Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

12.4. Витрати і доходи підприємства


Витрати ви­робництва і собівартість

У процесі кругообороту й обороту капіталу ви­трати виробництва (С + V) відокремлюються від вартості (с + v + т) і починають функціонувати як автономна категорія. Це пояснюється в основному двома моментами. По-перше, тим, що підприємці для продовження процесу виробництва частину виручки за реалізовану продукцію, адекватну первісне авансованому капіталу, знову й знову повинні повертати у виробництво для відновлення спожитих факторів виробництва. По-друге, витрати виробництва сприймаються підприємцем як його внутрішня вартість, відшкодування якої за рахунок виручки від реалізованої продукції є неодмінною умовою його існування. Будь-яке падіння виручки нижче витрат, які підприємець робить на здійснення виробництва, веде до "проїдан­ня" авансованого капіталу, а якщо це продовжується систематично - загрожує банкрутством.

Відокремлюючись від вартості, витрати виробництва (затрати на знаряддя праці, сировину, матеріали, паливо, трудові і природні ресурси, енергію та ін. затрати на виробництво і реалізацію) набувають форми собівартості (вартість для себе). Отже, собівартість - це виражені в грошовій формі поточні затрати підпри­ємства на виробництво і реалізацію продукції.

Види та структура собівартості

Залежно від повноти представлених за­трат у вітчизняній господарській практиці розрізняють декілька видів собівартості. Див. схему 92.

Схема 92 Види собівартості (функціональні)

Індивідуальна - це затрати на виробництво одиниці певного виду продукції. Цехова - всі затрати виробництва в межах певного цеху, за винятком загальнозаводських. Виробнича - сума затрат на виробництво продукції, що включає виробничі й загальноуправлін-ські витрати підприємства. Повна собівартість включає фабрично-заводську, а також затрати, пов'язанні з реалізацією продукції (позавиробничі затрати).

За економічним змістом витрати, що входять у собівартість, ділять на: основні - пов'язані безпосередньо з виробництвом продукції; накладні - включають витрати на організацію, управ­ління, технічну підготовку й обслуговування виробництва, процен­ти за кредит банку, витрати на охорону праці та .оплату праці управлінського апарату, канцелярські витрати тощо. Практично такий поділ знаходить застосування при калькуляції собівартос­ті, де витрати поділяються на прямі - пов'язані з даним процесом виробництва (на сировину і матеріали, оплату основних виробни­чих працівників і т.д.). Вони відносяться на окремі види продук­ції. І непрямі - пов'язанні з роботою підприємства в цілому.

Собівартість - один з найважливіших показників ефективності роботи підприємства, її зниження, - прямий шлях до підвищення прибутковості. Для того, щоб ефективно сприяти зниженню собівартості продукції, необхідно насамперед знати ЇЇ структуру.

Співвідношення елементів витрат у повній собівартості на ви­робництво продукції називається її структурою. Див. схему 93.

Схема 93 Структура витрат на виробництво промислової продукції в

Україні (1989 р. - в % до підсумку)


амортизація І відрахування на соцстрах ———————:—————^14,3 інші витрати——————————————^-2,6

На підприємствах різних галузей структура собівартості неод­накова. Наприклад, у вугільній промисловості на першому місці стоять витрати на заробітну плату, у легкій промисловості значну частину собівартості складають витрати на сировину і матеріали. Тому в пошуках резервів для зниження собівартості у вугільній промисловості основна увага повинна приділятися економії живої праці шляхом її механізації, а в легкій промисловості - економії матеріальних ресурсів.

У зниженні собівартості зацікавлені як окремий підприємець, так і суспільство в цілому. Так, підприємцю зниження індивідуа­льної собівартості (індивідуальних витрат) порівняно з суспільною (середньою, яка є основою ринкових цін) забезпечує додатковий прибуток (надлишкова додаткова вартість). Розміри такого прибу­тку будуть тим більшими, чим меншою буде індивідуальна собіва­ртість порівняно з суспільною. Для суспільства низька собівартість означає, по-перше, ефективне використання ресурсів, які завжди є обмеженими. По-друге, можливість використання вивільнених ресурсів для виробництва додаткових матеріальних благ. По-третє, зниження собівартості окремими підприємцями створює передумо­ви для зниження цін. В цілому все це веде до зростання прибутку суспільства.


Собівартість, доход і прибуток

Результатом будь-якого виробництва є продукт або благо. Маса вироблених матері-альних благ і послуг у грошовому вираженні за певний період (доба, місяць, рік) складає валовий продукт (ВП) підприємства (держави). Сума грошей, отримана підприємс­твом за реалізований валовий продукт, називається виручкою.

Вартісна структура ВП неоднорідна. Вона, як відомо з попере­дніх тем, складається з двох частин: старої перенесеної вартості і нової вартості. Перенесена вартість відтворює матеріальні затрати (постійний капітал) на його створення, а нова вартість утворює чистий продукт підприємства. Реалізований чистий продукт -це валовий доход підприємства.

Відповідно до цього ефективне господарювання передбачає чітко визначене використання реалізованного ВП (грошової виручки). Одна його частина, еквівалентна матеріальним затратам, повертається у виробництво з метою відшкодування спожитих елементів постійного капіталу. За рахунок другої (валовий доход) формується фонд оплати праці та прибуток підприємства. Отже, з точки зору використання ВП підприємства виступає як сукупність двох величин: витрат виробництва (собівартості) і прибутку. Див. схему 94.

Схема 94

Структура валового продукту підприємства

Прибуток підприємства, таким чином, є його чистий доход, який відрізняється від валового доходу на величину фонду оплати праці. Вираховується він як різниця між вартістю продукції за цінами її реалізації і повною собівартістю. Він є

джерелом грошових нагромаджень підприємства й доходів держа­ви. У господарській практиці розрізняють прибуток балансовий і чистий (розрахунковий). Балансовий прибуток - це вся сума прибутку, отриманного підприємством після реалізації продукції (виручка мінус повна собівартість). Чистий прибуток - це той прибуток, що залишається після сплати податків та інших плате­жів у бюджет.

Норма рен­табельності

Як нам уже відомо, для визначення поточної ефективності витрат підприємства на виробництво продукції (прибутковості) застосовується показник

Однак, лише маса й норма прибутку не дають повної картини про ефективність виробництва. Щоб її мати, необхідно враховувати вплив системи інтенсивних факторів на формування прибутку. Такими факторами є: продуктивність праці, величина собівартості, якість продукції, ефективність використання капіталу (капітало-віддача).

Тому реальна ефективність підприємства може бути виявлена шляхом застосування узагальнюючого показника, такого, як норма рентабельності. Норма рентабельності - це відношення балансо­вого прибутку до середньорічної вартості основного капіталу і нормативних оборотних засобів. У вітчизняній гсподарській практиці норма рентабельності визначалась за формулою:


Р' - норма рентабельності, Пб - балансовий прибуток, Фосн. -вартість основних фондів, Ф0б - вартість оборотних нормованих фондів.

Західна конце­пція витрат

Дещо інакше концепція витрат виробницт­ва, а отже, й доходів, трактується західними економістами. А саме у найзагальнішому вигляді витрати виробництва трактуються однаково, як затрати праці, землі, природних ресурсів, машин, обладнання і т.д. на виробництво даного товару (послуги). Але далі використання цих ресурсів для виробництва того чи іншого товару ставиться в пряму залежність (виходячи з факту обмеженості ресурсів) від того, наскільки це буде ефективно. Тобто, мова йде про те, що існує альтернатива: можна використати наявні ресурси для виробництва такої або іншої продукції; для надання послуги або для викорис­тання на власні потреби. Необхідно вибрати найбільш ефективний варіант. Такі витрати, які обрані для виробництва саме данного товару (послуги) з безлічі альтернативних варіантів, вважаються органічно йому властивими. У всіх інших варіантіх вони дадуть менший ефект. Таким чином, затрати ресурсів на виробництво даного товару розглядаються як втрати їх (ресурсів) для викорис­тання в будь-яких інших цілях.

Отже, економічні (або як вони називаються в "Економіксі" -змінені) витрати будь-якого ресурсу, вибраного для виробницт­ва товару, дорівнюють його вартості при найкращому з усіх можливих варіантів використання.

Виходячи з такої концепції, витрати окремої фірми поділяють­ся на дві групи: зовнішні і внутрішні. Зовнішні (явні) - це альтер­нативні витрати, що набирають форму грошових платежів поста­чальникам факторів виробництва, які не належать до числа власників даної фірми. Вони відображаються в бухгалтерському балансі. Тому їх ще називають бухгалтерськими витратами. Внутрішні (неявні) - це альтернативні витрати ресурсів, що належать самій фірмі і не оплачюються. Наприклад: а)грошові платежі, які могла б отримати фірма при найвигіднішому само­стійному використанні даного ресурсу; б)нормальний прибуток як мінімальна винагорода підприємцю, що утримує його в даній галузі діяльності. Див. схему 95.

Схема 95

Поділ витрат на бухгалтерські й економічні породжує й різне трактування терміну ''прибуток". У бухгалтерській практиці прибуток - це загальна виручка фірми за мінусом зовнішніх витрат:



Економісти    ж    визначають    прибуток    шляхом    вирахування    із загальної виручки всіх витрат (зовнішніх і внутрішніх):


Певною мірою цей поділ можна порівняти з поділом прибутку у вітчизняній господарській практиці на балансовий і чистий.

Дещо незвичним для вітчизняної практики є поділ витрат на постійні і змінні. Постійними називаються такі витрати, величи­на яких не змінюється залежно від змін обсягів виробництва.) Це затрати на виплату оренди (якщо є майно, що орендується), сплата процентів за кредит, заробітна плата службовців (які мають невідрядну оплату), затрати на освітлення, опалення, страхові внески, амортизацію приміщень, обладнання тощо. Змінні - це такі витрати, величина яких змінюється залежно від змін обсягів виробництва. Сюди відносяться затрати на сировину, паливо, енергію, транспортні послуги, заробітну плату (працівникам, що знаходяться на відрядній оплаті).

Розмежування витрат виробництва на постійні і змінні пов'язане з використанням західною економічною наукою так званного закону спадної віддачі або ефективності граничного продукту і своїм функціональним призначенням повинно забезпе­чувати можливість фірмі визначити, з яких обсягів при бажаній для фірми ціні виробництво почне давати прибуток. Суть цього закону полягає в тому, що на початку процесу збільшення вироб­ництва змінні витрати будуть певний час зростати, але спадни­ми темпами. А це означає, що кожна додатково використана одиниця продукції буде обходитися дешевше. Згодом змінні витрати почнуть збільшуватись зростаючими темпами^ а отже зростатиме й вартість кожної додатково виробленої одиниці продукції.

Поділ витрат на постійні і змінні має суттєве значення для ко­жного підприємця. Змінні витрати він може регулювати, змінюю­чи обсяги виробництва. Постійні ж витрати, як правило, знахо­дяться поза контролем підприємця, є обов'язковими й повинні бути оплачені незалежно від обсягів виробництва.

Сума постійних чи змінних витрат фірми при виробництві да­ної кількості продукції становить загальні (сукупні) витрати . Обчислюються вони шляхом додавання до витрат на виробництво першої одиниці продукції додаткових витрат на виробництво друвої, третьої і т.д., включаючи n-ну одиницю продукції.

Західна господарська практика користується й таким показни­ком, як середні витрати. Цей показник дає можливість порівня­ти фактичні витрати фірм на виробництво продукції з ціною, яка завжди вказується в розрахунку на одиницю продукції. Середні витрати поділяються на постійні і змінні.

Середні постійні витрати в міру зростання виробництва зни­жуються. Це зумовлено самою природою постійних витрат. Якщо ці витрати впродовж певного періоду залишаються незмінними, то при нарощуванні обсягів виробництва на кожну одиницю продук­ції вони будуть розподілятися в меншій кількості. Розраховуються середні постійні витрати за формулою

де AFC - середні постійні витрати, TFC - сумарні постійні витрати, Q - кількість виробленої продукції.

Середні змінні витрати, як і звичайні змінні, із збільшенням обсягів виробництва спочатку знижуються, а потім починають зростати згідно з законом спадної віддачі. Розрахунок середніх змінних витрат здійснюється за формулою:

де AVC - середні змінні витрати; TVC - сумарні змінні витрати; Q -кількість товару, що виробляється.

Зміна витрат залежно від кількості створеного продукту відо­бражається категорією граничних витрат, тобто таких, які необхідні додатково для виробництва кожної нової одиниці проду­кції. Визначаються вони шляхом ділення приросту валових витрат на приріст кількості виробленої продукції за формулою:

де МС  -  граничні витрати,  АТС  -  приріст валових витрат,  AQ -приріст кількості виробленого товару.

Концепція граничних витрат дає змогу визначити ті витрати, величину яких фірма може контролювати безпосередньо, співстав-ляючи витрати, які доведеться зробити при виробництві останньої одиниці продукції, з витратами, які можуть бути "зекономленими" у випадку скорочення обсягів виробництва на цю останню одини­цю. Показник середніх витрат такої інформації не дає.