Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

12.4. Зміст та організація розробки плану соціального розвитку колективу

12.4. Зміст та організація розробки плану соціального розвитку колективу

План соціального розвитку колективу має бути обов’язковим розділом річних і перспективних планів сільськогосподарських підприємств. Його розробляють відповідно до напрямів їхньої соціальної діяльності та з урахуванням законів України [2—8, 11, 13] щодо: дотримання встановлених правил і норм охорони праці, техніки безпеки, вимог виробничої санітарії; підвищення кваліфікації і поліпшення умов праці та побуту своїх працівників, а також осіб, які працюють на підприємстві за трудовим договором; розвитку матеріально-технічної бази соціальної сфери і створення умов для здорового побуту, відпочинку працівників та їхніх сімей; турботи про ветеранів війни і праці, пенсіонерів, інвалідів і дітей; сприяння ефективній роботі шкіл, навчальних та лікувальних закладів.

У плані передбачається планування підготовки і підвищення кваліфікації працівників, поліпшення умов праці та охорони здоров’я, розвитку матеріально-технічної бази соціальної сфери, заходів щодо забезпечення культурно-побутового обслуговування населення і розвитку його особистого підсобного господарства.

Господарства самостійно розробляють свої плани соціального розвитку з урахуванням особливостей їхньої діяльності: демографічного стану, кількості й територіального розміщення населених пунктів, виробничих та інших об’єктів; сезонності та спеціалізації виробництва; забезпеченості об’єктами соціальної сфери, фінансового стану підприємства, наявності на території господарства інших підприємств, установ та організацій. Соці-
альну програму необхідно узгодити із заходами інших розділів планів підприємства, у першу чергу з такими, як: «Упровадження досягнень науки, техніки, передового досвіду й удосконалення організації праці», «Праця», «Фінансовий план». Координування і узгодження планів соціального розвитку здійснюють місцеві ради.

Слід особливо наголосити, що складання плану соціального розвитку колективу передбачає застосування особливих підходів при плануванні. Пов’язано це з необхідністю використання великої кількості специфічної інформації, яку слід брати за межами господарства. Зокрема, використовуються статистичні дані місцевої ради про:

наявний житловий фонд, що перебуває у приватній, колективній і державній власності;

обладнання його комунальними зручностями;

благоустрій населених пунктів і забезпечення їх санітарно-побутовими приміщеннями, об’єктами освіти, охорони здоров’я та відпочинку;

особисті господарства населення і наявність у них земельних угідь, худоби, технічних засобів тощо;

рівень радіоактивного забруднення земель і сільськогосподарської продукції.

Потрібно враховувати також спеціальну інформацію стосовно демографічної ситуації на селі та зайнятості населення, зокрема відділу соціального захисту та обслуговування сільського населення Мінагрополітики України [51]. У зазначеному джерелі наводиться інформація як у цілому по Україні, так і стосовно областей. Зокрема:

в Україні на 01.01.2002 р. було 28,6 тис. сільських населених пунктів, яких налічувалось 15,9 млн жителів, або 32,9 % усього населення. За 1970—1999 р. середня людність сільських поселень скоротилась із 685 осіб до 544. Лише за 1989—1999 рр. з державної реєстрації було знято майже 350 сільських населених пунктів як таких, що повністю втратили жителів. Більше четвертої частини сільських населених пунктів належать до категорії деградуючих (7095, з них 3455 — вмираючі і 3640 — занепадаючі, крім того, є 151 безлюдне село), є «бездітними», і в них без державної підтримки неможливе самовідтворення населення. Сільські адміністративні райони, в яких налічується близько половини таких сіл, віднесено до районів демографічної та поселенської кризи. Найбільше таких районів у Чернігівській області — 100 %, Сумській — 83 %, Харківській — 60 %, Полтавській — 60 %;

зазнає змін структурний склад сільських населених пунктів з постійним збільшенням частки малолюдних чисельністю до 200 жителів. Якщо в 1978 р. частка таких сіл становила 27 %, то в 1999 р. — понад 35 %. Найбільше таких сіл у Чернігівській, Сумській, Полтавській, Харківській та інших областях Центральної та Центрально-Східної України;

у 1999 р. у селах України народилось 149,9 тис. дітей, тоді як померло 289,3 тис. осіб, тобто природне скорочення становило 148,3 тис. осіб, що більше ніж удесятеро перевищує середньорічні показники 1979—1989 рр. Найбільше скорочення чисельності населення відбулось у Чернігівській (16,6 тис. осіб), Вінницькій (15,6), Київській (12,8), Хмельницькій (13,1) та Полтавській (10,7) областях;

головним фактором, що вплинув на деградацію статево-вікової структури населення, є те, що протягом десятиліть із сіл у міста виїздили найбільш розвинена і найбільш дієздатна частини сільського населення. В останні роки на зміну цим процесам прийшли не менш небезпечні для держави, наприклад міграція за кордон, яка теж призводить до «вимивання» із сільської місцевості найбільш активних молодих людей. Що ж до мігрантів, які прибувають у сільську місцевість, то серед них переважають люди похилого віку, які переїхали в село у зв’язку з неспроможністю придбати для своїх дітей житло в місті, але змогли придбати його для себе в селі. На 01.01.2000 р. на селі на 1000 осіб працездатного віку припадало 994 непрацездатних;

чисельність сільських жителів, зайнятих на підприємствах і в організаціях, скоротилась у 90-ті роки на 2,5 млн осіб, або на третину. Найбільшу кількість вивільнено із сільськогосподарського виробництва — 1,2 млн осіб, на 640 тис. осіб зменшилось число зайнятих у промисловості, будівництві, інших галузях матеріального виробництва; на 282 тис. осіб — у соціальній сфері села; майже на 400 тис. осіб зменшилась кількість селян, які мали роботу в містах;

за експертними оцінками, із загального числа зайнятих в особистому підсобному господарстві насправді понад 1 млн працездатного населення також потребує працевлаштування. Крім того, приховане безробіття на селі оцінюється на рівні 900—950 тис. осіб. Загалом рівень безробіття в сільській місцевості оцінюється в майже 2 мнл осіб.