12.1. Організаційно-економічні основи структурної політики
12.1. Організаційно-економічні основи структурної політики
Сутність і напрями структурної політики. Під структурною політикою держави розуміють обгрунтування цілей та характеру структурних перетворень в економіці, визначення її пріоритетних ланок та оптимального співвідношення між ними. Її призначення полягає в сприянні досягнення такої структури національної економіки, за якої на даному історичному етапі забезпечуються економічне зростання та вирішення актуальних проблем сьогодення.
До концептуальних орієнтирів структурної перебудови економіки України, що створюють умови її здійснення, слід віднести: подолання технічної відсталості та оновлення виробничого апарату; збільшення порівняльних переваг національних виробників відносно іноземних конкурентів; зменшення залежності від імпорту ресурсів; згортання трудо-, енерго- та матеріаломістких галузей і товарних груп; зростання ресурсозберігаючих виробництв і галузей з науково-технічною перебудовою виробництва на всіх рівнях і в усіх галузях економіки; рівномірний територіальний розподіл виробничих ресурсів; створення розвинутого споживчого сектора; зниження негативних наслідків структурних перетворень для ринку праці (так званого структурного безробіття); підвищення соціальної орієнтації економіки; зниження (підвищення) рівня внутрішньої заборгованості економіки за рахунок переорієнтації засобів виробництва галузей машинобудування, металургійної та хімічної промисловості на більш повне задоволення потреб міжгалузевої кооперації; спеціалізація в міжнародному розподілі праці, прискорений розвиток виробництв, які здатні поліпшити експортний потенціал України.
Через те, що структурна перебудова економіки — довготривалий і капіталомісткий процес, здійснення практичних заходів та найбільш суттєвих змін в основних секторах і галузях економіки доцільно проводити в три етапи.
На першому етапі досягається стабілізація економіки. Головною метою вважається призупинення спаду виробництва та інфляційних процесів. До пріоритетних завдань структурної перебудови належать такі, які здатні в найближчий час зламати негативні тенденції розвитку економіки й стабілізувати соціально-економічний стан України.
На другому етапі забезпечується активізація економічного розвитку. Головною метою є відродження позитивних тенденцій в інвестиційній діяльності та науково-технічній перебудові виробництва, розвиток господарських зв'язків за більш ефективною схемою формування активного торговельного балансу та зміцнення бюджетно-фінансової й кредитно-грошової незалежності України.
На третьому етапі відбувається становлення раціональної структури економіки. Головна мета полягає в досягненні стабільного й ефективного функціонування всіх життєво важливих систем економіки України та створення умов для забезпечення високої якості життя населення, активної мотивації до трудової й підприємницької діяльності та рівноправного партнерства України у світовому економічному просторі.
Для забезпечення макроекономічних пропорцій економіки необхідно виконати такі умови: стабілізувати економіку, вийти з кризового стану та поступово підвищувати темпи і збільшувати обсяги виробництва валового національного продукту;
забезпечувати більш ефективне використання національного доходу шляхом підвищення в ньому частки фонду нагромадження;
поліпшувати структуру валового національного продукту в напрямі соціальної орієнтації за рахунок збільшення в ньому питомої ваги предметів народного споживання; прискорювати розвиток невиробничої сфери з підвищенням її частки в структурі ВНП; поліпшувати структуру особистого споживання матеріальних
благ за рахунок збільшення в них питомої ваги непродовольчих товарів;
удосконалювати структуру ВНП за рахунок збільшення в ньому частки фінансових та загальнодержавних секторів.
На практиці структурна політика виступає як сукупність усіх державних заходів, що цілеспрямовано стимулюють структурні зміни в економіці відповідно до основних напрямів структурної перебудови.
Розрізняють галузеву та регіональну структурну політику. У першому випадку обєктом державної політики виступають підприємства певних галузей чи виробництв, у другому - увага зосереджується на економічно відсталих районах з метою підтягування їх до середнього по країні рівня розвитку. Крім того, самостійною ланкою економічної політики стала технологічна структурна політика, спрямована на підтримку НТП як фундаментальної основи структурних перетворень.
При формуванні структурної політики величезну роль відіграє вибір пріоритетних напрямів у розвитку окремих галузей, видів виробництв економічних районів. Так, наприклад, залежно від стадії індустріального розвитку країни ставка робиться на пріоритетний розвиток трудомістких, капіталомістких або наукомістких галузей. При виборі пріоритетної галузі, перспективи попиту на продукцію галузі на внутрішньому ринку; досягнення вищої індустріальної стадії розвитку; мінімізація залежності від імпорту сировини, енергії та зниження ресурсомісткості промислового виробництва в цілому; мінімізація дефіциту у торговому балансі країни; розв”язання проблем зайнятості; вирішення екологічних проблем та ін. Зрозуміло, що зміни, які постійно відбуваються в умовах економічного розвитку, вносять зміни і в пріоритетність окремих галузей.
Система заходів структурної політики. У межах структурної політики поряд із визначенням пріоритетних напрямів розвитку економіки розробляється та реалізується система заходів державного впливу, яка включає: по-перше, заходи щодо стимулювання переливу праці та капіталу із одних галузей в інші (наприклад, із традиційних у сучасні); по-друге, заходи щодо згортання частини виробничого апарату депресуючих галузей та виробництв; по-третє, на державному рівні можуть розроблятися довгострокові плани, цільові програми, національні проекти для вирішення актуальних проблем структурної перебудови, а також програми підготовки та перепідготовки робочої сили, створення робочих місць та ін.; по-четверте, держава також розв"язує завдання, пов"язані з концентрацією капіталу в капіталомістких напрямах структурної перебудови національної економіки.
В галузевій структурній політиці виділяють два напрями державної підтримки галузей:
1. економічна політика держави спрямована на захист та подання фінансової допомоги галузям, які перебувають у стані занепаду і потребують докорінної реконструкції виробничого апарату шляхом надання субсидій, високих
імпортних тарифів, податкових та кредитних пільг, тощо;
2. економічна політика спрямована на стимулювання розвитку галузей, які або відповідають передовим напрямам, або мають велике експортне значення.
В останні роки більшість країн зосереджують свою увагу на прогресивних галузях, оскільки структурний ефект від розвитку наукомістких галузей полягає не тільки у формуванні та розвитку їх самих, а й у широкому освоєнні технологій та продуктів високої технологічної складності традиційними галузями.
Методи державного впливу. Державний вплив на структурну перебудову може здійснюватися за допомогою методів прямого регулювання (через фінансування, систему державних замовлень та закупок) і непрямого регулювання (через систему правових та економічних регуляторів з метою орієнтації суб'єктів господарювання на досягнення цілей та пріоритетів структурної політики). Використовуючи методи індикативного планування, бюджетно-податкової, кредитно-грошової, цінової експортно-імпортної політики, держава намагаєгься закріпити позитивний та нейтралізувати негативний вплив ринку на процес сгруктурної перебудови.
Важелі державного стимулювання структурних зрушень можуть бути різноманітними: система податків з їх диференціацією за відповідними суб'єктами та об'єктами оподаткування і застосування податкових ставок та пільг; надання різноманітних кредитних пільг, проведення політики прискореної амортизації; надання фінансової допомоги у вигляді інвестиційних надбавок, субсидій дотацій, бюджетних позичок на розвиток окремих галузей, виробництв, регіонів; проведення митної політики, в тому числі встановлення різних імпортних та експортних тарифів тощо.
Незважаючи на те, що інструментарій державного регулювання традиційний, кожній країні притаманна власна система вибору засобів та пріоритетів відповідно до специфіки економічної ситуації, цілей соціально-економічного розвитку, прийнятої концепції державного втручання в економіку. Стандартної відповіді на запитання, як, де і з якою метою використовувати засоби державного регулювання щодо структурних перетворень національного господарства в тій чи іншій країні, бути не може.
Типи структурної перебудови економіки. На практиці існує два типи структурної політики: пасивна й активна. Вони різняться між собою ступенем втручання держави в структурні зрушення.
Пасивна структурна політика полягає в тому, що держава створює правову базу для вільного переливання капіталу та праці з одних галузей в інші, але безпосередньо не втручається в інвестиційні процеси в окремих галузях. Структура змінюється внаслідок змін у нормах прибутку. Якщо в певній галузі попит перевищує пропозицію, то в цій галузі норма прибутку зростає проти інших галузей. Капітал з інших галузей вилучається власниками і вкладається в галузі з підвищеною нормою прибутку. Виробництво товарів цієї галузі збільшується і пропозиція їх поступово починає перевищувати попит. При цьому норма прибутку в цій галузі спочатку знижується до середньої величини, а потім стає менше за середню. Власники капіталів починають вилучати їх з цієї галузі і вкладати в іншу, де забезпечується норма прибутку не менша за середню. Отже, закон попиту і пропозиції поряд з іншими об'єктивними законами ринкової економіки забезпечує найвідповіднішу вимогам ринку структуру економіки, створює конкурентне середовище, підвищує ефективність суспільного виробництва. За цим типом перебудови формувалась структура економіки США і Великобританії. Як свідчить досвід, цей шлях надто тривалий і пов'язаний зі значними соціальними втратами.
Активна структурна політика полягає в тому, що держава широко застосовує державні важелі для прискорення прогресивних структурних зрушень. Цей тип перебудови використовують Японія, Південна Корея, Сінгапур та інші нові індустріальні країни.
До найбільш ефективних напрямків структурної трансформації економіки, таких можна віднести: розвиток галузей, які збільшують обсяги експортної продукції і відповідно забезпечують збільшення валютних надходжень до країни з наступним інвестуванням високотехнологічних виробництв; збільшення обсягів виробництва споживчих та інших товарів, які здатні на внутрішньому ринку замінити імпортну продукцію; розширення виробництва конкурентоспроможних на світому ринку товарів з метою захоплення ринків збуту в країнах, що розвиваються; стимулювання впровадження ресурсозберігаючих технологій, які підвищують рівень конкурентноспроможності товарів; збільшення кількості високотехнологічних та наукомістких виробництв в сферах, які здатні підвищувати ефективність інших галузей національної економіки; скорочення кількості депресивних виробництва, де спадає ефективність ресурсів чи зменшується попит на продукцію.
У процесі стратегічного вибору, як правило, виходять із критеріїв пріоритетності: експортного потенціалу галузі; перспектив попиту на продукцію галузі на внутрішньому ринку; досягнення вищої індустріальної стадії розвитку; мінімізації залежності від імпорту сировини, енергії та мінімізації ресурсомісткості виробництва в цілому; мінімізації дефіциту торговельного балансу країни, розв'язання проблем зайнятості населення, екологічних проблем таін.
Поряд із визначенням пріоритетних напрямків розвитку економіки держава розробляє та реалізує комплекс заходів у межах активної структурної політики, який включає заходи: для стимулювання переливання капіталу в пріоритетні галузі; для стимулювання розвитку галузей, які прискорюють запровадження досягнень НТП; для захист та надання фінансової допомоги галузям, які перебувають у стані занепаду і потребують докорінної реконструкції виробничого апарату: для згортання частини виробництв у депресивних галузях.
Враховуючи, що структурна політика послаблює гостроту соціальних проблем, сприяє підвищенню ефективності галузей, більшість країн орієнтується на прогресивні галузі, які забезпечують досягнення кращих результатів за рахунок структурного ефекту.
Для здійснення структурної політики держава може використовувати методи прямого регулювання - надавати фінансову допомогу у вигляді інвестиційних надбавок, субсидій, дотацій, позичок на розвиток окремих галузей, виробництв, регіонів, або непрямого регулювання - надавати податкові і кредитні пільги з диференціацією за відповідними галузями й виробництвами.