13.1. Поняття і предмет правового регулювання екологічного права України

13.1. Поняття і предмет правового регулювання екологічного права України

Екологічне право України — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що складаються з приводу використання, відтворення природних ресурсів в їх неподільному стані з природним середовищем, охороною навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки, метою яких є досягнення гармонійного співвідношення між природою і суспільством.

Правильність визначення предмета правового регулювання є обов’язковою умовою доцільного застосування його норм.

Предмет правового регулювання екологічного права складають екологічні правовідносини, що виникають у галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки, які базуються на різноманітності форм права власності, природокористування і права громадян на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище[1]. Виходячи з цього визначення, зміст предмета екологічного права
складають відносини стосовно використання природних ресурсів (природоресурсні правовідносини) та правовідносини в галузі екології (природоохоронні правовідносини). Таким чином, норми, що регулюють дані правовідносини, формують окремі підгалузі екологічного права, яке, в свою чергу, є комплексною галуззю права.

Зауважимо, що під природоресурсним правом слід розуміти сукупність правових норм, які регулюють природоресурсні правовідносини на основі державної власності на природні ресурси з метою раціонального їх використання і відновлення, охорони прав природокористувачів і держави, а під природоохоронним правом — сукупність правових норм, які регулюють природоохоронні правовідносини в галузі охорони навколишнього природного середовища[2].

Під методами правового регулювання екологічного права розуміють способи і прийоми, спрямовані на ефективне регулювання екологічних правовідносин, забезпечення реалізації прав і дотримання обов’язків суб’єктами цих правовідносин у галузі використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного середовища. Розрізняють імперативні (адміністративно-правові) та диспозитивні методи.

Перші ґрунтуються на засадах підпорядкування. За характером дії вони можуть класифікуватись, як дозвільні, обмежувальні та упереджувальні. Диспозитивні методи базуються на засадах юридичної рівності сторін. Вони можуть поділятися на альтернативні, рекомендаційні та стимуляційні.

Під системою екологічного права розуміють розміщення в певній логічній послідовності його структурних підрозділів (інститутів), які зумовлені змістом екологічних правовідносин. Систему екологічного права становлять загальна та спеціальна частини.

До складу загальної частини належать такі інститути, як: інститут права природокористування; інститут охорони навколишнього природного середовища; інститут правового забезпечення екологічної безпеки; інститут правового регулювання здійснення екологічної експертизи; інститут юридичної відповідальності як засобу реалізації екологічного права.

До складу особливої частини належать такі інститути, як: інститут правового режиму використання, відтворення та охорони земель; інститут правового режиму використання, відтворення та охорони надр; інститут правового режиму використання, відтворення та охорони вод; правового режиму використання, відтворення та охорони лісів; інститут правового режиму використання, відтворення та охорони атмосферного повітря; інститут правового режиму використання, відтворення та охорони тваринного світу; інститут користування природно-заповідним фондом.