Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

12.2. Регіони підвищеної екологічної напруги (Част.1)

12.2. Регіони підвищеної екологічної напруги

У березні 1998 р. Верховна Рада України затвердила «Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки». Цей документ на державному рівні проголосив довгострокову стратегію розв’язання екологічних проблем України.

В умовах великих екологічних проблем різного рівня, їх склад­ності та вкрай обмежених ресурсів для вирішення до національних пріоритетів охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів віднесено: гарантування екологічної безпеки ядерних об’єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; поліпшення екологічного стану басейнів рік України та якості питної води; стабілізація та покращання екологічного стану в містах і промислових центрах Донецького і Придніпровського регіонів; запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану.

Восени 1990 р. Верховна Рада України прийняла Постанову, якою всю територію України було оголошено зоною екологічного лиха. Насправді ця постанова мала лише світоглядний характер, привертала увагу до гострих і численних екологічних проблем України. І в цьому полягає її виключно важливе методологічне значення. Жодних практичних заходів, в тому числі і додаткового фінансування на оздоровлення довкілля вона не передбачала. В цьому ж руслі була прийнята Постанова про оголошення мораторію на будівництво і введення в дію нових енергоблоків на атомних електростанціях України. Треба зауважити, що ця постанова пізніше була визнана помилковою, оскільки загальмувала розвиток енергетики, зокрема атомної енергетики в Україні на кілька років і цим завдала відчутної шкоди економіці держави. Пізніше в 1993 р. вона була скасована, а мораторій відмінено. Проте з того часу зрушень в атомній енергетиці країни майже не сталося. Хіба що вивели з експлуатації без компенсації потужності Чорнобильської АЕС.

Разом з тим старі екологічні проблеми, прив’язані до окремих територій республіки, залишилися. Більше того їх розв’язання ускладнилося через глибоку економічну кризу, а отже, відсутність фінансових та матеріальних ресурсів.

Найбільш загрозлива екологічна ситуація, підвищені екологічні ризики характерні насамперед для регіонів, що постраждали внаслідок радіаційного забруднення через аварію на Чорнобильській атомній електростанції; для індустріального Придніпров’я та Донбасу, Чорного та Азовського морів, особливо їх північно-західної зони, Карпат і Полісся та зони регіонів півдня України, на території яких свого часу широкого розмаху набуло зрошувальне землеробство з його численними екологічними проблемами. Крім названих просторових екологічних проблем, чимало складних екологічних ситуацій є і в інших регіонах України, зокрема в Східному, Подільському та Центральному регіонах. Нижче розглядаються території, які вважаються найбільш техногенно наван­таженими.

Регіони, що постраждали від аварії на ЧАЕС, займають більше 7 % території, 15 % лісів і 5 % сільгоспугідь України, є територіями, розвиток яких з 1986 р. визначається цілим комплексом обмежень екологічного і соціального плану. Однак саме екологічні і соціальні пріоритети розвитку забруднених територій з потужним природно-ресурсним і людським потенціалом були та повинні залишатися надалі основою державних, регіональних і галузевих програм їх реабілітації та відновлення нормальних умов життєдіяльності населення.

В результаті катастрофи на четвертому блоці Чорнобильської АЕС, яка трапилась 26 квітня 1986 р., в навколишнє середовище було викинуто більше 300 МКі радіонуклідів, що порівняно із вибухом порядку 400 атомних бомб, одна із яких 6 серпня 1945 р. була скинута на японське місто Хіросіму. Радіоактивного забруднення зазнало біля 50 тис. км2 території України, де проживало більше 2,4 млн. жителів в 2218 населених пунктах. Далі радіоактивне забруднення розповсюджувалось по території України в залежності від напряму та швидкості вітру, інтенсивності випадання атмосферних опадів, особливостей ландшафтно-кліматич­них умов місцевості тощо. У відповідності з рівнем радіоактивного забруднення потерпіла від аварії територія України поділяється на 4 категорії (табл. 12.1).

Спостереження за радіаційною обстановкою на території України показують, що за 17 років після аварії на Чорнобильській АЕС в результаті природних процесів та прийнятих заходів з дезактивації території, що зазнала радіоактивного забруднення, відбулося багаторазове зниження радіоактивності.

Вміст радіонуклідів у водах р. Прип’ять не перевищують 1,1 Бк/дм3, тобто утримуються в межах норми. У непроточних і слабо проточних водоймах 30-кілометрової зони ЧАЕС вміст 90 Sr становив 28,5-31,9 Бк/дм3, що є нормою для даного об’єкта. У 2000 р. гідрометеорологічні умови 30-кілометрової зони відчуження не призвели до ускладнення радіаційної ситуації на водних об’єктах зони та дніпровської водної системи. Максимальний (520 Бк/м3) та середньорічний (225 Бк/м3) вміст 90 Sr у водах р. Прип’ять на ділянці м. Чорнобиля були найнижчими за весь післяаварійний період, а 137 Cs (відповідно 380 та 106 Бк/м3) — одними з найнижчих.

Чорнобильська катастрофа з її довготривалими медико-біоло­гічними, економічними та соціальними наслідками створила в Україні ситуацію, яка наближається до рівня глобальної екологіч­ної катастрофи. Зона екологічного лиха, яка сформувалася навколо Чорнобильської АЕС, стосується насамперед 30-кілометрової зони. Головним джерелом небезпеки тут залишається об’єкт «Укрит­тя», в якому зосереджено небезпечні радіоактивні речовини та ядерні матеріали, радіоактивність яких становить близько 20 млн кюрі. У 30-кілометровій зоні зберігається в тимчасових непристосованих сховищах велика кількість радіоактивних відходів.


Таблиця 12.1

ХАРАКТЕРИСТИКА ЗОН РАДІОАКТИВНОГО ЗАБРУДНЕННЯ

Категорія зон радіоактивного забруднення

1. Зона відчуження

2. Зона безумовного (обов’язкового)
відселення

3. Зона гарантованого добровільного відселення

4. Зона посиленого екологічного контролю

Критерії встановлення меж зон радіоактивного забруднення

Територія, з якої евакуйоване населення в 1986 р.

σCs>= 555 кБк м2-
σSr>= 111 кБк м2-
σPu>= 3,7 кБк м2-
де DЄФ> 5 мЗв год-1

185<=σCs<= 555 кБк м2
5,5<=σSr<= 111 кБк м2-
0,37<=σPu<= 3,7 кБк м2-
де DЄФ> 1 мЗв год-1

37<=σCs<= 185 кБк м2
0,74<=σSr<= 5,5 кБк м2-
0,185<=σPu<= 0,37 кБк м2-
де DЄФ> 0,5 мЗв год-1

Число населених пунктів в зоні

76

96

889

1353

Чисельність на­селення в зоні, тис. чол.

91,2

30

716

1841

Правовий режим території зони

В межах зони забороняється:

постійне проживання;

діяльність з метою отримання товарної продукції;

транзитний проїзд усіх видів транспорту

Той же, що і в межах першої зони

Забороняється будівництво нових і розширення діючих підприємств

Забороняється будівництво нових і розширення діючих підприємств, які негативно впливають на здоров’я населення і навколишнє середовище. Забороняється бу­дівництво санаторіїв і будинків відпочинку

Основні міста, що входять в зону радіоактивного забруднення

Прип’ять,
Чорнобиль

Народичі Житомир­ської області

Узин і Вишгород Київської обл., Овруч і Малин Житомирської обл., Дубровиця і Кузнецовськ Рівненської обл., Ладижин Вінницької обл., Канів Черкаської обл.

Чернігів, Ніжин, Остер і Прилуки Чернігівської обл., Біла Церква Київської обл., Сарни Рівненської обл., Жашків, Черкаси та Умань Черкаської обл.


Загальна площа сільськогосподарських угідь, забруднених радіонуклідами, складає 6,7 млн га, з них до 1Кі/км2 — 5,6 млн га, 1—5 Кі/км2 — 1,0 млн га, 5—15 Кі/км2 — 100 тис. га, понад 15 Кі/км2 — 27 тис. га. Зона відчуження займає 58 тис. га.

Найвище забруднення мають поліські області України, в яких, крім того, виникла низка екологічних проблем, обумовлених осушенням та інтенсивним використанням у сільському господарстві земель. 12 постраждалих від катастрофи областей України (74 адміністративних райони) належать до різних природно-господарських регіонів і володіють різним за структурою природно-ресурсним, соціально-економічним і людським потенціалом. В той же час помітна перевага земельних, водних, лісових та природно-рекреаційних ресурсів в інтегральному природно-ре­сурсному потенціалі областей відразу засвідчила першочергову вразливість від радіаційного забруднення таких сфер життєдіяльності суспільства, якими є сільське, лісове та водне господарство, рекреація — тобто сфер, які розвиваються на стику повноцінного використання природи та задоволення людських потреб і фактич­но виконують, крім інших, важливі еколого-соціальні функції. Після Чорнобильської катастрофи деякі регіони значною мірою втратили свій екологічний потенціал і є обмежено придатними для розвитку й розміщення насамперед вказаних вище сфер господарства.

Екологічні і соціальні пріоритети, які визначені для розвитку забруднених областей, означають не стільки повернення до традиційного для них землекористування, скільки його оптимальну зміну з метою нерозповсюдження радіонуклідів, їх закріплення і переорієнтацію розвитку певних галузей з урахуванням сьогоднішніх умов і потреб регіонів. Так, наприклад, поліська частина Житомирської, Київської, Чернігівської областей, що традиційно використовувалася населенням для потреб оздоровлення, відпочинку, полювання, рибальства і спортивних змагань, на сьогоднішній день вже не може використовуватися населенням для безпосереднього контакту з природою в обсязі, який потрібен такій великій агломерації, як Київська. В той же час слід позитивно сприймати пропозицію про створення на території зони відселення (а може, і поза її межами) радіоекологічного заповідника з метою проведення унікальних спостережень за станом природних процесів, тим більше що такий заповідник існує на території сусідньої Білорусі. Не можна не відзначити й виняткову роль лісу в локалізації забруднення в перші роки після аварії. Варто і сьогодні наголошувати на інтенсивному лісорозведенні і активізації лісомеліоративних заходів на забруднених територіях, але не з метою промислового лісокористування, а для нормалізації радіоекологічної ситуації і можливого повернення деяких площ до використання у сільському господарстві або залісення найбільш забруднених угідь. Все це означає, що розвиток окремих галузей не згортається повністю, а акценти у функціональному призначенні територій значно зміщуються. Наслідком цього повинна стати відповідним чином організована структура землекористування з домінантою на соціальних та екологічних пріоритетах розвитку.

Екологічні проблеми басейну Дніпра. Ріка Дніпро з притоками забезпечує водою низку областей Росії, Білорусі, а також є основним джерелом водопостачання України. Водні ресурси Дніпра складають близько 80 % водних ресурсів України. Середній багаторічний об’єм стоку в гирлі становить 53,9 км3/рік. Максимальний стік у 1933 р. склав 71,5, мінімальний у 1921 р. — 19,0 км3. Із середньорічного об’єму стоку Дніпра близько 32 % формується на території Росії, до 31 % — Білорусі.

Басейн Дніпра займає 49 % території України, де зосереджено 42 % населення країни, 45 % її промислового потенціалу. Дніпро забезпечує водою не тільки водоспоживачів у межах власного басейну. Він є головним, а подекуди і єдиним джерелом водопостачання великих промислових центрів півдня і південного сходу України. З урахуванням водопостачання окремих регіонів через канали Дніпро-Донбас, Дніпро-Кривий Ріг, Каховський, Північно-Кримський водними ресурсами Дніпра користується майже 2/3 господарського потенціалу країни.

Основним джерелом поверхневих вод є річки. У басейні Дніпра налічується 15 380 приток різного порядку, загальна довжина яких становить 67156 км. Збудовано 504 водосховища із загальною площею водного дзеркала 767 км2 та об’ємом акумульованої води 43,8 км3. Майже ніде у водоохоронних зонах не витримується режим господарювання. Землі цих зон розорюються до урізу води. Тут розміщуються тваринницькі ферми, літні табори для худоби, пункти для приготування розчинів мінеральних добрив та пестицидів. Це призводить до того, що водоохоронні зони майже повсюдно не виконують відведену їм роль буфера на шляху забруднень, а часто навпаки, самі перетворюються на джерело забруднень.

Територія басейну Дніпра зазнає значного антропогенного навантаження: на 60 % розорана, на 35 % сильно еродована. Після Донбасу це один з найбільш урбанізованих регіонів України. 4/5 території басейну зазнало трансформації первинного природного ландшафту у зв’язку з будівництвом гідротехнічних споруд, штучних водойм. Водосховища змінили гідрологічний режим Дніпра, стали одним з основних факторів погіршення якості води, призвели до поширення негативних геологічних процесів.

У 2001 р. у р. Дніпро потрапило 685,9 млн м3 забруднених зворотних вод. З цими водами надійшло 1,2 тис. т нітритів, 31,4 тис. т нітратів, 462,4 т нафтопродуктів, 1129,0 т фенолів, 30,2 тис. т завислих речовин, 329,8 тис. т сульфатів, 450,9 тис. т хлоридів. Найбільшими забруднювачами водних об’єктів басейну Дніпра є комунальне господарство, чорна та кольорова металургія, коксохімія, сільське господарство.

Екологічне оздоровлення басейну Дніпра є одним з найважливіших пріоритетів державної політики у галузі охорони та відтворення водних ресурсів. 27 лютого 1997 р. Верховною Радою України затверджена «Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води». Основною метою програми є відновлення і забезпечення сталого функціонування Дніпровської екосистеми, якісного водопостачання, екологічно безпечних умов життєдіяльності населення і господарської діяльності та захисту водних ресурсів від забруднення і виснаження. Особливістю Національної програми є комп­лексне вирішення екологічних проблем басейну: від створення правової бази та економічного механізму реалізації програми до виконання конкретних природоохоронних заходів у 20 її пріоритетних напрямах.

Загрозливий екологічний стан в Донецькому (Донецька, Луганська області) та Придніпровському (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області) промислових регіонах склав­ся внаслідок високої концентрації металургійної, хімічної, енергетичної, машинобудівної, гірничорудної, вугільної та інших ресурсомістких галузей промисловості. Цей регіон було перетворено на центр видобутку сировини та важкої промисловості з її первинної переробки. Техногенне навантаження природного середовища регіону підсилюється недосконалістю технологій, неефективністю очисного устаткування та його перевантаженням.

Серед найактуальніших проблем регіону перш за все надмірні викиди забруднювальних речовин в атмосферу, скиди стічних вод у водойми, розміщення виробничих та побутових відходів, проблеми відтворення деградованих природних ресурсів.

Територія Донецького вугільного басейну освоєна давно і продовжує інтенсивно освоюватись. Поєднання вугледобування і підприємств важкої промисловості призвело до формування склад­ної екологічної ситуації (забруднення атмосфери, порушення земель гірничими виробками та ін.). Сільськогосподарські зем­лі, які прилягають до промислових центрів, (приміське госпо­дарство з високим рівнем хімізації), використовуються досить інтенсивно. Вони мають ознаки деградації (хімічне забруднення, дегуміфікація). Надзвичайно гостро стоїть проблема втрати продуктивності земель за рахунок наступу ареалів промислової і міської забудови на сільськогосподарські землі.

Дніпровсько-Криворізько-Запорізький промисловий регіон ха­рактеризується одним з найвищих рівнів забруднення атмосфери, що є результатом сумарного впливу трьох промцентрів, які мають великі об’єми шкідливих викидів і розташовані недалеко один від одного. В зоні їх впливу знаходяться великі масиви цінних сільськогосподарських земель. Хімічне забруднення цих земель пов’яза­но не тільки з інтенсивною хімізацією сільського господарства, але й з промисловим забрудненням навколишнього середовища.

Викиди забруднювальних речовин в атмосферу становлять 77,9 % від викидів в цілому по Україні, скиди забруднювальних стоків у водойми — 73,3 % від загальноукраїнських, а територія Донецького та Придніпровського промислових регіонів становить всього 22,7 % території України. У згаданих регіонах питоме техногенне навантаження на одиницю площі по різних небезпечних речовинах у 5—10 разів вище середньоукраїнського.

Стан повітряного басейну на 60 % території регіонів характеризується як небезпечний та надзвичайно небезпечний для здоров’я населення. Максимальні концентрації забруднювальних речовин в приземному шарі атмосфери Донецько-Макіївського, Горлівсько-Єнакієвського, Алчевсько-Стахановського, Дніпропет­ровського промвузлів, містах Маріуполі, Запоріжжі, Кривому Розі в 5—21 раз перевищують гранично-допустимі по сірководню,
в 5—13,8 разів — по фенолах, в 24—33 рази — по бензопірену,
в 3—10 разів — по завислих речовинах, двоокису сірки, в 2—7 разів — по окислах азоту, окислу вуглецю тощо.

У 2001 р. підприємства Донецького регіону зробили викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами забруднення в обсязі 2028,3 тис. тонн, Придніпровського регіону — 1129,1 тис. тонн (табл. 12.2). Високу питому вагу в них займають газоподібні та рідкі викиди. Найбільшого антропогенного впливу зазначеного року зазнали міста Дніпропетровськ (викинуто у повітря від стаціонарних джерел 118,9 тис. т), Дніпродзержинск (111,2 тис. т), Кривий Ріг (454,9 тис. т), Маріуполь (363,6 тис. т), Донецьк (165,9 тис. т), Дебальцеве (131,9 тис. т), Макіївка (103,0 тис. т), Запоріжжя (125,7 тис. т), Луганськ (129,9 тис. т).

Таблиця 12.2

ВИКИДИ ШКІДЛИВИХ РЕЧОВИН В АТМОСФЕРНЕ ПОВІТРЯ
ВІД СТАЦІОНАРНИХ ДЖЕРЕЛ ЗАБРУДНЕННЯ (тис. т)

 

1990

1995

2000

2001

Україна

9439,1

5687,0

3959,4

4054,8

Донецька область

2539,2

2136,5

1590,0

1588,7

Луганська

862,3

578,1

429,0

439,6

Всього по Донецькому регіону

3401,5

2714,6

2019

2028,3

Дніпропетровська

2170,1

1031,2

783,6

848,6

Запорізька

587,5

268,8

231,2

233,3

Кіровоградська

171,7

84,3

44,7

47,2

Всього по Придніпровському регіону

2929,3

1384,3

1059,5

1129,1

* статистичний збірник «Довкілля України» за 2001 р. — К.: Держкомстат України, 2002. — С. 29.

Серед екологічних проблем регіону однією з найбільш гострих є рекультивація земель, зайнятих під териконами та відвалами гірських порід, що утворилися при будівництві і експлуатації шахт. В ландшафті регіону досить поширені кар’єри, які виникли в результаті видобутку корисних копалин відкритим способом.

Питоме навантаження на територію регіону твердих відходів, особливо гірничопромислового комплексу, сягає від 8 до 18 тис. т/км2, що перевищує середньорічні показники по Україні (3 тис. т/км2) майже в 6 разів.

У 2001 р. 95 % промислових токсичних відходів утворено в Донецькому та Придніпровському індустріальних регіонах (відповідно 36 та 57 % загальнодержавного). В цілому на території цих регіонів у сховищах організованого складування знаходиться 2,6 млрд т промислових токсичних відходів. Серед областей виділяється Дніпропетровська область, де зосереджено 1,7 млрд т цих відходів (табл. 12.3).

Екологічна обстановка ще більше ускладнюється внаслідок того, що більшість накопичувачів не відповідає санітарно-еколо­гічним вимогам, не гарантує від попадання токсичних елементів у довкілля.

Таблиця 12.3

УТВОРЕННЯ ПРОМИСЛОВИХ
ТОКСИЧНИХ ВІДХОДІВ У 2001 р. (тис. т)

 

Всього

В тому числі за класами
небезпеки

Наявність
у сховищах
організованого складування
та на території підприємств
на кінець року

1

2

3

 

 

 

Україна

77513,5

26,6

181,5

2335,2

2849145,2

Донецька область

23452,0

0,9

40,6

196,5

564296,0

Луганська

4536,0

0,4

6,1

127,7

119760,6

Всього по Донецькому регіону

27988,0

1,3

46,7

324,2

684056,6

Дніпропетровська

38231,5

1,4

11,3

1001,3

1759568,6

Запорізька

4833,6

0,0

1,4

353,3

103473,1

Кіровоградська

855,8

0,0

0,2

0,2

53046,9

Всього по Придніпровському регіону

43920,9

1,4

12,9

1354,8

1916088,6

* статистичний збірник «Довкілля України» за 2001 р. — К.: Держкомстат України, 2002. — С. 134.

Внаслідок господарської діяльності в цих регіонах зменшуються запаси підземних вод, змінюється їхній якісний склад. У Донецькій, Луганській, частково Дніпропетровській областях зміні гідрохімічного режиму сприяє розробка вугільних родовищ та скиди високомінералізованих шахтних вод у численні накопичувачі. Зменшення запасів і погіршення якості підземних вод відбувається також через негативний вплив накопичувачів промислових відходів та шкідливі викиди в атмосферу підприємств хімічної промисловості Донбасу. За даними геологічної служби України, з 21 млрд м3 запасів прісних підземних вод уже забруднені й непридатні для пиття 3 млрд м3, тобто 15 %.