13. ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ: СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ

ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ: СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Сутність перехідного періоду від радянського тоталітаризму до демократії полягає в тому, що в ході усієї сукупності його процесів творяться умови для нового, більш цивілізованого рівня свободи лю­дини. Старе (радянське) суспільство базувалося на формулі всезага-льної несвободи: існування конкретної людини у головних його ви­мірах визначалося місцем, яке ця людина займала в ієрархії суспіль­них відносин "пануючих і підкорених", причому повна залежність на "полюсі підкорення" оберталася на повний волюнтаризм на "полюсі панування".

Для суспільства перехідного стану значною мірою притаманні форми співжиття, мислення та поведінки, що склалися у старому сус­пільстві. Однак масова свідомість все ж дезорієнтована руйнуванням колишньої системи цінностей. У населення, яке в основній своїй масі опинилося на межі виживання, зростає меркантильність та егоїзм, жорстокість та апатія.

Прагнучи якнайшвидше "увійти у навколишній світ", наша краї­на досить стрімко почала відкриватися для "переваг та спокус сучасної цивілізації". Це призвело до того, що вади цивілізації позначилися на її розвиткові у повній мірі, тоді як привабливі сторони цивілізованого життя абсорбувалися нею дуже й дуже слабо.

Багатовіковий історичний досвід нашої країни свідчить, що наша держава часто руйнувалася зсередини через нерозуміння суспільст­вом та його елітою процесів, що відбувалися, та спричинений цим роз­лад. Впродовж останніх років в Україні спостерігається позитивний рух суспільної свідомості від національно-державного романтизму в бік здорового прагматизму. Проте суспільство ще не має чіткого уяв­лення про головні орієнтири свого поступу, про свої провідні цінності та ідеали. Поки що ведуться лише суперечки щодо тлумачення влас­ного історичного минулого, а також щодо того майбутнього, до якого слід прагнути.

В інтересах консолідації суспільства важливим є формування пе­вного рівня однодумства у площині життєвих цілей його громадян. Невизначеність чи заперечення визначеності в питаннях загальнона­ціональних духовних орієнтирів створює конфліктогенний простір і має наслідком небезпечні коливання масових настроїв, розшаруван­ня правлячої верстви, поглиблення регіональних відмінностей. Разом з тим, певні спроби осмислено визначити перспективні шляхи рефор­мування суспільства здійснюються здебільшого з використанням старих підходів, що грунтуються на пріоритетах державної еконо­міки та зміцненні владних структур, тоді як питання розвитку люди­ни, особистості, творчого потенціалу суспільства, як і раніше, відсу­ваються на задній план.

Нам необхідно докласти значних інтелектуальних зусиль для фо­рмування в нашій свідомості планетарного і водночас національного бачення, оскільки лише таке бачення здатне віднайти неперехідні цінності життя та висвітлити надійні орієнтири в подальшому просу­ванні українського суспільства до стабільного і динамічного розвит­ку. Україні потрібна загальнодержавницька ідеологія, яка не тільки дає змогу вижити в сучасних умовах, але й відкриває перед людиною нові можливості для реалізації її прагнень до свободи. Лише така іде­ологія спроможна узгодити інтереси та дії різних соціальних верств та груп населення, окремих людей, виробити в них раціональне уяв­лення про легітимні шляхи реалізації їхніх інтересів.

Стрижневим положенням сучасної національної доктрини Укра­їни має стати розуміння того, що українська незалежна держава утво­рилася не тільки як наслідок тривалого національно-визвольного ру­ху, але і як відповідь на виклики розвитку світової глобалізації. Коли­шня радянська суспільно-виробнича система виявила свою повну не­спроможність адаптуватися до провідних тенденцій суспільного по­ступу, а творення нової, пристосованої до сучасних вимог, системи привело до виокремлення з імперії національно-державних єдностей, що самі визначають власні шляхи розвитку та механізми інтеграції в світове співтовариство.

Під розвитком суспільства слід розуміти насамперед процеси, що забезпечують зростання добробуту, безпеки та духовності кожної людини. Для цього необхідно творення належного середовища, в якому людина могла б реалізовувати свої можливості. Йдеться, на­самперед, про економічні, політичні, екологічні та інші передумови та про певний тип виховання (культура) й освіти (знання та інтелект).

Існує стійка взаємозалежність між внутрішнім планом організа­ції людини і її поведінкою у зовнішньому світі: чим більш розвине­ний внутрішній світ людини, тим більш активною й вибагливою вона є щодо оточення і тим більш великим є її творчий потенціал, і навпа­ки — люди з бідним внутрішнім світом демонструють обмежену ак­тивність і мають кволу фантазію, вони скоріше схильні підпадати під впливи інших і віддавати власну долю в чужі руки.

Всебічний розвиток кожної окремої людини є передумовою і на­слідком розвитку суспільства в цілому. Найбільшого ефекту в реа­лізації власних цілей індивід досягає тоді, коли вміло взаємодіє з іншими людьми, а отже він, як і суспільство в цілому, потребує всіляко­го поступу усіх можливих засобів спілкування, так само як і розвитку структур консолідації.

Трактування окремої людини лише як знаряддя функціонування суспільного організму притаманне ідеологіям тоталітарних режимів, які вважають себе верхом досконалості, претендують на всю повноту знання про реальність, монополізують істину. Суспільний прогрес в їхньому розумінні не потребує розвитку свободи кожної окремої лю­дини, оскільки інтереси останньої мають збігатися (точніше — мають бути принесені у жертву) з інтересами суспільного цілого.

Нова якість українського суспільства вимагає відповідної нової якості системи його цінностей, що мають бути цінностями суверен­ного буття.

Сучасне постіндустріальне суспільство грунтується на засадах раціоналістичного мислення та критики, спирається на індивідуа­лізм, і є, власне, самоорганізацією особистостей в загальному просто­рі держави. Воно грунтується також на ринкових засадах, де ринок є системою соціальної комунікації, що працює як механізм відбору со­ціально-значущих форм людської активності.

Накопичення в українському суспільстві негативного соціально­го досвіду та економічних прорахунків, невизначеність системи сус­пільних цінностей та затягування реформаторських процесів послаб­люють соціальну енергію та гальмують суспільний динамізм. Щоб перебороти цю тенденцію, суспільство має керуватися не стратегією виживання, а стратегією розвитку, яка б формувала у масовій свідо­мості почуття надії та впевненості у майбутньому.

В умовах перехідного періоду необхідною передумовою суспіль­ного прогресу є збереження внутрішньополітичної стабільності та єдності нації. Будь-який серйозний соціально-політичний конфлікт становить загрозу для існування держави та суспільства в цілому. Не припустити розколу громадської думки у корінних питаннях існуван­ня нації є головним пріоритетом політики Української держави.

Суверенітет України склався як суверенітет національно-держав­ної єдності, підґрунтям якої є історична пам'ять. Проте правда про іс­торичну пам'ять українського народу для багатьох громадян України є істотно звуженою, а то і спотвореною російсько-радянською імперсь­кою моделлю історії, і це становить значну небезпеку для національ­но-державної ідентичності України.

Боротьба за історичну пам'ять на сьогодні залишається сферою гострої політичної боротьби. Існує небезпека деформації історичної пам'яті, затвердження однобічних — суто негативних чи суто пози­тивних оцінок минулого, фальсифікації або приховування історич­них документів і т. п. Це стосується як висвітлення діяльності українських національно-визвольних сил опору, так і оцінки певних досяг­нень України радянської доби.

Небезпека полягає в тому, що викривлення історичної пам'яті, нестримана критика нещодавнього минулого має наслідком зневаж­ливе ставлення до духовних, і в кінцевому рахунку призводить до де­градації етичних засад суспільства, деморалізації молоді, антипатріо-тизму. Викривлення історії унеможливлює належне визначення пер­спектив суспільного розвитку, заважає розробляти реалістичні про­грами та стратегії.

В інтересах держави — вибудувати виважену і патріотично спря­мовану концепцію історії, яка б всебічно витлумачувала як факти не­давнього минулого, так і події далекої старовини. Історію не треба відкидати, якою б гіркою вона не була. В інтересах майбутнього її слід подолати — тобто дослідити, осмислити та вивести з неї всі не­обхідні уроки.

Україна має наполегливо працювати над підвищенням свого ав­торитету серед країн світового співтовариства. Цьому сприятимуть позитивні результати здійснюваних нею реформ, недопущення мас­штабних суспільних конфліктів, розвиток міжнародних контактів.

Але Україну в широких колах світової громадськості ще й досі схильні сприймати як частину Росії, а не як незалежну країну із влас­ною державницькою традицією. Імідж держави значно потерпає, як­що її вищі керівники нерішучі й непослідовні в питаннях відстоюван­ня суверенітету, вимушені демонструвати залежність власної політи­ки від зовнішнього тиску і т.п. Спотворення іміджу України має нас­лідком недовірливе ставлення до нашої держави з боку світового співтовариства, гальмує процеси інвестування вітчизняної еконо­міки, ускладнює політичні взаємовідносини з іншими країнами.

З часу отримання незалежності Україна спромоглася запобігти значним зіткненням у сфері боротьби за владу. Цьому сприяли розпо­діл влади на законодавчу, виконавчу і судову, прийняття Конститу­ції, введення національної валюти тощо. Але водночас відбувається зниження рівня довіри населення до влади, про що свідчать численні соціологічні опитування. І хоча існує певний поступ у законотворчій діяльності, однак не завжди чинні закони належно виконуються. Це відбувається, з одного боку, через недосконалість самих законів, які відірвані від реалій життя, а з іншого — через неналежне виконання своїх обов'язків тими, хто уповноважений ці закони втілювати у по­всякденну реальність. Якщо закони не виконуються, авторитет влади знижується, і держава врешті-решт занепадає. Нехтування законами призводить до виявів безвідповідальності, прийняття посадовцями не­компетентних та волюнтаристських рішень, внаслідок чого інтереси певних осіб ігноруються, а інших — піднімаються на рівень, що пере­вищує загальнодержавний.

Такий невтішний стан речей пояснюється труднощами перехід­ного періоду, але, разом з тим, значною мірою вину за падіння авто­ритету влади можна покласти й на її носіїв, які мало дбають про влас­ний авторитет як осіб відповідальних, здатних приймати рішення та контролювати їх виконання. Зниженню авторитету влади сприяють також корупція та хабарництво, зв'язки посадовців зі злочинними угрупованнями. Попри низку скандальних викриттів у пресі випадків зловживань із боку високих посадових осіб, жоден високопосадовець не поніс відповідного покарання, а багато хто продовжує займати ви­сокі посади. На жаль, викриття й оприлюднення через ЗМІ зловжи­вань також стає лише формою політичної боротьби, а не засобом очи­щення владних структур від нечесних працівників. Як наслідок, у на­селення формується думка про звичаєвість неналежної поведінки у службовців вищих владних структур, що плямує й чесних працівни­ків державних установ.

Важливим чинником підвищення авторитету влади є політика держави в галузі прав людини. Україна, як демократична держава, проголосила про визнання людини найвищою суспільною цінністю, але від декларацій до реального втілення ідеалів шлях буває досить довгим.

Певна частина населення України ще симпатизує політичній де­магогії, що закликає до "наведення порядку твердою рукою". Загроза політичного радикалізму залишається реальною.

При визначенні шляхів розвитку суспільства слід враховувати, що хоча у сучасному цивілізованому світі прогресивні процеси від­буваються перш за все завдяки розвиткові передових технологій та прагматичного мислення, проте головні резерви прогресу створю­ються там, де запроваджується інтенсивна інтелектуалізація усього суспільства.

Суспільний інтелект — це та "частина" людського інтелекту, яка задіяна у розробках шляхів і механізмів суспільного прогресу, зайня­та пошуком оптимізації соціальної сфери буття людини. Він маніфес-тований як у вигляді висловлювань, промов, рішень та поведінки окремих особистостей, політичних, культурних, інтелектуальних, бізнесових лідерів, які мають значний авторитет серед широкого за­галу населення, так і у вигляді провідних програм мас-медіа, автори­тетної преси, окремих книжкових видань, що становлять подію в ін­телектуальному житті нації і т.п. Власне, спрямованість суспільного інтелекту формує певну логіку здорового глузду, створює громадсь­ку думку і визначає адекватність ухвалених рішень вимогам часу.

Найбільш загрозливим для України є слабка розвиненість такої важливої складової суспільного інтелекту як критичне мислення в усіх його проявах — від критики влади до мистецької та літературної критики. В наших мас-медіа дуже рідко можна зустріти критичні аргументовані оцінки ефективності дій існуючої влади, хоча суспільст­во відчуває в таких оцінках вкрай гостру потребу.

Критика завжди є опозиційною до існуючого стану речей у будь-якій сфері суспільного життя, але вона ж є і важливим знаряддям оно­влення та очищення суспільства від його вад і, отже, несе в собі вели­кий конструктивний потенціал. Без цього потенціалу критика пере­творюється на критиканство, тобто працює лише сама на себе. Ост­рах перед критикою у носіїв влади (як політичної, так і економічної) є традицією, сформованою соціально-культурними стандартами мину­лого суспільства. Але, якщо влада відповідає своєму призначенню, вона в цілому тільки зміцнюється внаслідок обгрунтованої та незале­жної критики, оскільки отримує більш глибоке розуміння процесів, що відбуваються.

Деградація суспільного інтелекту відбувається через зниження цінності гуманітарної освіти, виштовхування раціонального мислен­ня зі сфери масової свідомості, поширення соціальних міфів, розпо­всюдження містицизму та ірраціоналізму, нездорової емоційності. Це призводить до соціальної апатичності та анемії, паралічу інтелек­ту у творенні життєвих цінностей та орієнтирів.

Національний суспільний інтелект в Україні ще тільки формуєть­ся. Гуманітарна інтелігенція все ще вирішує проблеми власного ви­живання і не заглиблюється в осмислення сучасних реалій та не веде пошуки шляхів творення кращого спільного майбутнього. Дійсно ав­торитетних, незалежних духовних та інтелектуальних поводирів сус­пільство ще не висунуло, хоча претендентів багато.

Потрібні значні зусилля для формування та підтримки інтеліген­тів нового типу, які спираються перш за все на власну особистість та фундаментальні знання і виконують функцію незалежної та констру­ктивної критики суспільства, влади, масових настроїв. Лише нова ге­нерація інтелектуалів може запропонувати сучасний оптимістичний погляд у майбутнє на тлі загального песимізму та розпачу, оскільки здатна дивитися на проблеми в контексті планетарного поступу. Цей тип інтелекту спроможний діяти попри тиск із боку різних політич­них сил, і саме він має зайняти проміжне місце між народом та вла­дою, виконувати функцію стабілізуючого чинника суспільства, діяти в напрямку його консолідації.

Історичні зміни, які зараз відбуваються в Україні, створюють сприятливі умови для регенерації релігійних конфесій, а також для посилення їх ролі в житті суспільства. Питання віри завжди були ви­значальними в організації державного й суспільного життя. Вірі на­лежала також провідна функція в духовній консолідації суспільства та його ідейному і організаційному оновленні. Якщо церква враховує інтереси суспільства, вона підтримує і його прагнення до творення держави. Але іноді церква реалізує не стільки інтереси суспільства та національної держави, скільки власні інтереси, а то й інтереси іншої держави.

Особливість релігійної ситуації в Україні полягає в тому, що ос­новні релігійні центри, в юрисдикції яких перебувають найбільші українські конфесії, розміщуються поза її межами. Звідси — і перева­жно традиційні духовно-культурницькі орієнтації українських віру­ючих, що, з одного боку, сприяє розширенню зв'язків українців з ін­шими народами, але, з іншого — може бути використано (і вже вико­ристовувалося) для пригноблення нації. Канонічні орієнтації у ціло­му не могли і не можуть стримати процеси набування українськими конфесіями етнічної специфіки. За умов національної державності це матиме наслідком утворення в Україні більш або менш упорядкова­ної багатоконфесійної структури.

Слід особливо зважити на те, що у своїх духовних потребах, по­в'язаних із пошуками смислу життя, й етичних орієнтаціях Україна спирається на християнську аксіологічну систему. Тому доленосни­ми для України є і бурхливі православно-церковні процеси, діяль­ність греко-католицької, католицької й протестантських церков (дія­льність останньої відбувається ніби у затінку інших, що, однак, зо­всім не є адекватним її внеску в розбудову України). Одначе це ніяк не мусить означати зменшення уваги до інших Церков. Постійної уваги потребує, зокрема, мусульманство у зв'язку з проблемою крим­ських татар тощо.

Слід також мати на увазі, що з виходом на політичну арену Украї­ни партій, рухів, окремих політиків і підприємців, орієнтованих у своїй діяльності на проголошення та утвердження релігійних ціннос­тей, зростає політичний інтерес усіх політичних сил до релігійних ру­хів і церков. Особливо помітно це під час виборчих кампаній.

Держава повинна мати ефективні інструменти ведення політики в галузі релігії. Але державні органи повинні працювати найперше у політико-правовому просторі, тобто мати справу першочергово саме з релігійними організаціями як з юридичними особами. Тоді діяль­ність релігійних організацій буде прогнозованою і піддаватиметься правовій корекції на основі законів, а не залежатиме від спонтанних свавільних рішень їхніх лідерів. Безумовно, що діяльність органів державної влади має запобігати повній внутрішній автономії релігій­них організацій, однак не порушуючи при цьому догматів і канонів, що регулюють структурно-функціональні основи церков.

Науково-технічний інтелект слід розглядати як найважливіший стратегічний ресурс, який забезпечує необхідний рівень економічно­го розвитку та обороноздатності держави.

На жаль, продовжується руйнування науково-технічного потен­ціалу нашої країни, прискорюється падіння престижу науки. Відбувається і зниження рівня освіти, стають непрестижними професії вчите­ля та викладача; виховний процес нового покоління все більше стає справою "вулиці", яка нав'язує молоді свої цінності, часто криміна­льного типу, замість колишньої ідеологічної пропаганди маємо про­паганду масової культури.

Потрібні швидше впровадження у навчальний процес новітніх технологій, орієнтованих на самонавчання та саморозвиток людини, а також концентрація зусиль педагогічної науки на розробці масшта­бної стратегії розвитку системи освіти.

З часів "перебудови" вже виросло покоління, виховане в атмосфе­рі нігілізму до історії, держави, суспільних ідеалів. Колишню систему виховання, багато у чому порочну та заідеологізовану, вже зруйнова­но, однак альтернативну концепцію виховання досі ще не сформовано. Держава не повинна втручатися у власне виховний процес, але форму­вання людини як свідомого члена громадянського суспільства та гро­мадянина повинно здійснюватися під державним контролем .

У нашому суспільстві існують різні форми культури, що виникли й розвиваються не обов'язково на українській культурній основі. В різ­них сферах суспільного життя, в побуті ще домінує російська мова — наслідок русифікаторської політики колишнього режиму. Посилю­ються тенденції космополітизації культури, що пов'язано із відмовою від національних традицій і самобутності. Це призводить до панування утилітарних цінностей у суспільстві, до зниження культурного рівня населення. Загрозливим для розвитку країни є і порушення механізмів трансляції культури від покоління до покоління, і культурно-націона­льний ізоляціонізм, і втрата культурової самодостатності.

Стратегічною для України є політика підвищення значення та по­ширення сфери розповсюдження української мови й культури, але процес цей має відбуватися демократично, шляхом створення умов для їх розвитку, а не насильницькими методами. Будь-яке перекру­чення в цій сфері неодмінно викликатиме до життя жупел асиміля­торства та підвищуватиме українофобські настрої серед певних верств населення.

В інтересах держави — проводити стратегічну політику підтрим­ки та всебічного розвитку національної культури з тим, щоб довести її до сучасного цивілізованого рівня. Без цього неможливе відро­дження нації й розвиток державності, бо засилля іноземних форм ду­ховності підриватиме духовні засади українського суспільства. Укра­їнська держава має піклуватися про розробку й реалізацію комплекс­них довгострокових програм надзвичайних заходів у різних галузях культурного й духовного життя, насамперед у тих, що пов'язані з роз­витком засобів масової інформації, кіномистецтва, книжково-видавни­чою діяльності.

Моральна сфера суспільства впродовж останніх років переживає болючі трансформації. Масова свідомість дезорієнтована. Соціальне лицемірство набуло нечуваних розмірів. Не може не турбувати поси­лення серед вразливих верств населення, особливо молоді, відчуттів незахищеності та безперспективності їхнього життя. Відбувається подальше падіння суспільної моралі, поглиблюються процеси дева­львації цінностей сім'ї і т. п.

Важкі економічні умови штовхають людей до пошуку більш на­дійних джерел підтримки свого життя, аніж ті, що їх надає суспільс­тво, виникає спокуса знехтувати моральними нормами, щоб досягти більш реальних благ. Якщо такі настрої будуть поширюватися й да­лі, то матимемо внутрішньо конфліктогенне суспільство, що ладне вибухнути будь-коли. Так, важливо формувати умови толерації різ­них систем цінностей, але для цього немає іншого шляху, як всебіч­ний розвиток культури. Зокрема, саме відсутність політичної куль­тури призводить до шалених баталій у стінах парламенту, до непо­ступливості політичних лідерів, неспроможності їх до компроміс­них рішень, що часто призводить до відсутності будь-яких рішень взагалі.

У суспільстві, побудованому на ринкових засадах, саме кому­нікація визначає якість виробничої діяльності, соціального мислення та соціальної поведінки, суспільних рішень (політики) тощо. Наше суспільство протягом багатьох років мало характер принципово ан-тикомунікативний. Живе політичне, економічне й культурне спілку­вання було в ньому витіснене на периферію соціального буття. До­зволені форми комунікації передбачали односторонній рух інформа­ції у вигляді вказівок зверху вниз, по ієрархічній драбинці від голо­вного начальника до підлеглих, у зворотному ж напрямку мала пере­даватися лише інформація про виконання команди та заспокійливі реляції про стан справ. Зрозуміло, що такий тип організації соціаль­но-комунікативної мережі не сприяв розвиткові суспільства та його самооновленню. Такий стан справ багато в чому зберігається й нині.

У суспільстві, побудованому на принципах комунікації, тобто у суспільстві, яке є гнучкою системою різноманітних і багатовимірних комунікативних структур, людина є вже не гвинтиком, а головною фігурою у виробленні й перетворенні інформації. Очевидно, що цін­ність особистості в такому суспільстві значно зростає. Чим більш ба­гатою духовно й інтелектуально є людина, тим більшим є її потенціал для вироблення нетривіальних ідей.

Застарілі уявлення про роль інформації в житті суспільства ще панують у сфері наших мас-медіа: вважається, що інформація пови­нна надаватися не сама по собі, з огляду на її правдивість, а лише як засіб формування суспільної думки, регулювання соціальної поведін­ки, тобто виступати чимось на зразок вказівки, яка подається від од­нієї частини машини до іншої. Звідси — потреба створення механіз­мів відсіву небажаної інформації, різні форми цензури.

Феномен тіньової культури виникає як реакція на силовий прес тоталітарної влади. Творчість взагалі не терпить жодних обмежень, хоча й може узгоджуватись з нормами етичного порядку. Коли ж ме­жі творчості жорстко визначаються державними чиновниками, які ке­руються суто ідеологічними настановами, тоді виникає у тих чи інших формах тіньова культура як закономірна реакція митців і народу на це­нзуру влади. В радянські часи у тіньову сферу потрапляли найкращі творчі набутки багатьох письменників та митців, які підлягали жорс­ткій цензурі.

Така політика обмежень на творчість та інформацію може надати владі на певному етапі деякі тактичні переваги, але досвід вчить, що в стратегічному вимірі для владних структур вона є помилковою й у перспективі підриває довіру людей до влади, призводить до посилен­ня внутрішньої соціальної напруги і виникнення конфліктогенних ситуацій. Так, внаслідок неадекватної інформаційної поведінки влад­них структур у часи Чорнобильської катастрофи (замовчування цієї події та приховування її масштабів) довіру до системи влади було на­стільки підірвано, що зрештою це надало поштовх розвиткові проце­сів демократизації суспільства та посилило потяг українського наро­ду до незалежності від Москви.

Національна культура, як і національна мова, є органічною ціліс­ністю. Неможливо злити всі мови в одну, побудувати одну — найефе­ктивнішу і найраціональнішу — модель мовного спілкування. Зви­чайною практикою боротьби з національними мовами завжди було витискування цих мов з широкого мовного спілкування та впрова­дження єдиних мовних стандартів в усіх сферах життя, насамперед у тих, що пов'язані з прогресивним розвитком. Саме такою в Україні була практика русифікації, яка провадилася Російською імперією та СРСР.

Внаслідок тривалої русифікаторської політики колишнього ре­жиму та недолугості й недбалості нинішньої політичної еліти, начеб­то за назвою — української, реальний стан справ в Україні нині та­кий, що ані українська мова, ані українська культура не є безумовно домінуючими в житті країни. Той рівень культури, що виводить лю­дей до загальносвітових і універсальних цінностей є російськомов­ним, наука та інтелект працюють, як правило, в російськомовних схе­мах ментальності. Більше того, культура міст, і перш за все великих цивілізаційних центрів країни, також є переважно російською, тоді як українські форми культури в дусі старих часів використовують ча­сто лише як декорації для місцевого колориту. Це значною мірою впливає на самопочуття та самоідентичність українців, гальмує роз­виток їхньої власної системи цінностей.

Останнім часом піднімають дискусійне питання щодо доцільнос­ті перекладання літературних творів з російської мови на українську. У багатьох викликала несприйняття спроба перекласти "Тараса Бульбу" Гоголя на українську мову. Можна почути зневажливі висловлю­вання щодо українських перекладів Пушкіна та інших російських письменників. Підґрунтям такого ставлення є власне "російськомов­на" спрямованість психології деяких прошарків населення. Але спра­ведливості заради варто зауважити, що будь-яка нація має право пе­рекладати твори з оригіналу на власну мову і через таку рецепцію адаптувати до себе цінності іншої культури. Крім того, завжди слід пам'ятати про культурні права тих українців, які не володіють вільно російською мовою, а отже потребують україномовних перекладів, щоб мати можливість засвоїти досягнення російської культури.

Необхідна ретельно продумана і гнучка державна мовна політика з акцентом на розширення сфери вживання української мови не ко­мандно-адміністративними засобами, а за рахунок надання пільг та створення належних економічних і політичних умов для її розвитку. Відмова держави від регулювання мовного питання віддає його на поталу ринковій стихії і в перспективі здатна призвести до подальшо­го поглиблення нинішньої вкрай несприятливої для української куль­тури мовної ситуації.

Українська культура завжди формувалась на перехресті впливів, що йшли з Заходу та Сходу, але вона також має глибокі самобутні ко­рені, її розвиток проходив нерівномірно, були часи розквіту і часи за­непаду. Впродовж століть колоніальної залежності України від Росії та інших держав дехто, здебільшого у політичних і культурних імпер­ських колах, намагався зробити вигляд, що української культури зо­всім не існує, як буцімто не існує і самої української нації. В наш час мало хто наважується таке стверджувати, та все одно знаходяться й ті, хто вважає можливим принижувати та ігнорувати українську мову і культуру як щось малоцінне та хуторянсько-провінційне. Такі тен­денції існують не тільки поза межами України, але поширені й серед різних верств українського населення, зокрема, серед інтелігенції.

У нашому суспільстві існують різні форми культури, які в ідеалі мали б утворювати багатопланове культурне середовище зі стрижне­вою домінантою української мови і культури. З іншого боку, в умовах глобалізації посилюються тенденції універсалізації культурних цінно­стей, пов'язаної з відмовою від національних традицій і самобутності. В загальних рисах подібні проблеми стоять перед будь-якою націона­льною культурою, але в Україні вони стоять вкрай гостро, оскільки впродовж дуже тривалого часу українська національна культура пере­бувала на межі виживання і не могла вільно розвиватися.

Якщо мова йде про національно-культурне відродження, то на­самперед важливо визначитися, яка саме культура потрібна Україні. На жаль, масштаби ідентифікації цінностей і смислу української культури сприймаються інколи надто однобічно — як повернення до минулого, протекціонізм етнічному акценту. Мрія про відродження традиційних форм народної культури (хоча саме відродження необ­хідне) є не стратегічним поглядом у майбутнє, а скоріше ностальгією за минулим.

Стратегічним шляхом для України є приведення її культури у відповідність до сучасного світового рівня. Головними напрямами мають бути модернізація та європеїзація української культури й мен­тальності, чого також можна досягнути лише шляхом створення від­повідних умов для розвитку цих процесів, але не засобами примусу. Із вирішенням цього завдання українське суспільство отримає доволі ефективний важіль консолідації суспільства і сформує модель влас­ної культури з цивілізованими формами співвідношення різних її площин.

Потреби суспільного розвитку вимагають впровадження моде­лей культури з ментальними структурами найбільш розвинутими на світовому цивілізаційному рівні та модерними. Однак культура, по­будована на космополітичних засадах, є доволі штучною, вона відпо­відає нівельованим смакам великих людських мас і не має механізмів індивідуалізації, що притаманні, скажімо, класичній культурі. Постає проблема самозбереження людини перед обличчям потворного безо-собистісного універсалізму та безжальної уніфікації. Сучасність по­требує таких форм консолідації людства, яких неможливо досягти лише на засадах суто індивідуалістичної ментальності. Завдання, що їх ставить перед собою суспільство у прагненні до стійкого розвитку, потребують для свого вирішення механізмів органічного поєднання унікальної індивідуальної, колективної національної й універсальної глобальної культур.

Соціалізація людини завжди має "примусовий" характер. Якщо йдеться про виховання українського громадянина, то засади його куль­тури і мовний фундамент мають закладатися у ранньому віці. Втручан­ня в цей процес держави необхідне, оскільки від цього залежить саме її існування та безпека. Будь-яка країна прагне виховати у своїх грома­дян почуття патріотизму, що зовсім не означає ворожого ставлення до інших народів. Ми говоримо про "виховану людину", маючи на увазі, що це людина з відповідним відчуттям норми, розвиненим художнім смаком, якій притаманне толерантне ставлення до інтересів інших.

Політика консервації існуючих форм побудови культури й інте­лекту веде до самоізоляції та провінційності. Хибність цього шляху стає очевидною широким колам громадськості, та й час працює про­ти повернення до минулого. Однак, якщо новітні іноземні технології можна і потрібно просто запозичувати, то духовне збагачення націо­нальної культури може здійснюватися лише за допомогою власного творчого потенціалу та творчого засвоєння вищих цінностей світової культури.

Отже, українська влада і громадяни України мають усвідомити, що їм разом необхідно творити умови для вільного розвитку української нації та консолідації народу України задля всебічного розвитку кожного мешканця української землі. Сьогодні Україна потребує:

зміцнення й подальшого розвитку до сучасного цивілізовано­го рівня національної свідомості як самих українців, так і тих етніч­них меншин, що складають разом з ними народ України: єдність нації
може бути досягнута лише на шляху відновлення реальної історичної пам'яті та підвищення престижу української мови й культури;

формування в свідомості громадян України ціннісної системи демократичного суспільства і правової держави: людина має підкоря­тись закону, а не сваволі посадових осіб;

розвитку системи комунікацій в суспільстві; саме завдяки цьо­му досягається взаємопорозуміння між різними верствами та група­ми населення, окремими особами, конфесіями, етносами і т. п.;

нарощування інтелектуального потенціалу суспільства, фор­мування засад інформаційного суспільства, створення сучасного українського інтелектуально-духовного середовища, нової системи
освіти, орієнтованої на загальносвітовий рівень.

Нарешті, завжди потрібно пам'ятати, що Україна невід'ємна від європейської історії та культури. Адекватне розуміння нашим сус­пільством європейських цінностей є основою нашої успішної само-модернізації. Отже, реалізація загальної мети оновлення нашого сус­пільства багато в чому залежить і від формування в суспільній свідо­мості нових структур національно-культурної ідентичності України як складової частини європейського історичного процесу.