13. Розвиток політичної та правової думки в Німеччині
1. Самуїл Пуфендорф.
2. Вільгельм фон Гумбольдт.
3. Іммануїл Кант.
Самуїл фон Пуфендорф (Pufendorf), 1632–1694 — основоположник світської юридичної науки, опертої на природне право, в Німеччині. Йому належить більше 20 праць з правознавства та історії, серед них "Вступ до загальної юриспруденції. У двох книгах" (1660), "Про право природи і народів. У восьми книгах" (1672), "Про обов'язки людини і громадянина відповідно до природного права" (1673).
Природне право, у трактуванні Пуфендорфа, виступає, як універсальна соціальна етика, норми якої регулюють поведінку всіх людей, незалежно від їхніх титулів, майнового стану, державної приналежності та внутрішніх переконань. Ці норми мають універсальний характер, оскільки всім індивідам, без винятку, властиві однакові потреби: перш за все, жити разом з ближніми, з собі подібними, оскільки поза суспільством, наодинці, самостійно людина існувати не може ні фізично, ні духовно. Людина, — підкреслював мислитель, — з'являється тільки там, де люди взаємно допомагають один одному. Для людини є вигідним спільне життя. З цього випливає зміст основного закону природного права, суть якого полягає у тому, що кожен повинен намагатися, наскільки це можливо, піклуватися про спільноту та оберігати її.
Розглядаючи державу та її роль у суспільстві, вчений зазначав, що держава — це єдина надійна установа, здатна гарантувати безпеку людей. Він дає таке визначення: "Держава є складною моральною особистістю, воля якої сприймається, як воля всіх; утворюється ця воля єднанням багатьох воль шляхом договору, щоб використовувати сили і здібності кожного для загального миру і безпеки". Призначення держави, за Пуфендорфом, полягає у тому, щоб бути надійним гарантом порядку в людському суспільстві, гарантом спокою серед людей, вона повинна також захищати зовнішню безпеку країни. Крім того, держава не дозволяє церкві втручатися у практичне світське життя, оскільки сферою діяльності духовенства є виключно внутрішні переконання та совість людини.
Свої завдання держава вирішує за допомогою законів, які вона видає. Закон він розуміє, як наказ законодавця, волі якого належить підпорядковуватися, незалежно від згоди чи незгоди з цією волею. Закон встановлює межі природної свободи людини.
В цілому, внесок мислителя у розвиток політичної та правової думки взагалі і німецького Просвітництва зокрема є дуже значний і вагомий.
Вільгельм фон Гумбольдт (Humboldt), 1767-1835, — представник нового, більш радикального напрямку в німецькій правовій та політичній думці розглядуваного періоду. Найважливішою його правовою працею є "Спроба встановлення меж діяльності держави", яка побачила світ в 1792 році.
Загальна позиція, з якої Гумбольдт розглядає державу, — позиція гуманістичного індивідуалізму. Основною проблемою його праці є людина, індивід, його відносини з державою. Головне завдання, яке мислитель ставить у названій праці, — знайти найсприятливіше становище людини в державі. Вчений дотримується чіткої диференціації суспільства (громадянського суспільства) і держави. Критеріями цієї диференціації виступають відмінності: 1) між системою громадських інституцій та установ, які формуються "знизу" самими індивідами, та державними інститутами; 2) між "природним і загальним правом" та правом позитивним, яке встановлене державою; 3) між "людиною" і "громадянином". Проводячи межу між суспільством і державою, Гумбольдт не вважав їх рівноцінними величинами. З його точки зору, суспільство принципово значиміше від держави, а людина є чимось набагато більшим, ніж громадянин, тобто член державного союзу. З цієї ж причини "природне і загальне право" повинно бути єдиною основою для позитивного права, керівною засадою при розробці і прийнятті державних законів. Мета існування держави, як такої, полягає у служінні суспільству. "Істинним об'ємом діяльності держави буде все те, що вона у стані зробити для блага суспільства", — підкреслював вчений. Але суспільство виступало в нього не як абстракція, а як сума конкретних індивідів; звідси переконання, що "державний устрій не є самоціллю, він тільки засіб для розвитку людини". Держава, реалізуючи відведену їй роль, у своїй діяльності не повинна переслідувати іншої цілі, крім забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки громадян. Він рішуче не сприймав ідею і факт турботи держави про позитивне благо громадян, тобто їхнє матеріальне процвітання і суспільну кар'єру, їхню моральність, фізичне здоров'я, спосіб життя тощо. Діапазон активності держави повинен бути різко звужений. Це обумовлене тим, що об'єднання людей в єдиному соціальному союзі породжує нескінченну різноманітність прояву людських сил і діяльності. За таких умов відбувається розвиток багатства натури і повнокровності характеру людини; формується людина, наділена внутрішнім достоїнством та свободою. Держава ж, втілюючи у собі верховну владу, не сприймає цієї поліфонії, багатоманітності і тому прагне уніфікувати свідомість та поведінку людей, можливе різноманіття проявів життя людини, нації, суспільства. Особливо значну небезпеку для індивіда і нації держава становить тоді, коли починає надмірно опікувати людей, брати на себе патерналістську місію. Гумбольдт був переконаний, що розрахунок громадян на турботу про них правителя, уряду чи чиновника розслаблює їхню волю й енергію, відучує самостійно вирішувати проблеми, які виникають у житті, долати труднощі. Постійне очікування допомоги з боку держави, у кінцевому підсумку, повертається бездіяльністю людини. Терпить, при цьому, і моральність — ким часто та інтенсивно керують, легко жертвує залишками своєї самостійності і впадає в апатію. "Якщо кожен сподівається на турботливу допомогу держави щодо самого себе, то він, звичайно, тим безперечніше передасть їй турботу про долю своїх співгромадян. Ця обставина підриває співчуття до ближнього і робить людей менш готовими до надання взаємної допомоги. Суспільна ж допомога найефективнішою буде там, де у людини сильна свідомість, що все залежить від неї. Згідно з Гумбольдтом, чим значніший об'єм і ширший спектр дій державної влади, тим меншу свободу мають індивіди, їхні об'єднання. Владолюбиві слуги держави, підкреслював він, і в теорії, і на практиці ігнорують принцип: "ніщо так не сприяє досягненню зрілості для свободи, як сама свобода". Гумбольдт не заперечував засадничої цінності, важливості і необхідності держави, але він прагнув визначити ті межі, в яких держава сприяє розвитку суспільства, кожного індивіда зокрема. В цьому безперечна цінність і заслуга наукової спадщини мислителя.
Іммануїл Кант (Kant), 1724–1804, — визначний німецький філософ, один з найбільших філософів в історії людства. Кант, з його вірою в людський розум, достоїнство особистості, моральний прогрес суспільства, опирається на традиції європейського Просвітництва і розвиває їх далі. Він не тільки родоначальник німецької класичної філософії, але й класик політичної та правової думки Нового часу. Політико-правова проблематика піднімалася у таких його працях, як "Ідея загальної історії у всесвітньо-громадянському плані" (1784), "Відповідь на питання: що таке Просвітництво?" (1784), "Критика практичного розуму" (1788), "До вічного миру" (1795). Створене ним вчення про право і державу сам Кант вважав найбільш розробленою частиною своєї системи. Основою його теоретичної конструкції є ідеї про свободу особи та людську гідність. Ці ідеї Кант прагне об'єднати з розумінням того, що об'єктивною реальністю керує загальна закономірність (природна необхідність). Кант прагне узгодити обидва моменти: свободу і людську гідність, закономірність і необхідність. Питання про зв'язок свободи і необхідності у поведінці людини — одне з базових питань, вирішення якого складає основу етики Канта, яка творить, у свою чергу, морально-філософську базу кантівського вчення про право і державу.
Здатність людини до свободи дії на основі вищих безумовних принципів, або, у термінології Канта, "практичний розум" диктує норми моральної поведінки. Ці, породжені розумом, норми містять приписи щодо вчинку, який виступає засобом для досягнення результату як цілі. Такий припис є імперативом, тобто правилом, "яке характеризується належністю, що виражає об'єктивний примус до вчинку, який означає, що, коли б розум повністю визначив волю, вчинок повинен був би неминуче бути вчинений за цим правилом". Імператив, що визначає тільки волю розумної істоти, незалежно чи буде вона достатня для результату, чи ні, — категоричний і, у той же час, виключно практичний закон.
Категоричний імператив вимагає від людини завжди і безумовно слідувати правилу: "чини тільки згідно з такою максимою, керуючись якою ти, у той же час, можеш побажати, щоб вона стала загальним законом". Таким чином, Кант поєднав у категоричному імперативі беззастережність й універсальність зі зверненням до кожного індивіда і розрахунком на активне виконання ним цього припису. Це перша редакція кантівського категоричного імперативу. Але для того, щоб підкреслити той факт, що основою, центральним у його філософії є людина, її гідність, Кант формулює другу редакцію поняття категоричного імперативу: "... чини так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі будь-кого іншого так само, як до цілі, і ніколи не ставився б до нього тільки, як до засобу". Таким чином, Кант проголошує єдиний і рівний для всіх критерій оцінки людської поведінки. Більше того, кожна особистість не повинна вважати себе певною ізольованою самоцінністю, а покликана бути засобом для процвітання, щастя спільноти рівних їй і вільних особистостей, а всі вони, у свою чергу, покликані сприяти щастю цієї конкретної особистості. Мислитель сподівався, що, завдяки втіленню його етичного вчення, можливе усунення протиріччя між індивідуальним і суспільним, яке є головною проблемою соціального життя людей.
Ідея свободи особистості, як внутрішнього закону волі, який оберігає її розумну постійність, згоду з собою, незалежність від зовнішнього тиску і будь-яких випадковостей, надзвичайно важлива для Канта. Вона є основою заперечення Кантом ідеї безумовного домінування суспільства, держави над особистістю. Автономія волі однаково захищає індивіда як від власного, так і від суспільного свавілля, що ставить взаємовідносини між особистістю і суспільством на міцну основу взаємовизнання.
Кант зазначав, що категоричний імператив — це моральний закон, закладений у природі всіх розумних істот. Відповідність їх дій цьому законові може бути внутрішня і зовнішня. Внутрішня буде тоді, коли мотивом слідування моральному законові виступає саме повага до цього закону, свідомість обов'язку чинити так, а не інакше. Зовнішня ж буде тоді, коли мотивом підпорядкування моральному законові є інші фактори — страх покарання, розрахунок на певні вигоди і т.д. Відповідність вчинку законові, безвідносно до його мотиву, Кант називав легальністю. Відповідність, яку забезпечував мотив, що базувався на ідеї обов'язку, — моральністю. Ця відмінність між легальністю і моральністю має суттєве значення для побудови всієї кантівської теорії держави і права. Важливо підкреслити, що Кант не протиставляє право і мораль, а розмежовує ці два поняття. За допомогою такого розмежування Кант окреслює сферу права, як область вчинків людей, що виконують моральний закон у силу зовнішньої згоди з ним, іншими словами, — це зовнішня поведінка індивідів. В цій сфері призначення категоричного імперативу полягає в гарантуванні свободи в людському співжитті, тобто він повинен поставити свавілля, власну вільну поведінку кожної особи у певні рамки, з тим щоб ніхто не міг порушувати свободу інших і щоб вона охоронялася однаково для всіх.
В цілому, визначення права, дане Кантом, є надзвичайно цінним. Він зазначав, що "поняття права, оскільки воно стосується кореспондуючої цьому праву обов'язковості (тобто його моральне поняття), по-перше, торкається тільки зовнішніх, і до того ж практичних, відносин між особами, оскільки їхні дії можуть мати (безпосередній або опосередкований) вплив одна на одну. По-друге, поняття права означає не відношення свавілля до бажання (а отже, до чистої потреби) іншої особи... а тільки відношення до свавілля інших осіб. По-третє, в цьому взаємному відношенні свавілля не береться до уваги, навіть, матерія цього свавілля, тобто мета, яку переслідує кожен стосовно бажаного об'єкта... питання стоїть тільки про форму двостороннього свавілля, оскільки він розглядається виключно як вільний, і про те, чи сумісний у такій формі вчинок однієї з двох осіб зі свободою другої, відповідно до загального закону". Таким чином, Кант вдавався не до політико-інституційного, а до морального обгрунтування права. Відповідь на питання, чи є правом те, що закріплене в нормах позитивного законодавства, він шукав не в них самих, а в розумі, який дає людині закони свободи, незалежності від примусового свавілля інших.
Згідно з Кантом, принциповою ознакою міжособистісного відношення, яке регулюється правом, є участь в ньому індивідів, як вільних істот (носіїв свавілля), які зважають на свободу один одного. Але ці індивіди не тільки вільні, але й рівні істоти. Їхня рівність, як вроджена властивість, полягає у тому, що "інші не можуть зобов'язати кого б то не було до більшого, ніж те, до чого він, зі своєї сторони, може зобов'язати їх". Таким чином, право, за Кантом, виступає сукупністю умов, які дозволяють сумістити свавілля (свободу) однієї особи зі свавіллям (свободою) іншої з позицій загального закону сободи. Право — це формальна умова зовнішньої свободи, це така глибинно-сутнісна форма буття зовнішньої свободи, без якої остання взагалі неможлива.
Кант підкреслював, що реальне здійснення права вимагає, щоб воно було реально загальнообов'язковим, що досягається через надання йому зовнішньої примусової сили. Без такої сили неможливо заставити людей дотримуватися правових норм, і, якщо право не було б наділено примусовою силою, воно б не змогло виконати належну йому суспільну функцію. А це означає, що і категоричний імператив, як всезагальний закон права, був би позбавлений своєї безумовності. Саме тому, будь-яке право повинно виступати, як право примусове. А надати йому цю властивість може тільки держава — засадничий і первинний носій примусу. Власне, державність з'являється й існує, саме виходячи з вимог категоричного імперативу.
Необхідність існування держави — об'єднання "значної кількості людей, підпорядкованих правовим законам" — Кант пов'язував не з практичними індивідуальними, груповими чи загальносуспільними потребами членів суспільства, а з категоріями розуму. Тому, держава не повинна турбуватися про матеріальне забезпечення громадян, про задоволення їхніх соціальних і культурних потреб тощо. Благо держави полягає не у вирішенні цих та аналогічних проблем, так само як не є благом держави благо громадян та їхнє щастя, бо щастя може бути швидше і краще досягнуте у природному стані або при деспотичному правлінні. Під благом держави, підкреслював Кант, слід розуміти стан найбільшої погодженості конституції з принципами права, до чого нас зобов'язує прагнути розум за допомогою категоричного імперативу. Власне те, що Кант висунув і обгрунтував ідею про те, що благо і призначення держави — в досконалому праві, в максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права, дало підставу вважати Канта одним з головних творців концепції "правової держави".
Кант підкреслював, що держава повинна спиратися на право, орієнтуватися на нього у своїй діяльності. Відхід від цього положення є дуже небезпечний для держави, оскільки, коли вона ухиляється від дотримання прав і свобод, не забезпечує охорони позитивних законів, то ризикує втратити довіру і повагу своїх громадян. Це також спонукає людей займати позицію відчуженості від такої держави, а будь-які її заходи не будуть знаходити розуміння і підтримки серед громадян.
Розглядаючи походження держави, Кант поділяв концепцію Руссо, підкреслюючи, що його ідеї є раціональними, апріорними, вони стосуються не якоїсь конкретної держави, а держави ідеальної, яка повністю відповідає принципам права. Природний стан, який передує державі, характеризується повною відсутністю будь-яких законних гарантій. Тому люди, під впливом морального обов'язку, почуття поваги до природного права, залишають цей природний стан і переходять до життя в громадянському суспільстві. Власне, окремі індивіди творять народ і державу шляхом укладення договору. Кант трактував цей договір з позицій автономії волі та моральності кожного окремого індивіда. Перша і головна умова цього договору — зобов'язання створюваної за його допомогою організації зовнішнього примусу (держави, народу) визнавати у кожному індивіді особу, яка без всякого примусу усвідомлює свій обов'язок "не робити іншого засобом для досягнення своїх цілей" і здатна даний обов'язок виконувати. "Суспільний договір", згідно з Кантом, укладають між собою морально повноцінні люди. Тому державній владі забороняється поводитися з ними, як з істотами, котрі не відають морального закону і не можуть самі вибрати правильну лінію поведінки. Кант різко заперечував найменшу спробу перетворення державної влади в аналог батьківської опіки над дітьми. "Правління батьківське, при якому піддані, як неповнолітні, не в стані розрізнити, що для них дійсно корисно і шкідливо... є найбільшим деспотизмом". Таким чином, згідно з суспільним договором, який укладається з метою взаємної користі і відповідно до категоричного імперативу, всі окремі особи, що складають народ, відмовляються від своєї зовнішньої свободи, щоб одразу ж знову набути її, але вже, як члени держави. Індивіди жертвують частиною належної їм свободи, для того щоб більш надійно користуватися іншою її частиною. Вони відмовляються від свободи необмеженої та невпорядкованої, щоб отримати справжню свободу, у всьому її об'ємі, у легальній залежності, у правовому стані.
Розглядаючи право, Кант розрізняв у ньому три категорії: природне право, джерелом якого є самоочевидні апріорні принципи; позитивне право, джерелом якого є воля законодавця; справедливість — вимоги, не передбачені законом і тому не забезпечені примусом. Природне право, у свою чергу, поділяється на приватне право і право публічне. Перше регулює відносини індивідів, як власників, друге визначає взаємовідносини між людьми, об'єднаними в державу, як членами політичного цілого. Центральним інститутом публічного права є прерогатива народу вимагати участі у встановленні правопорядку шляхом прийняття конституції, яка виражає його волю. Верховенство народу, проголошене Кантом, обумовлює свободу, рівність і незалежність всіх громадян в державі. Він виступав проти будь-яких юридичних привілеїв і наполягав на рівності сторін у приватноправових відносинах, а також підкреслював важливість правопорядку, опертого на загальнообов'язкові закони. У концепції Канта знаходить своє відображення і теорія розподілу властей в державі Монтеск'є. Але Кант трактує її не як ідею рівноваги влад. На його думку, у кожній державі є три влади: законодавча, яка належить тільки суверенній "колективній волі народу"; виконавча, яка зосереджена у правителя за законом і підпорядкована законодавчій, верховній владі, та судова, яка призначається виконавчою владою. Саме субординація і згода цих трьох влад здатна запобігти деспотизмові і гарантувати благополуччя держави.
Розглядаючи форми держави, Кант виділяє дві базові, беручи за критерій поділу способи, методи управління народом, а саме: демократичну та деспотичну форму управління. Перша базується на відокремленні виконавчої влади від законодавчої, друга — на їхньому злитті.
Завершуючи розгляд теоретичної спадщини Канта слід зупинитися на його проекті встановлення "вічного миру". Досягнути цього миру, на думку Канта, можна буде в майбутньому шляхом створення всеохоплюючої федерації самостійних рівноправних держав, збудованих на республіканських засадах. Кант був переконаний, що утворення такого космополітичного об'єднання, врешті-решт, неминуче. До цього буде вести розвиток народів, економічні потреби кожної нації.
В цілому, творча спадщина філософа дала могутній поштовх для подальшого розвитку німецької політичної та правової думки, збагатила світову правову і політичну думку рядом нових положень та ідей.