради відкладали до розв'язання Установчими зборами.